Читать книгу Військо Української революції 1917–1921 років - Євген Пінак - Страница 3

У ІХ – Х ст. під владою династії Рюриковичів сформувалася перша східнослов’янська держава зі столицею в Києві – Київська Русь. Найбільшої сили та централізації Київська Русь досягла за князя Ярослава Мудрого (1019–1054), однак після його смерті почалося поступове її роздроблення на окремі князівства, які часто ворогували між собою.

Роз’єднані князівства не змогли зупинити військо монгольського хана Батия у 1237–1241 роках. Київська Русь була поглинена завойовниками і припинила існування. Землі її потрапили у васальну залежність до монгольської держави (так званої Золотої Орди) і були обкладені тяжкою даниною.

У XIV ст. більша частина колишньої Київської Русі (в тому числі Київ) перейшла під владу литовської династії Гедиміновичів; утворилася литовсько-руська держава – Велике князівство Литовське. Тим часом Польське королівство захопило Галицьку і Холмську землі (остаточно у 1387 році). Новий правитель Литовського князівства – Ягайло – для забезпечення підтримки у протистоянні з сусідами, що міцніли, – Тевтонським орденом і Московським князівством, – погодився на династичну унію Литви й Польщі. У 1385 р. було укладено Кревську унію, яка значно посилила польські і католицькі впливи у Великому князівстві Литовському. Внаслідок Люблінської унії (1569) Волинь, Підляшшя, Поділля, Брацлавщина і Київщина перейшли під владу Польщі, а укладена у 1596 р. Берестейська унія місцевої православної церкви з католицькою викликала появу Української греко-католицької церкви, до якої і сьогодні належить більшість вірян на Західній Україні. Однак насильницькі спроби окатоличення населення викликали появу братського руху, який, своєю чергою, сприяв національному відродженню на українських землях.

У 1591–1638 рр. відбулася низка повстань, які, однак, закінчувалися поразкою повстанців. Визвольна війна 1648–1657 рр. під проводом гетьмана Б. Хмельницького призвела до формування козацької держави (Військо Запорозьке, або Гетьманщина), проте через тяжке зовнішньополітичне становище Військо Запорозьке було змушене в 1654 р. укласти воєнно-політичний союз із Московським царством, визнавши протекторат царя Олексія Михайловича.

Після смерті Б. Хмельницького (1657) розпочався період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій (так звана Руїна), які призвели до розділу Гетьманщини по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою (Андрусівське перемир’я 1667 р., Вічний мир 1686 р.). Остаточно козацькі вольності (Гетьманщину та Запорозьку Січ) ліквідувала імператриця Катерина II в 1760—1780-х роках. Унаслідок російсько-турецьких воєн 1768–1791 рр. Росія завоювала Північне Причорномор’я і Крим, а у результаті поділів Польщі (1772–1795) до її складу увійшла ще й Правобережна Україна. Тоді ж Галичина та Буковина перейшли під владу австрійських Габсбургів. Так було започатковано поділ України на Східну (Наддніпрянщину) та Західну (Наддністрянщину).

Наприкінці XVIII ст. зародився український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х років – і політичний. Внаслідок репресій російського царату з 1870-х років центр національного руху перемістився в Галичину. Наприкінці XIX ст. виникли українські політичні партії, деякі з них висували вимогу створення самостійної української держави на усіх українських землях.

У Першій світовій війні 1914–1918 рр. понад 3,5 млн українців у російській армії і понад 250 тисяч в австро-угорській змушені були воювати одні проти одних за чужі їм інтереси. Від самого початку війни на Галичині та Буковині точилися запеклі бої. Російські війська зайняли більшу частину цих земель, однак після німецько-австрійського контрнаступу навесні 1915 р. були змушені залишити більшу частину Галичини. Далі війна набула позиційного характеру, що було виснажливим для усіх сторін. Великі людські втрати, проблеми з постачанням призводили до політичної нестабільності, яка виявилась фатальною для усіх трьох імперій, що билися за контроль над Східною Європою. Першою не витримала Росія: заворушення у столиці (Петрограді) 23 лютого (8 березня за новим стилем)[1] 1917 р. призвели до повалення династії Романових та приходу до влади Тимчасового уряду, який мав підготувати вибори до Установчих зборів. На місцях уряд передавав виконавчу владу своїм комісарам, якими за посадою ставали голови губернських і повітових земських управ, тобто виборні особи.

Лютнева революція 1917 р. в Російській імперії стала поштовхом до початку національної революції і в Україні. 4 (17) березня 1917 р. у Києві постала Українська Центральна Рада, яка відразу перетворилася на вагомий чинник політичного життя. Її головою заочно обрали лідера українського національного руху М. Грушевського, який тоді перебував на засланні.