Читать книгу Військо Української революції 1917–1921 років - Євген Пінак - Страница 8

(листопад 1918 – 17 липня 1919 року)

1 листопада 1918 р. на території українських земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії, було проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). А після антигетьманського повстання під керівництвом Директорії в середині листопада 1918 р. в Україні паралельно існували аж три українські державні утворення: ЗУНР, Українська Держава та УНР, відома за назвою свого керівного органу, як і Директорія.

14 грудня 1918 р. Українська Держава припинила своє існування і залишки її армії здались військам УНР. А 22 січня 1919 р. сталася знаменна подія в житті українського народу: в урочистій обстановці на Софійському майдані було оголошено Акт Злуки – Універсал Директорії про об’єднання УНР і ЗУНР, який наступного дня затвердив Трудовий Конгрес України. Вперше за кількасот років східні та західні українські землі об’єднались у складі однієї держави – і це була українська держава.

Однак з точки зору державного та військового будівництва Акт Злуки виявився клаптиком паперу, оскільки ЗУНР, перейменована на Західну Область УНР (ЗО УНР), та її військо (Галицька армія) існували окремо від державного апарату та збройних сил УНР. До 17 липня 1919 р. збройні сили УНР та ЗУНР-ЗО УНР діяли майже незалежно, а їх відносини відповідали скоріше відносинам між союзними державами, ніж відносинам між державним центром і автономією. Відповідно, період з листопада 1918 р. до 17 липня 1919 р., коли відбулося об’єднання Наддніпрянської та Наддністрянської (Галицької) армій для подальшої спільної боротьби, розглядається окремо для кожної армії.

15 листопада 1918 р. в історії Української революції розгорнулася нова сторінка. На вулицях Києва з’явилася Відозва утвореної 14 листопада Директорії Української Народної Республіки за підписами В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця та П. Андрієвського. У ній наголошувалося на антинародній сутності Гетьманату, давалася оцінка його рішенню про федерацію з Росією, містився заклик до повстання проти «злочинців і ворогів народу»[156]. Того самого дня С. Петлюра розіслав з м. Біла Церква свій Універсал, за змістом подібний до згаданої відозви, підписавшись як «Головний Отаман військ України».

Головною військовою силою антигетьманського повстання став Окремий Загін Січових Стрільців (ОЗСС), очолюваний військовим старшиною (підполковником) Є. Коновальцем, командування якого підтримало ідею збройного виступу проти влади Гетьмана Скоропадського ще наприкінці жовтня 1918 року[157]. Загальне керівництво мав здійснювати Оперативний повстанський штаб на чолі з О. Осецьким.

С. Петлюра (у центрі в сивій папасі з кокардою), Є. Коновалець (праворуч від Петлюри) під час проголошення Акту Злуки. Київ, 22 січня 1919 року

На початковому етапі антигетьманського повстання Оперативний повстанський штаб розраховував раптовим ударом Січових Стрільців взяти Київ. 18 листопада 1918 р. сталося перше зіткнення між повстанцями і гетьманськими військами. Перемога під станцією Мотовилівка (на південний захід від Києва), коли Січовим Стрільцям вдалося розбити збірний загін, що складався з офіцерської дружини Святополк-Мирського та частин Сердюцької дивізії, дала змогу вийти на підступи до столиці, однак Київ захопити не вдалося через перешкоди з боку німецьких військ. Війська Директорії обложили місто. Для координації дій наказом по військах УНР від 3 грудня 1918 р. усі частини, що здійснювали облогу, було зведено в Осадний корпус під командуванням отамана Є. Коновальця[158].

Тим часом повстання поширилося по всій Україні. До Січових Стрільців приєдналися Запорізька дивізія, Сірожупанна дивізія, Чорноморський кіш та частина сердюків (у тому числі Сердюцький Лубенський кінно-козачий полк). 20 листопада Директорією було оголошено загальну мобілізацію[159]. Крім того, до військ Директорії приєдналися численні селянські загони, сформовані місцевими активістами.

Таким чином, формувалися збройні сили відновленої Української Народної Республіки – Армія УНР, спочатку відома під назвою Республіканська армія.

Офіційною датою створення Армії УНР слід вважати 24 листопада 1918 р. [документ № 3-1-2][160]. Її основу склали військові частини Української армії, що перейшли на бік Директорії, розгорнуті за рахунок мобілізації та напливу добровольців до з’єднання (так, на початку грудня 1918 р. ОЗСС було переформовано у 1-шу дивізію Січових Стрільців, тоді ж Запорізька дивізія розгорнулася у двохдивізійний Запорізький корпус під командуванням полковника П. Болбочана тощо). Крім того, до Армії УНР входили новостворені військові частини, а також селянські повстанські загони[161]. Наприклад, протягом перших днів з повстанців Овруччини та Трипільщини сформувалася Дніпровська дивізія на чолі з отаманом Зеленим, що налічувала 10 тисяч осіб[162].

Почесна варта Січових Стрільців на станції Фастів під час приїзду Головного отамана С. Петлюри. Грудень 1918 року

На жаль, більшість новостворених частин вирізнялась низьким рівнем дисципліни та боєздатності. Не вистачало також фахового і надійного командного складу.

Але головною проблемою був низький рівень національної свідомості та лояльності повстанських частин до нової влади. Полковник М. Капустянський у ґрунтовній доповіді «Становище на фронтах і міри необхідні для захистя Украіни», датованій 30 грудня 1918 р., зазначав: «Селянство піднялось з великим ентузіазмом і стало в ряди військ Діректоріі проти Гетьмана, поміщиків і Німців. Скинувши ненависного Гетьмана і німців, допомогавшим йому, і одержать землю – девіз селянства. Взагалі більшости селянства повстало Головним чином по соціяльним мотівам і лиш часть його руководилась сильним національним почуттям»[163]. На вкрай низькому рівні національної свідомості більшості повсталих селян наголошував і один з командирів Січових Стрільців, сотник В. Кучабський: «Хоча офіційно, заявами Директорії, протигетьманське повстання йшло під кличами спасення української державности, то лише незначні кола повстанчих селянських мас розуміли й визнавали їх. Практика Гетьманщини спинила процес національного освідомлення українських селянських мас і зробила для них ненависною не лише Гетьманщину, але й саму українську державність…»[164] Усе це не могло не допомогти більшовикам, які вміло використовували гасла соціалістичної революції, щоб переманити селянські маси від «буржуазної» УНР на свій бік.

Тим не менше як регулярні, так і повстанські частини Армії УНР були рішуче налаштовані повалити Гетьманат. На початку грудня 1918 р. влада П. Скоропадського фактично поширювалася лише на Київ та деякі залізничні вузли, захопити які не давали німецькі війська. Можливість здобути столицю з’явилася тільки після підписання 13 грудня 1918 р. угоди між представниками Директорії та німецьким командуванням, за якою німецьким військам було гарантовано виїзд за межі України.

14 грудня 1918 р. війська Осадного корпусу розпочали наступ на Київ і до вечора зайняли все місто [документ № 3-1-5][165].

На жаль, перемога над Гетьманатом стала лише початком збройної боротьби УНР за виживання.

Поразка Німеччини у Першій світовій війні була використана радянською Росією для анулювання 13 листопада 1918 р. Брест-Литовського мирного договору, за яким вона зобов’язувалася визнати УНР. Уже 15 листопада 1918 р. радянські війська, не оголошуючи війни, вступили на українську територію[166]. Утім, спочатку більшовики діяли досить обережно. Наприклад, Харків вони захопили тільки 3 січня 1919 року[167]. Одначе швидке розкладання багатьох українських частин, командні кадри яких на загал не змогли опанувати пробільшовицьки налаштовану масу мобілізованих козаків, додало їм сміливості. Крім того, після повалення влади П. Скоропадського багато повстанців вирішили, що війна вже закінчена і настав час повертатись до своїх сіл для вирішення соціальних питань – насамперед земельного.

Панцерний потяг «Січовий Стрілець» та його екіпаж після заняття Києва. Грудень 1918 року

Відтак у січні 1919 р. радянська Робітничо-селянська червона армія перейшла в генеральний наступ на Україну, везучи в обозі маріонетковий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України», створений у Курську ще в листопаді 1918 року. При цьому на ноти уряду УНР уряд РСФРР з Москви 5 січня 1919 р. відповів, що військ РСФРР в Україні немає, а проти Директорії воює армія «українського радянського уряду, який є цілком незалежний»[168]. А вже наступного дня у Харкові було офіційно проголошено створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), якій, не важко здогадатись, негайно «прийшли на допомогу» російські війська РСЧА, існування яких на території України за день до цього офіційно заперечував уряд РСФРР.

З півдня на Україну наступали білі війська Збройних Сил Півдня Росії, створені на початку 1919 року на основі сформованої на базі офіцерських загонів Добровольчої армії та козачих військ Дону і Кубані. Розбивши в січні 1919 р. радянські війська на Північному Кавказі, вони розпочали наступ на Донбасі силами групи Добровольчої армії під командуванням генерал-лейтенанта В. Май-Маєвського. Крім того, ще в грудні 1918 р. офіцерські загони під командуванням генерал-майора О. Грішина-Алмазова захопили Одесу. При цьому білі росіяни користувались підтримкою країн Антанти (насамперед Франції), яка на той час, після Першої світової війни, фактично вирішувала долю світу. Так, саме за збройної допомоги французів українські війська було вибито з Одеси.

А з заходу на Україну наступали війська Польщі, яка здобула незалежність у листопаді 1918 року. Її керівництво вважало українські землі Галичини, Холмщини та Волині польськими територіями, які треба було повернути під контроль. І хоча наприкінці 1918 – на початку 1919 р. основні зусилля поляки направляли на деблокаду Львова, майже оточеного Галицькою армією, бойові дії велись також і на Холмщині та Волині. У листопаді 1918 р. поляки швидко зайняли Холмщину, а на початку лютого 1919 р. польська оперативна група «Ковель» під командуванням генерал-підпоручника Е. Ридза-Сміглого захопила Західну Волинь разом із Володимиром-Волинським і Ковелем.

Таким чином, перед оточеною ворогами Українською Народною Республікою постала реальна загроза втрати незалежності за умов іще не завершеної розбудови збройних сил. Хоча на кінець 1918 р. Дієва армія УНР налічувала понад 300 тисяч осіб (у тому числі повстанські «дивізії»), рівень її організованості був явно недостатнім[169]. Армія потребувала негайної реорганізації та «регуляризації».

На жаль, із усіх можливих варіантів реорганізації було обрано чи не найгірший. Наказом Головної Команди військами УНР від 1 січня 1919 р. ч. 22 усі військові частини, розташовані на Волині та Поділлі, Херсонщині, Лівобережжі та Київщині, було підпорядковано відповідно отаманам О. Шаповалу, О. Грекову, П. Болбочану та Є. Коновальцю, які мали взятися до формування з них так званих «дієвих» (діючої армії) корпусів, дивізій, полків тощо згідно із затвердженими штатами, а також органів управління[170]. Водночас кадри корпусів армії Української Держави, які перейшли на бік Директорії (так звані «кадрові» частини), залишались на своїх місцях і мали поповнюватись до штатів військового часу одночасно із дієвими. При цьому командувачі дієвими частинами могли забирати з кадрових частин певну кількість особового складу, майна та займати їхні казарми [документ № 3-1-6].

Нескладно уявити, який хаос спричинило одночасне формування в країні двох армій, не кажучи вже про те, що командних кадрів, озброєння і майна не вистачало для укомплектування навіть однієї. Фактично протягом наступних місяців усі кадрові частини або розпорошились, або ввійшли до дієвих з’єднань, і лише декілька частин до травня 1919 р. перебували у стані перманентного формування, періодично віддаючи частину особового складу для поповнення дієвих частин.

Тим часом дієвим частинам на фронті не вистачало командного складу, озброєння та постачання. Намагаючись створити одночасно дві армії, військове керівництво України не змогло нормально сформувати жодної.

На початку 1919 р. в Україні різко активізували свої дії радянські війська.

Внаслідок захоплення противником стратегічної ініціативи протягом місяця кампанію на Лівобережжі було програно і на початку лютого 1919 р. війська УНР відступили на правий берег Дніпра[171]. 5 лютого 1919 р. українські війська, залишивши Київ, відійшли на лінію Коростень – Бердичів – Козятин – Цвітково (вузлова залізнична станція майже посередині між станцією Христинівка та містом Черкаси)[172]. Маючи чисельну перевагу, командування Українським фронтом РСЧА розпочало наступ з метою остаточного розгрому Армії УНР. Проте реалізувати цей задум не вдалося – хоча українське командування не змогло швидко перегрупувати війська й організувати сильну оборону, наступ радянських військ було зупинено завдяки рішучому опору українських частин[173].

Успіхи радянських військ стали можливими в тому числі і завдяки масовим повстанням українських селян проти УНР. Виявилося, що, скинувши Гетьмана, селяни не бажали над собою й Директорії. Внаслідок цього на придушення селянських повстань треба було відправляти війська, яких так бракувало на фронтах. Цікаво, що вже за кілька місяців ці самі селяни масово повставали проти радянської влади…

Просування радянських військ змусило реорганізовувати управління військами. Відповідно до наказу начальника Генерального штабу від 23 січня 1919 р. ч. 305, Армію УНР було поділено на Південно-Східну групу, Правобережний та Східний фронти[174].

У середині лютого 1919 р. новий командувач Армії УНР – Наказний Отаман О. Греков – вирішив провести ще одну реорганізацію війська. Основною метою, скоріше за все, було зменшення кількості штабів (яка була аж надто великою для наявної кількості багнетів і шабель), а також створення більш гнучкої організації, яка краще відповідала б умовам маневреної війни[175]. Згідно з наказом військам Дієвої армії УНР від 21 лютого 1919 р. ч. 2, «згідно історичним традиціям і характеру бойових операцій» армія мала складатися з кошів двохзагінного складу, що утворювались замість корпусів. Своєю чергою, загін складався з 5 окремих піших куренів, гарматного куреня, кінного куреня та інженерної сотні [документ № 3-1-9][176].

На жаль, жодного коша нової організації сформовано не було. Постійні бойові дії унеможливлювали ґрунтовну реорганізацію, а крім того, нова організація аж надто відрізнялась від звичної і досить детально відпрацьованої організації «корпус – дивізія – полк», до якої були більш схильні кадрові старшини[177]. Ще специфічнішою була організація куреня, який складався з 5 піших та 2 кулеметних сотень (звичайний піший курінь на той час складався максимум з 3–4 піших і 1 кулеметної сотні). Це вимагало перегляду ще й тактики, на що також не було ані часу, ані бажання. Єдиною хоча б частково завершеною спробою виконати цей наказ було формування на Поділлі 16-го пішого загону, який згодом став 3-ю Залізною дивізією.

Схема штатної організації кошу армії УНР, лютий 1919 року. Загони в коші мали однакову організацію. Цікаво, що обозні частині в коші штатами не передбачались

Водночас було нарешті ліквідовано кадрові корпуси, які так і не виконали поставлених перед ними завдань. Згідно з наказом військам Дієвої армії УНР від 5 березня 1919 р. ч. 6 залишки I та IV корпусів було передано до Східної групи, VII корпусу – до Північної групи, III та II корпусів – відповідно до 1-ї та 2-ї запасової (запасної) бригади, які підпорядковувались начальнику резерву Дієвої армії.

З метою реорганізації українських військ після їх відступу на Правобережну Україну наказом Наказного Отамана з 3 березня 1919 р. встановлено такий склад фронтів і груп: Південно-Східна група (Запорізький та Катеринославський коші), Східна група (8-й кіш та загін Сірожупанників), Північна група (1-й кіш), Галицька група (2-й, 3-й та 4-й коші). Про це було оголошено у наказі ГУВ УНР від 13 березня 1919 р. ч. 220 [документ № 3-1-10][178].

Реорганізувавши війська, у яких на початку березня 1919 р. нараховувалось близько 30,5 тисяч багнетів і 750 шабель[179], у другій половині березня Армія УНР провела контрнаступальну операцію, під час якої вдалося завдати радянським військам великих втрат. Українські війська наближались до Києва. Проте прорив радянських військ у напрямку Вінниця – Жмеринка (Жмеринка була захоплена РСЧА 20 березня 1919 р.) відрізав від головних сил Південно-Східну групу Армії УНР, основою якої був Запорізький кіш-корпус[180].

Замість пробитися на з’єднання з головними силами Армії УНР командувач Запорізького корпусу отаман О. Волох та низка інших отаманів Південно-Східної групи 21 березня 1919 р. оголосили про створення «української» радянської влади і на власний розсуд розпочали мирні перемовини з більшовиками. Звичайно, делегація О. Волоха нічого не домоглася, але червоні змогли зупинити наступ Північної групи Армії УНР, оскільки після початку перемовин негайно перекинули частину своїх сил з півдня до Бердичева та Житомира, за які йшли запеклі бої[181]. Зупинивши наступ українських військ на Житомирщині, радянське командування припинило перемовини з Волохом і атакувало деморалізовану Південно-Східну групу. Деякі її частини перейшли до більшовиків або розпорошилися. Решта ж (переважно залишки Запорізького корпусу) з боями пробилися до ріки Дністер і 16 квітня 1919 р. переправилися на територію Румунії. На щастя, румунська влада не стала інтернувати ці частини: наприкінці квітня їх було перевезено Галичиною в район Радивилів – Новий Почаїв (це приблизно посередині між Тернополем і Рівним). Однак румуни не повернули велику кількість озброєння, боєприпасів, харчів та іншого майна, яке відібрали при переході українських військ на їхню територію. Лише згодом вдалося вмовити румунську владу повернути частину відібраного, але процес повернення тривав декілька місяців.

Невдача березневого контрнаступу і катастрофа Південно-Східної групи різко погіршили становище Армії УНР. Українські війська втратили Поділля й опинились затисненими між польськими і радянськими військами, що наступали назустріч уздовж залізниці по лінії Сарни – Рівне – Броди (на південний захід від Рівного на залізничній лінії у напрямку Львова). Цікаво, що керівництво УНР воліло краще залишити Поділля й опинитись у «мішку» між ворожими військами, ніж залишити Волинь і мати спільний тил з Галицькою армією. В результаті тил галичан залишився майже відкритим (лінію ріки Збруч тримали слабкі наддніпрянські та галицькі частини) і тільки слабкість і нерішучість радянських військ на цьому напрямку дозволила уникнути ще однієї катастрофи.

Батарея 3-дм гармат зразка 1902 р. корпусу Січових Стрільців у поході, 1919 рік. Перед гарматою запряжений зарядний ящик, у якому перевозили снаряди

Бронезагін корпусу Січових Стрільців, 1919 рік. Бронеавтомобілі мають назви: «Отаман Коновалець» і «Отаман Мельник»

29 квітня 1919 р. командувач Північної групи отаман В. Оскілко підняв у Рівному повстання проти Директорії. Уже наступного дня виступ було ліквідовано, але це спричинило трагічні наслідки для Північної групи: у її частинах було змінено майже всіх вищих командирів. Нові командири – часом люди випадкові – не змогли в критичній ситуації опанувати настрої підлеглих вояків[182]. Проте навіть найкращим командирам навряд чи вистачило б часу навести лад у військах до польського наступу, який розпочався на початку травня 1919 року. До того ж, скориставшись наступом поляків, у наступ перейшли і радянські війська, що зробило поразку українських військ неминучою. Вже 16 травня 1919 р. поляки захопили Луцьк, а 19 травня червоні війська увійшли до Рівного. Залишки Північної та Холмської груп відступили на південь.

Тим часом у травні 1919 р. було проведено чергову реорганізацію Армії УНР – третю за п’ять місяців 1919 року. Цього разу військове керівництво не мудрувало, а повернулося до перевіреної організації «група/корпус – дивізія – полк», основи якої були затверджені ще понад рік тому і яку фактично використовували у військах. При цьому кожна дивізія мала складатись із 3 піших та 3 невеликих артилерійських полків, а також допоміжних частин.

Схема штатної організації дивізії Армії УНР, червень 1919 року

Відповідно до наказу військам Дієвої армії УНР від 15 травня 1919 р. ч. 1, Дієва армія мала складатись із окремих піших дивізій і кінних бригад, які було зведено у групи, що безпосередньо підпорядковувались Наказному Отаману. У складі війська мали бути Північна група, Холмська група, Резервна група Наказного Отамана, Група Січових Стрільців, а також Галицька армія, що зберігала власну організацію [документ № 3-1-14][183]. Відповідне переформування планувалося завершити до 25 травня, але фактично воно тривало і в червні[184]. Так, 2 червня 1919 р. з частин, що діяли на Поділлі в районі ріки Збруч, було сформовано 2-гу та 3-тю піші дивізії. Основою для 2-гої дивізії стала «Запорізька Січ» повстанського отамана Ю. Божка, а для 3-ї дивізії – 16-й піший загін отамана О. Шаповала і група підполковника П. Шандрука.

На заваді плановій реорганізації став розгром українських військ на Волині, після якого залишки Північної та Холмської груп було зведено у Волинську групу. Тож на початку червня 1919 р. Дієва армія УНР складалась із трьох груп: Волинської (1-ша Північна та 4-га Холмська піші дивізії), Запорізької[185] (6-та, 7-ма та 8-ма Запорізькі піші дивізії) та Січових Стрільців (9-та Залізнична[186], 10-та Січових Стрільців та 11-та Січових Стрільців піші дивізії, 4-та кінна бригада Січових Стрільців), а також 2-ї і 3-ї окремих піших дивізій [документи №№ 3-1-15, 3-1-16]. Планувалося створити кінну бригаду (з 2 кінних полків) при кожній групі, але цьому перешкодив брак коней і кіннотників.

Командування «Запорізької Січі». Заліщики, 19 квітня 1919 року. Третій ліворуч у першому ряді – Ю. Божко

Забігаючи вперед: у середині липня 1919 р. до Армії УНР приєднався загін повстанців під командуванням отамана Ю. Тютюнника, який після перемоги над Гетьманатом разом з отаманом М. Григор’євим пішов на службу до радянської влади, але потім разом із ним підняв проти червоних повстання. Після поразки у травні 1919 р. Тютюнник із невеликим загоном вирушив на Київщину, де продовжив боротьбу з більшовиками. У липні Тютюнник привів свій загін, що за цей час значно збільшився, на з’єднання з частинами Дієвої армії УНР. 26 липня 1919 р. загін Ю. Тютюнника було перейменовано в Київську групу[187] у складі 5-ї та 12-ї піших дивізій.

Але більшість повстанчих отаманів не погодились на підпорядкування своїх загонів Армії УНР. Деякі з них (наприклад, отаман Зелений), зайняли позицію союзників, допомагаючи регулярним військам УНР, але не виконуючи прямих наказів штабу Дієвої армії. Зрозуміло, що такий союз працював лише доти, доки збігались інтереси сторін. Та армія УНР не мала достатньо сили й впливу, щоб силоміць вводити до свого складу частини, які не бажали цього.

С. Петлюра і Січові Стрільці в Проскурові влітку 1919 року

Бойовий розпис Дієвої армії УНР на 24 червня 1919 року

Наприкінці травня 1919 р. Армія УНР опинилась за крок від цілковитого знищення: затиснута між польськими та радянськими військами, що наступали на південний захід від Рівного, без тилів, без надії на допомогу ззовні. Галицька армія також відступала перед наступом польських військ і потребувала допомоги. Проте з українських частин утік майже весь ненадійний елемент, а ті, хто залишився в Армії УНР, були готові битися до останнього[188]. Тому командування Армії УНР вирішило не чекати загибелі, а наступати і прорватись із оточення на Поділля, забезпечивши свій тил річками Дністер і Збруч. Крім того, нарешті було ухвалено рішення за будь-яку ціну досягти перемир’я з поляками, тим самим ліквідувавши хоча б один з фронтів. На жаль, це можливо було зробити, тільки відмовившись від більшої частини Галичини, – що, зрозуміло, не покращило відносини між урядами УНР і ЗО УНР.

29 травня 1919 р. Армія УНР (близько 30 тисяч осіб, у тому числі близько 9 тисяч багнетів і шабель[189]) розпочала наступ і 2–3 червня прорвала фронт Червоної армії. За тиждень боїв українським частинам вдалося заволодіти районом Чорний Острів – Проскурів – Ярмолинці – Дунаївці – Кам’янець-Подільський[190]. Завдання, поставлене керівництвом, було виконано – противника відкинули зі значними для нього втратами, захопили відносно безпечний плацдарм для подальших дій. Проте великих втрат зазнала і Армія УНР[191]. Цим намагались скористалися антипетлюрівські елементи. За їх допомоги на початку червня 1919 р. колишній командир Запорізького корпусу полковник П. Болбочан спробував самовільно очолити Запорізьку групу, але був заарештований, засуджений до страти і незабаром розстріляний.

Протягом наступного місяця українські війська вели запеклі бої з РСЧА в районі Проскурів – Жмеринка. Хоча внаслідок підходу до противника свіжих резервів і нестачі боєприпасів Армія УНР відступила на південь до річки Дністер, вона виконала головне завдання – утримала плацдарм для подальшої боротьби. Саме завдяки впертому опору Армії УНР серед керівництва ЗО УНР перемогла думка про продовження збройної боротьби і після залишення Галичини замість інтернування у Румунію та Чехословаччину.

17 липня 1919 р. основні сили Галицької армії перейшли на терени Наддніпрянщини, що ознаменувало новий етап збройної боротьби за волю України.