Читать книгу Військо Української революції 1917–1921 років - Євген Пінак - Страница 4

(1917 – 29 квітня 1918 року)

Одним з найважливіших наслідків Лютневої революції 1917 р. стало пробудження національної свідомості народів Російської імперії. В Україні яскравим виявом такого пробудження стало створення Центральної Ради.

Національне піднесення, без сумніву, не могло оминути солдатські маси. Однак лідери українського політичного руху попервах не мали чітко визначеного ставлення до армії та планів створення національних збройних сил. Спостерігався значний різнобій у поглядах – від вимог негайно розпочати будівництво Українського війська (М. Міхновський) до заперечення потреби у власній армії (В. Винниченко).

Так чи інакше, питання, пов’язані з армією, у перших документах Центральної Ради не порушувалися[2].

Тим часом вояки-українці не збиралися чекати, доки Центральна Рада виробить певну позицію щодо військового будівництва – як на фронті, так і в тилу, як на території України, так і за її межами почалося стихійне створення українських комітетів, клубів, товариств, проведення маніфестацій. Розмах українського військового руху виявився несподіваним навіть для членів Центральної Ради.

Українська маніфестація на Софійській площі Києва, весна 1917 року

Уже в квітні 1917 р. близько 3000 солдатів-українців, зосереджених на київському збірному етапному пункті, виступили з ініціативою формування українського полку для фронту. Бажання вояків знайшли певну підтримку Центральної Ради і повне несприйняття з боку місцевих органів Тимчасового уряду, військового командування і навіть демократичних організацій, що очолювались загальноросійськими партіями. За таких умов військовослужбовці-українці на чолі зі штабс-капітаном Д. Путником-Гребенюком вирішили самовільно оголосити себе Першим Українським полком імені гетьмана Б. Хмельницького. Допомогу в цій справі надали члени Київського товариства Українського військового клубу імені гетьмана Полуботка. Попри перешкоди з боку військового командування та самоусунення Центральної Ради [документ № 1-1-1] вони залишились окремою військовою частиною. Приклад вояків нового полку наслідували солдати-українці інших частин.

5—8 травня 1917 р. у Києві відбувся І Український військовий з’їзд, на який прибули 700 делегатів, що представляли 993400 вояків-українців російської армії. З-поміж іншого, з’їзд висловився за негайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, зокрема за виокремлення підрозділів українських солдатів та офіцерів, причому для уникнення дезорганізації на фронті таке виокремлення мало провадитися поступово. Повністю українським за національним складом мав стати Чорноморський флот (на той час питома вага українців у ньому становила 75 %), на Балтійському ж флоті українцями мали бути укомплектовані окремі кораблі. Для загального керівництва українізацією армії при Центральній Раді був створений Український генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою.

ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, який розпочав роботу 5 червня 1917 р., запропонував Центральній Раді «негайно приступити до фактичного втілення в життя основ автономного ладу»[3]. Що ж до власне військових питань, то з’їзд зажадав від російського військового керівництва затвердити УГВК як «українську військову інституцію». Проте Центральна Рада побоювалась репресій з боку Тимчасового уряду і не хотіла йти на односторонні політичні кроки. Лише загроза стихійного вибуху українських мас дала поштовх до видання 10 червня 1917 р. Першого універсалу, яким фактично проголошувалася автономія України. Проте у ньому жодним словом не згадувалася проблема національних збройних сил. У створеному ж 15 червня 1917 р. виконавчому органі Центральної Ради, Генеральному секретаріаті, була посада секретаря військових справ, яку обійняв С. Петлюра.

Перший склад Генерального секретаріату. Київ. Червень 1917 року

У Другому універсалі Центральної Ради від 3 липня 1917 р. було, з-поміж іншого, оголошено про намір Центральної Ради мати представників при кабінеті Військового міністра, Генеральному Штабі і при Верховному головнокомандувачі, які «будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенню військового міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєспособності армії»[4]. Проте Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату, затверджена Тимчасовим урядом 4 серпня 1917 р., не визнала чотири секретарства, у тому числі військове[5]. Тимчасовий уряд погодився надсилати в деякі частини Південно-Західного фронту переважно солдатів-українців, але про українізацію цих частин не йшлося. Російський уряд однозначно показав, що не збирається ділитися владою над армією та флотом.

Попри це ще 18 липня 1917 р. Головнокомандувач армій Південно-Західного фронту генерал від інфантерії Л. Корнілов видав наказ про українізацію XXXIV армійського корпусу VII армії (яким командував генерал-лейтенант П. Скоропадський), який відтепер мав називатися 1-м Українським корпусом. Усього на фронті планувалось українізувати 10 дивізій. Це відбулося тому, що генерал Л. Корнілов вбачав в українізації спосіб підвищення боєздатності армії, яка швидко загнивала. Однак після того, як посаду обійняв головнокомандувач армій Південно-Західного фронту генерал-лейтенант А. Денікін, який до українізації ставився вкрай негативно, її вирішили обмежити XXXIV корпусом[6].

Та український рух у військах було вже не зупинити. Українізація (як офіційна, так і неофіційна, що проводилась у частинах без усяких наказів за ініціативою вояцьких мас) охопила усі фронти, навіть віддалені від України. Українські частини створювалися по всій території колишньої Російської імперії: від Петрограда до Трапезунда (нині Трабзон у Туреччині), від Західного фронту до Далекого Сходу. До кінця 1917 р. було повністю чи частково українізовано такі з’єднання:

Північний Фронт – XXI армійський корпус (33-тя, 44-та піхотні дивізії);

Північно-Західний Фронт – 42-га піхотна дивізія ІХ корпусу та 45-та піхотна дивізія ХVІ корпусу;

Південно-Західний Фронт – VI (згодом 2-й Запорізький) армійський корпус (4-та, 16-та піхотні дивізії), XI армійський корпус (12-та піхотна дивізія), XXXII армійський корпус (101-ша, 105-та піхотні дивізії), XXXIV (1-й Український) армійський корпус (104-та, 153-тя піхотні дивізії), XXXXI армійський корпус (74-та, 113-та піхотні дивізії), а також 9-та (3-тя Сердюцька) та 10-та кавалерійські дивізії;

Румунський Фронт – X армійський корпус (9-та, 31-ша, 129-та піхотні дивізії), XXVI армійський корпус (65-та, 78-ма піхотні дивізії), 40-вий армійський корпус (2-га, 4-та стрілецькі дивізії);

Кавказький фронт – V Кавказький корпус (123-тя, 127-ма піхотні дивізії)[7].

Крім цього, на фронті та в тилу було українізовано або сформовано наново з вояків-українців російських частин понад 30 полків і куренів (батальйонів).

Українізація не всюди проходила добре: були випадки, коли частини з різних причин від неї відмовлялися.

Організація українізованих частин на загал не відрізнялася від організації частин Російської армії. Армійський корпус складався з кількох піхотних дивізій (зазвичай 2–3), 1 дивізіону важкої польової артилерії (3 батареї), 1 саперного полку, 1 козачої сотні та інших частин. Піхотна дивізія складалась із 4 піхотних полків, 1 артилерійської бригади (6 батарей) та інших частин. Піхотний полк складався з 3 батальйонів (по 4 роти кожен) і окремих команд (кулеметної, траншейних гармат, розвідувальної, саперної тощо)[8]. Як і в інших частинах Російській армії після Лютневої революції, в українських частинах існували виборні солдатські ради, які мали великий вплив.

Український військовий рух став одним з важливих аспектів українського національного відродження. Підтримка дій Центральної Ради делегатами Всеукраїнських військових з’їздів (а отже, і величезної кількості солдатів-українців, які цих делегатів обирали) була дуже серйозним фактором у розбудові української державності. Але відсутність керівної ролі Центральної Ради, її незначна увага до питань українізації війська, перешкоди з боку державного керівництва Росії, а також дедалі більший розвал в армії призвели до того, що на кінець 1917 р. українізація армії не дала очікуваного ефекту.

Кінець 1917 р. був насичений драматичними подіями. Більшовицький переворот у Петрограді докорінно змінив політичну ситуацію в країні. Більшовики прагнули, спираючись на загони Червоної гвардії, що формувалися майже виключно з робітників та розагітованих солдатів, взяти під контроль територію колишньої Російської імперії, в тому числі й Україну. Вже 29 жовтня 1917 р. більшовики розпочали повстання в Києві. Доки війська, які залишались вірними штабу Київського військового округу, та червоногвардійці й солдати, що підтримували більшовиків, билися між собою, 31 жовтня українські частини взяли місто під контроль[9].

Тим часом ІІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив, з перервою, 20–30 жовтня 1917 р., висунув вимогу до Центральної Ради проголосити на найближчому засіданні Українську Демократичну Республіку. За такої підтримки військових 31 жовтня 1917 р. у складі Генерального секретаріату було офіційно відновлено Секретарство військових справ на чолі з С. Петлюрою, а 2 листопада 1917 р. С. Петлюра оголосив себе головою вищої військової влади України[10].

7 (20) листопада 1917 р. Третім універсалом було проголошено Українську Народну Республіку як складову частину республіки Російської. До скликання Установчих Зборів уся влада в Україні мала належати Центральній Раді і Генеральному Секретаріату. Як повідомляла газета «Народна воля», під час святкування проголошення УНР у Києві на площі Б. Хмельницького «зійшлися майже усі військові частини гор. Києва з жовто-блакитними та червоними прапорами»[11].

Попри низку заходів з боку українського військового відомства ефективна розбудова збройних сил республіки була під великим сумнівом – армія швидко розкладалася, більшовизація охопила й українізовані частини. Крім того, часто-густо замість серйозних та професійних рішень мали місце лише гучні декларації[12]. Ситуація погіршувалась тим, що багато з лідерів українського руху (навіть Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко) підозріло ставились до регулярної армії, побоюючись її «недемократичного» характеру. Спроба військового перевороту, здійснена генералом Л. Корніловим наприкінці серпня 1917 р., ніби підтверджувала їх побоювання.

Політичне керівництво України під час ІІІ військового з’їзду – жовтень 1917 року. У центрі на підвищенні в першому ряді стоїть Голова Центральної Ради М. Грушевський (із сивою бородою, у чорному пальті та хутряній шапці), ліворуч від нього Генеральний секретар військових справ С. Петлюра (у папасі та шинелі з хутряним коміром). Між ними в другому ряді стоїть Голова Генерального секретаріату В. Вінниченко (з вусами та короткою борідкою, в капелюсі)

Січові стрільці слухають кобзаря, весна 1918 року

У таких умовах за підтримки С. Петлюри начальник Київського військового округу підполковник В. Павленко на початку грудня 1917 р. спробував на базі українських частин Київського гарнізону створити більш дисципліновані та боєздатні дивізії, яким було надано назву «сердюцьких» на згадку про елітні частини часів Гетьманщини XVIII століття. У цих з’єднаннях було скасовано комітети і запроваджено більш сувору дисципліну. До 1-шої сердюцької дивізії увійшли Богданівський, Дорошенківський, Полуботківський, Георгіївський імені Богуна та кінний «Вільної України» полки. Почалося також формування 2-гої сердюцької дивізії, а 3-тьою сердюцькою дивізією оголосила себе 9-та кавалерійська дивізія російської армії[13]. На жаль, після звільнення С. Петлюри з посади Генерального секретаря військових справ (18 грудня 1917 р. (1 січня 1918 р.)) дивізії було фактично розформовано, а вищевказані українські полки поступово загнивали.

Тут доречно згадати про створення ще декількох військових частин, яким випало відігравати важливу роль у подальшій боротьбі. Однією з них був Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, сформований у листопаді-грудні 1917 р. головно з колишніх вояків Австро-Угорської армії, що потрапили у російський полон. 7 січня 1918 р. частина отримала назву «1-й курінь Січових Стрільців»[14]. Другою став Гайдамацький кіш Слобідської України (дві піші та одна кінна сотня), створений на початку січня 1918 р. (за новим стилем) С. Петлюрою для боротьби із проникненням більшовиків на Слобожанщину[15]. Ці частини складалися з національно свідомих добровольців, готових битися за Україну, тому добре показали себе в боях проти більшовиків.

Гайдамацький кіш Слобідської України. Київ, березень 1918 р. У центрі – С. Петлюра та сотник Є. Ляхович (у жупані)

Загін Вільного Козацтва. Новгород-Сіверський, квітень 1918 року

Ще однією озброєною силою, яку мала у розпорядженні УНР, було Вільне Козацтво. Вільним Козацтвом називались добровільні загони, створені для захисту держави й охорони правопорядку на місцях. Перший кіш Вільного Козацтва було сформовано у березні 1917 р. у Звенигородському повіті на Київщині. Основним підрозділом Вільного Козацтва була сотня. Сотенна старшина складалася із сотника, писаря, скарбника, хорунжого і бібліотекаря. Сотні однієї волості об’єднувалися у курінь, курені – в полк, а полки цілої округи утворювали кіш. Старшина Вільного Козацтва була виборна. Курінну старшину вибирали сотні волості, полкову – курені повіту, а кошову – полки округи. У серпні-вересні 1917 р. козацький рух охопив Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Катеринославщину, Херсонщину і навіть Кубань. 3–7 (16–20) жовтня 1917 р. у Чигирині відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного Козацтва. На з’їзд прибуло 200 делегатів, які представляли близько 60 тисяч «вільних козаків». На з’їзді було створено Генеральну Раду Вільного Козацтва з 12 осіб. Отаманом Вільного Козацтва було обрано командира І Українського корпусу генерал-лейтенанта П. Скоропадського. Місцем розташування управи Вільного Козацтва було визначено Білу Церкву[16].

Український уряд протягом тривалого часу не міг виробити одностайного погляду на Вільне Козацтво, затягуючи процес його офіційного визнання та «регуляризації». Лише 23 січня 1918 р. Рада народних міністрів УНР ухвалила почати створення загонів Реєстрового Вільного козацтва, які формувалися б на принципах єдиноначальності, перебували у повному державному підпорядкуванні та на державному забезпеченні. Однак створити загони реєстровців український уряд уже не встиг[17].

Деякі автори зображують Вільне Козацтво тим ідеалом, який міг би захистити Україну від більшовицької навали на початку 1918 року. Але сама суть Вільного Козацтва, як організації місцевої самооборони, майже унеможливлювала використання його загонів поза межами «рідних» повітів – наприклад, жоден загін вільних козаків із інших регіонів не прийшов на допомогу київському козацтву. В результаті по всій Україні лише близько 1,5–2,5 тисячі вільних козаків встали на захист країни від більшовиків.

Після приходу до влади у жовтні (листопаді) 1917 р. більшовики вжили низку заходів, спрямованих на посилення впливу в солдатському середовищі. Вони вирішили скористатися з антиофіцерських настроїв багатьох вояків. 10 листопада 1917 р. було опубліковано Декларацію народних комісарів з військових і морських справ від 8 листопада, що містила спеціальний розділ «Знищення чинів, зовнішніх відзнак і титулування», у якому проголошувалося знищення не лише чинів, титулів та зовнішніх відзнак форми одягу, а й самої різниці назв офіцера і солдата – зберігалося тільки звертання за посадою[18]. Такі дії російського більшовицького уряду, звичайно, не могли пройти повз увагу Генерального Секретарства Військових Справ, тим більше що ідеї, викладені у виданих ним нормативно-правових актах, знаходили відгук і серед вояків-українців. Так, корпусний з’їзд українців VII корпусу (Румунський фронт) з-поміж іншого ухвалив 3 грудня 1917 р. «домагатись перед Генеральним Військовим Секретарем щоб слово „салдат“ було скасовано і замінено словом „Украінській козак“, а також домагатись скасування погон…»[19]

Отже, у перших числах грудня 1917 р. Генеральний секретар військових справ С. Петлюра оголосив про намір опублікувати статут про нову організацію армії, що «має на меті рівність усіх військових чинів»[20]. З метою нейтралізації більшовицького впливу почалося – із залученням військових фахівців – розробляння статуту, який у середині грудня 1917 р. було винесено на розгляд Всеукраїнської ради військових депутатів. Проте статут було відхилено, оскільки він не містив положення про виборність командного складу. Від Петлюри вимагали скасування чинів та передання усієї дисциплінарної влади в армії радам – тобто фактичної ліквідації залишків дисципліни у війську. Якщо на першу вимогу С. Петлюра ще міг погодитись, то на другу – аж ніяк. Тому 17 грудня 1917 р., оминаючи як Центральну Раду, так і Генеральний Секретаріат, він затвердив «Статут Української Народньої Армії» [документ № 1-1-3]. Згідно зі Статутом, кожен громадянин УНР мав захищати рідний край, життя і добробут його мешканців від ворогів. Відтепер кожен громадянин, що перебував у лавах армії УНР, мав носити назву «козак». Декларувалася рівність козаків усіх родів зброї у громадянських правах, відсутність привілейованих частин і родів зброї. Скасовувалося «звання офіцера», службове становище козака мало визначатися його обов’язками. Однак про виборність командирів не йшлося: у полку й окремій частині на всі посади (крім заступника командира полку) мав призначати командир частини, а на посади від заступника командира полку і вище – Секретарство військових справ[21]. Це остаточно зіпсувало і без того погані стосунки між С. Петлюрою та Головою Генерального Секретаріату В. Винниченком[22]. Уже 18 грудня 1917 р. (1 січня 1918 р.) почав виконувати обов’язки новий Генеральний секретар військових справ – М. Порш[23], який радо взявся до радикальної демократизації армії.

Наприкінці листопада – на початку грудня 1917 р. між українським та російським більшовицьким урядами виник конфлікт, що невдовзі переріс у війну. 17 грудня 1917 р. Рада Народних Комісарів РСФРР у «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради» фактично відмовилася визнавати останню, а 11–12 грудня у Харкові більшовики проголосили створення Української Радянської Республіки і сформували альтернативний уряд, на допомогу якому російські більшовики негайно почали надсилати збройні загони. При цьому в Харкові перебували війська Центральної Ради, які, однак, не тільки не намагались ліквідувати уряд «радянської» України, а й пліч-о-пліч із більшовицькими загонами брали участь у боях проти донських козаків[24].

За такої ситуації більшовицькі війська без проблем захоплювали владу в містах на сході України. 13 грудня було захоплено велику станцію Лозову, 18 грудня – Павлоград, а 26–29 грудня 1918 р. – Катеринослав (нині Дніпро). 28–29 грудня 1917 р. (10–11 січня 1918 р.) більшовики остаточно повалили українську владу в Харкові і роззброїли українські частини.

Центральна Рада не дуже цим переймалася, заспокоєна новим Генеральним секретарем військових справ М. Поршем, який був певен, що за два тижні українські війська виженуть більшовиків з України[25], і вже навіть планував захопити Мінськ, щоб з’єднатись із українськими частинами Західного фронту.

Цікаво, що усі ці «наполеонівські» плани приймалися одночасно зі спробою фактичного розформування української армії. 30 грудня 1917 р. (того самого дня, коли до Києва надійшла нота від РНК, у якій на Центральну Раду покладалася вся відповідальність за збройний конфлікт) Генеральний Секретаріат заслухав поданий М. Поршем проект формування міліційної армії, який було ухвалено винести на засідання Центральної Ради[26]. Відповідно до «Закону про створення народного війська», ухваленого Малою Радою 3 (16) січня 1918 р., замість регулярної армії створювалось народне ополчення з невеликим кадром професійних інструкторів[27]. На щастя (коли можна так висловитись), на Україну дуже вчасно напали радянські війська, які наочно показали, що без регулярної армії захистити суверенітет країни неможливо. Тому після звільнення України від більшовиків ідею народного ополчення було тихо поховано і Україна повернулася до створення повноцінної регулярної армії.

Доки українська влада сушила голову, як краще розформувати свої війська, більшовики не гаяли часу: 14 (27) січня 1918 р. три групи радянських військ (реорганізовані у три армії – разом понад 8 тисяч вояків) зустрілись під Бахмачем і під об’єднаним командуванням М. Муравйова рушили на Правобережну Україну.

Вже 16 (29) січня більшовицькі війська розбили біля станції Крути український загін, створений з юнаків[28] київських військових шкіл, і «Помічний курінь Січових Стрільців» – переважно з київського студентства. Поширена легенда про «300 розстріляних під Крутами студентів» не відповідає дійсності – переважній більшості українських вояків вдалося відступити, і лише близько 45 вояків, що відстали (у тому числі близько 27 юнаків), були розстріляні біля станції (загальні втрати українських частин сягали від 127 до 146 осіб – проти близько 300 у більшовиків)[29]. Однак після Крут шлях з північного сходу на Київ для більшовиків було відкрито. А наступного дня після бою під станцією Кононівка більшовики змусили відступити й Гайдамацький кіш, відкривши шлях до Києва і з південного сходу.

Тим часом місцеві більшовики та збільшовичені війська захопили владу в Кривому Розі (9 (22) січня), Херсоні (18 (31) січня), Єлисаветграді (нині Кропивницький) (15 (28) січня) та Одесі (16 (29) січня), а збільшовичені війська Південно-Західного Фронту (переважно із ІІ Гвардійського та І Туркестанського корпусів) на початку січня розпочали наступ на Київ із заходу.

Але нещастя української влади на цьому не скінчились – 15 січня 1918 р. у Києві розпочалося збройне повстання, яке підняли місцеві більшовики. Основними центрами повстання стали робітничі райони: Деміївка, Шулявка і Поділ, а також Головні залізничні майстерні і Київський арсенал. Хоча за допомогою перекинутих з фронту частин уже 4 лютого після важких боїв повстання вдалося придушити, воно дало можливість військам Муравйова майже безперешкодно підійти до міста. Після трьох днів упертих боїв та безприцільного артилерійського обстрілу червоними 26 січня (8 лютого) 1918 р. українські війська залишили столицю УНР.

Після залишення Києва у ніч проти 27 січня у містечку Ігнатівка (нині – місто Ірпінь) відбулася реорганізація українських військ, внаслідок якої рештки частин звели в Окремий Запорозький загін під командуванням генерал-майора К. Прісовського. Лише Гайдамацький кіш Слобідської України та 1-й курінь Січових Стрільців залишились окремими частинами[30]. Крім цих військ УНР могла розраховувати на залишки українізованих військ (зі складу І Українського та ХІ армійського корпусів) та окремі українські загони, що діяли проти збільшовичених військ з фронту. Всього українські війська нараховували близько 3,5–4 тисяч багнетів і шабель.

Українська делегація в Бресті

Австро-угорські війська входять до Кам’янця-Подільського після підписання Берестейського договору

Поразки українських військ і поширення більшовицької влади в Україні зумовили необхідність остаточного та офіційного відмежування від Росії. Відповідно до Четвертого Універсалу від 9 (22) січня 1918 р.[31], УНР ставала «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». До часу скликання Українських Установчих зборів влада мала належати Центральній Раді та її виконавчому органу під назвою «Рада Народних Міністрів».

Здавалося, що Четвертий Універсал залишиться тільки на папері, оскільки після відступу з Києва уряд і військо УНР опинилися в дуже тяжкому становищі. Вони були відрізані від зв’язку з іншими регіонами України, затиснуті між більшовиками в Києві та більшовиками на фронті, які повели прихильні до них військові частини на боротьбу з Центральною Радою, а також практично позбавлені будь-якого тилу. Але не слід забувати, що багато більшовицьких частин на той час уже перебували у стані морального й організаційного розпаду і не бажали воювати з УНР, а в українських військах залишились саме ті, що були готові битись до останнього. Зосередившись у Житомирі, українські частини швидко заволоділи залізничним шляхом Житомир – Коростень – Сарни. Саме в Сарнах українські війська зустріли нових союзників.

Іще 27 січня (9 лютого) 1918 р. в Бресті було підписану мирну угоду між УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Уряд УНР негайно звернувся до цих країн із проханням про збройну допомогу. Німеччина й Австро-Угорщина із задоволенням відгукнулись, оскільки в умовах жорсткої продовольчої кризи контроль над Україною – житницею колишньої Російської імперії – міг урятувати їх від поразки у війні. Уже 18 лютого (за новим стилем) 1918 р. німецькі війська почали наступ на Київ, а 24 лютого (за новим стилем) австро-угорські війська – наступ на Одесу. Відповідно, у наступ на більшовиків перейшли й українські частини.

Німецькі війська в Києві, березень 1918 року

Панцерник Запорізької дивізії

1 березня 1918 р. німецькі та українські війська підійшли до Києва, залишеного більшовиками два дні тому, і наступного дня урочисто вступили до міста[32].

Уже за місяць майже вся Україна була вільна від радянських військ, «армії» яких були занадто слабкі, щоб чинити серйозний опір німцям та австрійцям. Харків, останнє велике українське місто, було звільнено 5 квітня, однак бойові дії не припинялись до кінця місяця – тільки 30 квітня 1918 р. вдалось повністю опанувати лінію державного кордону з Росією.

Однак за день до цього Українська Народна Республіка перестала існувати – до влади в Україні прийшов Гетьман П. Скоропадський.

Звільнення території України від більшовиків знову поставило на порядок денний питання про створення українського війська. Цим разом навіть соціалістичне керівництво УНР вирішило відмовитись від експериментів та розбудовувати повноцінну регулярну армію.

Армія УНР мала складатись із восьми корпусів, кожен з яких розташовувався на території однієї губернії, які входили до складу України. Кожен корпус мав складатись із двох піших дивізій (по 4 піші та 3 артилерійські полки і допоміжні частини), важкої артилерійської бригади та інших частин. Крім того, чотири корпуси отримали ще по одній кінній дивізії (4 кінні полки, 1 кінно-гарматний полк і допоміжні частини), а один корпус – кінну бригаду (2 кінні полки)[33]. 17 квітня 1918 p. Військовий Міністр УНР підполковник О. Жуковський наказом ч. 79 призначив командирів корпусів: Київського – отамана Мартинюка, Волинського – отамана Дядюшу, Полтавського – отамана Осецького, Подільського – отамана Клименка, Одеського – отамана Дорошкевича, Харківського – отамана Вовкобоя і Катеринославського – отамана Васильченка[34]. Кадри частин та з’єднань нового українського війська мали формуватись із частин та з’єднань колишньої російської армії. Остаточно реєстр частин армії було сформовано лише в травні 1918 р., а на 20 квітня 1918 р. до складу Української Армії було офіційно зараховано кадри тільки 6 штабів корпусів, 13 піших та 2 кінних дивізій зі складу колишньої російської армії.

За основу організації було взято організацію російської армії, але зі змінами, що враховували досвід Першої світової війни. Так, у куренях піших полків з’явились кулеметні сотні, артилерійська бригада пішої дивізії складалася з полків трьохбатарейного складу, у складі корпусу з’явились власна важка артилерійська бригада (із зенітною батареєю) та кінний полк тощо.

Одночасно з організацією кадрів армії і підготовкою до призову новобранців, який мав розпочатися у травні 1918 р., Військове Міністерство мало дбати і про наявні «позаштатні» формування.

Так, наказом Військового Міністра УНР від 12 березня 1918 р. ч. 1 Окремий Запорозький загін завдяки напливу добровольців було розгорнуто в Запорізьку дивізію, а наказ Військової Офіції УНР від 8 квітня ч. 28 затвердив її переформування в окрему кінну бригаду[35], яка надсилалася в Катеринославську і Таврійську губернії для боротьби з більшовиками. Одначе командир Запорожців отаман О. Натієв мав інші ідеї щодо реорганізації свого з’єднання і самочинно почав розгортати його в «Перший Запорізький корпус», призначивши 1 травня 1918 р. підполковника П. Болбочана командиром Запорізької дивізії[36]. Військова Офіція УНР цей наказ скасувала, але плани переформування Запорізької дивізії теж були скасовані.

Гармата полку Січових Стрільців

Синьожупанники на навчаннях

Не залишились поза увагою командування і Січові Стрільці, що стали основою гарнізону Києва: відповідно до наказу Військового Міністерства УНР від 26 березня 1918 р. ч. 118 1-й курінь Січових Стрільців було реорганізовано в полк.

Під час Першої світової війни у німецькому та австрійському полоні опинилося, за різними даними, від 200 до 500 тисяч вояків української національності, які служили в російській армії. Ними опікувалися члени Союзу Визволення України[37]. Полонених українців відправляли в окремі табори, у яких відкривалися школи, бібліотеки, театри, друкарні, велася робота з пробудження національної самосвідомості. Наприкінці жовтня – на початку листопада 1917 р. у німецькому таборі Ган-Мюнден на пропозицію генерал-майора В. Зелінського при українській громаді було створено військовий гурток, у якому незабаром нараховувалося 75 членів. Наприкінці лютого – на початку березня 1918 р. під Ковелем з вояків-українців, що перебували в німецьких таборах, почали формуватись дві дивізії чотирьохполкового складу, забезпечені німцями російським озброєнням і формою одягу, розробленою військовим гуртком у Ган-Мюндені[38]. Офіційно ці з’єднання іменувалося 1-шою та 2-гою Українськими дивізіями, проте в просторіччі, за кольором уніформи, – просто синіми чи синьожупанними. 14 лютого 1918 р. наказом ВМ УНР ч. 33 В. Зелінський був затверджений на посаді тимчасового командувача 1-шої Української дивізії[39]. У другій половині березня 1918 р. 1-ша Українська дивізія прибула до Києва[40], у той час як 2-га Українська дивізія завершувала формування під Ковелем.

Проте виявилося, що генерал-майор В. Зелінський має забагато амбіцій (він бачив Сині дивізії основою нової української армії, що явно не відповідало планам Військового Міністерства УНР і особисто Військового міністра)[41], і 29 березня 1918 р. його усунули від командування синьожупанниками. Крім того, багато козаків цих дивізій бажали демобілізуватись та повернутись додому, що також не сприяло належному рівню військової дисципліни в частинах. У ніч проти 27 квітня 1918 р. німці роззброїли обидві Сині дивізії – саме напередодні гетьманського перевороту[42].

Тим часом навесні 1918 р. пішов на спад рух Вільного Козацтва. Головними причинами були розпочате австро-німецькою та українською владою загальне роззброєння цивільного населення та зміна курсу національно-державної політики, що полягала у відмові від добровольчих формувань на користь регулярної армії. 23 березня Рада народних міністрів УНР ухвалила припинити організацію Реєстрового Вільного козацтва, а 5 квітня 1918 р. Військове Міністерство УНР видало наказ про загальне скасування воєнізованих козацьких загонів[43]. Замість них збройна охорона порядку на місцях покладалася на підрозділи, які входили до складу регулярної армії УНР. Ними стали охоронні сотні та кінні команди при повітових військових начальниках, формування яких розпочалося згідно з наказом від 29 березня 1918 року[44].

Крім того, 15 квітня 1918 р. Військове Міністерство видало наказ про формування чотирьох залізничних сотень, зведених в окрему бригаду, для охорони залізничних сполучень. Згодом наказ було скасовано і замість бригади розпочато формування 1-го Залізничного полку[45], який пізніше став основою Окремого корпусу залізнично-технічних військ у складі Міністерства шляхів.