Читать книгу Військо Української революції 1917–1921 років - Євген Пінак - Страница 7

(29 квітня – 14 грудня 1918 року)

Період існування Української Держави посідає особливе місце в історії української уніформи та знаків розрізнення 1917–1920 років.

Якщо досягнення у справі формування боєздатних частин та з’єднань були доволі скромними (зрештою, все це мало цілком об’єктивні причини), то здобутки у сфері військової символіки, однострою та знаків розрізнення можна визнати справді вагомими. Питання, пов’язані з символікою, одностроєм та знаками розрізнення, вирішувалися на рівні Глави держави – перед виданням відповідного наказу Військовій офіції (ВО) зразки знаків розрізнення, як правило, затверджував Гетьман. Оскільки цей період був відносно спокійним, існувала можливість втілити відповідні накази у життя.

Як згадував П. Скоропадський, при захопленні урядових установ під час перевороту 29 квітня 1918 р. кожен з його прибічників мав на лівому рукаві білу, а на правому – малинову пов’язку, щоб була змога відрізнити їх від вояків, вірних Центральній Раді[102]. Противники гетьманців, а саме Січові Стрільці, також використовували під час перевороту спеціальні відзнаки. За словами В. Кучабського, стрільці кулеметної сотні Ф. Черника мали на шапках червоні стрічки «замість символічної „Червоної Калини“ на знак, що йдуть у бій»[103]. Такі самі стрічки вплели й у гриви коней. Червона калина (вірніше, її листя і ягоди) використовувалася як емблема України в символіці військового формування Українських Січових Стрільців (УСС) у складі Австро-Угорської імператорської і королівської армії, полонені військовики котрого утворили наприкінці 1917 р. військове формування Січових Стрільців у Києві. Серед «усусусів» великої популярності набула видозмінена історична пісня «Гей, у лузі червона калина», що стала своєрідним гімном УСС[104].

Нова влада швидко заходилася наводити лад у військовій справі. У доповіді Військовому Міністру від 21 травня 1918 р. № 78, підписаній начальником Генерального штабу отаманом (підполковником) О. Сливинським та його помічником отаманом М. Какуріним, з-поміж іншого, пропонувалися такі заходи з оздоровлення кадрів майбутньої армії[105]:

«а) Встановлення суворо визначеної і витриманої форми, що відповідає військовому званню.

б) Ясне і певне відновлення рангів, а не пристосування їх назв до класів посад, як це робиться нині»[106].

Зберігати форму одягу, встановлену за Центральної Ради, нове державне та військове керівництво наміру не мало. У наказі ВО від 5 червня 1918 р. ч. 205 повідомлялося про намір змінити форму одягу та про утворення комісії з розробляння її проекту. З огляду на це «до часу остаточного вироблення й затвердження форми військових Української Армії» старшинам і козакам належало припинити всі замовлення одягу[107].

Проте від державних символів УНР (герб-Тризуб і блакитно-жовтий прапор) Гетьман не відмовився. Наказом ВО від 6 червня 1918 р. ч. 207 було введено кокарду для головних уборів військовиків, затверджену Гетьманом 17 травня [документ № 2-2-1][108]. Ця кокарда являла собою штамповану «золоту опуклу ребристу зірочку круглоі форми з радіонально-роскладеними реберцями». На «зірочку» накладався кружок, укритий блакитною емаллю, із золотим обідком і «гербом Української Держави». При виготовленні кокарди для козаків замість емалі мала використовуватися фарба[109].

Як бачимо, своєю формою кокарда розриває з російською традицією. Відомо, що у військовиків Російської імператорської армії металеві кокарди були овальні (у 1844 р. такі кокарди були встановлені для офіцерів, у 1855 р. – для нижчих чинів)[110]. Можливо, кругла форма української кокарди була зумовлена німецьким та австрійським впливом, а можливо – просто бажанням, щоб цей знак розрізнення відрізнявся від аналогічного російського. До того ж, на відміну від російської, українська кокарда була однакова для старшин і козаків.

Величезне значення для військового будівництва в Українській Державі мав наказ ВО від 16 червня 1918 р. ч. 221 [документ № 2-2-2]. У ньому особливо наголошувалося на необхідності відновлення таких підвалин нормально організованої армії, як дисципліна, бойові відзнаки, традиції тощо. Відповідно до цього проголошувався наказ Ясновельможного пана Гетьмана про повернення всім військовослужбовцям України тих рангів і станів[111], «які вони займали до большовицького перевороту»[112]. Встановлювалися такі назви старшинських рангів: хорунжий, значковий, сотник; військовий старшина, полковник; генеральний хорунжий, генеральний значковий, генеральний бунчужний. Очевидно, за основу було взято номенклатуру військових урядів Гетьманщини середини XVIII століття[113].

Кокарда військовиків Української армії за наказом Військовій офіції від 6 червня 1918 р. ч. 207. З колекції В. Подгорного

Погони старшин (офіцерів) Української армії. Малюнок до дод. 2 до наказу Військовій офіції від 16 червня 1918 р. ч. 221

Знаками розрізнення рангів і станів було встановлено погони, відповідно до опису, що додавався. Відзнаки на петлицях, встановлені наказом ВМ УНР від 1 квітня 1918 р. ч. 142, скасовувалися[114].

Системою розрізнення категорій старшин (різний спосіб плетіння плоского брузументного (металізованого) шнура 6 мм завширшки) і рангів погони наслідували німецькі зразки. Погон обер-старшин (хорунжий, значковий, сотник) утворювався двома шнурами, перегнутими вдвоє так, що верхній кінець погона закінчувався півколом. Штаб-старшинський (військовий старшина, полковник) погон складався з коси, сплетеної з трьох шнурів, яку огинав іще один шнур. Така сама коса, тільки складена вдвоє, утворювала погон генеральних старшин (генеральний хорунжий, генеральний значковий, генеральний бунчужний). Шнур накладався на сукняну основу кольору за родом зброї. Відповідно, погони різних категорій старшин відрізнялися також шириною.

Залежно від роду зброї шнур, із якого виготовлялися погони, міг бути золотим із вплетеними синіми шовковими нитками, або срібним, у який, поряд із синіми нитками, мали вплітатися ще й золоті. Це також було наслідуванням німецьких зразків – у шнур, із якого робилися німецькі погони, впліталися нитки кольорів держав, які входили до імперії (наприклад, чорного кольору для Пруссії, світло-синього – для Баварії, чорного і червоного – для Вюртембергу)[115]. Наслідування німецьких погонів було характерним для збройних сил держав, що перебували на той час під німецьким впливом, наприклад Туреччини[116].

Додаток 2-й до наказу ВО ч. 221 передбачав розвинену систему кольорів родів зброї (14 кольорів). Звертає на себе увагу встановлення для піхоти малинового кольору замість блакитного, як це передбачалося наказом ВМ УНР від 1 квітня 1918 р. ч. 142. У народній свідомості малиновий колір асоціювався (і асоціюється досі) з козацтвом. Проте вибір малинового для піхоти Української армії, на наш погляд, був пов’язаний з тим, що у Російській імператорській армії з 1856 р. він був приборним кольором стрілецьких частин[117]. Ранги позначалися відповідною кількістю ромбоподібних зірочок у обер- та штаб-старшин і булав у генеральних старшин. Хорунжий і генеральний хорунжий зірочок (булав) не мали; значковий, військовий старшина і генеральний значковий мали 1 зірку (булаву); сотник, полковник і генеральний бунчужний – 2 зірки (2 схрещені булави). Колір зірочок і булав був протилежний кольору шнура погона.

«Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти» – Гетьман П. Скоропадський – носив погони із золотих шнурів, на яких, за даними Д. Дорошенка, розміщувався «герб України (тризуб, обвитий пшеничним колосом) з двома булавами навхрест»[118]. Пшеничне колосся – один із символів України, яка сприймалася на той час як аграрна держава.

Захисні погони старшин (офіцерів) Української армії. Малюнок-додаток до наказу Військовій офіції від 15 червня 1918 р. ч. 222

Гетьман П. Скоропадський

Похідні погони (наказ ВО від 15 червня 1918 р. ч. 222)[119] виготовлялися з сукна захисного кольору [документ № 2-2-3]. Погон мав клиноподібну форму із заокругленим верхнім кінцем і кант кольору роду зброї. На погоні обер-старшини мала нашиватися 1 вертикальна тасьма захисного кольору 8 мм завширшки за зразком російських «просвітів», штаб-старшини – 2, на погоні генеральної старшини – вишиватися зиґзаґ 1,5 мм завширшки. Наказом ВО від 27 серпня 1918 р. ч. 449 ширину зиґзаґа збільшили до 1,5 см[120]. Так було усунено невідповідність між описом похідних погонів і малюнком, судячи з якого ширина зиґзаґа була саме 1,5 см. Таким чином, системою розрізнення категорій похідні погони старшин Української армії нагадували російські. Система кольорів родів зброї, передбачена для кантів погонів, була спрощеною – 9 кольорів.

Очевидно, в короткий термін забезпечити старшин погонами зі шнурів було складно, тож наказом ВО від 27 червня 1918 р. ч. 262 було дозволено носити як похідні, так і непохідні погони в усіх випадках на однаковій підставі [документ № 2-2-5][121]. Відповідно до наказу ВО від 28 червня 1918 р. ч. 274, усі військовики у штабах корпусів, частинах, установах і закладах, які безпосередньо підлягали командиру корпусу, повинні були мати на погонах номер корпусу римськими цифрами. Аналогічно для військовиків у штабах дивізій, частинах, установах та закладах дивізійного підпорядкування встановлювалося носіння на погонах номера дивізії арабськими цифрами. Цим самим наказом дозволялося доношувати кашкети як «давнішого» (тобто російського) зразка, так і встановленого наказом ВМ УНР ч. 142, але обов’язково з кокардою за наказом ВО від 6 червня 1918 р. ч. 207.

Погон гетьмана П. Скоропадського. У колі – збільшена версія знака на погоні

Емблеми на погони військових медиків. Малюнок-додаток до наказу Військовій офіції від 28 червня 1918 р. ч. 265

У додатку 2 до наказу ВО від 16 червня 1918 р. ч. 221 передбачалося носіння санітарними старшинами на погонах медичної емблеми[122], у наказі ВО від 15 червня 1918 р. ч. 222 зазначалося, що окремі оксидовані «арматури» (тобто емблеми) мають носитися на погонах військовиків інженерних і технічних військ, військових інженерів, лікарів, ветеринарів та фармацевтів[123]. Емблеми на погони військових медиків були встановлені наказом ВО від 28 червня 1918 р. ч. 265: золотий або срібний ескулапів жезл для медичних лікарів, золота або срібна змія для ветеринарних лікарів, золота чаша з двома зміями для фармацевтів. Згадані емблеми на повсякденних погонах мали бути кольору, протилежного кольору шнура[124]. При розроблянні емблем медичних та ветеринарних лікарів було використано німецький досвід – можна сказати навіть, що ці емблеми було просто скопійовано[125].

Окремим наказом ВО від 20 липня 1918 р. ч. 343 було визначено зразки погонів для старшин кінної артилерії і панцирних дивізіонів. Шнур погона встановлювався золотий, сукняна підбійка погона для кінної артилерії мала бути червона з жовтим кантом, для панцирного дивізіону – червона без канту. Крім того, на погонах передбачалися відповідні «арматури», але їх зовнішній вигляд не описувався[126].

Якщо питання знаків розрізнення старшин вирішили одночасно з поверненням рангів, то щодо козаків та підстаршин ще понад два місяці залишалася невизначеність. За таких обставин в окремих з’єднаннях вдалися до імпровізацій. Так, наказом по ІІІ корпусу (штаб – м. Одеса) від 26 липня 1918 р. ч. 33 підстаршин та козаків до встановлення нової форми приписувалося одягнути в кокарди і похідні погони захисного сукна. Ці погони належало виготовляти за зразком похідних погонів старшин, встановлених наказом ВО ч. 222, з кантом кольору відповідного роду зброї і з трафаретом згідно з наказом ВО ч. 274. Відзнаки на погонах мали бути такі самі, які були встановлені в Російській армії для єфрейторів, унтер-офіцерів і фельдфебелів (поперечні нашивки різної ширини)[127].

Розробляння нової форми одягу за Гетьманату почалося зі штабу і власного конвою Ясновельможного Пана Гетьмана. Опис мундира-жупана і шароварів було оголошено наказом ВО від 3 липня 1918 р. ч. 290. Ці предмети встановлювалися як похідна уніформа [документ № 2-2-6].

Уніформа старшин штабу і власного конвою Ясновельможного Пана Гетьмана. Малюнок-додаток до наказу Військовій офіції від 3 липня 1918 р. ч. 290

Уніформа осаулів Ясновельможного Пана Гетьмана. Малюнок-додаток до наказу Військовій офіції від 3 липня 1918 р. ч. 290

Мундир-жупан захисного сукна, однобортний, зі стоячим твердим коміром і застібкою на 5 потайних ґудзиків. На борт від коміра до пояса мали нашиватися 9 декоративних кулястих ґудзиків, що застібалися петлями із захисного шовкового шнура – для старшин та козаків простих, з розетками з трьох петель на кінцях – для осаулів (тобто ад’ютантів) Ясновельможного Пана Гетьмана. Мундир-жупан мав обшиватися шовковим шнуром по верху коміра, бортам, знизу по краю, по краях клапанів кишень та рукавів, а також по швах спинки. Жупан козаків власного конвою відрізнявся від старшинського тим, що був на 8 см коротшим. Урядовцям Штабу Ясновельможного Пана Гетьмана присвоювався такий самий мундир, як у старшин, але (тимчасово) без погонів.

Шаровари встановлювалися сіро-синього сукна з краповим кантом, крою подовжений бридж, з двома кишенями. Шаровари козаків – такі самі, але без канта. Урядовці Штабу Гетьмана мали носити довгі штани сіро-синього сукна з краповим кантом навипуск.

Нарешті, встановлювалися золоті шифри на погони: «Ш.В.Г.У.» (Штаб Гетьмана Всієї України) та «В.Г.К.» (Власний Гетьмана Конвой)[128].

На головних уборах вище від кокарди старшини штабу і конвою Ясновельможного Пана Гетьмана, відповідно до наказу ВО від 27 червня 1918 р. ч. 264, мали носити золоту відзнаку у вигляді схрещених булав довжиною близько 32 мм[129].

Булави, очевидно, мали вказувати на особливий статус цієї установи та військового формування, їхню наближеність до глави держави.

Осаул Ясновельможного Пана Гетьмана. Київ, 1 вересня 1918 року. Фрагмент фото з колекції В. Подгорного

Відзнака для головних уборів старшин Штабу і Конвою Ясновельможного Пана Гетьмана. Малюнок-додаток до наказу Військовій офіції від 27 червня 1918 р. ч. 264

Генеральний хорунжий у мундирі-жупані Штабу і Власного Конвою Ясновельможного Пана Гетьмана. Київ, 1 вересня 1918 року. На стінці кашкета знак у вигляді схрещених булав. Фрагмент фото з колекції В. Подгорного

Генеральний хорунжий К. Середин у загальногенеральському похідному мундирі-жупані

Мундир-жупан старшин штабу і конвою Ясновельможного Пана Гетьмана наказом ВО від 31 серпня 1918 р. ч. 460 було визначено як загальногенеральський похідний мундир[130]. Цей мундир генеральні старшини мали носити з шароварами з сіро-синього сукна із двохрядними лампасами «давнішнього» (російського) зразка малинового (піхота, Генеральний штаб, Військово-судова офіція), жовтого (кіннота), синього (топографи й геодезисти), коричневого (лікарі та фармацевти) чи червоного (артилерія, інженерні й технічні частини, головні управи, штаби, інституції тощо) кольору. Поза строєм дозволялися довгі штани навипуск із відповідними лампасами. Наказом ВО від 30 вересня 1918 р. ч. 569 було уточнено, що коричневі лампаси мають носити лише ті генеральні старшини-медики, що проходять службу в санітарних та ветеринарних установах, інституціях та закладах. При проходженні служби в муштрових частинах та штабах вони мали носити лампаси кольору, присвоєного відповідним частинам і штабам, при проходженні служби в головних управліннях Військової офіції – лампаси червоного кольору[131].

Похідна уніформа військовиків Окремої Сердюцької дивізії. Малюнок-додаток до наказу Військовій офіції від 31 серпня 1918 р. ч. 461

Кашкет старшин і знак на головні убори військовиків Окремої Сердюцької дивізії. Малюнок-додаток до наказу Військовій офіції від 31 серпня 1918 р. ч. 461

За зразком гетьманського штабу і конвою було розроблено також похідну уніформу полків піхоти, артилерії та інженерної сотні Окремої Сердюцької дивізії (жупан, штани, кашкет і шинель), опис якої було оголошено наказом ВО від 31 серпня 1918 р. ч. 461 [документ № 2-2-9][132].

Кашкет мав виготовлятися із сіро-синього сукна з околишем для піхотних полків приладного сукна, для артилерії та інженерної сотні – з чорного оксамиту. Старшини та поверхстрокові підстаршини мали носити кашкет з чорним шкіряним козирком і підбородним ременем, кашкет козаків мав бути без козирка. Замість кокарди військовики мали носити на кашкеті «зорю згідно малюнку». «Зоря» складалася з чотирьох пучків променів, між якими розміщувалися булави, у центрі був круг із зображенням Тризуба[133].

Жупан відповідав зразку, регламентованому наказом ВО від 3 липня 1918 р. ч. 290, з певними відмінностями. По-перше, по верхньому краю коміра мав вшиватися кант синього кольору, по нижньому краю – кант кольору роду зброї чи полку. При цьому шнур довкола коміра не нашивався. По-друге, захисні погони старшин передбачалися з просвітами та підбійкою кольору приладного сукна за родами зброї та полками, з сукна такого самого кольору мали виготовлятися погони козаків. По-третє, жупан козаків мав обшиватися не шовковим, а гарусним (шерстяним) шнуром.

Штани (шаровари) – сіро-синього сукна крою бридж. Для старшин – з металізованими лампасами відповідно до категорії, для козаків – з кантом приладного сукна.

Шинель «давнішнього» зразка з одним рядком металевих ґудзиків з гербом України та п’ятикутними петлицями на комірі – для піхотних полків з приладного сукна, для артилерії та інженерної сотні з чорного оксамиту. Кант петлиці – синій. У старшин петлиці з ґудзиком, у козаків – без. Комір старшинської шинелі мав обшиватися кантом з сукна кольору роду зброї чи полку. Погони на шинелі передбачалися такі самі, як на жупані.

Кольори приладного сукна і «наряддя» (металевих чи металізованих елементів) встановлювалися такі.

Старшинам дивізії дозволялося носити замість сукняних погонів погони зі шнура, поза службою вони могли надягати довгі штани сіро-синього сукна навипуск з кантом приладного сукна.

21 серпня 1918 р. наказом ВО ч. 508 було оголошено опис шапки, жупана, штанів, чобіт, кашкета й куртки Сердюцького Лубенського кінно-козачого полку, розроблений на основі уніформи гусарських частин Російської армії[134]. Тому погони військовиків полку суттєво відрізнялися від загальновійськових. Вони робилися із «джгута» (білого вовняного у козаків і підстаршин, срібного з ушитими жовтими і блакитними нитками у старшин), складеного вдвоє з петлею внизу. Ранги старшин розрізнялися срібними штампованими «гайками» із золотими зірками, надягненими на джгут (хорунжий – погон без «гайок», значковий і військовий старшина – 1 гайка, сотник і полковник – 2). «Гайки» підстаршин встановлювалися з переплетених блакитних і жовтих ниток.

Того ж таки 21 серпня 1918 р. наказом ВО ч. 534 було оголошено затверджені тимчасово описи похідної форми обмундирування захисного кольору (мундир – сорочка френч для козаків, мундир-френч для старшин; штани «напівгаліфе»; кашкет), шинелі для козаків, похідної шинелі для старшин, похідних погонів для козаків (усе – окрім Сердюцької дивізії) [документ № 2-2-8][135].

Похідний кашкет («похідна каскетка») англійського зразка, з сукна захисного кольору. По верху тулії кант відповідно до канту на погонах за наказом ВО від 15 червня 1918 р. ч. 222.

Похідний мундир – сорочка френч для козаків з сукна захисного кольору, з розрізом до низу в кінноті та артилерії, а до поясу – в інших родах зброї, що мав застібатися зліва направо на 4 або 5 ґудзиків. Комір стоячий, м’який, із застібкою на 2 ґудзики. На грудях 2 кишені з клапанами. Клапани кишень та місце пришивання коміра з кантами кольору роду зброї за наказом ВО ч. 222.

Похідний мундир-френч для старшин – однобортний, захисного сукна, зі стоячо-відкладним коміром, застібкою на 5 ґудзиків захисного кольору та 4 кишенями з контрскладками – 2 на грудях та 2 бокові. Комір, клапани верхніх кишень та обшлаги мали обшиватися кантами кольору роду зброї за наказом ВО ч. 222. Дозволялося виготовляти комір та обшлаги з сукна більш темного відтінку, ніж френч.

Військовий міністр Української Держави генеральний бунчужний О. Рогоза. Генерал носить неприписову блузу-френч з погонами генеральних старшин Української армії

Хорунжий 2-го полку Запорізької дивізії

Аксельбант для бунчужного. Малюнок-додаток до наказу Військовій офіції від 17 червня 1918 р. ч. 246

Штани крою напівгаліфе з легким бриджем, сіро-синього або захисного кольору залежно від роду зброї. Для старшин – з кантом кольору роду зброї, для козаків – без канта. Старшини корпусу генерального штабу мали носити на штанах малинові двохрядні лампаси за німецьким зразком.

Шинель – «ранішого зразка» із селянського сукна сіро-коричневого кольору з 2 кишенями та застібкою на 4 металеві гаплики. Комір відкладний, із п’ятикутними петлицями приладного сукна з кантом (кому належить) за наказом ВО ч. 221. Погони з шинельного сукна, пришивні. На талії ззаду – хлястик на 2 ґудзиках. Для військовиків кінноти, артилерії й тих, кому належить бути в строю верхи, шинель повинна була мати розріз ззаду, що застібався на ґудзики. Крім того, рукави шинелі військовиків кінноти та кінної артилерії мали розрізні обшлаги «ранішнього кінного зразка». Шинель старшин відрізнялася кантом довкола коміра кольору канта на штанах, у генералів, крім того, кант повинні були мати обшлаги і хлястик. Наказом ВО від 9 листопада 1918 р. було визначено, що всі старшини Генерального штабу повинні мати довкола коміра похідної шинелі білий кант, на шинелі генеральних старшин Генерального штабу білий кант мав бути також на обшлагах та хлястику.

Наказами ВО від 20 серпня 1918 р. наказом ВО ч. 515 та від 21 серпня 1918 р. ч. 534 нарешті було визначено погони для підстаршин відповідно надстрокових та строкової служби [документ № 2-2-7]. За формою вони були подібні до старшинських похідних. Посади розрізнялися нашивками з тасьми 8 мм завширшки зеленого (підстаршини строкової служби) чи жовтого (надстрокової) кольору. Ознакою посади бунчужного був також аксельбант, встановлений наказом ВО від 17 червня 1918 р. ч. 246 малинового (піхота), жовтого (кіннота), червоного (артилерія) чи блакитного (інженерні й технічні частини) кольору. До трьох вільних шнурів аксельбанта кріпилися компас, годинник та олівець[136].

Нарешті, наказом ВО від 9 листопада 1918 р. ч. 700 «форму убрання» (похідний мундир-френч старшинського зразка, сіро-сині штани, кашкет, шинель сердюцького пішого зразка з розрізом ззаду, як у старшин) отримали юнаки спільних юнацьких шкіл[137]. Кант на мундирі та кант на штанах встановлювалися малинового (для юнаків артилерійських та інженерних шкіл – червоного, кавалерійських – жовтого) кольору. Околиш кашкета і кант нагорі тулії мали бути малинового кольору, для юнаків артилерійських та інженерних шкіл передбачався околиш чорного оксамиту, для юнаків кавалерійської школи – жовтого. Петлиці на шинелі мали чорний кант, але були різного кольору залежно від спеціалізації навчального закладу: малинового сукна в піхотній, жовтого сукна в кавалерійській, чорного оксамиту в артилерійській та інженерній школах. Погони юнаків за формою були аналогічними старшинським похідним, але їх належало виготовляти з малинового (для юнаків артилерійських та інженерних шкіл – червоного) сукна. Погон мав обшиватися золотим (для інженерної школи – срібним) галуном 15 мм завширшки так, щоб між галуном і кантом чорного кольору залишався «просвіт» завширшки 2 мм. Посади розрізнялися кількістю і шириною поперечних нашивок з жовтої (для інженерної школи – білої) тасьми 1 см завширшки та золотого (для інженерної школи – срібного) галуна шириною 3 см, розміщених на відстані 4 см від верхнього краю погона. Крім нашивок на погоні мав розміщуватися номер школи арабськими цифрами висотою близько 3 см кольору галуна. Старшини шкіл повинні були носити форму одягу старшинського зразка за наказами ВО чч. 221, 222 та 534, але «з присущими одмінами форми юнаків в відношенні колірів сукна і коліру наряддя»[138]. У разі виникнення утруднень у справі постачання предметів форми і приладних сукон дозволялося доношувати стару форму, але обов’язково зі встановленими погонами.

Отже, відомо п’ять систем розрізнення козацьких, підстаршинських та юнацьких посад в Українській Армії[139].

Усього за часів Гетьманату було видано понад 20 наказів, що стосувалися уніформи та знаків розрізнення. Отже, у зазначений період питання форми одягу на рівні нормативно-правових актів було вирішене. На практиці ж усе було складніше. У статті невідомого автора «Про дещо», опублікованій на початку листопада 1918 р., зазначалося: «До цих пір можуть бути одягнені по формі лише сердюки та генерали, та й то влітку, бо питання щодо шинелі вже видається спірним в сенсі петлиць, і кантів та інших деталей»[140].

Не дивно, що наказом ВО від 9 листопада 1918 р. ч. 682 з огляду на відсутність потрібної кількості сукна і неможливість придбання старшинами та урядовцями шинелей встановленого зразка оголошувався дозвіл Гетьмана носити нарівні з шинелею українську чумарку, «як цілком відповідаючу військовим умовинам і старим козачим традіціям» [документ № 2-2-11][141]. Фотографії свідчать, що навіть генеральні старшини змушені були носити ті мундири, які мали, розмістивши на них погони за наказом ВО ч. 221 або 222.

Знак 1-ї Козачої стрілецької дивізії для носіння на грудях та кашкеті

Як зазначалося вище, у серпні 1918 р. до складу Української армії увійшла 1-ша Козача стрілецька дивізія, більш відома під неофіційною назвою – «Сірожупанна дивізія», або «Сіра дивізія»[142]. 27 серпня 1918 р. дивізія прибула на територію Української Держави і наказом ВО від 2 вересня 1918 р. ч. 470 була зарахована на всі види забезпечення Української армії[143]. Однострій дивізії, згадував М. Бутович, розробляла спеціальна комісія, намагаючись досягти «компромісу між козацьким жупаном старих часів, віддаючи данину романтиці відродження України, та практичною модерною уніформою. Довгі жупани „Синьожупанників“ відкинули, як непрактичні»[144]. Фотоматеріали свідчать, що формений одяг військовиків дивізії складався з короткого жупана сірого сукна зі стоячим коміром і потайною застібкою, штанів, кашкета або шапки з коротким шликом[145]. На ногах – черевики з обмотками (у кіннотників та артилеристів – чоботи)[146]. В. Прохода згадував також «сіро синюваті» шинелі австрійського зразка[147].

Члени військового товариства «Січ» імені гетьмана П. Дорошенка, створеного у Фрайштадтському таборі (на його базі згодом було сформовано 1-й Козацько-стрілецький курінь, що став основою Сірожупанної дивізії), носили знак, автором якого був Ю. Буцманюк. Знак мав вигляд щита жовтого металу, вкритого малиновою емаллю, з написом «Сїч 1917» у верхній частині. На щиті розміщувалося зображення Архистратига Михаїла з піднятим угору мечем; корпус частково прикритий щитом, укритим синьою емаллю, на якому лев, що спинається на скелю. Навесні 1918 р., під час формування Сірожупанної дивізії, у Відні було випущено знак аналогічного вигляду, але замість напису над фігурою Архистратига Михаїла розміщувався Тризуб, що на той час уже мав статус Державного герба УНР[148]. Знак виготовлявся у двох розмірах – великому (для носіння на кашкеті) та малому (для носіння на грудях)[149]. Згодом, очевидно після прибуття на територію України, військовики дивізії почали носити на кашкетах кокарди за наказом ВО 6 червня 1918 р. ч. 207.

Фото зразка уніформи 1-ї Козачої стрілецької дивізії

Військовики 1-ї Козачої стрілецької дивізії

Знаки розрізнення рангів військовиків 1-шої Козачої Стрілецької дивізії розміщувалися на комірах жупанів. За словами М. Бутовича, вони являли собою «певний українсько-австро-угорський компроміс»[150]. Дійсно, система розрізнення рангів копіювала австро-угорську, але замість зірочок використовувалися зображення пшеничних колосків, що символізували родючість української землі та її багатство на хліб. Автором проекту відзнак був полонений художник Ю. Балицький[151].

Під час формування Окремого Загону Січових Стрільців його військовики, за свідченням І. Вислоцького, отримали нове гарне обмундирування. Знаки розрізнення рангів, встановлені в Українській армії, «ніхто майже не носив, бо нагадували російські „пагони“, хоча були формою дуже зближені також до німецьких, особливо „парадні“»[152]. З його спогадів випливає, що Січові Стрільці мали намір розробити і запровадити власні знаки розрізнення, для чого було створено спеціальну комісію. За словами В. Кучабського, зі стрілецьких одностроїв було свідомо усунено всі «національно-українські ознаки», лише золоті літери «С.С.» на мундирах і шинелях вказували на належність до частини. «Бо в противагу до іншого тогочасного українського національного війська, якого національний характер часто-густо цілком обмежувався лише такими зверхніми ознаками, як чуби, різнокольорові шлики, жупани й сап’янці, Стрілецький націоналізм повинен бути в глибині душі», – пояснює автор[153].

Останні місяці існування гетьманського режиму позначилися посиленням проросійських тенденцій. Це не могло не вплинути на збройні сили – з’явилися випадки відмови від носіння знаків розрізнення Української армії. Так, І. Вислоцький згадував про «комендантську сотню» у м. Біла Церква, військовики якої носили виключно російські кокарди й погони. «Українські відзнаки поволі зникали», – констатував мемуарист[154]. С. Шухевич, який у листопаді 1918 р., як старшина Австро-Угорської армії, проходив службу в частині, що стояла в Одесі, у перших числах листопада 1918 р. надягнув українську кокарду. Він згадував, що носіння цієї кокарди викликало «сензацію у мешканців Одеси… й здивовання у гетьманських старшин, котрі питали зовсім одверто:

– Пощо Ви накладаєте отсей значок, коли ми всі зачинаємо його скидати!?»[155]

Так чи інакше, за часів існування Української Держави було накопичено значний досвід у сфері форми одягу та знаків розрізнення. Окремі ідеї, на яких ґрунтується їх зовнішній вигляд, застосовуються і в символіці сучасних Збройних Сил України.