Читать книгу Військо Української революції 1917–1921 років - Євген Пінак - Страница 5

(1917 – 29 квітня 1918 року)

Однією з форм українського національного руху, що набув розмаху після Лютневої революції, став рух за «українізацію», тобто виокремлення в національні частини вояків-українців. Усвідомлення вояками-українцями своєї національної самобутності виявилося насамперед у використанні блакитного (синього) та жовтого національних кольорів у вигляді прапорів та нерегламентованих прикрас на формі одягу (стрічки, розетки). Згодом у національних кольорах почали оформлювати знаки розрізнення – погони, петлиці, лампаси. Єдиного підходу до цього, за відсутності відповідних вказівок згори, не було. Національні кольори не протиставлялися червоному кольору революції.

Група військовиків 34-го армійського корпусу. Меджибіж, вересень 1917 р. По завершенні українізації 1 жовтня 1917 р. корпус став називатися 1-м Українським

На фрагментах видно різні варіанти переробляння російської кокарди за допомогою національних кольорів

Учасники ІІ конференції українських організацій Північного фронту. Псков, 8 жовтня 1917 року. Військовики у російських одностроях, національну приналежність позначають стрічки на грудях у вигляді бантів або кокард

Можливість встановлювати форму одягу та знаки розрізнення для українських військовиків з’явилася після проголошення у листопаді 1917 р. Української Народної Республіки. З-поміж інших самостійних кроків українського уряду у військовій сфері слід відзначити наказ по Військовому Секретарству УНР від 26 листопада (9 грудня) 1917 р. ч. 32: «Приказываю всѣм офицерам, солдатам и матросам украинцам носить на головном уборѣ под кокардой продольную синежелтую украинскую ленту длиной три дюйма. Всѣм начальникам украинских частей озаботиться немедленным исполненіем настоящаго приказа»[46].

Носіння невеличких шматочків стрічок у національних кольорах під російськими кокардами було започатковано в полках Чехо-Словацької стрілецької бригади після Лютневої революції[47]. Можливо, саме цей досвід було взято за основу військовим відомством УНР.

17 (30) грудня 1917 р. Генеральний секретар військових справ С. Петлюра затвердив проект тимчасової форми одягу козаків Української Народної Армії [документ № 1-2-2][48]. Відповідний наказ було передано телеграфом[49]. Хоча в телеграмі не зазначалося порядкове число (номер) наказу, з інших документів випливає, що він мав номер 74. Телеграму було також опубліковано в пресі[50]. Наказом встановлювалося, що всі козаки Української народної армії мають однакову форму одягу, роль якої аж до демобілізації виконувало похідне обмундирування Російської армії з низкою змін. Зокрема, скасовувалися погони і петлиці, замість яких встановлювалися шеврони за посадами у верхній частині правого рукава та «наугольники» на комірі.

Військовики українізованих частин, 1917 рік. Зверніть увагу на мішанину з військової форми та українського національного костюму, а також на червоний бант на грудях у вояка в центрі

У верхньому куті «наугольника» за допомогою трафаретів позначався рід зброї, у нижньому – номер чи назва частини. Уперше в українському війську встановлювалися емблеми родів зброї – схрещені гвинтівки для піхоти, жовті шаблі для кінноти, артилерія та інші спеціальні війська мали використовувати такі самі емблеми, які були у Російській армії. Знаки розрізнення посад являли собою шеврони зі срібного галуна у вигляді тупого кута вістрям угору, довжина кожної сторони якого становила 1 вершок (4,44 см). Ройовому, чотарю та бунчужному належали 1–3 шеврони, півсотенному – 1 з петлею на вершині кута (як на флоті), сотник, курінний та осаул мали носити під цим шевроном 1–3 шеврони без петель відповідно. Шеврон полковника передбачався ширшим (1,5 см), із зигзагом (очевидно, мав використовуватися галун, присвоєний гусарським частинам Російської імператорської армії), отамани бригадний та дивізійний повинні були носити відповідно 2 і 3 такі шеврони. Нарешті, для отамана корпусного було встановлено шеврон шириною 1,5 см з петлею, для отамана армійського – 1 шеврон з петлею і 1 без петлі, для отамана фронтового – 1 з петлею і 2 без петлі. Відстань між шевронами мала відповідати товщині пальця. Зазначалося також, що козаки, які служать у кінноті, артилерії та штабах, повинні носити шеврони за посадами, що відповідають перерахованим вище посадам у піхоті. Нарешті, було встановлено синьо-жовту кокарду (жовтий колір посередині).

Отже, знаки розрізнення, встановлені 17 грудня 1917 р., мали чітко вирізняти українських вояків (адже крій і колір форми залишалися незмінними) і, водночас, відповідати загальним тенденціям у сфері знаків розрізнення, що намітилися після революції. Останнє було досягнуто через скасування погонів та петлиць. Велику увагу розробники наказу приділили відображенню національної приналежності – у національних кольорах було оформлено «наугольники», з’явилася кокарда національних кольорів.

Подібні зміни у формі одягу відбулися і в інших національних військових формуваннях. Так, 30 грудня 1917 р. в Окремому Чехословацькому корпусі[51] було скасовано носіння погонів і запроваджено знак на лівий рукав у вигляді щитка з шевронами відповідно до чину та номером частини[52]. У тому ж таки грудні 1917 р. у 1-му Польському корпусі замість погонів на позначення чинів було введено кольорові кути (шеврони) на лівий рукав: для унтер-офіцерів амарантові, для офіцерів срібні і золоті, для генералів золоті з «гусарським» зигзагом[53]. Таким чином, можна говорити про загальну тенденцію у створенні знакових систем.

П. Болбочан зі знаками розрізнення отамана бригади, весна 1918 року. Всупереч наказу шеврони нашиті на лівому рукаві

Військовики 1-го куреня Січових Стрільців, весна 1918 року. П’ятий ліворуч у першому ряді сидить командир куреня Є. Коновалець. На рукавах добре видно шеврони за посадами

Новий Генеральний секретар військових справ УНР М. Порш зробив свій внесок у справу подальшого розвитку знакової системи українського однострою. 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р.) ним було підписано наказ по Військовому Генеральному Секретарству УНР ч. 105 [документ № 1-2-3]. У констатувальній частині наказу зауважувалося, що «на фронті, а також в тилу з’явилась сила всякіх злочинців, розбійників, злодіїв і других непевних і темних елементів, які переодягаючись в салдацьку шинелю, грабують, нищать і насилують мирне населення України»[54]. З огляду на зазначене, враховуючи потребу відрізнити українського козака «від всіх сих злочинців», оголошувалося про намір внести найближчим часом на розгляд Української Центральної Ради законопроект про «загальну форму» Українського народного війська. До видання зазначеного законопроекту, у зміну наказу Військового Секретарства від 17 грудня 1917 р. № 74, встановлювалася тимчасова форма одягу. Насправді знов-таки йшлося про нові знаки розрізнення на російському однострої, причому єдиним справжнім нововведенням було запровадження сукняних «наплічників» (погонів) блакитного кольору розміром 3/4 вершка по верхньому краю і 1 ¼ вершка по нижньому краю, обшитих жовтим кантом, які мали носити всі козаки «без ріжниці становища». При цьому для військовиків частин російської армії Українського фронту і тилу зберігалися погони російського зразка. Також у наказі по Військовому Генеральному Секретарству УНР від 28 грудня 1917 р. ч. 105 фактично дублювалися у скороченому вигляді положення наказу Військового Секретарства від 17 грудня 1917 р. № 74 про встановлення «наугольників» і шевронів та містилося доручення Головному управлінню постачання організувати виготовлення наплечників та петлиць і якнайскоріше забезпечити ними всі українські частини[55].

Можна стверджувати, що накази про встановлення нових знаків розрізнення вдалося довести не до всіх частин. Наприклад, С. Левченко згадує, що під час перебування в І Українському корпусі у Вінниці під Різдво 1917 р. надійшов наказ, яким приписувалося нашити срібні галуни на рукавах[56]. Напевне, йдеться про наказ Військового Секретарства від 17 грудня 1917 р. № 74. Натомість В. Савченко, розповідаючи у статті «Український рух у російських частинах у 1917 та 1918 рр.» про українізацію 4-тої стрілецької залізної дивізії XL корпусу (Румунський фронт), підкреслює, що 14-й стрілецький залізний полк першим з-поміж інших полків дивізії надягнув «українські військові відзнаки», а саме жовто-блакитні погони та кокарди тих самих кольорів[57]. Зате наказ по Київському кадетському корпусу від 4 січня 1918 р. № 14 встановлював жовто-блакитну стрічку під кокардою на шапці, погони (цікаво, що жовтий кант було названо гренадерським), «наугольники», шеврони, синьо-жовті кокарди[58].

Військовики 1-го куреня Січових Стрільців, весна 1918 року. Добре видно «наугольники» на комірі та шеврони за посадами на рукавах

О. Жуковський (перший ліворуч) на параді. Добре видно блакитні пов’язки на рукавах

На завершальному етапі війни з радянською Росією українське військове керівництво почало вживати заходів щодо уніфікації форми одягу та знаків розрізнення.

5 березня 1918 р. виконуючий обов’язки Військового Міністра О. Жуковський наказом Військовому Міністерству Української Народної Республіки (ВМ УНР) № 52 до «вироблення Новоі форми» встановив для всіх співробітників міністерства, а також військовиків Київського гарнізону, носіння на лівому рукаві блакитної «перевязі» (пов’язки), на яку старшина мала право нашити срібний галун 1 вершок завдовжки і 1 см завтовшки [документ № 1-2-4][59]. У наказі ВМ УНР від 9 березня 1918 р. ч. 63, яким заборонялося носіння російських погонів, було зазначено, що «форми» за наказом ВМ УНР ч. 52 (блакитна пов’язка) мають дотримуватися всі старшини й козаки, які служать в українському війську[60]. Чим було зумовлено таке рішення, пояснити важко, адже нормативно-правових актів, якими скасовувалися попередні накази щодо уніформи та знаків розрізнення, не знайдено. Якщо наказ ВМ УНР від 5 березня 1918 р. № 52 було видано з огляду на розмаїття знаків розрізнення, які мали навіть окремі частини, то цей крок був щонайменше нелогічним – у подібних випадках військове керівництво намагається просто добитися виконання раніше виданих наказів. Цілком можливо, що О. Жуковський не мав їх у розпорядженні. Так чи інакше, наказом ВМ УНР від 5 березня 1918 р. № 52 було встановлено єдиний простий знак приналежності до Військового міністерства та Київського гарнізону (одночасно він вирізняв і старшин), який невдовзі було поширено на всю армію.

Варіанти знака на кашкет, весна 1918 року. З колекції В. Подгорного

Члени української делегації на мирних переговорах Української держави з Радянською Росією, червень 1918 року. Перший ліворуч сидить представник Військового міністерства О. Сливинський. Другий праворуч стоїть представник Генерального штабу полковник Є. Мишковський в уніформі згідно з наказом Військовому Міністерству УНР від 1 квітня 1918 р. ч. 142

Розбудова збройних сил молодої української держави потребувала створення нової системи військової освіти. Наказом ВМ УНР від 14 березня 1918 р. ч. 78 отаману Остафієву доручалося сформувати Інструкторську школу старшин, що мала готувати кадри для української армії[61]. У спогадах одного з її випускників формі одягу і знакам розрізнення присвячено такі рядки: «Обмундурування старшин було власне. Відзнак ще військове міністерство не опрацювало як і уніформу і тільки рід зброї мав відріжнятися широким лямпасом на штанях: в піхоті синім, кінноті жовтим, арматі червоним і т. д. На кашкетах був прийнятий для ношення Київський герб (Архистратиг Михаїл). Так проблєматично виглядав зовнішній бік справи»[62].

У цитованому уривку привертає увагу згадка про носіння на кашкетах «Київського герба». Очевидно, йдеться про кашкетний знак (часто його називають кокардою, що є неточністю) у вигляді «французького» щита[63] з жовтого металу, вкритого синьою фарбою, із зображенням Архистратига Михаїла з пломеніючим мечем і прямокутним щитом, на якому зображено лева. Над фігурою Архистратига – Тризуб[64]. Існував також варіант у вигляді овалу. Поєднання зображень Архистратига Михаїла і лева, що відображало соборність українських земель, було характерним для символіки Українських Січових Стрільців. Цілком можливо, що знак початково розроблявся спеціально для військовиків 1-го куреня Січових Стрільців, а надалі поширився на все військо. На жаль, обставини появи цього кашкетного знака достеменно не з’ясовано, але можна стверджувати, що з’явився він не раніше ніж у березні 1918 року.

27 березня 1918 р. Військовий Міністр О. Жуковський затвердив опис похідної форми Української Армії, який було оголошено наказом ВМ УНР від 1 квітня 1918 р. ч. 142 [документ № 1-2-6][65]. Основним кольором її предметів (однакових для всіх категорій військовиків) було визначено захисний. Встановлювалися, зокрема, «картуз» (кашкет) англійського зразка, «сива» шапка зі шликом, френч (англійського крою), штани (крою галіфе) і шинель «давнішнього» (тобто російського) крою, але з рівним широким хлястиком із нашитими на ньому чотирма ґудзиками кольору матерії.

Військовики 1-шої Української дивізії. З колекції В. Подгорного

Військовики 1-шої Української дивізії

Знаки розрізнення державної належності (зокрема кокарда) в описі не згадуються. Рід зброї визначався кольором кантів і ромбоподібних петлиць (сукняних для козаків, оксамитових для отаманів та старшини) на френчі, лампасів на штанах, шлика на шапці, а також «малюнками зброї» (тобто емблемами) на петлицях. Для піхоти приборним кольором було обрано блакитний, для кінноти – жовтий, для інженерних військ – чорний, для «гарматників» (тобто артилерії) – червоний, для співробітників усіх штабів – малиновий. Старшини, які закінчили академію Генерального штабу, мали носити канти білого кольору. Емблеми родів зброї встановлювалися такі: піхота – схрещені рушниці, кіннота – схрещені шаблі, артилерія – «бомба», інженерні війська – «свій інженерний знак». Як випливає з опису, емблеми піхоти та кінноти залишилися такі самі, як на тимчасовій формі одягу, затвердженій 17 грудня 1917 року. Новим одностроєм передбачався поділ військовиків на категорії за допомогою лампасів – двохрядних у отаманів (по 2,5 см по боках канта) і старшини (по 1,7 см) та однорядних у козаків – 1,7 см завширшки. Таким чином, частково відроджувалися знаки розрізнення Російської імператорської армії. Знаки розрізнення посад старшини розміщувалися на петлицях. Так, підхорунжий мав на петлиці одну поперечну срібну чи золоту смужку 0,5 см завширшки, хорунжий – дві, сотник, крім того, – зірочку. Аналогічно розрізнялися посади курінного, осаула та полковника, лише смужки були ширші (1 см). На петлицях отамана дивізії містилося зображення пернача та двох «гилячок» (гілочок), отаман корпусу й отаман армії мали, крім цього, одну та дві зірочки в бічних кутах петлиці відповідно[66]. Таким чином, уперше на знаках розрізнення українського війська з’явилося зображення атрибутів, пов’язаних із козацько-гетьманським періодом вітчизняної історії. Крім того, носіння срібних чи золотих вишитих гілочок на зовнішніх краях петлиць встановлювалося для старшин з освітою академії Генерального штабу. Водночас не зрозуміло, як мали позначатися посади ройового, чотового і бунчужного. Передбачалися також білі аксельбанти, проте не вказувалося, хто має право їх носити. Очевидно, як і за часів Російської імперії, вони призначалися для старшин Генерального штабу та ад’ютантів. Повному переходу армії на нові уніформу та знаки розрізнення завадив гетьманський переворот.

Слід також згадати і про особливу форму одягу синьожупанників, розроблену військовим гуртком у Ган-Мюндені[67]. Вона складалась із синіх широких штанів, синього жупану та сивої шапки з синім шликом[68].