Читать книгу Військо Української революції 1917–1921 років - Євген Пінак - Страница 6

(29 квітня – 14 грудня 1918 року)

Переворот 29 квітня 1918 р. поклав початок чи не найбільш суперечливому періоду Української революції. До влади прийшов колишній генерал-лейтенант Російської імператорської армії П. Скоропадський, обраний Гетьманом всієї України на Всеукраїнському з’їзді хліборобів. Того самого дня були оприлюднені «Грамота до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У «Грамоті…» давалася негативна оцінка діяльності попереднього уряду і проголошувалося про тимчасове прийняття П. Скоропадським усієї повноти державної влади в Україні. Відтепер управління Україною мало провадитися через призначений Гетьманом Кабінет Міністрів, у той час як Центральна і Мала Рада та всі земельні комітети розпускалися, звільнялися всі міністри і їх заступники. Окрім громадської підтримки заколотники мали й власні збройні загони, сформовані з колишніх офіцерів.

Гетьман України П. Скоропадський (у черкесці, з орденом Святого Георгія на грудях) з оточенням. У першому ряді праворуч від Гетьмана Голова Уряду Ф. Лизогуб, ліворуч (у мундирі без погонів) – начальник Штабу Гетьмана отаман (згодом генеральний хорунжий) В. Дашкевич-Горбацький. Травень – початок червня 1918 року

Завдяки підтримці німецького командування зміна влади відбулася швидко і майже без жертв. Лише командування 1-го полку Січових Стрільців відмовилося визнати нову владу та намагалось чинити збройний опір. Проте, з огляду на неможливість протистояти силам німців, які переважали, 30 квітня 1918 р. частина склала зброю і була розформована.

Спочатку нову владу сприйняли досить позитивно – країна вже втомилася від революційного безладу і неспроможності Центральної Ради налагодити нормальне функціонування державного апарату та економіки. Попри окремі вияви незадоволення Гетьмана визнали і збройні сили (окрім полку Січових Стрільців).

У результаті перевороту 29 квітня 1918 р. відбулася зміна політичного режиму. Навіть новий титул глави держави – «Гетьман всієї України» – мав символізувати повернення до порядку і стабільності. Так нова влада сподівалася отримати легітимізацію в широких верствах населення. Проте за своєю суттю державний лад Української Держави був скоріше «зменшеною копією устрою монархічної Росії»[69]. Ключові посади в урядових структурах часто обіймали представники колишнього російського чиновництва, що не приховували своїх поглядів на Українську Державу як на тимчасове утворення на шляху відбудови Російської імперії.

Дії нової влади наочно демонструють прагнення до відновлення порядку і стабільності (у розумінні її представників): повернення незаконно захоплених підприємств, а також землі і майна поміщицьких господарств, встановлення більш жорсткого робітничого законодавства, більш суворий контроль за дотриманням законів та інші подібні кроки. Проблемою було те, що переважна більшість селян і робітників України вважали таке «відновлення порядку і стабільності» зазіханням на їх надбання, отримані під час існування Центральної Ради. Селянські повстання та робітничі страйки не тільки не покращували рівень життя в країні, а й лили воду на млин ворогів гетьманського режиму, наочно демонструючи людям «антинародну суть» нової влади. Навіть та незначна підтримка серед селян, яку Гетьману забезпечували організації Хліборобів, швидко зійшла нанівець. Останньою спробою Гетьмана заручитися підтримкою на селі стало відновлення козацького стану восени 1918 р. – але без радикальної земельної реформи створення «сільської аристократії» не мало сенсу.

Проте нова українська влада фізично не могла ігнорувати український національний рух. П. Скоропадський розумів, що не може правити Україною, спираючись тільки на проросійську політичну й економічну еліту. Однак на шляху до порозуміння між майже виключно лівими національними колами[70] і право-консервативним П. Скоропадським та його оточенням стали принципові розбіжності у поглядах на майбутнє України, особливо щодо земельного питання. Незважаючи на це, ліві українські партії, всупереч популярному міфу, зовсім не перебували в абсолютній опозиції до гетьманської влади, а деякі представники Українського Національного Союзу[71] навіть були міністрами в урядах Української Держави. Цікаво, що це зовсім не заважало лідерам цього ж Союзу готувати повстання з метою повалення Української Держави…

Полк Січових Стрільців складає зброю. 1 травня 1918 року

Протягом існування Української Держави вплив Німеччини на внутрішнє життя країни досяг апогею. Якщо у період Центральної Ради українська влада намагалась хоч якось обмежувати свавілля німецького командування (переважно апелюванням до депутатів-соціалістів німецького парламенту), то П. Скоропадський мусив «віддавати борги» німцям, які допомогли йому прийти до влади, і бути значно поступливішим до їхніх вимог.

Особливістю часів Української Держави було втілення плану розбудови армії, започаткованого в останній період діяльності Центральної Ради. Зміни в організації війська були скоріше косметичні – наприклад, на початку червня 1918 р. замість назв за регіоном розташування корпуси отримали номери [документ № 2-1-1]. Лише у вересні 1918 р. було зменшено кількість полків у кожній пішій дивізії та легкій гарматній бригаді з 4 до 3[72] та зроблено інші невеликі зміни в організації частин.

Відносно спокійний час дозволив завершити формування реєстру кадрових частин[73], відпрацювати їх штати і ще багато дрібних деталей організації, постачання, військового судочинства, підготовки кадрів та інших питань, які є не менш важливими для нормальної діяльності війська, ніж визначення кількості корпусів та дивізій. Наприклад, протягом літа 1918 р. через Раду Міністрів було проведено пенсійний статут армії та різні закони щодо військової служби (серед них закон від 24 липня 1918 р. про загальну військову повинність), організовано військове судочинство, реорганізовано військово-санітарну службу та інтендантуру (серед іншого Головний інтендант став 2-м товаришем (заступником) Військового Міністра, що свідчить про те значення, яке нове керівництво приділяло організації постачання в армії)[74].

Військовий міністр Української Держави генеральний бунчужний О. Рогоза з українськими та німецькими офіцерами

Відповідно до «Законів про тимчасовий державний устрій України», «Верховним Воєводою Української Армії і Фльоти» був Гетьман. Центральним органом виконавчої влади, на який було покладено безпосередню роботу з розбудови збройних сил Української Держави – Української Армії, було Військове Міністерство, що складалося з 13 Штабів та Управлінь[75]. Організація збройних сил ґрунтувалася на територіальному принципі. Згідно з планом організації Української Армії, остаточно ухваленим у середині вересня 1918 р. Радою Міністрів, територія держави поділялася на 8 корпусних районів у складі двох дивізійних округів[76].

Проте, попри великий масив документів щодо військового будівництва, які збереглися, досягнення у цій сфері були не такими вагомими, як може видатися на перший погляд. По-перше, на той час перспектива появи в Української Держави могутньої армії не відповідала інтересам Німеччини та Австро-Угорщини, які намагались максимально сповільнити роботу з формування українського війська. По-друге, «від логічних… досить прагматичних і фахово вивірених рішень до їх утілення в життя виявилась „дистанція величезного розміру“»[77]. Так, протягом шести місяців організаційної праці Військове Міністерство Української Держави не спромоглося зробити головного: на листопад 1918 р. кадри Української Армії досі не були повністю сформовані[78]. Незважаючи на велику кількість старшин, які перебували в Україні, у частинах їх дуже не вистачало. Ще гірша справа була з підстаршинами, які на загал ставилися до Української Держави не дуже лояльно. Крім того, платня підстаршинам та козакам була відносно малою, що не заохочувало добровольців іти до війська, а призначений іще за часів УНР на травень 1918 р. призов було скасовано через наполягання німецького командування. Лише восени 1918 р. німці дозволили провести призов, який збільшив кількість козаків у частинах. Однак влада відклала призов на березень 1919 р., очевидно, побоюючись появи в армії великої кількості антигетьманськи налаштованих козаків. Єдине, що насмілилося зробити Військове Міністерство, – це організувати 22 жовтня 1918 р. часткову мобілізацію молодших старшин, що дозволило підтягнути до штатної численності хоча б кількість страшин у піших полках. Проте в артилерії та кінноті їх усе одно не вистачало[79].

Крім цього, українським частинам не вистачало озброєння, казарм, уніформи і ще багато чого. Зрозуміло, що все це не сприяло ані зміцненню дисципліни, ані бойовій підготовці.

Не підвищував боєздатності українських військ і той факт, що багато старшин опинились в Українській Армії виключно з корисливих мотивів, приваблені перспективами комфортної служби та гарної платні у відносно безпечній та заможній Українській Державі.

Наочним прикладом є історія з 9-м Тираспольським кінно-козачим полком. У Російській імператорській армії цей полк називався 8-м Астраханським драгунським полком і до Першої світової війни розташовувався в Тирасполі. Навесні 1918 р. кадр полку було включено до складу Армії УНР. Полк увійшов до 3-ї кінної дивізії та отримав нове місце дислокації у місті Бєлгород, який тоді входив до складу України. Однак переважна більшість старшин полку не поїхала до Бєлгорода та повернулась до своїх квартир у Тирасполі[80], який теж входив до складу України.

Подібні прагнення до комфортної служби були і в інших частин VII (Харківського) корпусу, до складу якого, окрім 3-ї кінної дивізії, входили ще 13-та та 14-та піші дивізії та інші частини. Хоча за планом піші полки корпусу мали досить рівномірно прикривати східний кордон Української Держави, фактично майже всі вони виявилися сконцентрованими у комфортному та безпечному Харкові (тільки один піший полк та одна артилерійська бригада дислокувались в Ізюмі). Більше того, офіцери колишніх 33-ї та 42-ї піхотних дивізій Російської імператорської армії, які до Першої світової війни розташовувались у Києві, масово відмовлялись їхати до Харкова для формування 13-ї та 14-ї піших дивізій. Кадри 33-ї піхотної дивізії так і не змогли відправити з Києва – вони «вибили» для себе перейменування у 7-му пішу дивізію ІІІ (Київського) корпусу, а замість них до Харкова як 14-ту пішу дивізію відправили кадри 31-ї піхотної дивізії, яка до війни дислокувалась переважно в Харкові[81]. Кадрам 42-ї піхотної дивізії не вдалось уникнути відправки до Харкова як кадрів 13-ї пішої дивізії, але більшість її офіцерів відмовилися залишати Київ. Більше того, за планом штаб дивізії мав розташовуватись у Слов’янську, але так туди і не прибув[82].

Отже, попри формальне існування у складі армії Української Держави, ці частини не мали і не могли мати жодного військового значення, навіть коли б німецько-австрійське окупаційне командування дозволило провести масовий призов до гетьманського війська.

Таким чином, замість частин 7-го корпусу кордони Української Держави у Слобожанщині разом з німецькими військами захищала Запорізька дивізія, яка не могла похизуватись комфортними довоєнними квартирами…

Звичайно, серед старшин кадрових частин Української армії були і щирі патріоти, які були готові без вагань захищати державну незалежність навіть попри тяготи військової служби. Але значна кількість старшин виявились або пристосуванцями, або ще гірше – відвертими ворогами української державності, які розглядали армію Української Держави як ширму для розбудови «єдиної та неділимої» Росії.

Поки працювали над створенням кадрів регулярної армії, гетьман П. Скоропадський фактично перебував без війська: синьожупанники були розпущені ще за УНР, січові стрільці – після гетьманського перевороту, а єдине з’єднання, що залишилось, – Запорізьку дивізію – згідно з наказом Військовій офіції (ВО)[83] від 14 травня 1918 р. ч. 198[84] було фактично підпорядковано німецькому командуванню. Крім того, дивізія не була повністю лояльною до нової влади.

Щоб хоч якось виправити ситуацію, на початку червня 1918 р. було вирішено створити в Києві з’єднання за зразком Російської імператорської гвардії. Ним стала Сердюцька дивізія, що мала складатись із чотирьох піших, гарматного і кінного (Лубенського) полків, а також інженерної сотні.

На формування дивізії не шкодували сил та грошей. Старшинами дивізії мали бути бойові офіцери, бажано нагороджені орденом Святого Георгія чи Георгіївською зброєю, козаками – діти заможних селян, кожен з яких повинен був мати рекомендацію від місцевої організації хліборобів. Та раптом виявилося, що навіть заможні селяни не поспішають віддавати дітей до гетьманського війська, тож влада була змушена призивати новобранців до Сердюцької дивізії на загальних підставах. Зловживання були такі, що Начальник Генштабу (під особистим наглядом якого перебувало укомплектування з’єднання) у вересні 1918 р. навіть призначив службове розслідування з приводу порушень, що відбувалися під час призову до дивізії[85]. Але навіть у такий спосіб не вдалось покрити некомплекту козаків. Іще гіршою була справа з комплектуванням дивізії підстаршинами: наприклад, 10 вересня 1918 р. командир дивізії генеральний хорунжий В. Клименко доповів рапортом 1-му товаришу Військового Міністра, що «частина з прибулих на поновлення дивізії старослужачих, бувших козаків Російської армії, відправлена за повною невідповідністю їх, виказавши себе поганим елементом; частина – добровільно пішла за власним бажанням»[86]. Навіть старшинські вакансії не були заповнені. Крім того, командуванню дивізії так і не вдалося викорінити антигетьманські настрої не тільки серед козаків, а навіть і серед деяких старшин з’єднання.

За таких умов не дивно, що боєздатність Сердюцької дивізії була невисокою, хоча за чисельністю (близько 6 тисяч вояків) вона була найбільшим збройним формуванням армії Української Держави. Вже 18 листопада 1918 р. 4-й Сердюцький піший полк фактично віддав повсталому Окремому Загону Січових Стрільців перемогу в бою під станцією Мотовилівка, а потім здався повстанцям. За декілька днів на бік повстанців перейшов Сердюцький Лубенський кінно-козачий полк під командуванням полковника Ю. Отмарштайна. Інші частини дивізії брали участь в обороні Києва, але високої боєздатності також не показали. Надії Гетьмана на свою гвардію явно не виправдалися.

Гетьман П. Скоропадський обходить стрій Сірожупанної дивізії. Київ, 1918 рік. З колекції В. Подгорного

Гетьман П. Скоропадський оглядає спорядження вояків Сірожупанної дивізії. Київ, 1918 рік

Окрім сердюків основу Української Армії становила Окрема Запорозька дивізія у складі чотирьох піших і гарматного полків, кінної сотні, важкої та кінно-гірської артилерійських батарей, що налічувала близько 3 тисяч вояків [документ № 2-1-4][87]. Її основним завданням була охорона східного кордону на Харківщині і Донбасі. Лояльність цього з’єднання до Гетьмана була така, що про всяк випадок саму дивізію «охороняли» німецькі війська[88].

Нарешті, у серпні 1918 р. у складі Української Армії з’явилося ще одне з’єдняння: 1-ша Козача Стрілецька дивізія (також за кольором уніформи відома, як «Сіра» чи «Сірожупанна»), сформована австрійцями з військовополонених-українців у Володимирі-Волинському[89]. Вона складалась із чотирьох піших, кінного, гарматного полків та інженерної сотні й нараховувала понад 6 тисяч вояків. Дивізію відправили на Чернігівщину, де вона мала охороняти північно-східний кордон держави, але після прибуття на місце була майже повністю демобілізована, і восени 1918 р. в її складі залишилось близько 600 вояків[90]. Сіра дивізія також була фактично підпорядкована німецькому командуванню.

Разом з німецькими військами Запорізька та Сіра дивізії брали участь в обороні кордонів Української Держави від більшовицької Росії (РСФРР). Служба ця була небезпечною, оскільки між Українською Державою і РСФРР існувала нейтральна зона, у якій активно, хоч і неофіційно, діяли радянські загони, що періодично нападали на українську територію. Один з таких загонів 11 вересня 1918 р. під селом Картушин[91], напавши зненацька, знищив передову заставу 1-го (Республіканського) куреня 2-го Запорізького полку (20 вояків), а потім атакував і на головні сили куреня. Запорожці відбили напад, але із надзвичайно важкими втратами, що складали понад половину бійців куреня; командира М. Зелінського було важко поранено[92].

Крім вищезазначених частин у серпні 1918 р. у складі Української Армії було сформовано три частини для виконання спеціальних завдань з розширення території Української Держави: Чорноморський кіш (мав діяти на Кубані), Окремий загін запоріжських низових козаків (мав діяти в низов’ї Дунаю та в Бессарабії, окупованих Румунією) та Окремий загін січових стрільців (мав діяти в Галичині, яка належала союзній Австро-Угорщині). Перша з цих частин мала складатись із 3 піших куренів та 1 гарматної батареї, а дві інші – з 1 пішого куреня та 1 гарматної батареї [документи №№ 2-1-5, 2-1-6]. Ці частини мали бути своєрідним збройним авангардом Української Держави у тих регіонах, які вважалися українською територією, але офіційно не входили до складу України. Особливо цікаве формування цих частин через той факт, що влітку 1918 р. в Українській Державі не вистачало військ навіть для підтримання внутрішнього порядку, не кажучи вже про захист від зовнішньої агресії уже наявних кордонів…

В Українській Державі було сформовано ще кілька військових формувань, що не належали, однак, до складу Військового Міністерства.

Для охорони гетьмана П. Скоропадського та його родини було сформовано Власний конвой Ясновельможного Пана Гетьмана, що прирівнювався до полку. За штатом, затвердженим Радою Міністрів 17 вересня 1918 р. (вважався дійсним з 1 травня 1918 р.), конвой складався зі штабу і трьох сотень (офіцерської, яка комплектувалася виключно старшинами, кінно-кулеметної і козачої). Однак ця частина входила до Української армії лише формально, оскільки підпорядковувалась не відповідному військовому командуванню, а Начальнику штабу Гетьмана всієї України, який, своєю чергою, підлягав тільки Гетьманові. Попри те що очолював цей штаб військовий (генеральний хорунжий В. Дашкевич-Горбацький[93]), насправді він був не органом військового управління, а установою, подібною за функціями до Міністерства імператорського двору Російської імперії.

При Міністерстві залізничного сполучення було створено Окремий корпус кордонної охорони, що складався з 9 лінійних та 1 учбової бригади. Серйозна організаційна праця в корпусі розпочалась тільки у серпні 1918 року[94].

Цікаво, що в той час, коли українським військам не вистачало найнеобхіднішого озброєння та спорядження, П. Скоропадський не шкодував грошей і майна на підтримку різних «білих» антибільшовицьких організацій та військових формувань – переважно монархічного спрямування. До повалення Гетьманату було видано або заплановано до видання допомоги грошима та майном на суму майже 100 млн карбованців. Для порівняння: на утримання понад 300-тисячного війська в бюджеті Військового міністерства Української Держави на 1919 р. було заплановано лише близько 352 млн карбованців[95]. При цьому допомога надавалась навіть тим військовим формуванням, які категорично заперечували саме право на незалежне існування Української Держави, – наприклад, Добровольчій армії[96] генерал-лейтенанта А. Денікіна.

Крім того, з кінця жовтня 1918 р. додаткові кошти витрачались на формування своєрідного «іноземного легіону». Ним мав стати «Особливий корпус» із 8 піших полків, що мав комплектуватись у добровільно-примусовому порядку з колишніх офіцерів, кадрових унтер-офіцерів та юнкерів військових шкіл Російської армії, які перебували на території України, але не отримали українського громадянства. Цей корпус підпорядковувався безпосередньо П. Скоропадському, хоча мав забезпечуватись зі складів Військового Міністерства Української Держави. Форма одягу вояків корпусу була такою самою, як в армії Російської імперії, а їхня службова діяльність регламентувалася військовими статутами Російської імператорської армії. Корпус мав діяти на східних кордонах України, переважно в нейтральній зоні між російським та українським кордоном. Влада дуже сподівалася залучити хоча б частину з тієї великої кількості офіцерів, які перебували в той час в Україні, та марно: добровольців було небагато, а мобілізовані шукали приводу ухилитися від служби[97].

Останні місяці існування Української Держави позначилися посиленням проросійських тенденцій, що було безпосередньо пов’язано з міжнародним становищем, зокрема з поразками держав Четверного союзу. На Гетьмана тиснули прихильники орієнтації на білу Росію, насамперед представники російських організацій в Україні («Монархічний блок», «Союз відродження Росії» та інші). 17 жовтня 1918 р. на засіданні Ради Міністрів було розглянуто «Записку в справі зовнішньої політики України», підготовлену десятьма міністрами, які вимагали надати допомогу російським політичним колам у боротьбі з більшовицьким урядом за відновлення «великої Росії»[98].

Революція у Німеччині, підписання 11 листопада 1918 р. Комп’єнського перемир’я, яке свідчило, що Німеччина програла війну, розвал Австро-Угорщини на початку листопада 1918 р. та початок евакуації німецьких та австрійських військ з України зробили крах гетьманського режиму невідворотним. Країни-переможці, насамперед Франція, відверто відмовляли Україні у праві на незалежне існування. Тоді П. Скоропадський вирішив змінити зовнішньополітичну орієнтацію Української Держави і 14 листопада 1918 р. видав грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, а також призначив новий проросійський уряд на чолі з С. Гербелем[99].

Це стало безпосереднім приводом до повстання, яке ще з вересня 1918 р. готувала група представників українських лівих партій на чолі з головою Українського Національного Союзу В. Винниченком. Головною ударною силою повстання став Окремий Загін Січових Стрільців (ОЗСС), сформований у Білій Церкві з колишніх вояків полку Січових Стрільців під командуванням військового старшини Є. Коновальця.

Повстання почалося 16 листопада 1918 р. виступом Січових Стрільців на Київ. Того самого дня в Харкові Запорізька дивізія на чолі з полковником П. Болобочаном – найбоєздатніше з’єднання Української армії – також повстала i приєдналася до Директорії[100]. 18 листопада під станцією Мотовилiвка ОЗСС розбив відправлений на придушення повстання офіцерський загін генерал-майора Святополка-Мирського, при цьому частини Сердюцької дивізії, відправлені разом із офіцерським загоном, фактично відмовились воювати проти повстанців.

Хоча повстанці не змогли, як планували, швидко захопити Київ, протягом кількох тижнів вони майже повністю знищили опір гетьманської влади та війська в провінції. До повстання приєдналось багато частин Української армії, а також велика кількість добре організованих селянських загонів.

Ані оголошення загальних мобілізацій, ані заклики добровільно вставати на захист Української Держави особливих результатів не давали: переважна більшість населення України просто не бажала битися за П. Скоропадського. Основними силами, що встали на захист Гетьмана, були офіцерські кадри деяких частин, а також різні охоронні загони (які формувались переважно з офіцерів), що почали активно створюватися з осені 1918 року. Одначе швидко виявилось, що воювали вони не за Українську Державу, а за «єдину та неділиму» Росію. Все, що залишалось Скоропадському, – вдавати, що ці вояки йому підпорядковуються, хоча командири офіцерських загонів відкрито заявляли про підпорядкування командуванню російської Добровольчої армії.

18 листопада 1918 р. гетьман П. Скоропадський призначив головнокомандувачем армії Української Держави відомого російського монархіста, генерала від кавалерії Ф. Кєллєра. Той енергійно взявся організовувати війська, але що міг він вдіяти з кількома тисячами вояків проти десятків тисяч повстанців? Внаслідок цього єдине, на що виявилися здатними вірні П. Скоропадському війська, – це захист Києва й деяких залізничних вузлів, які вони, однак, утримували доти, доки цього бажали німці, що евакуювали свої війська з України.

26 листопада Ф. Кєллєра, який відкрито заявляв про підтримку відновлення монархії в Росії, змінив більш лояльний до П. Скоропадського генерал-лейтенант А. Долгорукий, але й він не зміг змінити ситуацію.

Коли стало ясно, що гетьман Скоропадський уже не контролює ситуацію в Україні, німці без жодних вагань домовились із керівництвом повстанців – Директорією УНР. 13 грудня 1918 р. було укладено угоду про нейтралітет та безперешкодну евакуацію німецьких військ з України між німецьким командуванням та Директорією, а вже наступного дня гетьман П. Скоропадський зрікся влади i втік із Києва, а до міста вступили війська Директорії. Залишки гетьманських частин (залога Києва, Гомельський загін, офіцерські підрозділи 5-го (Чернігівського) та 6-го (Полтавського) корпусів) здались військам УНР[101]. Так припинила своє існування армія Української Держави.