Читать книгу Рожева Миша - Віктор Єрофєєв - Страница 12

Через сорок п’ять хвилин темрява в центрі залу стала поступово розсмоктуватися. Освітилися червонуватим світлом сходи, що ведуть до нижнього майданчика. На майданчику виділилися ковані чорні двері. Це були двері… ліфта!

Ліфт – але куди?

Ми всі, з зібраними речами, Маринка – з зеленим рюкзачком, вже стояли перед ліфтом. Це був великий вантажний ліфт із кнопками, що світяться, і скляною кабіною.

Матіас натиснув на кнопку, і ми стали швидко, з пронизливим свистом, спускатися. Діана заплющила очі. Маринка прикрила долонькою рот.

– Маринко! – несподівано згадала я свою розмову з дядьком Юрою. – А в тебе є менс?

– Ти хоч знаєш, про що питаєш? – подивилася на мене Маринка.

– Не дуже. Це що, гірше сексу? Ми тут можемо загинути, а я так і не дізнаюся, що таке менс!

– Я дам тобі філософське визначення менсу. Але як-небудь іншим разом, – строго сказала Маринка. – Зараз займаємося вивченням підводного світу.

Едвард жваво усміхався, підслуховуючи нашу розмову. Ліфт вирвався з підземелля і пішов глибоко під воду. Клоп дивився, як за стінами ліфта виникають і рояться якісь дивні видіння.

– Я колекціоную видіння, – пояснив Матіас. – Тут у підводних клітях у мене є цілий музей людських видінь.

У цей момент якісь скелети стали стукати в нашу кабіну, трясти її й дряпати вікна. Вигляд у них був далеко не завжди дружній.

– Не хвилюйтесь! Це тільки бачення, – сказав Матіас. – Вони небезпечні тим, хто в них вірить.

– Це сни? – посірів Клоп, ухиляючись від простягнутої руки скелета, яка дивним чином просунулась до нас прямо в кабіну.

– А ці фрагменти тіл? – остовпіла Маринка, побачивши, як людське серце і кисть руки впливли до нас у кабіну.

– Авіакатастрофи… – пояснив Матіас. – Раптова смерть.

– Аааа! – закричала Діана, яка на секунду розкрила очі й побачила танцююче перед нею в воді тіло мого тата з припухлим животом, напівзігнутими ногами і розставленими в різні боки руками. За ним плавали у воді дядько Юра, який з хижою посмішкою хапав Юлію за ноги, і моя мама зі з’їденими рибами очима.

Мене знудило. Видіння зникли. Мене ледве-ледве відкачали.

– Кошмарні сни, – пояснив Матіас. – Але кошмарами справа не вичерпується.

– А це хто? – ледь ворушачи губами, запитала я, показуючи пальцем на дивну істоту, яка, звиваючись, разом з нами спускалася вниз.

– Дехто!

– Не зрозуміла.

– Це такий черв’ячок! – шанобливо відгукнувся про черв’ячка Матіас. – Його так і звуть: Дехто.

– А що Дехто робить?

– Дехто – нерв життя. Без нього життя б зупинилася.

– Як це?

– Він породжує сни, мрії, міражі, глюки, видіння і харчується ними, як хлібом. Дивись, Дехто хоче з тобою поговорити.

Дехто підібрався до скла кабіни і приліпився до ліфта, що летів униз. Він дивився на мене сумним, доброзичливим поглядом.

– Дехто, – сказала я, – що сталося з моїми батьками?

– Вони потонули.

– Я можу їх урятувати?

– Поспішай, поки мама не перетворилася в русалку на виданні, а тато – в водяного вченого з особливою думкою.

– А куди мені йти?

– Знайди Підводного Короля. Тільки він може тобі допомогти.

– Ах, не вірю я в ці казки…

– Це не казки, – скрушно сказав Дехто. – Це підводне життя після життя.

– По-моєму, це теж казки, – пробурмотіла я, незважаючи на моє релігійне виховання.

– Не сперечайся з ним, Дехто знає ключові смисли життя! – шепнула мені на вухо Рожева Миша.

– Смисли життя?

– Смисли життя давно викрадені, – сказав Черв’ячок. – Люди намагаються вижити без них.

– Як це?

– А ось так! І обов’язково знайди Залізний Ключ з подвійною борідкою… Він дуже стане в нагоді тобі!

– Але таких ключів – хоч греблю гати! – вигукнула я. – У нас від гаража такий ключ… І від квартири в Москві… Як його знайти? Він же не золотий!

– У тому-то вся і складність, – махнув хвостом Дехто і розтанув у темряві.

Ми долетіли на ліфті до самого низу шахти, не розбившись, але з волоссям, що встало дибки. Там унизу, серед тисячі різних риб, прихована у водоростях, що рухалися, колами плавала величезна жовта сигара.

– Мій потайний підводний човен, – сказав Матіас.

– А хто капітан?

– Я! – Мені посміхнувся вертольотник Едвард.

– Куди пливемо? – запитала я.

– У бік надії, – відповів американець.

– Дуже по-американськи! – розсміялася я. – Куди ще плисти з американцем, як не в бік надії!

– Ти ще маленька дівчинка, – не образився Едвард, – але запам’ятай, що я тобі скажу. Надія – така ж важлива частина людини, як руки і ноги. Якщо ми відрубаємо її, ми станемо каліками. Саме надія дала нам можливість обзавестися таким важливим поняттям, як Бог.

– До чого тут Бог? – запротестувала я. – Він учинив посвинськи, відібравши у мене маму і тата. Клоп правий. Терпіти не можу Бога!

Оптимістична особа американця змінилася. Він підніс палець до рота:

– Тссс! Лаючи Бога, ти вбиваєш надію. А як ми будемо шукати твоїх маму й тата, якщо ми заздалегідь відмовилися від надії?

– Гаразд, – сказала я. – Не будемо відривати собі ноги і руки. Вони нам ще знадобляться. Може, вже попливемо?

Ми пройшли до човна по прозорому рукаву, влізли в нього, задраїли люки. Незабаром запрацювали мотори, почалося занурення. Навколо нас ворушився підводний світ. Ми з Маринкою втупилися в ілюмінатори. Я боялася, що знову побачу скелети. Я страшенно боялася, що знову побачу моїх утоплеників, маму і тата, яких розривають на шматки акули. Але навколо були тільки дрібні риби. Ми пливли на підводному човні, опускаючись усе нижче і нижче. Я швидко заснула, уражена всіма нещастями. Напевно, я довго спала. Я прокинулася, коли справа по борту підводного човна спалахнуло світло.

Удалині ми побачили в ілюмінатори біле підводне місто. Воно було наче під ковпаком, але прозорого ковпака не було видно. Едвард з кимось перемовлявся по рації. Перед підводним човном виникла складна система шлюзів. Ми повільно рушили вперед. Ми довго чекали перед тим, як увійти в порт. У порту терпляче стояли довгі чорні підводні човни. З них вантажники в засмальцьованих кепках виносили ящики, картонки, різний крам. Наш жовтий підводний човен по команді невидимого диспетчера був направлений до вільного причалу. Нарешті, ми пристали. Над пристанню красувався золотий солідний напис із завитками: ЦАР-ДНО. «В цілому, – подумала я, озирнувшись, – я тут не бачу нічого страшного!»