Читать книгу Рожева Миша - Віктор Єрофєєв - Страница 5

Мій тато – Особлива Думка. У нього на все-все-все є особливий погляд. Кожний ранок, який у нього починається не раніше обіду, він читає за столом жахливі новини, із задоволенням заїдаючи їх яєчнею з двох яєць з помідорами і хрусткими грінками або гречаною кашею з молоком.

– Ідіоти! Варвари! Раби! Покидьки! Сучі діти! Наївні люди! – чуються його особливі вигуки.

Таке враження, начебто він щоденно дивиться пригодницький серіал про папуасів Нової Ґвінеї. Раніше, коли мене ще не було, він висловлював Особливу Думку скрізь, де лише хотів: по телевізору, на радіо, в часописах. Тепер, як він каже, свобода скулилася, але він усе одно залишився «майстром на всю голову». Між тим навіть у татовій голові перед Новим роком коївся сполох. Мій тато такий розумний, що навіть дурнуватий. Бо ж до Нового року залишилось трохи більше тижня. Але незрозуміло, з ким його зустрічати.

Якщо піти до Іванових, міркувала татова голова, там смачно нагодують і є гарна випивка, але Іванови мають злу кішку Жучку. Так, Жучка! Вона дряпається! Останнього разу вона порвала іскристі панчохи моєї дружини Олени Петрівни. Ну їх в болото!

З іншого боку, крутила головою татова голова, якщо піти до Гончарових, там, звісно, весело, але там можуть чіплятися до Олени Петрівни, вона красуня. Примусять її курити на холодному балконі, обіллють шампанським… Тоді під ранок я буду змушений бути боягузом або з кимось битися.

Звісно, можна піти до Водостокових. Але там засідка: може початися розмова про гроші. Я їм винен. Скільки? Багато! А грошей нема. А в кого вони сьогодні є? І взагалі це хамство з їх боку розпочинати в Новий рік розмову, хто кому винен.

Я б залюбки зустрів Новий рік з Петрухіним, але в нього неможливо не напитися і не виставити душу навстіж. А це за теперішніх часів небезпечно. Хіба мало чого в душі знайдеться недозволеного?

З сьомого боку… Я збився з рахунку! Сьомий бік – це мрія! Піти на Новий рік до академіка Ґуля! Престижна компанія. Професори, хірурги, стоматологи, дерматологи. П’ють рожеве шампанське. Але вони нас зазвичай не кличуть до себе!

Залишаються Носкови… У Носкова дружина – українка! То й що? – обурюється татова голова. – Боже, як змінився світ! З усіх шпарин лізе війна!

Є в мене дружок, генерал Петров. От би до нього! Петров – людина майбутнього. Всі військові брешуть, від солдата до генерала. Але генерали брешуть гарно. В наступному році, каже Петров, ми будемо пити горілку на берегах підкореної Темзи. Для цього, пояснює, треба вбити триста тисяч чоловік… Мені не шкода, звісно, крутиться в татовій голові, на те вони й солдати, щоб загинути за вітчизну, але це все ж таки велика війна, і я внутрішньо не готовий до такого кровопролиття.

А моя дружина Олена, насторожується татова голова, кричить із спальні: пішли зустрічати Новий рік до моїх подружок! Вони не українки! Вони просто наші вітчизняні дурепи.

Ми з Лєною маємо зв’язки з лібералами. Та цим не догодиш! Вони всім незадоволені, окрім себе! Василь Аркадійович працює в приватному банку і дуже незадоволений, що в країні повний крах. Це, кричить він, злочин! Ось так прийдеш до нього на Новий рік, а він все крах! крах! і стане лякати розтином країни… Ніякої радості від його чорної ікри не буде!

У запасі є родичі, хитає головою татова голова. У них, на крайній випадок, можна зустріти… Дядько Володя, він постійно мовчить. Його син Костик воцерковлений і тримає піст, на Новий рік манну кашу на воді їсть. Його дружок Павло чомусь приймає мене за єврея. І от з ним цілу ніч будемо тягатися: єврей я, неєврей.

Звісно, цікаво, ностальгує татова голова, як буде зустрічати Новий рік мій колишній співкурсник Максим Гусак-Компотов! Макс відомий мільйонам телеглядачів своєю закоханістю в Президента. Зате про Америку каже, як про скаженого собаку. Я теж тепер не великий прихильник Америки, і взагалі англосакси мене засмучують, але все ж таки я не кваплюсь знімати свої американські джинси!

А вчора вночі, довірливо зітхнула татова голова, взагалі нісенітниця… Наснилось мені: дзвонить телефон. Кажуть співучим жіночим голосом:

– Іване Іллічу, вас запрошує в Кремль на зустріч Нового року сам Дід Мороз. В тісній компанії. Лише десять кращих людей Росії і ви зокрема.

– Мене? В Кремль на ялинку? Облиште мене розігрувати!

– Помилуйте!

– Я ж зовсім не кращий! Я, можливо, не самий поганий, без екстриму, але й не кращий.

– Вас чекають у Кремлі!

– Та навіщо я їм здався?

Мовчання.

– Як приходити, самому чи з Лєною?

Але жіночий голос уже роз’єднався. Я думав-думав, вирішив – піду з Лєною. Вона, звісно, в космос не літає, але як моє кохання залишити одну на Новий рік!

Нарядилися ми з Лєнкою, як могли, поїхали на тролейбусі в Кремль. Заходимо. Нас Снігурка зустрічає: колготи з малюнком морських водоростей.

– Нумо всі відразу до Діда Мороза!

Я помовчав, а потім:

– Він тобі ким доводиться? Дідом чи що?

– Чому дідом? Чоловіком!

– Як чоловіком? – дивується Лєна. – Тобі скільки років?

– Вісімнадцять і один день!

– Ну, тоді, звісно… – кажу я. – Вітаю з прийдешнім!

Заходимо до зали. Вона із золота. У залі всі люди з телевізора повилазили. Перші особи з посмішками рожевих пупсів. За парканчиком перші пики. Далі – перші рила. А в загорожі стрибають перші морди. Весь набір. Перші мармизи сміються і кажуть: пройдешній рік був найпереможніший, кращого року в історії не знайти, хоча вся наша історія – автострада. Летиш по ній стрімголов і водночас стоїш на місці… Уже час, кажуть пики, покінчити зі зрадниками і доларом.

Стрімко входить Дід Мороз:

– Оголошую Новий рік відкритим!

Дарує кожному по валізі новеньких грошей, по парі антикварних годинників від самого Бомарше, про які вони навіть не мріяли, бажає нового щастя. Валізи залишають їх байдужими, але годинники від Бомарше розглядають з дитячою цікавістю. Снігурка в зухвалих колготах:

– Ми з Дідом більш за все любимо Росію, ось чому ми тут у Кремлі – найсправжніші, а всі інші снігурки та діди морози – потвори липові.

– Так, – згоден з нею Дід Мороз. – Ви – єдина країна, яка все ще в мене вірить. Слава вашому первинно-військовому ладу!

І кличе мене пальцем:

– Пішли, Особлива Думко, посекретничаємо!

Заходимо в сусідню кімнату, замикаємось. Я від хвилювання відразу закурив цигарки «Біломор» – я тільки ці цигарки і курю на пам’ять про тих, хто був репресований… Але з кожним роком дістати «Біломор» стає все важче.

– Хочеш? – пропоную.

Задиміли. Я думав, він мені гроші дасть, а він каже:

– Відповідай за весь народ! Ти життям задоволений?

Я озирнувся на всі боки:

– Чому питаєш?

– Якщо народ незадоволений, я їх усіх тут заморожу!

Ой, думаю, що за новорічна провокація!

– Як же ти їх заморозиш, якщо там, у залі, моє кохання, красуня Лєна?

– Якщо хочеш, красуню не заморожу. А про решту – сам вирішуй!

– Боюсь, цих заморозиш, іще гірші прийдуть…

– Боягуз ти!

– Та що боягуз! Я історію країни знаю!

– Нема у твоєї країни ніякої історії, – незадоволений Дід Мороз, – живете ви всі, як у казці!

Повертається і – до золотих дверей. Я не витримую:

– Стій!

Дід Мороз гальмує. Гасить недопалок об підошву чобота.

– А не хочеш ти нам із Лєною теж дати по валізі з грошима?

– А навіщо? – підозріливо мружиться.

Я оскаженів:

– Як це, опудало морозне, навіщо?!

І бачу перед собою заспане обличчя Лєни:

– Чого кричиш?

– Як це чого? Він валізу грошей нам не хоче дати! Уряду дає, а нам з тобою ні!

– Спи, дурню! – каже моя дружина Лєна. – Спи до кращих часів. Спи! Спи! Спи!

«Еееее, – гірко думає татова голова, засинаючи в обіймах з Лєною на сімейному ліжку, – даремно я, мабуть, не віддав команду їх усіх заморозити… Може, тоді би ми отримали з Лєнкою на Новий рік по валізі новеньких грошей!»

Тато образився, що його, майстра на всю голову, обійшли з валізою. Мої батьки зрозуміли, що їм у Москві на Новий рік нічого не світить.

– Моє обличчя біжить вперед мене. Мене на вулиці в натовпі пізнають. А який з того зиск? – заявив тато. – Геть з Москви – чудова ідея!

І ми ображено відлетіли.