Читать книгу Рожева Миша - Віктор Єрофєєв - Страница 14

Ми вийшли з митної зони. На портовій площі пролунали оплески. Нас зустрічала юрба десь у двісті чоловік. На нас надягли пахучі вінки, як на Гавайських островах, і видали пластмасові пакети з подарунками.

– Це тут така традиція, – сказала Миша, – зустрічати утопельників вінками і подарунками. Натовп підставний – із жебраківбюджетників. Посміхайтеся і дякуйте. Подарунки так собі, – пошепки додала вона. – Як на шкільній новорічній ялинці!

Ми подякували натовп за шоколадки і печеньки і рушили до стоянки таксі. На нас дивилося здалеку велике, біле, як цукор, місто. Воно притягувало нас своїм ясним поглядом. Воно було обнесене старим дерев’яним частоколом. Тин гнив по обидва боки піщаної дороги, по якій ми йшли до стоянки таксі. Такі тини бувають у Росії в мертвих селах. Раптом я з жахом помітила, що на верхівках частоколу нанизані людські голови. Там, де голів не було, висіли перевернуті догори дном бідони, глиняні горщики, емальовані тази. Голів же було більше, аніж горщиків.

– Що це? – притулилася я до Матіаса.

– З лівого боку дороги, – сказав він, – нанизані голови нещасних, які намагалися звідси бігти назад на Землю.

– А з правого?

– Праворуч голови тих, кого не пустили в біле місто, тому що вони були дуже вже неприємними. Їм відрубали голови і повісили тут до того часу, поки вони не перетворяться на голі черепи. Тоді їх розітруть на борошно і посиплють ним доріжки в центральному міському парку. А ось і нещодавно страчена голова…

Голова корчила нам пики.

– Стривайте, та це ж думська депутатка Юля! – вигукнула Маринка.

– Вона тут, видно, нікому не знадобилася, – зауважив Клоп. Депутатка Юля показала йому синій обкладений язик.

– Прощавай, депутатко Юлю! А раптом я зустріну на колах голови моїх батьків? – злякалася я.

– Ні, – твердо сказала Рожева Миша. – Їх треба шукати серед жителів Цар-Дна.

На стоянці таксі ми завантажилися у великий, розбитий, іржавий лімузин. Нашим водієм був темношкірий хлопець, у минулому житті вихідець з Пуерто-Ріко.

– Куди вам?

– У центр!

Водій виявився говірким. Він зізнався, що на Землі теж був таксистом, працював у Нью-Йорку. Різниця між Землею і Дном здавалася йому незначною, як, утім, і для багатьох інших простих людей.

Ми виїхали на курну асфальтову дорогу, що веде в місто. Буквально через кілометр ми побачили, як по дорозі котиться велика галаслива куля. Таксист пригальмував: кулю неможливо було об’їхати. Куля була схожий на перекотиполе в людський зріст. Як з’ясувалося, це був Клубок Слів.

Ми повільно рухаємося за ним. Клубок Слів котиться, переливається всіма кольорами веселки, стукає в дерев’яні ложки і співає:

– А ще брошки, – крикнув Клоп, висуваючись із вікна іржавого автомобіля.

– А гармошки! І – баби-йожки! – додала я.

– А ще кошики! – крикнула Маринка.

– Не підходить! – відрізав Клубок Слів.

– Ну тоді.... – Маринка задумалася. – Головешки!

– Погань, звичайно, але підійде! – видав Клубок Слів.

Словесне перекотиполе заклекотало, увібравши в себе наші пропозиції, і заспівало:

Головешки-брошки-від-баби-йожки-ніжки-баби-йожки-привіт-брошки! Якщо будеш битися, вставай, країно величезна, вставай, я буду кусатися!!

– Маячня якась! – не витерпів таксист, загудів і різко обігнав словесне перекотиполе.

– І багато тут на Дні катається таких Клубків Слів? – запитав Клоп.

– Вистачає! Катаються, паразити, по дорогах! Слова у нас часом існують самі по собі, окремо від людей.

Тут ми побачили ще один Клубок Слів, але тільки дуже маленький і скромний. Він котився по узбіччю дороги і виспівував одне і те ж:

Клубочок перетнув нам дорогу. Ми мало не врізалися в нього і різко зупинилися – мотор заглух. Замість того, щоб злякатися, він заговорив скоромовкою:

– Одного разу я подумав, на що схожий автор прози, так? І мені здалося: на рожеву мишу. Істота дивна, цікава, безстрашна і полохлива, завжди на межі паніки і правди, зради і вірності.

– Наклеп! – скривилася Рожева Миша.

– А рожевий колір тому, – тривала скоромовка, як ні в чому не бувало, – що таких мишей не буває…

– Як не буває? А я? – здивувалася Миша.

– … і я вирішив, – торочив Клубочок Слів, – написати про рожеву мишу книгу, тобто в загальному про самого себе. І ось що вийшло: книжка про мінливість краси і потворності, висока серія і покопатися ти… ти… ти…

– Повіяв вітер, і останні слова зовсім зіпсувалися, – сказала я, сумно дивлячись услід Клубочку Слів.

– Я буду з тобою судитися! – люто погрозила Миша кулаком у бік Клубочка Слів. У неї з рота навіть вилетіла слина сказу.

Шофер, проклинаючи все на світі, насилу завів мотор, і ми поїхали далі.

– І як же ви тут живете? – поцікавився Клоп у таксиста, бачачи муки Миші й бажаючи змінити тему.

– Ми не живемо, – покосився таксист на Клопа, – а потопаємо у вічності.

– А чому, вибачте, у вас іржава машина?

– Тому що ми потопаємо у вічності, – ображено відповів шофер.

За проїзд до центру міста він взяв із нас сімнадцять дірок, але Матіас додав йому ще пару дірок за мимоволі завдану образу.

– Але як ми знайдемо наших батьків? – вилазячи з машини, сказала Маринка. – Тут стільки людей!