Читать книгу Рожева Миша - Віктор Єрофєєв - Страница 4

– Сиии! – присвиснула Рожева Миша. – Мене аж у піт кинуло! Але ж ти уві сні лише впісялася?

– Що?

– Ну, те, що ти не обкакалася!

– Ні, тільки обпісялася.

– Сиии! А ти помічала, що тварини, включаючи людей, пісяють із задоволенням, а какають з мукою?

– Сиии! – передражнюю я Мишу. – Чому ти сьогодні така груба?

– Настали грубі часи. Інших не передбачається. Коли у тебе закінчується дитинство? Сиии?

– Сама ти Сиии! – розсердилася я.

У неї це «СИИИ!» існує у всіх видах: окличному, запитальному, прохальному, наказовому – головний присвист її мишачої мови.

– Подивись на годинник! – закликала мене Рожева Миша. – Де бабусині стрілки? Де твій будильник розміром з вигодуваного кроля? До кінця твого дитинства залишилась пара тижнів.

– Як же я все встигну?

– Ти стоїш над самим обривом казки.

– Кінець обірваний. Я зараз кинуся вниз.

– Як ти опинилася на морському дні?

– Мої батьки не захотіли зустрічати Новий рік у Москві.

– Сиии! Докладніше!

Рожева Миша нюхає клавіатуру комп’ютера, як шматок смачного сиру:

– Я сповнена натхнення! Знаєш, я більше за все на світі люблю сир Ґрюєр! Ах, Ґрюєр, Ґрюєр… Сиии! Я готова роками терти про сир! Коли мені страшно або весело – я завжди про сир… Ґрюєр – це краще музики Моцарта! Навіть самого сонця краще! Ементаль теж підходить! Одна лише голова Ементаля важить близько сімдесяти п’яти кіло!

– А я… Якби моя воля, я б усім на світі подарувала по хом’ячку, – вставила я.

– Але хом’ячків не можна перевозити через кордон, – зауважила Рожева Миша. – Втім, із сиром теж затримки на кордоні. Кладучи руку на серце, я все ж таки більше за все люблю Пармезан!.. Уявляєш? Давай напишемо книжку!

– Про сири? – пхикаю я. – Я бачу, ти Пармезан любиш трошки більше, аніж мене.

– Ти що! – злякалася Миша. – Не наступай мені своїми словами на лапи! Це боляче! Ні, книжка не про сири… Вона про Цар-Дно! Про безмежну підводну імперію!

Миша негайно занурилась у замисленість.

У вікно світить жебрацьке грудневе сонце. Рожева Миша потирає лапки:

– Почнемо, Марусю?

Жмурить очі, дивлячись у вікно:

– Цьому сонцю так і хочеться подати милостиню.

– Ми не в червні! – киваю я головою.

– Твої батьки подають жебракам милостиню?

– Тато – так, коли стоїть у заторі. А мама свариться: це не жебраки, а мафія!

– Навіть, якщо вони безногі?

– Мама переконана, що вони ховають ноги під собою…

– А чому твої батьки не захотіли святкувати Новий рік у Москві?

– Ну, це ціла історія! – Я сплескую в долоні. – Для цього треба зазирнути в татову голову.