Читать книгу Рожева Миша - Віктор Єрофєєв - Страница 7

Я ще не встигла заснути – рипнули двері. Хтось прокрався до мене в кімнату. Я думала – мама. Але це був він в чорному піджаку. Я лежала ні жива ні мертва. Гітарист сів на край ліжка, погладив мою руку. У темряві замість очей тьмяно блищали його білки.

– Хочеш пісеньку, дитинко?

Я гарячково думала. Якщо закричу, покличу Діану, я пропала.

Він мене задушить. Чому в нього такі очі? Я мовчала.

– Мовчання – ознака згоди, дитинко, – підморгнув більмом гітарист. Він заспівав тихим голосом:

– Коса дівчинка косила на косі…

Мені раптом стало смішно. Я хихикнула. Гітарист перестав співати і змовницьки розсміявся:

– Я хочу взяти тебе з собою на Дно.

– На яке ще Дно?! – вирвалося у мене.

– Ага! Заговорила! На яке? На морське!

– Я не хочу…

– Там добре… – оксамитово промовив гітарист. – Давай дружити…

Він несміливо протягнув мені свою тонку долоню з великою кількістю срібних каблучок. Ну як тут утримаєшся? Я завжди відгукуюся з радістю, коли мені пропонують дружити.

– Добре, – я потиснула його милу руку. – Ти пожартував про Дно?

– Ми будемо найбільшими друзями… Ти навіть не уявляєш, хто тобі пропонує дружбу… Але і не треба, я цілком безкорисливий…

Ми з тобою так здружимося, що неодмінно опинимося на дні.

– Мені й тут добре…

– Там набагато краще. Що найголовніше в житті? Найголовніше в житті – це не життя, а смерть. Гнила діра! Але я… Я проведу тебе повз смерті… Ти навіть не помітиш…

– Як це?

– Ми будемо дружити проти твого тата…

– Чому?

– Ну ти ж знаєш, який він смішний… Насправді, це пуста, ница людина. Твій тато – Особлива Думка – кудлата воша!

– Що?! Тато просто розпатлався на Новий рік, тому що сам варив крабів… і хвилювався… щоб усім сподобалось…

– Ненавиджу, коли варять крабів… У мене таке відчуття, що це варять мене…

– Мого тата ще ніхто не називав кудлатою вошею… – Я вгледілася в мого нового друга. – Ти перевертень!

– Звісно! – засміявся він. – Я заберу на Дно твою маму разом з тобою. Я від неї втрачаю голову!

– Але мама живе з татом!

– Начхати я хотів на твого тата! Я тобі кажу: нікудишня він людина!

– Не смій…

– Хочу і кажу! Він – кудлата воша!

У мене потекли безпорадні сльози.

– Зате мама твоя – ніжне лимонне деревце! Я пересаджу її до свого палацу і буду поливати… поливати… і нюхати її лимони… У мене палац розміром з московський Кремль.

– Не хочу! Забирайся геть, перевертню! – закричала я.

– Мовчи! – раптом озлився гітарист. – Ще слово – я зроблю з тебе потвору!

– Дулю тобі! Не зробиш!

Гітарист піднявся:

– Не забудь подивитися на себе ранком у дзеркало, опудало! Грюкнув дверима. Через хвилину в кімнату вбігла Діана.

– Що з тобою?

Я сіла на ліжко й гірко заплакала.