Читать книгу Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами - Вікторія Горбунова - Страница 2

– Вечора чекаю із жахом, – розповідає Римма, мама дванадцятирічної Марини, замучена тоненька жінка із синцями під очима. – Дівчинка доросла і мала б спокійно готуватися до сну, митися, чистити зуби та вкладатись у ліжко. Замість цього ще з вечері починається казна-що. Їсти за столом з усіма відмовляється. Усідається з тарілкою на дивані перед телевізором. Упрошування вечеряти за столом, вимкнення телевізора, сварки та замикання в окремій кімнаті нічого, крім істерик та безсонних ночей, не дають: «Тато дивиться телевізор, і я буду!» Пояснення, що для тата, який пізно повертається з роботи, це єдиний спосіб розслабитись, успіху не приносять. Після основної страви – десерт, потім щось погризти – і так доки не постелимо ліжко та не вкладемося самі; ми спимо у залі. По цьому все не припиняється. Марина гучно миється, потім гучно човгає, гучно збирає речі на завтра. Світло в кімнаті вимикаю я, коли вона «відрубається» з плеєром у вухах. Плеєр не виймаю, інакше прокинеться і почне репетувати на весь дім, тата розбудить, усі нерви витріпає.

Одне з класичних дитячих вередульств – відмова спокійно вкладатися у ліжечко. При цьому немає значення, денний це чи нічний сон, один чи дванадцять років виповнилося дитині, є в неї власна кімната чи вона ділить простір із кимось з родини.

Варіанти боротьби з батьківським бажанням вкласти, укрити, поцілувати та зрештою відпочити різняться від упертого «Не хочу – не буду!» до пошуків невідкладних справ, які треба зробити саме тут і зараз. Однорічні малюки плачуть і стишуються, лише коли батьки, обриваючи руки, носять їх кімнатою. Дошкільнята вимагають горщик, пити, казочку, поцілувати і кричатимуть до справжніх сліз. Першачки просять мультиків та годинами розповідають важливі історії минулого дня, підлітки дивляться телевізор, сидять у Мережі, читають книжки, слухають музику. Вчасно та спокійно вкладатись спати ніхто не хоче.

– Не знаю, в чому взагалі проблема, – каже Марина, симпатична дівчинка в одязі, що накидає їй років чотири; розмовляє неохоче, дивиться з викликом. – Я маю право їсти що хочу, дивитись що хочу і спати коли, як і з ким хочу.

Від останньої заяви мама полотніє. Даю води.

– Ти висипаєшся? – запитую Марину.

– Так!

– А батьки? – Це запитання, як і попереднє, ставлю спокійно, без натяків і звинувачень, так, ніби не чула попереднього випаду в наш «дорослий» бік.

Дівчинка трохи ніяковіє, але за хвилину повертається до свого наїжаченого захисто-опору.

– Хто їм заважає?!

Найбільша проблема дитячого неспання – це неможливість повноцінного відпочинку для батьків. За логікою речей, безсонні ночі перших місяців життя, коли немовлята потребують постійної уваги та тілесного контакту, має змінювати поступова сепарація, від’єднання, розділення, коли тато й мама все більше і більше часу проводять «з вільними руками», все рідше бігають до дитячого ліжечка та зрештою сплять в обіймах одне одного всю ніч. На жаль, така пасторальна картинка для більшості сучасних батьків – фантастика. Маю безліч подруг та клієнток, що жаліються на власних батьків, які не розуміють їхніх проблем із дитячим сном. «Не знаю, що ви робите – ми спали!» – говорять бабусі та дідусі покоління тридцятирічних. І справді, наші батьки спали більше, а батьки наших батьків взагалі мало стикалися з проблемами дитячого вкладання та сну.

– Риммо, Марина, а були часи, коли вас обох влаштовували вечірні вкладання?

Марина знизує плечима. Римма дивиться на неї, і її обличчя освітлюється теплим спогадом.

– Звісно. Мариночка маленька засинала між нами. Ми знімали однокімнатну квартиру, тож спочатку ліжечко не купували, користувалися люлькою з возика, а потім якось і потреба відпала. Маринка ніколи не крутилася, не переверталася, спала між нами, як той солдатик, – рівнесенько, сопіла тихенько.

Сучасна психологія радить батькам якомога більше контактувати з немовлятами, притискати до грудей, колисати, активно пропагуються слінги – мовляв, малюки продовжують таке природнє для них перебування у співзвуччі з рухами, диханням, серцебиттям дорослого. І хоча педіатри переважно з причин гігієни та безпеки проти спільного спання, психологія, навпаки, підтримує його, мотивуючи тим, що мама та тато мають змогу миттєво відгукнутися на потреби дитини, створити для неї атмосферу прийняття, що згодом має перерости в довіру до світу. Меблева індустрія пропонує спеціальні ліжечка, що приставляють до батьківських, утворюючи спільний спальний простір.

Контактувати, взаємодіяти, обіймати, цілувати малюків, безсумнівно, важливо. Досвід перебування в одному ліжечку також приємний і для дитинчат, і для батьків – чого тільки варті спочатку беззубі, а потім і зубасті посмішки, сонні личка та потягусі. Слінги за правильного використання також сприяють підтриманню особливого довірливого зв’язку, економлять батькам час на бігання до дитини, її заспокоювання. Слінго-дітки спокійніші та чутливіші… доки вони у слінгах. Будь-яке намагання покласти малюка окремо викликає голосний опір. Будь-яке зловживання, навіть контактом та обіймами, викликає заперечення чогось інакшого.

Так само як цілувати та обіймати, важливо поступово створювати для малюків простір самостійності. Давати впевненість у тому, що мама обов’язково повертається, куди б вона не пішла. Але для цього треба піти. Відчувати комфорт та впевненість діти мають, не лише перебуваючи в тісному контакті, але й за його тимчасової відсутності. Природа підказує, як саме має відбуватись цей процес. Адже спочатку світ приходить до нас згори усміхненими обличчями дорослих, потім він змінює свою перспективу разом зі здатністю перевертатись, потім сидячи, повзаючи, можна побачити ще більше, далі в нагоді стає зріст, а потім і рух на власних двох, спочатку обережний і зрештою скоординований, стрімкий, нестримний.

Малюки однаково потребують контакту й простору. Так само як і ми, дорослі, інколи шукаємо чийогось тепла, а інколи прагнемо свободи і навіть самоти. Поступове, обережне створення простору, вільного від батьків, його розширення стимулює самостійність дитини, її впевненість у своїх силах, здатність бути в контакті з собою, регулювати свій емоційний стан і отримувати від цього задоволення.

Так само як дітям треба набувати досвіду самостійності, батькам варто вчитись поступово відпускати своїх малюків, дозволяти їм дорослішати. На зміну заколисуванню на руках має приходити колискова в ліжечку з триманням за долоньку чи торканням до чола, за тим – колискова, цілунок і простір для самостійних спроб заснути. А для цього мама має йти з кімнати або також лягати спати або тихенько займатися своїми справами. Йдеться про те, що ми, дорослі, маємо створити ситуацію, в якій малюк зможе навчитись самостійно регулювати своє збудження. Звісно, різке рішення на кшталт «З сьогоднішнього дня він засинає сам» нічого, крім істерик, не викличе, адже малюк, що звик до довгих укладань, вимагатиме того самого знову і знову. Тож послідовне, терпляче, доброзичливе, без різких заяв, криків і грюкань дверима привчання до того, що засинати треба самостійно, – в інтересах і дитини, і батьків. Нехай на перших порах вам прийдеться сто разів заглядати, обіймати, цілувати, давати водичку і відповідати на найбезглуздіші у світі запитання. Наполегливість дасть свої плоди. Зменшуйте кількість підходів, домовляйтесь про останній, найостанніший та останній з найостанніших разів; пробуйте все важливе (пити, ходити в туалет, читати, розмовляти) зробити до того, як малюк вкладеться і вкриється ковдрочкою. Будьте тверді та непохитні – й останній раз таки настане. І нехай він співає, повзає ліжком, барабанить у стіни та танцює гопака – рано чи пізно ви почуєте тишу, а це означатиме: він сам вклався спати.

У наших батьків, що здебільшого мали смішну декретну відпустку, нічні зміни та своїх батьків у селах, куди швидко не дістанешся, можливостей для тривалого контакту та довгого вколисування не було фізично. Вихователі ж у дитячих садочках, куди потрапляли кількамісячні малюки, також не страждали бажанням годинами носити на руках кожного підопічного. Тих, кому пощастило дістатись до бабусі, теж спільним спанням не балували: по-перше, не було таких традицій, по-друге, бабусі та дідусі, окрім онучків, дбали про чималенькі господарства. Чи це добре? Ні. Я в жодному разі не закликаю до повернення доби дефіциту батьківського часу, лише пробую пояснити, чому наші батьки спали, а ми – ні. Ми не спимо, бо маємо набагато більше часу на любов та ніжність, а разом із тим на знесамостійнення наших малюків.

– То були такі щасливі часи! Ми з Маринкою були вдома. Тато – на роботі. Я ні до чого її не примушувала. Вона хотіла – спала, хотіла – ні. А як Толік любив з роботи вертатися, обнімати, цілувати Мариночку! Як носив її на руках! Знаєте, ми якось собі на втіху жили. У гості ходили, гуляли до півночі. Маринка спочатку у возику, а потім і просто з нами, ніжками та на ручках. Проблем у цьому не було жодних, адже я завжди вдома, можна і лягти пізніше, і встати коли хочеться.

– Тобто ви спали всі разом і якогось стабільного часу вкладання не було?

– Звичайно. Мариночка в садочок не ходила, можна було ввечері довше погуляти, телевізор подивитись…

Подивитись телевізор до півночі, сходити всім разом у шумні повечірні гості або у розважальний центр, запросити когось до себе і засидітись голосно-довго або гуляти-гуляти-гуляти заліхтареним містом – це трапляється з усіма молодими батьками, з одними рідше, з іншими – частіше. Так, діти народжуються, коли ми самі ще прагнемо розваг і не готові весь час скніти в чотирьох стінах. Це природно, так само як і для малюка природно звикати до певного режиму дня, циклічності активності та відпочинку.

Якщо у сім’ї прийнято пізно вкладатися та пізно вставати (принаймні для дитини та того дорослого, який нею опікується), то поступово саме такий ритм життя стане нормою і перехід на інший потребуватиме часу й зусиль. Однак найризикованіше – це взагалі відсутність більш-менш усталеного ритму, коли кожна доба не схожа на іншу. За таких обставин дитина перебуває у стані постійного стресу, нескінченної адаптації. Дитячі організм та психіка не можуть розрахувати ресурси, виділити час на відпочинок, енергозбереження та відновлення. А оскільки дитина не знає, скільки та коли вдасться поспати, – вона спить довго-довго, а потім, коли фізично виснажується або перезбуджується, ніяк не може заснути: просто не спрацьовує механізм, який за витриманої логіки дня стає автоматичним.

Я знаю багатьох дітей, яких не треба вкладати навіть на денний сон через те, що він є своєрідним рефлексом: погуляв – поїв – спати. Це звично, природньо і не викликає жодного опору. Це своєрідний біоритм організму, який знає, що прийшов час відновлюватись. Типовою є й ситуація, коли малюк спить лише в садочку. Серед батьків існує міф, що це «за компанію», мовляв, у них там як в армії – всі сплять і моє також. Я завжди запитую таких батьків, як і, головне, коли починається їхній суботній ранок? Зазвичай він починається вдень. І маля спить разом із дорослими, які намагаються відіспатися за тиждень. Звісно, дехто не дає такої радості батькам, влаштовуючи ранні підйоми, і я щиро рада за таких малюків. Їхній життєвий ритм налагоджений, і жодні дорослі соні не можуть його зруйнувати. Інша справа – «ті, хто спить лише в садочку» – це малюки, які переживають щотижневий стрес, збій у системі. Як ми мучимося, коли переводимо годинник із зимового на літній час і навпаки, як не любимо перельотів зі зміною часових поясів… А «ті, хто спить лише в садочку» переживають цю нелегку для здоров’я ситуацію (настільки нелегку, що цілі країни відмовляються від переведення годинників) кожного тижня. Одна моя маленька клієнтка з тих, хто «спить лише в садочку», заснула просто на диванчику в кабінеті, коли ми з її мамою розмовляли, серед купи нових іграшок, що нечувано для малюків, о сьомій годині вечора. «Ой, – сказала мама. – З нею таке буває по вихідних. Вона ж у нас вдень зовсім не спить, лише в садочку».

Звісно, є дітлахи, чия індивідуальна особливість – повна відмова від денного сну в дошкільному та молодшому шкільному віці та пізні засинання в підлітковому. Їхньому організму для відновлення достатньо меншої кількості годин, серед основних причин – особливості метаболізму або малі енергетичні витрати – наприклад, за низької фізичної та розумової активності протягом дня. І якщо перше – фізіологічна особливість, то друге знову ж пов’язане з проблемами в організації дозвілля дитини. Якщо весь її час зводиться до мультиків, диванних розмов телефоном та «лайкання» котиків у соцмережах – то до проблем із засинанням додається зниження якості сну, який через моноінформаційне перенавантаження мозку та відсутність фізичної активності буде поверховим із нав’язливими сновидіннями, а згодом прийде і безсоння.

Отже, діти, як і дорослі, потребують відносно стабільного ритму життя, і ключовим тут є слово «відносно». Немає ніякої катастрофи в тому, щоб недоспати півгодини-годину, так само як і в разовому порушенні режиму, якщо, наприклад, родина від’їжджає на відпочинок і в день від’їзду не має змоги вчасно вкластися. Ще раз зауважу, що проблема навіть не в пізніх вкладаннях – вона у безладній організації дитячого життя, точніше, у відсутності його організації.

– А коли в Марини з’явилось власне ліжечко?

– Коли ми купили власну квартиру, переїхали, облаштували для неї кімнату. Якраз три виповнилось, я на роботу пішла, вона – в садочок.

– І як Марина відреагувала на власну кімнату та окреме ліжко?

– Я розуміла, що ми затягнули, тому готувала її до цього, розповідала, що вона вже доросла принцеса і в неї має бути власна кімната. Знаєте, як у ній гарно було? Ліжечко з балдахіном, шпалери дитячі з принцесами, каретами, кониками, люстра музична – там-там-там, тарам-там-там… – Римма наспівує люстрову мелодію і зітхає. – Тоді все і закрутилося. Спати сама Марина відмовилась категорично. Ми просили, умовляли, подарунки купували. Доки я сиділа біля неї, було ще нічого, а як тільки йшла – або крик здіймався, або за кілька хвилин вона вже була в нашій кімнаті. Двері пробували зачиняти, думали, перекричить і заспокоїться, та якось аж до реанімації дійшло. Так у двері гамселила, що скло вибила, рученята глибоко порізала, он – сім швів.

Римма пробує задерти Маринчину кофтинку, щоб показати мені шви, але та сіпається й відкидає мамину руку – різко, наче обпеклася.

– І як ви влаштувались?

– Ніяк. Марина до школи з нами спала. Толік періодично намагався її у власну кімнату відправити, а потім плюнув і сам в її ліжку спав.

– У дитячому?

– Так. Маринка підросла, крутитись стала, ще й скандали ці з ліжком періодичні, от він і втікав від нас. Ноги стирчали, руки на підлогу падали, боки боліли, а що було робити?

Марина гиготнула.

Ще одна запорука спокійного вкладання – комфортна та особлива атмосфера передсну. Є діти, які, як це не дивно, люблять вкладатися спати. З нетерпінням чекають вечора і тих особливих подій, які передують сну. Цю дивину я пережила особисто. Кожен вечір ставав чеканим та бажаним, коли в гості приїздила бабуся. Вона була фантастичною казкаркою. Герої її історій так і виринали живі-живісінькі в нашій із братом уяві. Вона розповідала, а ми слухали, боячись поворухнутись під ковдрою, аби не сполохати велетенських циклопів, писклявих ліліпутів, хвалькуватого барона Мюнхґаузена, тендітну марсіанську принцесу Аеліту та інших, кого вона приводила в нашу кімнату. Кожного вечора ми готували бабусі трон: на звичайний стілець вмощували подушку, все це вкривали шовковою хустиною, прикрашали бантами та ялинковою гірляндою. Гірлянду підключали до розетки, і університетська викладачка філології перетворювалась на королеву казок на сяючому троні. Ми були щасливі й щасливо засинали.

Традиції вкладання – це щось таке особливе і неповторне, що творять дорослі разом із дітьми, ці традиції допомагають стишитись і переправитись до країни снів зі спокоєм та радістю. Сімейні колискові, що передаються від покоління до покоління, або інакші – новенькі, створені саме для своєї дитини з її ім’ям у приспіві; казки, читані й розказані; секретні розмови про друзів та кохання; ніжний масаж; цілування пальчиків… – це може бути все, що завгодно, головне – прищепити дитині любов до вечірніх збирань на сон. Головне тут творчість, я б сказала, навіть співтворчість, прислуховування та чутливе реагування на потреби дитини.

Мій син близько двох із половиною років став дуже погано засинати, крутився, сто разів просив водички та тричі злазив із ліжка на горщик, кликав то мене, то тата, просив обіймів, цілунків, то одну, то іншу колискову. І якось я, втомлена його раптовим поганозасинанням (до того вистачало колискової й поцілунків) запитала: «Ну чого ти ще хочеш від мене?» І він просто й нелукаво відповів: «Говорити». З того часу ми стали пригадувати і проговорювати події минулого дня, ділитися враженнями: що трапилося, що він робив, із ким бачився… Богдасик готував мені місце, щоб я могла лягти біля нього, і розповідав про свій день. Після таких розмов він засинав відразу, так, ніби хтось натискав на вимикач. Механізм дуже простий: враження не давали йому заснути, і, проговоривши їх, поділившись, відреагувавши, він знімав напругу і відключався.

Інша цікава історія – це традиції вкладання моєї подруги та її десятирічної доньки. Настя кожного вечора ділиться з мамою секретами, розповідає їй все-все-все, а також і про не дуже добрі вчинки. У них є домовленість: увечері мама не сварить доньку, що б вона не розказала. Така своєрідна сповідь очищує дитяче сумління, допомагає розв’язати внутрішні суперечки, заспокоює і дозволяє спокійно заснути.

Колискова, казка, секретні розмови, цілунки, спокій та ніжність, швидкі реакції на кликання, особливо за перших спроб самостійно заснути, – це обов’язково. Атмосфера передсну має бути особливою й чеканою.

– А як у перший клас пішла, то вже сама спати вирішила? – звертаюсь я до Марини.

– Яке там вирішила… – замість доньки відповідає Римма і зітхає, ледь не схлипуючи. – Висварив її Толік якраз перед Першим вересня, сказав, що, якщо до своєї кімнати не піде, він її в дитбудинок відвезе, мовляв, там усі разом сплять, так, як вона любить. Маринка перелякалася, півночі у своїй кімнаті ридма ридала, а коли заснула, схлипувала просто уві сні. У мене серце на шматки рвалося, та що було робити, нічого більше не допомагало.

Дівчинка підібгала ноги, з її обличчя зник будь-який вираз – сидить як статуя, наче не з нами, в підлогу дивиться.

– Марино, ти це пам’ятаєш? – звертаюсь до неї.

Киває.

– Риммо, а коли, власне, почались проблеми із засинанням?

– Напевно, відтоді й почались… Розумієте, я жаліла Маринку, дозволяла з нами довше посидіти. А вона кожного вечора просилася, казала, спати ще не хоче, а потім засинала між нами і вже Толік її в ліжечко переносив. А коли він у відрядженнях був, то я взагалі до себе в ліжко її забирала. Не могла чути, як вона там у своїй кімнаті крутиться, товчеться, схлипує. Вона відтоді частенько уві сні щось таке робила, скавучала, чи що.

Римма підсовується до доньки і пробує чи то торкнутись, чи то обійняти її. Бачу, як побоюється наразитись на нову грубість. Та Марина відгукується, розклякає і ховається в мами на грудях. Сидять. Маминими щоками повзуть сльози.

Відмова спокійно вкладатись у ліжко в багатьох випадках не просте вередульство, це такий собі сигнал про те, що дитині чогось не вистачає у взаєминах із дорослими. Малюки плачуть, доросліші діти вимагають почитати, підлітки грюкають дверима і найчастіше за всім цим стоїть одне єдине невиказане прохання: «Побудьте зі мною, дайте відчути, що я потрібний та люблений».

Якщо день склався в такий спосіб, що не було ані можливості, ані часу побути разом, поговорити про щось важливе, обійнятись, поділитись почуттями, просто посидіти поряд без клопотів – вечір перед сном створений саме для цього. Буденність стрімка і заклопотана – невиспані швидкі ранки, дорога до садочка, до школи, на роботу, вечірня втома та віз щоденних проблем – звична картина робочого тижня. Ми, дорослі, навчились якось дотягувати до вихідних, свят, відпусток, ковтаючи стрес, живучи надією, що «от-от і відпочинок». Діти так не можуть, у них ще не напрацьовані захисні механізми психіки, ще не зіпсована система саморегуляції. Кожного дня вони потребують контакту та спілкування. І наша втомлено відчіпна цікавість: «Як справи?», «Що їв?», «Не змерз?» – тут не працює. Працює справжнє зацікавлення їхнім життям, його подіями, переживаннями, проблемами. Дитину необхідно вислухати, щось порадити, чимось зарадити.

Дорога із садочка чи школи, насичена гарним настроєм та важливими для дитини розмовами, родинна вечеря, за якою кожного вислуховують та зауважують, спільне готування до сну (розкладання ліжечка, підготовка речей назавтра) а заразом і чутливе спілкування, кілька хвилин на краєчку дитячого ліжечка з обіймами та цілунками, – усе разом, щось із переліченого або щось своє обов’язково має повторюватись кожного вечора. Найбільше ж зближують спільні почуття: можна разом висваритись на противного сусідського хлопчиська або подумати, чи це справжня любов, якщо з тобою діляться бутербродами, не зле й просто пореготати над чиїмось жартом.

Кілька хвилин справжнього стосунку, подарованого дитині надвечір перед сном, не лише допоможуть полегшити процес укладання та збережуть нерви – вони можуть стати тим особливим, що складає якість життя та допомагає відчувати його смак. А якщо згадати, що психіка на порозі сну дуже чутлива та сприйнятлива до зовнішніх впливів, то ніжні слова, відчуття порозуміння та емоційної близькості будуть кориснішими та сприятливішими для міцного й легкого сну, ніж незадоволення, роздратування, бурчання, а подекуди й погрозливі крики.

Отже, для організації дитячого та власного відпочинку без зайвих нервів варто спробувати:

– створити простір для самостійного засинання;

– напрацювати відносно сталий режим активності/відпочинку;

– забезпечити особливу, комфортну та чекану атмосферу передсну;

– подарувати кілька вечірніх хвилин порозуміння та емоційної близькості.

Легкого і бажаного відпочинку, дорогі батьки!