Читать книгу Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами - Вікторія Горбунова - Страница 5

– Тільки не розповідайте мені, що негативізм – це нормально.

Ця мама була абсолютно безапеляційною, дуже впевненою і трохи агресивною. А ще вона заперечувала будь-що, що я намагалася їй сказати, навіть до того, як мені вдавалося це озвучити. Вона примудрилася відповісти «ні» навіть на запитання «Скільки років дитині?»

– Ні! Це віку не стосується! Я вже серйозно думаю, може, зурочив хто ще до народження. Він завжди такий був. Від мого молока відмовився, плювався і все тобі. У возику, ліжечку лежав, іграшки викидав і вищав, доки не даси що хоче.

Заперечувати, відмовлятися, наполягати та вчиняти по-своєму, а подекуди і всупереч бажанню дорослих – це нормальні періоди у розвитку дитини, але нормальні вони лише тоді, якщо і справді періоди. Якщо ж дитина перетворюється на «нехочуху-монстра», який щоденно тероризує родину та знайомих своєю впертістю та крикливістю, – варто пошукати причини, чому так сталося, і вжити заходів. Отже, що, як і до чого.

Дитячий негативізм від початку пов’язаний із розвитком самоусвідомлення, розумінням того, що Я – окрема істота, яка має окремі бажання, свої власні і зовсім не такі, як у мами з татом, бабусі з дідусем, виховательок, учителів чи тренера з аеробіки. Піки цих усвідомлень припадають на різні вікові періоди, однак пов’язані вони не стільки з конкретним віком дитини, скільки з етапами розуміння себе, який вона переживає. У кожного це відбувається по-своєму і в своєму темпі.

Перші прояви негативізму батьки помічають, коли малюк починає говорити і вимовляє свої перші «ні». Однак протести проявляються і раніше, але через те, що дітлахи ще не говорять, їхній вереск сприймається як вимогливий крик про допомогу. Немовлята в наших очах безпомічні та вразливі істоти, тож ми поспішаємо на допомогу, не здогадуючись, що насправді вони кричать «ні» мокрим та важким памперсам, прохолодному протягу, несмачному молоку, гарячій воді, голодному дискомфорту в животику, незручному одягу, неприємному запаху, шорстким на дотик іграшкам… Справа в тому, що перше, що усвідомлюють діти на шляху розвитку свого Я, – це власне тіло, і перше, проти чого вони протестують, – це неприємні для тіла відчуття. Цей етап немовлячого негативізму в більшості випадків минає безболісно, оскільки батьки не чують прямого супротиву, а отже і не мають причин наполягати на своєму. Ми здебільшого намагаємось вгамувати малюків і за допомогою здорового глузду, інтуїції або й методом тику доходимо того, що памперс треба змінити, протяг – ліквідувати, молоко – підсолодити, воду – остудити…

Однак буває й інакше. Діти, що з якихось причин не мають повноцінного батьківського піклування, вимушені до посиніння кричати, аби їхній маленький протест проти тілесного дискомфорту був почутий. На жаль, нетвереза мама, втомлена бабуся, заклопотана медсестра у будинку немовляти не можуть відгукнутися відразу або й взагалі не здатні задовольнити малюкових потреб. Отже, голосно вимагати та протестувати стає життєво необхідним і з часом закріплюється в поведінці та переростає у стійкий негативізм, впертість, агресію, які лишаються з дитиною довго-довго і ризикують перейти у доросле життя. І все це – не що інше, як реакція самозахисту, захисту свого життя у ворожому і нечутливому світі. Або кричати, або зневіритись і здатись – іншого виходу у таких малюків немає.

Інакше буває і тоді, коли дорослі знають, як правильно, і це «правильно» залізобетонне, коли дитячі голосні заяви про потреби чують, але до них не дослухаються, коли роблять так, як вважають правильним, «кращим для дитини». Якою має бути температура повітря, води, скільки має бути одежинок та ковдр, якими мають бути іграшки, що будемо їсти і як довго – все вирішує мама. Звісно, мама хоче для свого чада кращого і виховує його правильно, за новітніми методиками або старими перевіреними методами. Проблема лише в одному – дитяче «ні» вона не чує та не розуміє, бо не вважає, що малюк може сам знати, що для нього краще. Немовля, чиї заяви ігноруються, змушене боротися, заявляючи про себе голосніше і голосніше. Тоді супертурботливі мами починають шукати причини і знаходять їх на прийомах у педіатрів і неврологів. Після цього – посилена турбота про здоров’я та гіперопіка. Наслідок – великий ризик виплекати не просто маленького негативіста, а маленького монстра, який, маніпулюючи батьківською любов’ю, завжди досягатиме свого.

– Думала, почне говорити, – стане легше. Ага! І ліжко мочив, і землю з вазонів вигрібав, і їжею кидався, і посуд бив. Як зараз пам’ятаю його перший день народження: свято, всі за столом, я промовляю тост, беру його на ручки, щоб поцілувати й обійняти, а він: «Ні!» – і нумо верещати та відбиватися наче скажений. Так кричав, вже думали, родимець ухопив. Я злякалася страшенно, на диван поклала, до телефону кинулася, щоб у швидку дзвонити. А він миттєво заспокоївся, з дивана зліз, на ноги став – стоїть, хитається, скуйовджений весь, червоний, обличчя зле. Усі гості злякані, принишклі. А цей мовчить, дивиться спідлоба і раптом: «Ні!» – та почимчикував убік іграшок.

Близько дванадцяти – вісімнадцяти місяців малюки приходять до остаточного усвідомлення, що їхнє тіло – це їхнє тіло і фізично вони окремі істоти. Тож їм не має подобатись те, що з ними роблять мама, тато чи інші дорослі. Власне, саме про це, про свою незгоду щодо дій із власним тілом малюки і заявляють своє перше виразне «ні», підкріплюючи його викручуванням з обіймів, перевертанням тарілок, стягуванням колготок, відмовою йти гуляти, виплюскуванням води з ванної та подібними акціями непокори. Тут важливо розуміти, що дитина не повстає проти дорослих, а заявляє про те, що з нею, її тілом не можна робити чогось неочікуваного, чогось раптового, чогось неприємного.

Спробуйте поставити себе на місце маляти, яке ще говорити до ладу не вміє, а вже наважилось сказати «ні» величезним та сильним дорослим, яким заввиграшки схопити його, стиснути і силою вдягнути, нагодувати, вимити голову, вкласти у ліжко. Звісно, це «ні» має бути голосним, рішучим і безапеляційним, звісно, воно буде вистрибувати наперед будь-якої дії, пропозиції чи запитання. «Хочеш яблучко?» – «Ні!»; «Підеш гуляти?» – «Ні!»; «Будеш гратися?» – «Ні!»; «Поцілуєш маму» – «Ні!». Для того щоб вистояти у непростій боротьбі за автономність із дорослими, діти починають грати на випередження і про всяк випадок ще до того, як збагнуть, у чім справа, викидають оте своє «ні», «не хочу», «не буду».

Батькам стає важко. Мало того що ночі все ще неспокійні, а дні зайняті клопотами, то ще й постійний протест під боком. Діти перетворюються на впертих віслючат, що до крику зі слиною впираються з найменшого приводу, тобто завжди. Одну з дієвих противпертісних стратегій я підгледіла у своєї подруги. «Ні!» – заявляє її маля. «Добре», – говорить мама і абсолютно спокійно продовжує займатися своїми справами, вдаючи, що «ні – то ні». Буквально за мить дитинча змінює гнів на милість і пристає на мамину пропозицію. Чому? Бо більше не відчуває загрози, бо його «ні» почуте і прийняте, а Я визнане.

Окрім спокійної згоди, пробуйте наперед проговорювати те, що маєте робити, складати такий собі план. Наприклад, «зараз знімемо піжаму, потім перевдягнемося, поїмо, поп’ємо чайок, виберемо іграшку, вдягнемося і підемо гуляти». Звісно, ви можете отримати «ні» на всі перелічені пропозиції «пакетом», але матимете низку тактичних переваг. По-перше, це час, адже до реалізації кожного пункту треба дожити, а отже можна спокійно реагувати на відмову і не дратуватись, що не встигаєте. По-друге, попереджений малюк – знезброєний малюк, адже він знає наперед, що має відбутися, і тому не буде відчайдушно захищатися і стане поступливішим. До того ж у такий спосіб ви вчите дітей планувати свій час, а ще – будуєте відкриті й передбачливі взаємини. Також важливо просити у дітлахів дозволу на все, що робите з ними, цікавитись щодо їхньої готовності, давати час для прийняття рішень, пропонувати вибір: «Дозволь я зніму піжамку»; «Ти готовий вдягатися на прогулянку?»; «Скажеш, коли захочеш компоту»; «Кефір питимеш зараз чи перед сном?».

Отже, погоджуємось, плануємо, просимо дозволу, цікавимось про готовність, даємо час та можливість вибору, а ще – запасаємося терпінням. Кризові періоди минають тим швидше і тим швидше формується маленьке Я, чим раніше приходить до дитини відчуття безпеки та досягнення бажаного, у випадку криз самоусвідомлення – впевненість, що тебе чують, а твоїй волі поступаються.

– Після трьох стало ще гірше. До горщика привчити так і не змогла – брав і навмисне на підлогу дзюрив. І просила, і кричала, і капцем по попі, – дзюрив і все. Про «ні», «не буду», «не хочу» я взагалі мовчу. Закапати ніс, протерти очка було просто нереально, тому все життя на антибіотиках. Істерив, падав на підлогу, бив мене і руками, і ногами, відмовлявся їсти, спати, гуляти, рвав книжки, ламав іграшки. Відводила в садочок – зітхала з полегшенням, приводила додому – ніби у пекло верталася.

Близько трьох років до малюка приходить усвідомлення, що він не просто окрема істота, а окрема особистість із власними потребами, бажаннями та прагненнями. Піднімається нова хвиля протестів, основний меседж якої – «Ні, я сам!». І якщо спочатку діти протестують проти фізичного дискомфорту, потім повстають проти того, що дорослі роблять з ними, то зараз це протест проти того, що все в їхньому житті вирішують інші люди. У маленькому Я народжується потреба самому керувати своїм життям, самому приймати рішення щодо себе. Негативізм, впертість, непокірливість, підкреслена самостійність, постійний протест, знецінення всього, що подобалась раніше, і навіть деспотизм, – психологічний портрет трирічного малюка.

Звісно, витримати новий сплеск дитячих вередульств нелегко. Здається, що малюк вже підріс, гарно говорить, навчився багатьох речей, а отже має більше слухатись та розуміти, про що його просять. Замість цього маємо постійний протест та невдоволення, присмачені словесними образами, а подекуди і лайкою. Діти не лише кричать, видираються, впираються, відмовляються щось робити, – вони переходять на особистості. «Не люблю тебе!», «Йди геть!», «Дурень!» – ще не найгостріше, що може вилетіти з янгольських ротиків. До того ж малюки починають відверто брехати («Це ти розбила горнятко!», «Я не розкидав іграшок») та засвоюють нову техніку протесту – мовчки ігнорують усе, що ви їм говорите, ніби вуха заклало, а рот повний води. Не оскаженіти і справді важко. «Краще нову дитину народити, ніж цю відмити!» – виривається у виснажених батьків.

Спробуємо заглянути у світ боротьби за своє Я. Я виріс. Навчився пісяти в унітаз, без допомоги вдягатись і навіть застібати ґудзики, високо стрибати і швидко бігати, можу сам зателефонувати бабусі та увімкнути телевізор і комп, без проблем пилесмочу, поливаю квіти, запускаю пральну машинку, класно малюю та ліплю з пластиліну, чудово вирізаю ножицями та клею, складаю пазли і конструктори, знаю напам’ять купу віршиків, співаю і танцюю, навіть букви і цифри можу назвати. І все це та багато іншого, що я вже вмію, мені забороняють робити дорослі саме тоді, коли я цього найбільше хочу! Або змушують робити це та інше тоді, коли в мене інші плани! Я не можу з цим миритися! Я маю боротися!

Як полегшити малюкам їхню боротьбу, як допомогти у процесі становлення Я? Серед іншого зустрічаю і такі популярні поради: «Треба відволікти, переключити на щось інше»; «Необхідно поступатись, щоб пом’якшити конфлікт», «Варто дати по м’якому місцю», «Не звертати уваги». Скажу «ні» кожній із цих порад. Поміркуймо, хіба можна допомогти малечі впевнитись у тому, що вона сама може приймати рішення у своєму житті, якщо ми будемо відволікати її від цих рішень, підігрувати, ніби не існує ніяких перешкод для реалізації бажань, карати за спробу непокори або ігнорувати ці спроби? Допомогти дітям – означає створити умови, в яких вони навчились би відстоювати своє Я та вірити в себе. Щоб досягти першого, не варто відволікати та поступатись; другого – карати та ігнорувати.

Не раз спостерігала за мамами, які дають малюкам викричатись і лише тоді починають перемовини. Стратегічно це дуже правильний підхід. Малюк у розпалі свого «ні» не готовий до жодних компромісів. Тож без агресії, повільно, голосно і чітко скажіть, що він має заспокоїтись, інакше ви його не чуєте. Відведіть (віднесіть) на диван, крісло, у свою кімнату, скажіть, що як тільки він буде готовий говорити, може приходити до вас або кликати – і ви підійдете до нього. Можете сісти поряд, можете взяти за плечі, можете глибоко подихати для заспокоєння, пропонуючи долучитись до вас. На тому все. Чекаємо і зберігаємо спокій. Зачиняти двері чи далеко йти не можна – це не покарання, а створення можливостей взяти себе в руки, навчитися самостійно регулювати свій емоційний стан.

Далі – говоримо. Якщо малюк від початку спокійний у своєму «ні», спробуйте одразу пояснити, чому ви йому пропонуєте або забороняєте щось робити («Зараз не можна іти в гості до Іринки, бо вона вже готується до сну»), які можуть бути наслідки, якщо він пристане або ні на вашу пропозицію («Якщо підемо зараз, ви будете радіти, стрибати, розбурхаєтеся і не зможете заснути, а завтра раненько вставати в садочок»), коли саме можна буде робити те, чого хоче саме він («Давай зателефонуємо Іринчиній мамі і скажемо, що хочемо прийти в гості завтра відразу після садочка»). Відкритий і чесний діалог, без «Дорослих треба слухатись!» та «Як я сказав, так і буде!» – найкращий інструмент у випадках, коли дозволити бажане саме зараз неможливо.

Якщо ж вимога може бути виконана – поступаємося, визнаючи право маленького Я на прийняття власних рішень. На жаль, інколи ми забороняємо дітям бажане не тому, що воно може їм зашкодити, а через те, що створює незручності для нас самих. От, наприклад, чому не можна їсти бублики, вдягнувши їх, наче каблучки, чи малювати пальчиковими фарбами, намащуючи їх не на долоньки, а стопи; чому не можна ходити в татових капцях або писати на дзеркалі фломастерами; чому не можна бігати від стіни до стіни або стрибати у ліжку?

Якщо дуже поспішаєте, втомлені чи малюк насправді дістав і ви зірвались, дали по попі, накричали, – особливої катастрофи також не сталося. Батьки – живі люди, до того ж у житті поза родиною такі реакції на дитячу впертість не рідкість, тож із ними також варто знайомитись. Єдине що, зірвались – поясніть чому. Викричались, дали ляпанця по сідницях, насильно всадили за стіл чи вклали в ліжко – розкажіть дитині, чому ви це зробили, аби вона не почувалась поганою, нікчемною та нелюбленою. Відверто скажіть дитині, що втомились, що вона сьогодні забагато вередує і що ви вичерпали сили впрошувати, поясніть, що така поведінка вас дратує, та наголосіть, що все одно дуже любите її. Маленький син моєї колеги, яка не забувала повторювати, що любить його навіть коли він вередує, якось приголомшив маму зізнанням: «Я люблю тебе, навіть коли ти кричиш».

А ще Я ростиме, якщо цінувати його зусилля («Ти була права, коли наполягла на тому, щоб наліпити таткові вареників, – бачиш, як він зрадів»), радитись із ним («Як вважаєш, що краще подарувати на день народження бабусі?»), враховувати його побажання у своїх планах («Галинка хотіла сходити в парк, давай сплануємо вихідний так, щоб потрапити туди»).

Діти піднімають чергову хвилю негативізму тоді, коли відчувають загрозу своєму Я, і таких хвиль може бути кілька, вони можуть іти одна за одною, бути зв’язані з конкретними людьми чи подіями і перетворитись на руйнівне цунамі, якщо вчасно не збагнути причини та вжити заходів убезпечення маленької особистості.

– Зараз узагалі «дах зірвало». І це не можна підлітковим віком виправдовувати. Вчора відмовився робити уроки, мамі моїй сказав, що вона стара дурепа, і пішов, дверима ляснув. З’явився надвечір, ніби нічого не сталося. Був би батько – добряче б приклався. А так… От які в мене важелі впливу? «Де швендяв? Чому уроків не робиш? Навіщо бабцю ображаєш?» А він у своїй кімнаті зачинився і нічичирк, хоч би яке-ніяке пояснення. От що мені робити, щоб поговорити, біля туалету чатувати? Я вже голос зірвала і нервову систему зіпсувала. Я ж істеричка вже. Кажу: «Винеси сміття!», «Прибери в кімнаті!»; запитую: «Ти палив?», «Домашнє завдання зробив?»… На все одна відповідь – «Ні!», і ще – «Не чіпай мене!».

Підлітки – найбільші негативісти. Батьки гірко жартують, що слово «підліток» походить від «підлий», і воліють швидше пережити цей період зростання Я своїх дітей. Якщо перші «ні» стосувалися тілесного дискомфорту, маніпуляцій із власним тілом, необхідності підкорятися волі інших, то тепер це «ні» самому собі, такому як є. Це своєрідне неприйняття своєї ще недостатньо дорослої життєвої ролі та її обмежень. Цікаво, що раніше, до виникнення шкіл та університетів, підлітків не існувало взагалі. Маленька людина ставала дорослою набагато швидше, ніж зараз. Для цього їй було достатньо навчитися того, що вміють дорослі, – шити, пекти хліб, вправлятися з ковадлом у кузні, полювати…

«Чому, щоб вважатися дорослим, мало вміти все і навіть більше, ніж вони?! Чому треба мати мінімум вісімнадцять, атестат та ще й кожного божого дня доводити, що не потребуєш памперсів?!» – збурювався мій дорослий п’ятнадцятирічний клієнт. Підлітком бути важко. Мало того що з гормонами впоратись не так легко, ще й треба довести собі та іншим, що ти не верблюд. Організм щодня псує настрій, підкидаючи щось новеньке, – пітні підпашшя, прищі, стрибки ваги, нестримні реакції на протилежну стать… Окрім того – дорослі, які всюди і повсякчас намагаються показати тобі твоє місце: вдома, у школі, у громадському транспорті, в гуртках, з телевізора – всюди. Ти тримаєш кермо не гірше за татка, смажиш яєчню, таку ж як і мама, в компі шариш краще за всіх, разом узятих, – і тебе вважають дитиною. Що лишається? Впертися і заявити своє категоричне «ні».

Отже, підліткове «ні» – це самозахист, стратегія, що допомагає вижити у складній життєвій ситуації. Проблема в тому, що, коли дорослі не зглянуться, ця стратегія раз і назавжди ризикує стати рисою характеру.

– Я вас слухаю, і мені бентежно…

– Ні, це мені бентежно, тому я і прийшла до вас.

– За той час, що ми спілкуємося, ви ще жодного разу не погодились зі мною.

– Ні, чому це?

Я посміхнулась, і моя гостя трохи відтанула, видихнула…

– Я просто це все стільки збирала і так довго несла.

– Так, я розумію. Вам дуже складно, ви любите і переживаєте за свою дитину.

– Так…

Це було перше «так». Розгублене і щире.

– А зараз уявіть, що ви – це ваш син. Зможете?

Вона кивнула.

– Привіт!

– Привіт!

– Як тебе звуть?

– Данило.

– Данило, я Вікторія, психолог. У мене в гостях сьогодні твоя мама. Ти міг чути, що вона говорить. Мені здається, вона вже переживає за тебе і не знає, як налагодити ваші стосунки. Можеш їй щось порадити?

– Не знаю… – Сльози в очах. – Може, нехай вона не кричить? Може, нехай поцікавиться, що я можу їй порадити?

Підлітки почуватимуться безпечно, якщо ми, дорослі, допоможемо їм у цьому, визнаємо і поважатимемо їхню дорослість. Потреби в емоційній близькості, спілкуванні, схваленні, повазі найгостріші саме в підлітковому віці. Адже підлітки, ніби в невагомості, літають між дорослістю і дитинством. Тяжіння назад неможливе, а підтягнути вперед, до себе, можуть лише дорослі. Підліток потребує підтвердження свого дорослого статусу від тих, хто його вже давно має. І підвищена вимогливість, критичність, усілякі заборони та постійні натяки на те, що «в тебе ще вуса не виросли», ніяк не сприяють силі тяжіння. Варто розуміти, що, не знайшовши підтримки у батьків, доросла дитина почне шукати її деінде, здебільшого у таких самих ніким не підтриманих, а отже злих та бунтівних братів і сестер по кризі.

Перше, що маємо зробити, – прийняти дорослість. Звести до мінімуму усі прямі вислови та натяки на недорослість, неспроможність, неготовність. Залучити до дорослого життя, розподілення бюджету, планування відпочинку та праці, обговорення справ на роботі; не приховувати ні радостей, ні горя, яке є в родині. Підтримувати усі спроби самоствердження, але й відверто говорити про можливі труднощі, про те, чому зараз те чи інше ще не можна і чого варто навчитися, щоб бажання стало реальним. Важливе і ставлення до помилок, критика того, що робить підліток, а не його самого, підтримка у складних ситуаціях, запевнення у тому, що помилки – це теж досвід і що їх можна і потрібно виправляти.

Найголовніше – створення довірчої атмосфери, за якої існують обґрунтовані обмеження (наприклад, не затримуватись пізніше одинадцятої, бо «ми хвилюємося», стає менше часу на відпочинок, важко прокидатись та вставати у школу), але порушення цих правил можливі, вони розглядаються, обговорюються і приймаються. Така атмосфера не можлива і без права на автономію, права на власні межі, непорушні навіть для батьків, право на секрети і їх безкарне відкриття. Ще – гумор, готовність жартувати, висміювати та бути висміяним. А ще – увага до дрібничок, що роблять дім затишним, таким, в який хочеться повертатись і бути. Наприклад, спільний, навіть дуже ранній ранок із дбати бутербродом та цілунком і побажанням «Гарного дня у школі!» замість «Ти вже дорослий і можеш подбати про себе сам!».

Причини дитячого негативізму в кожному віці особливі, тож я не можу дати ніяких загальних порад, окрім таких:

– будьте чутливими додитячих потреб;

– що б не сталося, показуйте свою любов, говоріть про неї;

– пояснюйте свої рішеннята вчинки;

– запасіться терпінням і пам’ятайте про турботупро себе.

Щиро бажаю частіше чути «так» та бути готовими до «ні», дорогі батьки!