Читать книгу Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами - Вікторія Горбунова - Страница 7

– Не знаю…

Їй п’ятнадцять, і її могли б звати «Не знаю», що було б дуже влучно. Проте батьки назвали її Вікторією.

– Не знаю…

Це вже третя наша зустріч, і я майже зневірилась знайти те, чого вона прагне, про що мріє, ким хоче стати, чим займатись.

– Не знаю…

Найкрутіший у місті ліцей, брендове шмаття, солярійна засмага, акрилові нігті, останній айфон, татків «лексус» і його ж водій під вікнами мого кабінету… Переді мною дівчинка, яку амбітні та цілеспрямовані батьки назвали Вікторією, дівчинка, якій не бракує нічого, крім мрій.

– Це біс зна що, – бідкалася її мама на нашій першій зустрічі. – Це останній клас, треба вибирати університет, треба визначатися із майбутнім, планувати своє життя! Її нічого не цікавить, їй ніщо не потрібне! Віко, ну скажи психологу хоч щось!

– Що? Я не знаю…

Вікторія не перша і не остання, кого до мене притягнуть батьки з проханням «зробіть щось». Вони говоритимуть про те, що їхня дитина ніяк не дорослішає, що не може приймати відповідальних рішень, що нічим не цікавиться, що байдикує, що відбилася від рук, що геть нічого не робить, окрім хіба що якихось дурниць… Вони будуть не на жарт стривожені, дехто навіть у розпачі, а ще їм буде трохи ніяково, а можливо й соромно, адже це їхнє дитя таке інфантильне та пасивне.

Відразу зауважу, що не маю жодного наміру критикувати чи засуджувати жодного зі своїх клієнтів, а тим більше тих, хто скаржиться на дитячу безініціативність. Я вважаю справжнім вчинком прийти на консультацію із таким запитом, адже сказати: «Моя дитина нічим не цікавиться», – це водночас, хоч і не прямо, але визнати: «Я роблю щось не так». І нехай батьки подекуди нарікають на те, що «всі сучасні діти такі» або «це школа відбиває усі інтереси», здебільшого вони добре розуміють, що сімейні традиції та вміння «заразити» інтересом до життя – головне, що формує в дитини активне, пізнавальне ставлення до світу.

Тож спробуємо відшукати, заразитися самі та впустити у серця дітлахів вірус цікавості. Де він живе? Правильно, у в книжках і фільмах, у подорожах і пригодах, у цікавих людях та неочікуваних зустрічах, у нових видах діяльності та важливих справах… Саме так – усюди, де є загадки, задачі, запитання, проблеми; щось таке, що необхідно розгадати, розв’язати, відшукати, вирішити. Цікавість народжується там, де є щось нове і незвідане, її вірна супутниця активність – там, де треба докласти зусиль для того, щоб це незвідане відкрилось.

На якомусь з інтернет-ресурсів є перелік того, що має зробити кожен із батьків разом зі своєю дитиною. Цей перелік відкритий, й усі можуть не лише прочитати, а й долучитись, дописати щось своє, особливе і неповторне, те, що вони пережили разом зі своїми дітлахами або батьками, коли були ще малими. Так от – стрибати під дощем, влаштувати театр тіней, сидіти з ліхтариком під ковдрою, пускати сонячних зайців, дивитись на зорі, смоктати живицю, лишати відбитки тіла на снігу, смажити хліб із салом на фруктовій гілочці та багато-багато іншого, вперше відкритого, незабутнього, спільного мають робити діти й дорослі разом. Для дорослих – це неймовірний досвід відкриття світу та його секретів іншій людині. Для дітей – це відчуття чогось особливого й неймовірного, що лишається на все життя і живить спогади про щасливе дитинство.

Діти, що лежать на диванах, не знають, куди себе подіти, нудяться у школі та вдома, задихаються під навалою іграшок, просто не знаючи, як із ними гратися, не вміють головного – експериментувати зі світом, їхня уява обмежена прямим призначенням речей. Для них вареник – лише шматок сиру, загорнутий у тісто, тому що колись, коли він скидався на пухку хмарку, що купчиться з товаришками у цукрі зі сметаною, йому сказали: «Зась! Їжа не предмет для фантазій».

Донька однієї з моїх подруг обожнює свого хрещеного передусім за те, що кожна зустріч із ним – це пригода. Пройти лісом – це відшукати нірки гномів та гнізда лісовиків. Вийти на засніжене подвір’я – це обладнати величезну гірку, накидати снігу й не полінуватися облити водою зі шлангу, а потім ковзати досхочу. Розповідати про шкільні справи – це бути на справжньому суді, де в тебе є й адвокат, і обвинувач, до всього ще й присяжні. І так у всьому. Настя вже доросла, їй тринадцять, але вона й досі не засиджується за комп’ютером, з радістю бавить меншого брата та без проблем знаходить чим себе зайняти у вільний час: хоча б самій спекти перший у своєму житті пиріг – за рецептом, вичитаним у дівчачому журналі. Насті не нудно ні з собою, ні з набагато меншими за неї, ні зі старшими – вона знає і вміє відшукати навколо себе нове, цікаве та ще не звідане. Що зробив для неї хрещений? Показав, що життя – це пригода, якою можна насолоджуватись, а ще що життя – це задача, яку можна вирішити. Навчив її цьому, заразив.

Тож спробуймо не зізвичаяти, не знецікавити світ для своїх дітей. Спробуймо навчити їх дивитися на нього не через вузьку щілинку вигод, функцій та призначень, а через прочинене вікно варіантів, можливостей та перспектив. Діти не знають, «як правильно», і в цьому їхня велика перевага над нами, – вони можуть здійснити те, що нам, дорослим, навіть не спаде на думку. Тож підтримаймо їх у цьому. Чому б не спробувати писати лівою рукою або й ногою – вийде справжній шифр; чому б не заховати десь у дворі подарунок до дня народження друга – нехай відшукає; чому б не намалювати вітальну листівку для мами просто на дзеркалі й не відмивати його потім урочисто, усім разом…

Найкоротший шлях зацікавити дитину життям – це створити навколо неї особливий творчий простір, занурити в діяльність, яка потребує активності, пошуку, нетривіальних дій та рішень. Ні, це не просто купити професійні фарби чи круту гітару або віддати у найпопулярніший у місті танцювальний гурток. Це інше. Знайомство із новим та невідомим; прагнення зрозуміти, оволодіти; докладання зусиль та їх результат; поціновування дорослими чи однолітками – ось короткий ланцюжок творчості. І ми можемо підтримати його у кожній ланці. Спочатку відкриваємо щось нове, демонструємо новий спосіб застосування старих речей, створюємо загадку, підкидаємо ідею або й вдаємо розгубленість, мовляв, «не знаю як бути». Далі показуємо, як і що можна зробити, даємо книгу, скидаємо посилання на відео, спрямовуємо до Вікіпедії; знаходимо майстра і приводимо до нього. Потім найскладніше – не заважаємо. І на останок – радіємо, підтримуємо, пишаємося! Саме так, у пошуку та дії народжується спрага до цікавого.

Мої вчителі, дослідники творчості Валентин Моляко та Олександр Музика, доводять, як на мене, дві найважливіші для дитячої психології речі: перша – творчості можна навчитись; друга – той, хто переживав творчі інсайти, змінюється, і ці зміни такі сильні, що змінюють усе життя. Олександр Музика розробив унікальну у своїй простоті та дієвості програму розвитку творчих здібностей дітей, що зветься «Три кроки». Учений пропонує три речі, які може зробити для дитини кожен дорослий – і батьки, і шкільний вчитель, і керівник гуртка. Крок перший – створити ситуацію успіху, організувати діяльність так, щоб дитина досягла високого, гарного, значного результату. І не має значення, що це буде: виразне читання чи зав’язування шнурків, головне тут – успіх, що тягне за собою віру у власні сили та захват від досягнення. Крок другий – цінувати дитячі зусилля і навчити дітей з повагою ставитись до своїх успіхів. Ми більше звикли до критики та покарань, ніж до поціновування своїх дій, зусиль, досягнень, а тому не завжди здатні відчувати себе причиною перетворень навколо, а отже і бути активними, дієвими, причетними до змін світу. І третій, останній і найважливіший крок, – зробити так, щоб успіх у дитячому житті став нормою, у такому випадку навіть найбільші невдачі не сприйматимуться гостро і боляче, від них не опускатимуться руки, адже дитина знатиме, що вона може досягти успіху, і це стане її життєвим досвідом.

– Я взагалі ні на що не впливаю, – розповідала мені Віка. – Від кольору шпалер у моїй кімнаті до того, де і з ким святкуватиму день народження, – все це завжди вирішувала мама. Якось я посварилась з репетиторкою з англійської, противною такою тіткою з татуйованими бровами… Я влаштувала справжній скандал і їй, і мамі теж. Але вона одна з кращих, мама мене до неї чи не за рік наперед записувала; через це ще два роки тричі на тиждень я мусила і далі «спікати» з нею, а хотілося відкусити вухо. Чесно, дуже хотілося. Але мама не розмовляла зі мною тиждень, і я здалася. Тепер я ненавиджу не тільки ту репетиторку, а й англійську та саму думку про навчання нею десь за кордоном.

– Ти два роки вчила англійську з ненависною тобі людиною?

– Я десять років ходжу в ненависну школу, все життя ношу ненависні зачіски, кожного року валяюсь на ненависних пляжах, кожного ранку вигулюю ненависного тойтер’єра… Продовжувати?

– Чого ж ти мовчиш?

– Не знаю…

Ми, дорослі, і справді маємо більше досвіду, більше бачили, пробували, помилялись. І саме для того, щоб вберегти своїх дітей від помилок, ми подекуди приймаємо правильні рішення щодо них замість них самих. Чим цікавитись, в які гуртки ходити, яку мову вивчати, з ким дружити, як проводити літо, якої довжини носити волосся, коли вперше цілуватися… та ще багато чого іншого ми підказуємо, радимо, пропонуємо, нав’язуємо, наказуємо. І інколи самі не відчуваємо межу, за якою підказка стає наказом.

Едвард Десі, автор популярної теорії внутрішньої мотивації, доводить, що для того, щоб отримувати радість від будь-якої діяльності, щоб вона була вмотивованою внутрішньо, а не маминим проханням чи татовим наказом, щоб до неї хотілося вертатися знову і знову, мають задовольнятися три базові потреби: в самодетермінації – праві самому вирішувати, що, як і в який спосіб робити, не залежати від чужої волі та вказівок; в компетентності – відчутті майстерності, впевненості в тому, що ти володієш діяльністю і знаєш, що та як робиш, а також у значимих взаєминах – присутності в житті людей, які цінують тебе і те, що ти робиш.

Давайте поміркуємо, чи задоволені ці потреби у наших дітей і що зробити для того, щоб вони почувались самодетермінованими, компетентними та важливими для інших.

Якось я була свідком одного виховного моменту: мама суворо й невблаганно вичитувала свого сина за те, що той налив кефір у горнятко, а не в склянку, як того вимагають правила етикету. Дитя почувалось присоромлено і ніяково… Через що? Через те, що «кефір у горнятка наливають лише некультурні й невиховані діти»! Моя недолуга спроба знизити напругу й собі налити кефір у горнятко наштовхнулась на крижаний погляд поборниці правильного виховання. Сумно і шкода. Для тієї мами предметом особистої гордості є вихованість її сина. Така собі крайньоетикетна вихованість, за якої життя восьмирічного хлопчика вщерть заклеєне етикетками з правилами та приписами. Він щодня користується ножем та виделкою; знає, як поводитись у присутності дорослих; ніколи не заправлятиме светр у штани, так само як і не вдягатиме шкарпетки в босоніжки; майстерно виголошує тости; вміє говорити компліменти дівчаткам; знає все про чоловічу шляхетність і навіть ходить до недільної школи, щоб навчитись толерантності та долучитись до вічних цінностей. Запитаєте, що в цьому всьому поганого? Нічого, крім того, що жодне з переліченого не було ініційоване самим хлопцем. Жодне з його етикетних умінь його самого не тішить, і коли мама не бачить, він ганяє як скажений, лається не гірше за вантажника, лупцює дівчат і до всього навмисно пхає светра у штанці, а штанці – у шкарпетки. А що мама? Мама не вірить, що її хлопчик на таке здатен, і щиро обурюється на усі скарги заздрісних обмовників. А ще вона постійно скаржиться, що не може прищепити сину інтерес бодай до чогось, адже він усе робить лише за її напучуванням, сам – нічого: «У цьому році навіть не зміг придумати, ким хоче бути на новорічному карнавалі! Він, звісно, щось момсав про якогось там злюку бобра, але хіба це чоловічий образ?! Ще б хом’ячком вирядився! Сказала – ніяких бобрів, будеш левом, царем звірів!»

Жити у правильному світі можна і зручно, бо знаєш, що, як, коли і за яких обставин робити, проте невесело і нудно, адже це світ обмежень, нехай вони і задаються правильними правилами, нормальними нормами та принциповими принципами. У світі, від початку й до кінця регламентованому дорослими, дитина є обмеженою у своїх діях та рішеннях, мріях та бажаннях, обмеженою у своїй свободі, адже кожен її крок вже продумано та розписано наперед. Власне, її активність перестає їй належати і губиться, розпорошується поміж безлічі «треба», «необхідно» та «мусиш».

Дитині, звиклій жити за уставом приписаної правильності, важко придумати собі заняття, якщо поряд немає дорослого, тому що вона призвичаїлася до команд «знімай одяг», «обідай», «роби уроки», прийняла, що є хтось, хто завжди все контролює, відстежує; знає, як правильно і коли вчасно. Власне, така дитина не відчуває себе причиною власного життя. Вона живе у світі, в якому все продумане, прописане та узвичаєне не нею; у світі, в якому порушення правил засуджується, а подекуди й карається. Чи сприяє це дитячій активності, спробам експериментувати, намаганням щось ініціювати, створювати?

Самодетермінація живе там, де дитячі спроби керувати власним життям помічаються, заохочуються та підтримуються. Хочеш це робити – пробуй! Чим я можу тобі допомогти? І вже тоді, коли з’явилося й оформилося бажання, варто купувати дорогі фарби, «струйову» гітару та записувати на танці. Олександр Музика розповідав нам, своїм студентам, історію, як щовечора, після того як він забирав маленьку доньку з садочку, ходив із нею повз освітлені вікна танцювальної студії. Мала бачила дітей, що рухаються поодинці, парами, кружляють у спільному танці, напрацьовують якісь рухи, чула відзвук музики і якось сама попросилася завести її туди, записати на танці. Він погодився, впевнений у тому, що дівчинка не відмовиться від свого бажання, легко не здасться і не покине гуртка, як би складно їй не було, бо рішення танцювати належало саме їй.

Чим би не займалася дитина, що б не робила, створіть для неї можливість самостійного прийняття рішень. Нехай сама вирішує, що та в якій техніці малювати; сама обирає книжки для читання та мультики для перегляду; сама придумає сценарій свого дня народження і вирішує, кого запрошувати; сама виконує шкільні домашні завдання… Звісно, не йдеться про таку собі безконтрольну самостійність. Зрозуміло, що спочатку варто допомагати з вибором книжок та переглядати домашнє завдання. Головне тут – дотриматись межі, за якою дитина перестає відчувати свою активність, а отже і свою відповідальність за зроблене.

Дитяча самодетермінація тісно пов’язана із компетентністю, адже навчитись тому, що тобі не потрібне і не бажане, – важко. Здібності розвиваються в діяльності, проте до високого рівня вони розвиваються лише у власнообраній, важливій для людини діяльності. Не секрет, що купа дітей вчиться грі на скрипці для мами, готує уроки для тата, читає книжки, тільки щоб дорослі відчепилися, а отже вони роблять усе це та багато іншого «лівою задньою», не прагнучи успіхів, а уникаючи покарань і нотацій. Компетентність приходить із усвідомленням, що це необхідно мені, а не комусь іншому, що це мій вибір і моє прагнення. Досягти майстерності у чомусь, що тобі не особливо й потрібне, усе одно, що рибі виринати на поверхню – можна, звісно, але навіщо?

Думаю, всім випадало спостерігати за дітьми в моменти, коли вони захоплені діяльністю, коли малюють, висолопивши язика, або читають, шепочучи кожне слово; коли, заплющуючи очі, кожною клітинкою віддаються грі на улюбленому інструменті або танцюють, ніби з ними танцює світ; коли живуть м’ячем і летять разом із ним над полем або, тамуючи подих, годинами припасовують деталі конструкторського шедевра. Таке занурення, захоплення, пристрасть називають відчуттям потоку, в якому зупиняється час і лишаються лише ти та те, що ти робиш. Відчуття потоку – це такий собі внутрішній критерій власної компетентності – мене захоплює те, що я роблю, я хочу робити це і надалі та розвиватися в цьому.

У цьому контексті важливо не загасити інтерес, не залляти холодною водою зразків та норм вогонь захоплення діяльністю та собою у ній. Колись я ходила в художню школу. Ходила – то заголосно сказано, бо була там три з половиною рази. Буквально. З останнього заняття я втекла із твердим наміром більше не повертатись. Чому? На момент вступу до школи я вже добре малювала, краще за всіх у класі, краще навіть за дідуся, що його вважали чи не першим маляром в своєму селі. Я змальовувала з натури, особливо мені вдавалась усіляка свійська живність: гуси, кролики, наш собака. Я прагнула навчитись більшого. Я фантазувала, що тут, у школі, стану справжнім художником, що зможу малювати ніколи мною не бачених тигрів, левів і навіть тих космічних тварин, що живуть у моїй уяві. Для мене це було головне – навчитись малювати не лише те, що я бачу вживу, а й те, що в моїй уяві, фантазії. Мене ж, на догоду класичній методиці, змушувати викреслювати конуси та куби, тиснути на олівець з різною силою, малювати якісь смужки. Я пішла, бо для мене не мало сенсу робити те, що не приносить радості, для того щоб колись, якщо вистачить таланту, навчитись малювати по-справжньому. Мені стало нудно, я втратила відчуття потоку. До малювання повернулась лише зараз. Зараз у мене є мольберт, вимріяні пастелі, натертий кавою папір і неймовірне, колись втрачене відчуття шурхоту крейди під натиском долоні.

Є також і зовнішні критерії того, наскільки ти добре володієш тим, що робиш. Найперший із них – порівняння себе з іншими та їхніми досягненнями. Тож якщо у колі знайомих вашої дитини немає дорослих чи однолітків, захоплених якоюсь справою, – шукайте їх. Це надважливо! Важливо бачити, як інші працюють і досягають успіху, важливо порівнювати свої результати із їхніми, важливо спілкуватись, заражатись, надихатись. Тут особливо цінні й учитель – той, хто зможе показати усі цікавинки, надихнути, заразити, і конкурентне поле – однолітки, які роблять одну з тобою справу, ті, на кого ти рівняєшся та прагнеш обійти.

А ще важливий успіх. Саме так, розвиток компетентності стимулюється успіхом. А успіх – це насамперед визнання. І тут варто не лише самому збагнути, що досяг бажаного, а й бачити, відчувати, отримувати поціновування від значимих та компетентних людей. Дитяча самооцінка від початку живе у дорослих словах віри, захопленні та любові, у щасливих та гордих поглядах рідних людей, у нашій батьківській впевненості та підтримці. Лише згодом самооцінка стає «само» оцінкою, вмінням самостійно зважувати свої досягнення і не залежати від думки оточення. Тож варто не лише пишатися дітьми, а й показувати їм це, говорити, давати відчути. Тут має значення і загальне схвалення, і аналіз того, що вдалося найліпше, і окреслення майбутніх досягнень.

Одна з моїх уже дорослих клієнток зізналась, що живе ніби на сцені і, як актриса, потребує аплодисментів, схвалення усього «глядацького залу». Кожна людина в її житті, навіть випадковий попутник у маршрутці, може зіпсувати їй день або підняти настрій своєю оцінкою її дій. Жодну з початих справ вона не доводила до кінця. Училась і практикувала масаж, виливала вітражі, викладала аеробіку, мала перекладацьку агенцію… І кожного разу все кидала, якщо знаходився хтось, агресивно незадоволений її роботою: «Знаєте, я ж ніколи в дитинстві не відчувала підтримки. Що б я не робила, чим би не захоплювалась – усе сприймалось як дитяча примха, щось несерйозне і скороминуще. Правильним було тільки те, що пропонували батьки. А це – гарно вчитися й отримати серйозну професію».

– Віко, а ти пробувала просто і відверто пояснити, що є речі, які тобі дуже не подобаються? Пояснити без істерик, розказати, що ти відчуваєш, попросити час на роздуми, сказати батькам, що ти розумієш їхні тривоги і будеш обережною, завжди будеш із ними на зв’язку і прислухатимешся до порад, але житимеш своїм життям, тому що воно твоє.

– Не знаю…

Віка і справді не знала. А не знала вона тому, що в її житті не було можливості приймати самостійні, вільні від батьківського тиску рішення. Єдина її спроба висловити протест не була почута і наразилася на санкцію – бойкот. Коли особиста помічниця Вікиного тата відмінила наші консультації через те, що «такого психолога нам не треба», я щиро сподівалася, що дівчинка все-таки знайде своє ім’я, і нехай воно не відразу зазвучить як «Вікторія», але буде почуте її батьками. І я не помилилася. Віка знайшла мене в Мережі, зафрендилася зі мною, й одного дня я перепостила її статус. Ось він, повністю і без редакції:

«Море і гори весною зе бест. Чим ми вище, тим ширша стежка від призахідного сонця на морі. Тато, дякую за намет, він справді витримує зливу. Мама, я тепло вдягаюсь на ніч, правда». (3 травня з Ай-Петрі, Livadiya, Ukraine, через стільниковий пристрій).

На жаль, буває так, що діти втрачають інтерес до життя, падають на диван із мисочкою родзинок, жують і «втикають» у рекламу. Давайте допоможемо їм віднайти втрачене:

– покажемо, щосвіт повен пригод і відкриттів;

– навчимо бути творчими, шукати нове та експериментувати;

– дамо можливість самим приймати рішення, шукативихід, зважувати наслідки;

– будемо підтримувати в усіх починаннях та пишатимемося досягненнями.

Захоплення, готовності до відкриттів та впевненості у власних силах, дорогі батьки і діти!