Читать книгу Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами - Вікторія Горбунова - Страница 4

– Ніколи не думала, що двоє дітей – це забагато. Нас у мами було двоє, і вона ніколи так не нервувалася, не втомлювалась, як я…

Ірина виглядала змарнілою. Мама трирічного Дмитрика і семирічної Софійки прийшла на консультацію сама: «Щоб хоч тут відпочити».

– Старша вже школярка, молодший у садочок ходить, думала, підростуть – легше стане. Але ж ні. Сил за собою прибрати немає. Соромно сказати, та буває, що немитий посуд лишається чекати наступного дня, про непрасовану білизну взагалі мовчу. Ще й цей нескінченний безлад. Іграшки всюди: на підлозі, в шафах, під столами, у ліжках… Вчора он шматки «Лего» з унітазу виловлювали.

Я особисто небагато знаю ані дорослих, ані малюків, які все і завжди кладуть на місця. Звісно, є чепуруни, у яких кожна річ має свою, лише для неї призначену місцину й після використання повертається до своєї домівки. Однак здебільшого ми створюємо навколо себе більший чи менший безлад, який час від часу треба упорядковувати. При цьому дорослі значно поблажливіше ставляться до самих себе, аніж до дітей, які вчасно, тобто негайно, не розклали все по своїх місцях.

Якось я попросила своїх клієнтів, батьків третьокласника Юри, на деякий чай залишити увімкнену камеру в себе вдома. Камера на шафі охоплювала майже всю квартиру-студію і до її об’єктива потрапило багато цікавого. Отже, вечір четверга, члени родини повернулися з роботи та школи і… Тато кинув верхній одяг на стілець біля входу, офісний одяг акуратною купою склав на підлозі за бильцем дивана та лишився в мальовничих сімейках і футболці. Мама свої речі розвісила й розклала у шафі, а от взуття ні мити, ні ховати не стала, накинула просто на блузку халат й пішла на кухню. Тато наказав синові вимити взуття, бо воно таке, ніби «хтось в калюжі стрибав», і нагадав, що вдома треба перевдягатись у домашнє, а шкільний костюм «не кидати як-небудь, а розвісити на стільці», бо він і так виглядає, «ніби його корова жувала». Доки мама готувала вечерю, тато працював з ноутбуком на колінах на дивані, Юра робив щось із домашнього завдання за своїм столом. Перед вечерею мама збурилася, що Юра «всівся, не миючи рук». Хлопчик побіг у ванну, тато тим часом перемістився з дивану за обідній стіл. Після вечері кожен зайнявся своїми справами. Мама перемила посуд і сіла подивитися серіал, татко знову заглибився у ноут, а Юрчик взявся грати бакуганами. Батьки біля екранів їли печиво, коли ж до тарелі підбіг хлопчик, то йому заборонили брати хрустики, «бо крихти рознесеш по усій квартирі». Нарешті родина стала готуватись до сну. Порозстилали ліжечка, сходили в душ. Татко не став пакувати свій ноут до сумки, а лишив на підлозі біля дивану, на журнальному столику зосталася стояти і тареля з-під печива. Юру батьки перед сном змусили прибрати іграшки та скласти портфель на завтра.

Ми вимагаємо від своїх дітей правильних речей – дбати про іграшки та одяг, бути охайними, все класти на місця, не смітити. Однак самі через втому, брак часу або звичку не дотримуємось того самого. Нам здається, що ми дорослі, а тому здатні контролювати ситуацію, і якщо не приберемо чогось негайно – зробимо це іншим разом.

Юрині тато з мамою лишили своє взуття біля дверей, тому що воно не таке вже й брудне і тому що завтра знову йти дощовою калюжною вулицею, тож нема сенсу витрачати час на миття, натомість сину сказали, щоб він вимив своє. І так кілька разів за вечір: складання одягу, перевдягання у домашнє, миття рук, перекус під час дозвілля… І кожного разу батьки хлопчика мали рацію, але тільки на словах.

Ми не помічаємо, наскільки наш власний приклад розходиться із тим, чому ми вчимо та чого чекаємо від дітей. Якщо дорослі демонструватимуть стратегії, які хочуть бачити у своїх дітей, вони значно швидше досягнуть результату, аніж змушуючи їх робити те, що самі не завжди виконують. Тато та мама, які щоранку застеляють ліжка і не вештаються кухнею у піжамі, миють руки перед їжею та після туалету, не обсмоктують пальці після смачненького та не сьорбають із ложок, прибирають зі столу відразу по обіді, не лишають горняток на журнальному столику, не кидають речей на стільцях та кріслах, пам’ятають, де їхні мобільні, пульти, ключі тощо, мають багато більше шансів виховати дітей, охочих до порядку.

Тож варто задуматись, яке ставлення до речей та порядку ми хочемо бачити у своїх дітей, і наполегливо демонструвати їм бажані форми поведінки. Універсальних правил тут не існує, усе залежить від межі вашої особистої толерантності до безладу. Створюйте для дитини певний коридор свободи, дозволяйте дозволене у вашій родині. Наведення ладу важливе, але наскільки важливим воно має бути в житті вашої дитини, скільки часу займатиме, замість чого (відпочинку, навчання, спілкування з друзями…) та заради чого (порядку, покарання, виховання, задоволення від спільної діяльності…) здійснюватиметься, – вирішувати вам.

До того ж варто пам’ятати про сприятливі для наслідування періоди. Навчити підлітка впорядковувати своє життя власним прикладом потребує багато більше часу та зусиль, аніж дошкільня. Згадаємо, з яким захватом малюки хапаються за пилосмоки, швабри, витирають пил, з яким завзяттям вимагають, щоб їм дозволили помити посуд, прибрати зі столу. І тут головне – не згаяти момент. «Це минає…» – втішають бувалі мами молоденьких, натякаючи, що з часом малюки втрачають інтерес до хатніх справ. Минає, та не в усіх.

Причини інтересу допомагати старшим, як і причини його втрати дітьми, – прості й зрозумілі. Роблячи те, що мама й тато, дитина відчуває і себе, по-перше, дорослою, по-друге, потрібною, по-третє, причетною до чогось важливого, по-четверте – зауваженою, цінною для інших. Ми завжди помічаємо і хвалимо малюків за перші спроби допомогти, адже вони здаються такими безпосередніми, щирими та наївними. А після того робимо класичну помилку – відбираємо у дитини ганчірку, віника, швабру… бо вона все одно не може усе зробити як слід і замість справді допомогти лише витрачає наш час та подвоює зусилля. Справді, прибрати після таких прибирань буває набагато складніше, ніж до них, однак заохочуючи, підтримуючи дитячі прагнення допомагати, ми водночас створюємо умови, в яких діти почуваються (читай вище) дорослими, потрібними, причетними до важливого, зауваженими та цінними для інших, а отже знову і знову прагнутимуть цього. Відбираючи ганчірки, створюємо протилежну ситуацію.

Маю домашнє відео, на якому мій син у свої два з невеличким рочки миє сходи в нашому будинку. Він крехче, сповзаючи зі сходинки на сходинку, тягне за собою мокру ганчірку і старанно розвозить пил та бруд. Звісно, сходи доводилось перемивати, але лише тоді, коли маленький засинав, упевнений у власній величезній корисності. Тож заохочувати, мужньо терпіти наслідки першої помочі, обережно і ненав’язливо скеровувати та підтримувати у кожній спробі – шлях до прищеплення звички допомагати.

– Для мене домашня робота гірша за панщину. Кручусь наче дзиґа. Працюю ніби неповний день, але нічого не встигаю. Прибігла, треба вечерю зготувати, назавтра підготуватись і, звісно, прибрати усі ті ляльки-машинки, інакше й ногу зламати недовго. Аби ви знали, як я ненавиджу усі ті кіндери, кітті, тачки, трансформери. Вони реально засмічують моє життя.

Діти – найкраще дзеркало. І вони чудово усе віддзеркалюють, у тому числі й наші стратегії прибирання. Для одних прибирання – суцільна мука; для інших навпаки – задоволення та релаксація. Маю двох дуже різних у цьому сенсі подруг. «Я, ніж прибирати, краще на роту наготую», – каже одна з них. «Для мене прибирати – наче знову народитися», – примовляє інша. Для першої і справді навести лад – ніби дрова нарубати: і важко, й сокира на ногу може впасти. Генеральне прибирання в її родині відкладається з дня на день і буває хіба що напередодні великих свят, та й то у випадку, якщо має завітати свекруха. Зазвичай усе просто розпихується, аби на видноті не лежало, злегка прибирається пилосмоком – й усе по тому. У кімнатах її дітлахів усе те саме, дверцята шаф зачиняються виключно плечем та підпираються стільцем; на столах щось знайти можуть лише хазяї, на стінах у найнезбагненніший спосіб наліплене найважливіше. Хлопці-підлітки ніякої проблеми з того не роблять. Щось заважає – переступають і поготів. У іншої – все блищить, від підвіконь до кухлів у буфеті. Кожної суботи – загальна мобілізація, генеральне прибирання. Килими вибиваються, пил усувається, шафи ревізуються, підлога натирається. Дитяча її доньки впорядкована та чепурна, все на місцях, зошити у стосиках, іграшки в контейнерах, одяг у чохлах. Мала з неймовірною насолодою викладає светрики рукавами всередину, складає навпіл – й на полицю в шафу, рівнесенько один на інший. Перша подруга купу зусиль витратила на те, щоб привчити своїх хлопців до порядку; друга нічого не робила, аби донька навчилась прибирати за собою.

Діти не можуть полюбити прибирання, якщо для батьків це важка повинність. Якщо тато миє підлогу з виразом страшної муки на обличчі, а сміття виносить, щось белькочучи під ніс; якщо скуйовджена мама оскаженіло вимахує шваброю, жаліючись на те, що її працю ніхто не цінує; якщо мити посуд чи прибирати зі столу – це покарання за провини, навряд чи дитина ставитиметься до наведення ладу з любов’ю і захватом. Якщо ж прибирання в радість, робиться гуртом, з примовками, жартами, підбадьорюванням, навіть конкурсами на те, хто перший встигне винести сміття, то й емоції воно приносить геть інші.

Один із моїх яскравих дитячих спогадів – про те, як я прийшла в гості до свого друга Дениса, який разом із татом якраз прибирав у своїй кімнаті. Грала весела музика, тато тримав картонну коробку, в яку Денис із задоволенням жбурляв зім’яті папірці, зламані іграшки та інші непотрібні дрібниці. Я доєдналася, і ми із захватом швидко та весело навели лад у хлопчачій спальні. Поскладали книжки, підмели та вимили підлогу й пішли у двір витріпувати покривало й килимок. Денисів тато перекинув одне й інше через поперечину турніка, й ми, по черзі завзято лупаючи пластиковою вибивачкою, реготали, здіймаючи пилючні хмари. Це було найкраще генеральне прибирання в моєму житті. Я, дівчинка, яку усією родиною вмовляли поскладати власні іграшки, із завзяттям допомагала хлопцю прибирати в його кімнаті.

Влаштуйте з домашніх прибирань щось приємне та особливе для усієї родини, вмикайте музику, організовуйте «чисті банкети» після завершення роботи, «відпочинкові валяння», прогулянки або рушайте у парк розваг. Можна розділити територію або функції між собою та придумати щось на кшталт прибиральних перегонів, можна навпаки – прибирати у кожній кімнаті разом, співаючи пісень або розповідаючи якісь секрети. Основна ідея – сповнити процес наведення ладу позитивними емоціями, перетворити рутинний домашній обов’язок на захоплюючу пригоду.

– Я взагалі вчителька. У мене в школі по три десятки чужих дітей за один раз – і нічого, справляюсь, слухаються – усе прибирають за собою. А тут із двома власними не можу ладу дати. Софійці кажеш своє прибрати – на Діму звертає, мовляв, це він її речі розкидає. А я ж не знаю, хто розкидав, може, й Діма. Він, таке враження, навмисно то робить. Діму взагалі змусити його щось прибрати неможливо – опирається, кричить, бере іграшки і жбурляє куди бачить. Змушуєш – іще гірше. Он учора тато наш не витримав, згріб на купу усі ті машинки з роботами та й на смітник виніс. Істерика така була, що мене досі тіпає.

Прийшлося Софійку до бабусі відправляти. Діма тим часом весь свій крам із нашої кімнати виніс і запхав кудись – куди, ще не шукала. Софійчині ж ляльки – усі, що знайшов, – приніс і за двері просто в під’їзд викинув, а до того руки-ноги повикручував, позатоптував, потрощив, мовляв, ви мені шкоду, а я – їй. Я вже з ніг валюся, а від втоми скаженію. Верещу й на одного, й на іншу, й на обох разом.

У садочках та школах діти прибирають свої речі, по-перше, гуртом, по-друге, обов’язково. Кожен має наводити за собою лад, і це не обговорюється. Відсутність інших варіантів, аніж поскладати все на місця, робить прибирання щоденним і звичним. Насправді дітям навіть на думку не спадає, що може бути інакше, ну а щодо того, у кого такий намір все ж таки виникає, застосовують різні неприємні санкції. В умовах групового тиску, коли ти єдиний, хто опирається загальним правилам, ці санкції діють.

Домашні ж покарання за безлад – інша справа. Батьківські нотації, тиск, крик, примус викликають опір, особливо гострий на фоні вибіркової дії правил порядку. «Чому в татовому гаражі й досі лежать пробки від старого лічильника, змочалені пензлі та криві цвяхи, а я маю кожного дня складати іграшки в ящики?» «Чому мама наводить лад у шафах під Новий рік, а мене постійно змушує слідкувати за порядком у шухлядах стола?» «Чому сестра вже тиждень не кладе брудну білизну в кошик, а я мушу щоранку вдягати свіжі шкарпетки?» Швидкість пошуку приводів для порівняння на користь несправедливості у свій бік зростає із віком дитини. І якщо трирічний малюк лише відчуває неправду, для підлітка вона ясніша над сонце. Спроби переконати дитину, що «татів гараж і твоя кімната – це не те саме» або «сестра охайніша, і її одяг не потребує прання», не матимуть жодного успіху.

Відчуваючи несправедливість до себе, діти бунтують. Антиприбиральний бунт буває різним: від тихого непослуху із запиханням речей під ліжко до майже збройного повстання, коли засіб виправдовує ціль, а отже можна псувати речі інших, влаштовувати істерики з показовим розкиданням іграшок, битися і бити кривдників.

У дитячому світі батьківські санкції сприймаються не як покарання за розгардіяш та безлад, а як особисте приниження, образа, знецінення. Речі, особливо іграшки, для дітей не стільки власність, скільки частина їх самих. Це пов’язано із дуже реалістичною уявою, адже, граючи вітрильником, малюк і насправді стає піратом, а розставляючи на позиції черепашок-нінзя, він цілком занурюється в усі перипетії боротьби зі Шредером. Також іграшки – це спосіб отримати визнання серед однолітків, спочатку бути включеним до їхнього кола, бо маєш такі самі іграшки, а потім і стати кращим через те, що маєш іграшки, яких ніхто не має. Тож дитина ідентифікується з іграшкою, стає з нею єдиним цілим. І якщо батьки погрожують ці іграшки викинути, зламати, комусь віддати, вона відчуває не засудження своєї поведінки, а загрозу собі особисто. Викинути особисту річ дитини – це ніби викинути частинку її самої.

– А що ви робите, – запитую я Ірину, – щоб залучити дітей до прибирання?

Вона дивиться на мене з легким нерозумінням.

– Кажу їм: «Приберіть». Якщо не слухаються, а вони ніколи з першого разу не слухаються, повторюю.

– А ще що? Що робите, якщо не слухаються з другого разу?

– А що тут зробиш? Що всі – сварюсь, кричу!

На жаль, говоріння, а якщо «не доходить», то сварка, погрози, а подекуди й ляпанець по дупі – основні інструменти залучення дітей до прибирання своїх речей. Спробуйте пригадати себе малим. Ви захоплено граєтесь: возите пісок та цеглу на будівництво сторіччя, годуєте, перевдягаєте, наставляєте на розум ляльок, малюєте, ліпите, клеїте… Ви занурені у гру, не існує нічого важливішого за те, що відбувається тут і зараз. Нарешті гра завершена, є задоволення від зробленого, загальна приємність і легка втома, адже це так непросто – творити. І раптом: «Прибери за собою!» Ви ж не готові прибирати, так? Вам потрібен час, щоб відпочити, насолодитись результатами власної праці, просто відволіктись, полежати на дивані чи зайнятись чимось іншим, переключитись. Але ж ні: «Негайно прибери весь цей безлад!», «Скільки повторювати: завершив гратися – прибери!», «Якщо зараз же не прибереш, шукатимеш іграшки на смітнику!».

Відчули? Щось подібне переживає і дитина. Їй подобається грати, але прибирати – це інше. У грі вона творець, за чиїми законами все рухається та діє. Прибирання ж є батьківською вимогою, безапеляційною та невблаганною вимогою згори. Маленького бога скидають з Олімпу на землю, де від нього чогось хочуть, щось вимагають, до чогось змушують. Отже, прибирання від початку пов’язане з неприємними емоціями. А чи подобається нам робити те, що просякнуто негативом? Тож не дивно, що діти не люблять прибирати за собою. Вони просто не хочуть знову і знову переживати увесь цей тиск та негатив. Упираючись, заперечуючи необхідність прибирання, влаштовуючи страйки, діти просто захищаються від негативу.

Що ми, дорослі, можемо? Зняти стрес та напруження. Створити інші умови, зробити ситуацію прибирання ненав’язливою, емоційно спокійною, звичною для дитини.

І перше – це прибирати разом. Особливо спочатку. Якщо у вас маленька дитина, ніколи не прибирайте її іграшки самі. Навіть якщо йдеться про однорічне маля. Нехай допомагає, несе вам іграшки, намагається покласти їх на поличку, в мішок, коробку. Посміхайтесь, заохочуйте, будьте разом, дозволяйте якомога більше зробити самому. Прийде час, і вам заборонять прибирати, бо «я можу сам». Не важливо, скільки років вашій дитині, підтримати її в прибиранні не зайве в будь-якому віці, особливо якщо з якихось причин вона не готова робити цього сама. Прибираючи разом, спокійно та без зайвих нервів ми узвичаюємо процес, вводимо правило: «Погрався – прибери».

Загалом, правила – це найперше правило прибирання. Найкраще їх не лише озвучувати, а й демонструвати, показувати у дії. «Погрався – прибери»; «Беремо наступну іграшку, якщо прибрали попередню»; «Усе складаємо на місця»… Цей перелік можна продовжувати, і в кожному разі правила мають бути прості та зрозумілі. Їх варто повторювати, показувати, як дотримуватись і допомагати це робити.

А ще наводити лад може бути цікаво. Зробіть прибирання такою ж грою, як і гра. Чому б мамі ведмедиці та маленькому ведмежаті не затягти у свій барліг усе, що вони назбирали у лісі, або не перевезти усі іграшки у шафу потягом, де малюк – паротяг, а батьки – вагончики, в які, власне, і навантажується іграшковий крам.

Також важливо організувати простір для зберігання дитячих речей не гамузом, а окремо, сортованими та впорядкованими. Своя шафа або полички та шухляди у спільній шафі, прозорі контейнери для іграшок, спеціальні органайзери не лише спростять процес прибирання, а й полегшать пошук потрібного та привчать до акуратності. Я особисто випробувала прозорі пластикові контейнери різного розміру, що гарно складаються у стосики. Іграшки в них не лише зручно складати, але й шукати, оскільки усе перед очима.

Ще одне – створювати ситуацію успіху, заохочувати зусилля дітей. Коротке «молодець» ніяк не забезпечує потреби дитини у визнанні та поціновуванні. Похваліть гарним словом і зробіть щось з такого: скажіть, що саме вдалося дитині («Ти справжній молодець, бо сьогодні сам прибрав свої іграшки»); відзначте, завдяки чому вдалося досягти результату («Ти поскладав у різні контейнери пазли і конструктор. Рядочком припаркував машинки. Ведмедика і слоненят посадив на диванчику»); наголосіть на тому, що це значить для вас особисто («Мені дуже приємно, що ти прибрав, і я матиму більше часу»), для самої дитини («Тепер тобі буде легко знайти все необхідне») та для оточуючих («Татко також радітиме, що в кімнаті краса і лад»). Важливою є і непряма похвала, коли дитина відчуває, як ви нею пишаєтесь – розкажіть в її присутності іншим людям, що саме та в який спосіб вона зробила, відзначте самостійність та вигадку. Створіть умови, за яких їй захочеться робити це знову і знову.

Дмитрик і Софійка із задоволенням відвідували наші заняття. Вони вчилися гратися та прибирати іграшки разом із мамою. На останній зустрічі усі разом на величезному шматку ватману зображували важливі для них сімейні події, малювали, вклеювали свої фотографії та картинки зі старих журналів – готували сюрприз для тата. Наприкінці Дмитрик збирав обрізки і носив їх у смітник, Софійка складала фломастери та мила пензлі. Мамі лишилося лише скрутити татів подарунок, однак малі не дали їй цього зробити, влаштувавши сімейне закручування.

Наводити лад можна з приємністю та без нервів, для цього варто спробувати:

– показувати прикладом, а нелише словом бажанеставлення до порядку в домі;

– організовувати спільні сімейні прибирання з радістю та вигадками;

– приєднуватись до дитини у прибиранні, допомагати та цінуватиїї зусилля;

– організувати простір, який би сприяв наведенню ладу.

Домашнього затишку та щасливих помічників, дорогі батьки!