Читать книгу Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами - Вікторія Горбунова - Страница 6

Спілкування з Дімою було непростим випробуванням через те, що спілкування як такого не було. Кмітливий, інтелектуально розвинений хлопчик нічого не розповідав про себе. Він, звісно, говорив, до того ж не зупиняючись. Про космос, планети, зорельоти, комети, чорні діри, туманності… Про себе ж, родину, друзів, свої переживання, мрії, тривоги – нічичирк. Він пропускав мої запитання повз вуха, не вівся ні на рольові, ні на проективні ігри. Тобто будь-які спроби на кшталт: «Давай уявимо, на яку планету ти схожий найбільше, а які тобі нагадують друзі…» – не давали результату також.

Узагалі зазирнути в душу десятирічним не так вже і просто, адже вони вже пережили кризу соціальних вимог, тож трохи втратили безпосередність та навчились відповідати рольовим очікуванням, бути чемними, ввічливими, не розповідати того, за що їх можуть сварити, та, навпаки, розповідати те, що їх підносить в очах інших, трохи прибріхувати, трохи замовчувати, але зовсім мовчати про себе – я з таким стикнулася чи не вперше.

Власне, Діміна мама саме з цією проблемою і звернулася за консультацією.

– Я нічого про нього не знаю. Нічого не можу витягнути. «Як справи у школі?» – «Нормально». «Чому до нас більше не приходить Саша?» – «Усе добре». «На зборах вчителька жалілася, що ти побився зі старшокласниками…» – «Не бери в голову». Що буде далі? Далі ж підлітковий вік!

Здавалось би, як життя, створене тобою, може бути таким інакшим, таким незрозумілим, таким далеким? Перші доторки, посмішки, відгуки на плямкання беззубих ротиків, на плач, вигнуті спинки, простягнуті рученята – усе це наші спроби зазирнути у світ дитячих потреб. Спочатку простіших – у теплі, їжі, контакті, потім складніших – в емоційному відгуку, бутті поруч, безпеці, довірі й так за висхідною – до складних, суперечливих несполучних за своїм змістом потреб – у прив’язаності та автономії, свободі та контролі, критиці та прийнятті. У якийсь момент ми губимося, втомлюємося, втрачаємо пильність, а з нею і чутливість щодо того, чого саме потребує дитина від нас, дорослих.

Одна з клієнток записалась до мене на консультацію через мій пост у Фейсбуці. Оцей: «Хочу поділитись тим, як важко і важливо бути із дитиною в контакті. Не просто в зоровому, тактильному, чути її – ні. Я про такий особливий простір взаємного відчуття та розуміння, коли ти відгукуєшся на її потреби, а вона відчуває твій стан. Помічаю, як усе складається у нас із сином (немає ні вередульств, ні непорозумінь), коли ми в контакті та як усе складно і нервово, коли ні. Для мене, щоб бути разом, необхідно зупинитись, залишити осторонь свої думки про дисертацію, студентів, вечерю, погоду на завтра, клієнтів… відшукати його очі, торкнутись, обійняти і головне – пережити якусь спільну емоцію, налаштуватись одне на одного. Важливо – бо це і є близькість, яку ніщо не замінить; важко – бо життя таке засмічене клопотами!» Основне питання, що хвилювало клієнтку, – як такий контакт із дитиною побудувати? Вона просила правил, кроків, технік, алгоритмів, цікавилась, як часто обіймати, скільки часу проводити разом, в які ігри грати, скільки говорити ніжних слів, цілувати лише на ніч або частіше…

Те, як формується простір довіри та взаєморозуміння між дорослим та дитиною, багато і детально описується у межах популярної сьогодні теорії прив’язаності. Сама теорія виникла з досліджень психіатра-психоаналітика Джона Боулбі, який шукав причини агресивності, депресії, соціальної дезадаптації та інших соціально-психологічних проблем дітей, що під час Другої світової війни втратили батьків. Сучасні автори детально розписують, що, як і в якому віці робити батькам, аби побудувати взаємини, повні прийняття і безпеки, – дивитись в очі, віддзеркалювати емоції, виділяти час, присвячений лише дитині, частіше триматися за руки та багато іншого.

Поради слушні, однак для мене, як для мами, вони так і лишалися порадами доти, доки я, а точніше ми вдвох із сином, не пережили цей унікальний момент співдоторку наших світів. Щось подібне я відчувала разом зі своїм ще майбутнім чоловіком, коли ми, закохані, не змовляючись, говорили одними словами, сміялись з лише нам двом зрозумілих жартів; бувало таке і з подругами, коли, втаємничені в душевні переживання одна одної, ми ділились найсекретнішими секретами; а також із мамою, в час, коли тато раненько йшов на роботу, а я, мала, залазила до неї в ліжко і могла говорити-теревенити про все на світі в теплих, сонних і мовчазних її обіймах. Тож написане в Фейсбуці було моїм особистим відкриттям у взаєминах із сином, яке дозволило раз за разом інтуїтивно налаштовуватись на одну хвилю без потреби думати про алгоритми. Упевнена, що в кожного з нас є такий досвід і його варто згадати, тому що неможливо однаковими для всіх правилами та кроками описати, як будується такий контакт. Адже справа радше не в тому, що ми робимо, а в тому, як говоримо, дивимось, обіймаємо, слухаємо, посміхаємось і найголовніше – що відчуваємо у цей момент. Не думаю, що можливо механічно налаштуватись на хвилю світу іншої людини, краще дозволити собі відсторонитись від усіх «треба», «винен», «правильно» та просто відкритися назустріч.

Отже, найперше – творимо спільний простір, простір взаємності та прийняття, для цього придивляємося, прислухаємося, вчуваємося в дитячі емоції, стан, вловлюємо зміни настрою, відстежуємо реакції на наші дії, а головне – відкриваємось самі.

Після кількох перших зустрічей Діма погодився на те, що до психолога він буде брати із собою маму, тож усі подальші консультації ми проводили утрьох, а ще – під музику і в русі, танці. Саме так, зневірившись розговорити хлопчика, я вирішила його розрухати, розтанцювати.

Ми з Дімою домовились, що візьмемо маму на зорельот, приймемо у команду, але для цього вона мала пройти випробування. Мама погодилась, і їй було не просто. Усі космонавти мають бути фізично витривалими, тож Діма показував вправи, а мама виконувала – присідала, стрибала, підтягувалась…

Затим була урочиста посвята в космонавти, на якій кожен мав заприсягнутись у дружбі, довірі та чесності і на доказ розповісти один секрет. Мама зізналась, що це вона розбила Діміне улюблене горнятко, бо злякалась величезного павука, вона взагалі їх дуже боїться. Вибачилась. Діма вибачення прийняв, але сказав, що справжній космонавт має боротись зі своїми страхами, тож він покаже мамі, як треба поводитись із павуками, і навіть зловить для неї одного у банку. Дімін секрет був про те, що математичка не любить хлопчиків і саме через це «дванаднятки» отримують лише дівчатка. Мама збурилась і заявила про свою готовність розібратись із вчителькою. На що Діма серйозно відповів: «Космонавти самі вирішують свої проблеми з математичками і можуть заробити «дванадцятку», навіть якщо вони не дівчатка».

На завершення зустрічі ми танцювали традиційний космонавтський танок, штурхались спинами, бомкались лобами та тисли одне одному руки у різний спосіб – і традиційно, як це роблять зазвичай, і обхоплювали долонею великого пальця, чіплялись кінчиками пальців, бомкались кулаками, бігли пальцями до передпліч, зрештою – обнімались. Адже справжні космонавти постійно у скафандрах, тож їм важливо розім’ятися і відчути доторк друга.

З цієї консультації мама і син пішли, тримаючись за руки.

Психологи жартують: «Якщо не знаєш, у чому проблема клієнта, – запитай його про це». Цей нехитрий принцип діє і в світі дитячо-батьківських взаємин. Хитрість лише в тому, як запитати так, щоб отримати відповідь. Спробуємо поміркувати про це з самого початку, з дошкільного віку, в якому ми чекаємо перших дитячих розповідей, і до підліткового віку, в якому втрачаємо надію ці розповіді почути.

Зрозуміло, що, віддаючи малюка у садок, лишаючи його з бабусею або нянею, ми хочемо знати, що він робив та що робили із ним. «Я шаленію від того, що він не в мене на очах, – скаржиться мені подруга, яка щойно віддала сина у садок. – Що вони роблять на заняттях, чи не змушують їсти, чи не кричать; як одягають на вулицю, чи взагалі гуляють і скільки; як у нього складається з дітьми, товаришує з ким чи сидить у кутку сам серед іграшок?!» Її розпитування, попри всі зусилля, лишаються марними – малюк мовчить або кидає відчіпне: «Все добре», «Гралися», «Нормально».

Маємо пам’ятати, що дітям, особливо дошкільнятам, буває складно переповісти події, які з ними трапляються. Дитина, що, як нам здається, вже доросла і гарно розмовляє, не завжди вміє створювати історії про своє життя. Просити про нагальне, розповідати завчені вірші, обговорювати ігри «тут і зараз», копіювати героїв мультиків – зовсім не те саме, що зв’язно відтворювати у словах якусь подію, героєм якої є ти сам та інші люди. Адже створювати історії про себе та інших – ціле мистецтво, якому ще треба вчитись.

Поспостерігаймо за собою. Що ми, дорослі, відповідаємо одне одному на щоденне «Як справи?», «Як минув день?», «Що нового на роботі?»? Так, найчастіше це односкладні «Добре», «Нормально», «Усе як зазвичай». Діти слухають і наслідують, переймають норми спілкування, заведені в родині. Тож спробуймо створювати нові норми та традиції, наприклад, традиції розповідей про свій день – відкритих, детальних, емоційних, з відповідями на запитання та коментарями щодо своїх переживань і думок.

Атмосфера, в якій усі цікавляться справами одне одного і розповідають про них, якнайкраще сприяє тому, щоб говорити. Звісно, важливим є і багато читати, переповідати прочитане, обговорювати вчинки мультяшних та книжкових героїв, запастись терпінням і розлого та докладно відповідати на нескінченні «Як?» і «Чому?».

А ще мовчазним малюкам можна запропонувати програти все те, що відбувалось з ними не на ваших очах. Запропонуйте погратись у «бабусин день», «садочок» чи «прогулянку з хрещеною». Попросіть укласти вас спати, нагодувати ляльок, спробуйте щось намалювати чи зліпити так, ніби ви дитя, а ваш малюк – вихователька. «От скажи, Ольга Петрівна на вас кричить?» – допитує мама при мені чотирирічну Іринку. – «Ні!» – «Чому ж ти тоді не реагуєш, як я тебе спокійно прошу щось зробити, лише на крик?!» Іринка вовтузиться на стільці, мама розводить руками. «Іринко, – кажу, – давай вдягнемо зайців на прогулянку. Он вони не хочуть самі взуватись». – «АНУ ВСТА-А-ЛИ! ЧЕРЕВИКИ ВЗЯ-А-ЛИ! Сіли! ШВИДКО, БО ЗІПРІЄМО! Ра-а-аз, два-а-а…»

– От було б добре, якби в космос і справді мам із дітьми брали, – розмірковує вголос Діміна мама, яка щойно разом із сином у відкритому космосі здійснила стиковку з орбітальною станцією.

Зробити це було непросто, бо на двох, щоб виконати усі маніпуляції, у них було лише дві руки, права мамина і ліва Діміна. Іншими вони міцно тримались, адже в невагомості можна відлетіти один від одного і не знайтись.

– Так, – підтакує Діма. – І допомога, і з ким поговорити є.

Чарівним ключиком від дверей у дитячий світ є і той спосіб, в який ми приймаємо їхні розповіді про себе, як реагуємо на них. Так, дитина може замовкнути, закритись через те, що колись здобула неприємний досвід незауваження, критики, насмішок або й була скривджена за спробу поділитись важливим.

Найбільшим ворогом дитячої відкритості є наша формальна цікавість. Кілька років тому моя колега проводила дослідження із молодшими школярами, поміж іншого її цікавило, як діти сприймають значимих дорослих, що думають про їхнє ставлення до себе, своїх успіхів. Однією з досліджуваних була моя тоді ще маленька хрещениця. Диктофонний запис їхньої бесіди зберігається досі, а я досі пам’ятаю такі її слова: «Так, Віка моя хрещена, і так, вона розпитує мене про справи у школі. Але мої відповіді її не цікавлять». Навряд чи я колись забуду той сором, який пережила від цього маленького одкровення. Восьмирічна дівчинка, вона тонко і точно вловила, що я лише вдаю інтерес до її справ, що я заклопотана і думаю про своє, що моя цікавість – формальна.

«Що їв?», «Не змерз?», «До дошки викликали?», «Які оцінки?», «Що задали назавтра?» – ось він, орієнтовний хід-парад класичних батьківських щоденних запитань. Отримуючи відповіді, ми вдовольняємось і занурюємось у світ телевізора, Інтернету та хатніх клопотів. Що відчувають діти? Нічого. Ні справжнього інтересу до їхніх справ, ні потреби у ці справи когось посвячувати. Саме так закладаються перші камінчики втомленої байдужості у стіну відчуження між нами та дітьми.

Що робити? Шукаємо і знаходимо час на щиру цікавість до дитячого життя. Пригадуємо, що головне – якість, та впроваджуємо її стандарти у щоденність, зупиняємось у своїх стрибках з дня у день і спокійно, неквапливо просимось у гості до дитячого світу. «Я не бачила тебе цілий день і дуже скучила, тож розкажи, як пройшов день…» – це, звісно, не універсальна, але гарна формула, і перш за все тим, що містить як мінімум дві дуже важливих для дитини складові – зізнання у теплих почуттях і щирий інтерес до того, чим вона живе, а не до їжі, одежі та домашніх завдань.

Критика – ще один ворог відкритості. «Як ставитись до того, що він постійно жаліється, скиглить і обмовляє друзів, брата, навіть бабусю? Я ще можу вислухати, а тато наш дратується, кричить, сварить за це, прозиває ябедою!» – допитується мама двох синів, старшого мовчазного розбишаки і молодшого балакливого плаксія. Я раджу бути уважними й обережними, адже є ризик сплутати скиглі з, можливо, недолугими, але спробами бути почутим. Запитую: «Старший так також робив?» – «Так! Але чоловік вважає це дівчачою поведінкою. Казав йому, що й меншому – не ний, не будь бабою!» – «І що зараз? Розповідає про школу, про свої справи?» – «Лещатами не витягнеш».

Саме так, ми подекуди лещатами не можемо витягнути те, що самі загнали у закомарок дитячого світу, – усю правду про себе. А дитяча – втім, як і доросла – правда не завжди сильна, смілива, красива, охайна, наполеглива та рішуча, вона буває й інакшою, сльозливою, переляканою, ображеною, сварливою, сопливою – різною. І саме такою різною її й варто вчитися приймати. Розпитати, як та чому, спробувати дати пораду, якщо зайве – просто підтримати чи витерти сльози. Головне – прийняти такою як є. Збудувати непорушну впевненість у тому, що тебе завжди готові вислухати й підтримати.

А ще сміх. Те, що для нас виглядає веселощами, для дітей може бути насмішками та глумлінням. Ми, дорослі, інколи робимо те, що нам здається дотепним, влучним та доречним, – насміхаємося над своїми дітьми. Кривенька аплікація до Восьмого березня, наївний самостійно складений віршик, кумедне личко в окулярах, тоненькі дівчачі ніжки у дутих чоботях, боязке зізнання у першому коханні… Хіба мало приводів всміхнутись, скривитися, сказати «Ну ти даєш!» і тицьнути у кумедність, страшкуватість, недолугість, невпевненість, перше почуття. Приводів безліч, і стримати сміх буває важко.

Та спробуймо згадати себе, коли, малий, чимдуж біжиш з відкритим серцем поділитися важливим, або підходиш тихенько із тремтливим секретом, або й просто стоїш, чекаючи почути «Яка краса!» і… наштовхуєшся на сміх. Боляче. Тож поважаймо власних дітей, кожен їхній крок – перший, другий, третій… у всьому, від малярства до любові. Звісно, не варто вихваляти те, що далеке від ідеалу, варто обережною правдою допомоги досягти кращого. Насмішки в цьому не допоможуть, вони лише знецінять зусилля та закриють двері у дитячий світ.

«Ти пишаєшся мною?» – любить запитувати мій трирічний син з найменших приводів. І я кажу «так», незважаючи на те що на портреті, підписаному стрибучими «МАМА» не я, а інопланетний картоплеподібний гуманоїд. Я хочу, щоб він отримував задоволення від малювання, і знаю: якщо цінувати його зусилля, то рано чи пізно мій портрет стане впізнаваним, а зараз ми подумаємо, «що забув художник», і домалюємо вуха.

– Смакота!

Діма всміхнений і задоволений. У нас сьогодні справжній космічний бенкет. Ми усі втрьох їмо паштет, витискаючи його у рота з кондитерських мішечків (космонавти ж харчуються зі спеціальних тюбиків) та запиваємо соком із міні-пакетиків.

– Дімусю, – каже мама. – А давай поїдемо до бабусі. Вона нас вже сто років не бачила. Зачекалася. Все розпитує мене телефоном, як ти, що ти. А це приїдемо, і ти їй сам розкажеш і про математичку вашу противну, і про те, як ти її «зробив», як на олімпіаді обійшов майже усіх, і про Іринку Зубарєву, і про…

Діміна усмішка згасає, він супить брови, дивиться з-під них і каже:

– Давай домовимося я і ти, без всяких космонавтів, – є речі, про які я розповідатиму коли схочу і кому схочу. Добре?

Мами вистачило лише на кивнути.

– От і домовились. Смакота!

Важливим і безумовним правилом дитячо-батьківської довіри є повага до особистого, право на власну територію, непорушне виконання якого мають забезпечити саме батьки. Адже довіра – це не лише готовність відкритися навстріч іншій людині та прийняти її, це і здатність не тиснути у моменти, коли інший не хоче прийняття, коли потребує власного закритого простору без глядачів і слухачів. Діти ростуть, і потреба у бутті з самим собою без свідків, наодинці росте разом із ними. Якщо дошкільня не здатне втримати у собі секретів, то молодший школярик вже назбирує їх добрячий мішечок, і далі – лише більше.

Батьківські тривоги змушують нас наполегливо допитуватися: «Що?», «Як?», «Із ким?», «Навіщо?»; і буває так, що ми хапаємо через край – забороняємо спілкування, вводимо комендантську годину, залазимо у телефони, вишукуємо приватне листування в соцмережах. Чи робить це нас поінформованішими тут і зараз? Можливо. Чи дає це більше знань про те, чим живе дитина в довгостроковій перспективі? Ні. Я не пропоную відмовлятись від спроб бути в курсі дитячого життя, це справді важливо і необхідно, я лише про те, що ці спроби мають бути якісно інакшими: менше тиску, більше довіри.

На одній із терапевтичних груп виринула тема материнської тривоги за дівчаток-підлітків, які зараз вже у тринадцять зрілі та звабливі. Мами з тривогою та сльозами ділилися своїми найстрашнішими фантазіями про можливе зґвалтування, говорили про те, чого їм варто дочекатись зі школи, відпустити на день народження, не посивіти від перших побачень своїх донечок. Тривожилися всі, і всі ділилися своїми способами добування інформації про дітей і від дітей. Так от, значно спокійнішими, впевненішими й конструктивнішими були мами, які не читають пошти та не змушують своїх дочок звітувати за кожен крок. «Я тривожусь. Та я вдячна своїй мамі, яка довіряла мені та завжди була готова вислухати і дати зважену пораду. Вона ніколи не казала «ні», лише просила подумати над наслідками кожного рішення», – говорила одна з них.

Тож будьмо толерантними і до дитячого мовчання також. Демонструємо готовність до діалогу, спостерігаємо за поведінкою та змінами, обережно розпитуємо і наголошуємо на тому, що наш досвід і наші знання також можуть стати у пригоді, запрошуємо відкритися, але в жодному разі не пхаємо кілок у двері дитячого світу.

Бути допущеним у дитячий світ – мистецтво, доступне дорослим. Спробуємо рости і вдосконалюватись у ньому:

– будувати спільний простір взаємності та прийняття;

– запровадити традиціївідкритих розповідей про себе;

– щиро цікавитись дитячими справами, забути прокритику та насмішки;

– забезпечити право«на мовчання».

Відкритих дверей у дитячий світ, дорогі батьки!