Читать книгу Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами - Вікторія Горбунова - Страница 3

– Наша найбільша проблема – нагодувати Ромочку!

Хлопчик переді мною аж ніяк не скидається на дитину, що потерпає від недоїдання. Такий собі в міру вгодований, рожевощокий, цілком задоволений життям першокласник. На відміну від бабусі, тоненької, нервової, з руками, що повсякчас плескають у розпачі та притискаються до грудей.

– Так важко вгодити! Я то одне, то інше варю, парю, випікаю. Повен холодильник їжі. Гостей можна кожного дня запрошувати. А Ромочка носа верне. Не любиш ти прабабусю… – зітхає гірко.

Сам Ромочка не дуже зацікавлений нашою розмовою, він облаштувався в ігровому куточку, сидить, бавиться ляльками. Ляльки обідають.

Із дитячою впертістю стосовно їжі зустрічаються чи не кожні батьки. «Це бу, це не бу… Розпецькали дитину…» – бурчав собі під ніс мій власний тато, коли намагався увіпхнути в мене звечора привезену від бабусі після літніх канікул ранкову яєчню. Після різноманіття вареничків, сирничків, пиріжків, млинців, оладок, омлетиків та інших щосніданкових смаколиків ця не вельми естетична страва з пухирястими краями та противним жовтком видавалася мені огидною і зовсім неїстівною. Минав тиждень-другий, і татова яєчня дивним чином перетворювалась на бажану і смачну, особливо припечені до скоринки краєчки та тягучий жовток під тоненькою шкіркою. Як і більшість дітей, я перебирала їжею, тому що мала таку можливість.

Багато готувати і влаштовувати щоденні міні-бенкети нас змушують різні причини. Це і бажання побалувати смачненьким, і переживання «що худенький, бо погано їсть», і прагнення справити враження (особливо це стосується бабусь, що рідко бачать онуків), і намагання дати все найкраще, і впевненість, що дитину не можна позбавляти вибору їжі.

Варто пам’ятати, що неконтрольована можливість вибору, поєднана із задоволенням усіх забаганок, тягне за собою відповідну звичку та народжує примхливих вередунів. Для батьків же перетворюється у кухонне рабство. Спочатку маленькі, а чим далі, тим більші тирани просто не уявляють, що щось може бути не приготовлене, не куплене, не стояти на столі, що є «лише борщ» або «мама втомилася, тож їмо вчорашню печеню». Будь-які заклики до совісті не мають сенсу, бо років до восьми – десяти дитині дуже важко стати на позицію дорослого, її мислення егоцентричне, «що таке добре, що погано» вимірюється тим, що добре чи погано «саме мені». Діти щиро переконані: якщо їм подобається бачити на столі й куштувати багато страв, то мамі також подобається їх готувати. Тому раптова зміна тактики (повернення від бабусі, завершення маминої відпустки, татове рішення, що малюк вже подорослішав) викликає вперте сидіння над повною тарілкою, істеричні вимоги свого, розкидання їжі або й повну відмову від неї.

Ще однією проблемою є, власне, криза вибору, коли треба вибрати з кількох страв одночасно. Йдеться про таку собі боротьбу мотивів, коли вибір зумовлюється не відчуттям голоду («хочу чи не хочу їсти»), а усілякими кулінарними нюансами: що смачніше, краще пахне, красивіше викладене на тарілці тощо. Маленький гурман не в змозі зробити вибір: як буриданів віслюк він сидить над кількома стравами, придивляється, принюхується – і відмовляється від усього або ще гірше – з’їдає геть усе.

Тож навіть якщо куховарство є вашим захопленням або ви ще в декреті чи маєте помічницю і кілька різних наїдків до одного столування для вас не проблема, – не варто створювати прецедент для надмірної перебірливості в їжі. Смачно та корисно не означає все й одразу. Адже для того, щоб запропонувати десять страв, їх усі треба зготувати, причому без гарантії того, що не прийдеться марудитись ще й над одинадцятою. Найкращими стратегіями в такому випадку є «достатність і необхідність» та «турбота про себе». Їжі на столі має бути саме стільки, скільки дитині достатньо і необхідно для збалансованого здорового раціону, а ступінь її ресторанності та вишуканості має залежати від вашого фізичного та емоційного стану, втоми та бажання і можливостей куховарити. А як же тоді бабусі? Бабусі здебільшого існують як винятки, що лише підтверджують правила. Дитина швидко засвоює різні способи поведінки з різними людьми, єдине що вередульства в перехідному періоді, коли дитина повертається після гостювань у бабусі, нікуди не подінуться, але тут уже справа батьківської витримки: здатися і перетворитися на кухонний комбайн або відстояти своє право на приготування однієї ранкової яєчні на всіх.

– Ромочка завжди дуже погано їв. Такий худенький був, кістки та шкіра! Ми знаєте як його вмовляти поїсти, – і танцювали, і співали, і книжки читали. Я, щоб хоч крихту до рота взяв, – у киселик чорничний манну кашку підмішувала, трошки-трошки, інакше помітить і плюватись буде. От і зараз дуже погано їсть.

– Рома не виглядає ні худим, ні змарнілим.

– А ви уявіть, що б було, якби я не виготовувала, якби не стояла над душею! Але ж це ненормально! Інші хлопчики добре їдять. Он, його друзів, як у гості приходять, від тарілки за вуха не відтягнеш! А я, соромно сказати, досі, буває, його з ложки годую. Цілий день треба за ним ходити, щоб хоч щось поїв. Якщо і одне, й інше зготую, то хоч якась надія, що поїсть.

Хлопчик зосереджено розкладає пупсам у тарілки деталі від конструктора. На кожній височить вже чималенька гірка.

Для малюків спочатку і доросліших дітей в майбутньому дуже важливо говорити зайвій їжі категоричне «ні» та «не хочу». Адже бувають випадки, коли дитина відмовляється від їжі, реагуючи на сигнали організму про хворобу, або не хоче їсти щось конкретне через перенасичення чимось, що містить цей продукт. До того ж батьківське «він нічого не їсть» також може бути дещо перебільшеним.

Якщо в родині діє принцип «Я краще знаю, голодний ти чи ні», або «Доки все не з’їси – з-за столу не встанеш», або ще варіант – «Свиней у нас нема», дитина вимушена запихатися їжею попри власні потреби і з часом втрачає здатність до саморегуляції, поглинаючи усе, що бачать очі. Зайва вага, проблеми з обміном речовин з боку фізіології та психологічні невпевненість у собі, складність відстоювання власних інтересів, неможливість зробити вибір – далеко не повний перелік наслідків насильницького вигодовування.

Малюк, який бачить ложку й автоматично відкриває рота, милий, лише доки він малюк. Вже близько двох із половиною – трьох років ця пасторальна картинка стає карикатурною. Дитина може і має їсти сама і сама регулювати кількість їжі. Експерименти американського психолога Клари Девіс доводять, що діти, які мають можливість без будь-якого батьківського тиску самі обирати, що і скільки їсти, отримують усі необхідні поживні речовини, вітаміни, мінерали та мікроелементи, тобто самі для себе формують збалансований раціон.

Зустрічається й ухил в іншій бік, коли батьки обмежують дитину в їжі. Інколи такі обмеження є медичним призначенням і можуть бути наслідком знову ж таки неправильної організації харчування дитини, коли вона втрачає навички саморегуляції. Буває і так, що причини ховаються у викривлених уявленнях батьків про те, що таке здорова вага і як саме має виглядати, наприклад, красива дівчинка.

Одна з моїх клієнток забороняла своїм дочкам чотирьох і семи років їсти після шостої, обмежувала вживання хліба до шматочка чорного на добу, зовсім не балувала цукерками та тістечками. Усі її пояснення здавались логічними та обґрунтованими: «Їсти на ніч шкідливо», «Хліб – не вітаміни», «У сучасному солодкому одні барвники та консерванти». Як згодом з’ясувалося, сама вона усе життя була незадоволена власною вагою, вимучувала себе дієтами, мала епізоди булімії (розладу, пов’язаного з тим, що людина не може утриматись від переїдання, після чого звільняється від їжі, роблячи собі клізми, напиваючись послаблюючого або викликаючи блювання). Мама двох дівчаток зараз, підлітком вона взагалі не вірила, що вийде заміж, через те що була гладкою і вважала себе потворою. Однокласники насміхались, подруги спеціально брали із собою на побачення, аби гарно вирізнятись на її фоні, а вчитель фізкультури просто в очі називав фрикаделькою. Бабуся ж, з якою вона жила, була твердою і непохитною в усьому і тому, що стосувалося їжі, також: у домі діяло правило чистих тарілок.

В обидвох випадках – і коли дитина має підчищати тарілки, недозовано запихаючись смачненьким, і коли смаколики величезна рідкість, – дитяче життя центрується на їжі. Їжа стає основною темою для ігор, розмов, думок, мрій. Поспостерігаймо, в що саме найчастіше грається ваша дитина. Розкладає горнятка, тарілки, годує пупса з ложечки, варить кашку та ліпить котлетки? Якщо, окрім цих ігор, присутні й інші, переживати не варто. Дівчинка в такий спосіб ідентифікує себе із мамою та бабусею, через гру привчається до однієї зі своїх майбутніх життєвих ролей; хлопчик відтворює діяльність, яку часто спостерігає, або й собі наслідує татка, якщо той полюбляє куховарити. Варто замислитись, якщо їжа – головний зміст ігор вашої дитини, а на свята вона понад усе бажає пиріжків, тортиків і цукерок, якщо ваші розмови зводяться до «Що ти сьогодні їв?» або навпаки – «Як ти міг це з’їсти?!».

Один мій одинадцятирічний клієнт на традиційне запитання: «Що цікавого відбулося в твоєму житті за тиждень, який ми не бачились?» – видавав детальне тижневе меню; його ж таємне новорічне бажання – самому з’їсти маминого фірмового фаршированого коропа. Зрозуміло, що якщо їжа є тим, що викликає найяскравіші емоції в житті дитини, то будь-які порушення в очікуваннях бажаного викликають справжнє потрясіння і фарширована щука замість коропа може зіпсувати Новий рік і маленькому гурману, і всій його родині.

Отут варто знову повернутись до проблеми вибору дитиною їжі – дитина має мати можливість вибирати, що саме та скільки саме вона хоче їсти. І це зовсім не суперечить тому, що написано раніше. Йдеться не про бенкетний вибір, за якого розбігаються очі, а про інший, за якого дитина може взяти участь у складанні сімейного меню. «Що б ти хотів скуштувати сьогодні на обід? Я можу зготувати борщ або суп із галушками. Також можемо зробити салат із помідорів та огірків або додати в нього ще й болгарського перцю. Чим заправлятимемо салат?» – щось подібне варто говорити мамі, яка прагне стимулювати саморегуляцію своєї дитини, допомогти їй в усвідомленні бажань, формуванні смаку та розвитку здатності відмовлятися від неприйнятного.

Отже, можливість вибору має існувати, але вибір цей має бути таким, що здійснюється заздалегідь, тоді, коли їжа ще готується або планується, наприклад, вечеря на завтра. Можливість висловити свої пропозиції, а згодом побачити їх реалізованими на столі створює ситуацію успіху, в якій дитина керує процесом, сама приймає рішення, що їй їсти, відчуває вагу власного слова та бажання, має можливість вільно висловитись і щодо того, чого їй їсти не хочеться. Для того щоб не потрапити до пастки некорисних або обтяжливих для сімейного бюджету дитячих забаганок, вибір завжди слід обмежувати варіантами страв із доступних продуктів. «Або – або» – принцип, який чудово працює в цьому випадку: чим більше «або», тим щасливіша дитина. Щоб не відчувати тиску правила чистих тарілок, важливо дозволяти і самому регулювати розмір порції, самому накладати салат зі спільного блюда, говорити «стоп» мамі, яка наливає суп, визначати кількість котлеток чи оладок, які мають лежати на тарілці.

– Рома з таким задоволенням грається з ляльками, годує їх. Напевне, і на кухні вам допомагає?

– На кухні?! Він же хлопчик!

Хлопчик продовжував натхненно годувати ляльок.

Залучаючи дитину не лише до вибору, а й до приготування бажаних страв, ми не лише сприяємо саморегуляції, а й робимо своєрідне щеплення проти вередульства, адже «ти сам вирішив, що ми будемо їсти та ще й допомагав готувати». Звісно, дитина на кухні, особливо якщо мама щойно з роботи, а тато дуже голодний, – ситуація, близька до катастрофи. Однак є й інша сторона медалі: малюк, зайнятий дуже важливою справою, наприклад фігурним розкладанням серветок або чищенням мандаринів, стає дуже корисним і майже непомітним. Доросліші ж помічники із задоволенням виконуватимуть і складніші завдання, а щира вдячність за допомогу одного разу призведе до неочікуваного і приємного сюрпризу, наприклад власноруч приготованого сніданку.

– Розкажіть, а як ви взагалі їсте? Збираєтесь усі разом або сідаєте за стіл по черзі, хто зголодніє. У вас є родинні вечері, обіди? Рома їсть з усіма чи окремо?

– Звісно, є, і їсть він зазвичай окремо! Я і готую йому окремо! – Бабуся ледь не підстрибнула від моєї нетямущості. – У нього ж інший режим та інші потреби організму. Він їсть, коли того потребує, не можна ж дитину голодною лишати!

Спостерігаю за Ромою. Він нарешті награвся в обід і взявся виймати пупсів з-за столу. Тягне до ліжечка, вкладає, мостить подушечки під спинки. І… – бере туди ж тарілки, щось зачерпує з них, несе ложкою лялькам до рота.

– І в ліжечку ви його годуєте?

– Звичайно! Молочко тепле з медом, щоб спав міцніше. – Бабуся й собі з замилуванням поглядає на онука.

Для профілактики їжеперебиральних вередульств важливо, щоб дитина призвичаювалась до загального столу. Якщо немає особливої, рекомендованої лікарем дієти, малюк поступово має залучатись до родинних прийомів їжі як їх повноправний учасник. Йдеться і про страви, і про процес: він має їсти все те саме, що й усі, а також сідати за стіл разом з усіма. Якщо приязне спільне столування в родині є традицією, діти змалечку звикають до багатьох важливих у міжлюдських стосунках речей. Наприклад, терпляче чекати, доки всі збираються за столом, доки настане час перейти до другої страви чи десерту. І це не лише терплячість, це повага до інших, а також і своєрідна дисципліна.

Якось ми зібрались у друзів, щоб відсвяткувати п’ятий день народження їхнього сина. Усі вже сиділи за столом, коли з’ясувалося, що забули про безалкогольні напої – ані компоту, ані водички. Тато іменинника швидко побіг у магазин виправляти ситуацію. Малий, що чекав на святковий стіл від самого обіду, голодний, але свідомий своєї ролі, ані крихти не кинув до рота, доки не дочекався тата. Нарешті, коли всі спустошили келихи за його здоров’я і можна було їсти, хлопчик, уминаючи аж за вухами лящить, прорік: «Тато, якщо будеш голодний як вовк, так і кажи. Я кидатиму іграшки і бігтиму тебе рятувати!» «Це ж як?» – поцікавився хтось із гостей. – «Сідатиму за стіл, щоб можна було починати!» Також за спільним столом діти вчаться мовчати і слухати, якщо хтось розповідає про щось важливе, брати участь у сімейних розмовах, самі стають центром уваги, коли діляться своїми успіхами або негараздами.

Спільні родинні сніданки, обіди, вечері, а також і проміжні між головними прийомами їжі чаювання рятують від їжевередульств ще й тим, що дитина засвоює режим харчування. Вона їсть разом з усіма приблизно в однаковий час і не має потреби перехоплювати щось, тим самим псуючи апетит і звикаючи до магазинного непотребу. Звичка під’їдати виникає саме тоді, коли не існує сталого режиму і батьки, переймаючись тим, що дитина може зголодніти, пропонують їй якийсь харчовий дріб’язок. Пропонуючи дитині щось перехопити поміж їжею, ми формуємо стійку і некорисну звичку їсти похапцем, мимохідь, поміж справами. Спочатку закришені печивом малюки на дитячих майданчиках, потім школярі з булочками над домашнім завданням, а далі вже ми, дорослі, із хот-догами над клавіатурою. Картина, коли мама кличе малюка, який весело стрибає з однолітками, щоб кинути тому у ротика щось їстівне, цілком звична і абсолютно антифізіологічна та антипсихологічна. По-перше, ані дитячий, ані дорослий організм не потребує постійного перетравлення їжі, а особливо тоді, коли перебуває у фізичній активності. По-друге, ми ризикуємо зіпсувати смак до свіжої, щойно зготованої їжі на користь печива й цукерок, знову ж таки створюючи прецедент для перебирання їжею.

До того ж, якщо дитина харчується окремо чимось найкращим і найсмачнішим, що готується і бережеться лише для неї, вона дуже швидко звикає до своєї унікальності й винятковості. А особливі діти можуть вимагати особливих смаколиків. «Найкраще – Танечці», – казала бабуся моєї подруги-сусідки і хапала зі столу шматок торта із прозорою желейкою, щоб метко переправити його до онуччиної тарілки. «Це перша полуниця, вона дорога, не дам – не проси!» – казала вже сама Таня, ховаючи за спину миску з червонобокими ягодами, припорошеними цукром. Скільки себе пам’ятаю, заздрила їй, бо усім мала ділитися з братом, а ще з мамою і татом. «Усі хочуть смачного», – говорила мама і вділяла кожному порівну мандаринових скибок. Але сильнішим за заздрість було моє щире здивування і подекуди переляк: чому Таня так верещить, тупає ногами і відкидає посуд, якщо чогось хоче або не хоче їсти? Якось і собі спробувала. Мама мовчки переклала вміст моєї тарілки татові, а запльований компот виплеснула в умивальник. На тому вечеря для мене і скінчилась.

На завершення розмови бабуся, вочевидячки розчарована в мені, потяглася за своєю сумкою і дістала з неї пахучий пакунок та термос: «Ромочко, йди сюди, візьми бутербродик».

– У нас лишилося кілька хвилин. Ви зможете погодувати Рому пізніше.

– Я не буду, ба-а, не хочу… – протягнув хлопчик, не відриваючись від іграшок.

– Бачите, що ви наробили! Ромочко, іди, один шматочок – і я тобі на ніч мультик увімкну, який захочеш, навіть довгий-довгий.

Ще одна поширена помилка – заохочення за з’їдене, а також їжа як заохочення. «Усе з’їси – підеш до друзів», варіанти – дивитимешся мультики, ввімкнеш комп’ютер, пізніше ляжеш спати і т. п. Їжа стає розмінною монетою у задоволенні бажань, і заради того, щоб досягти бажаного, діти їдять. Їдять, навіть коли не хочуть, їдять несмачне, їдять, аби отримати те, що, власне, з їжею ніяк не пов’язане. Оскільки батьки маніпулюють дитиною за допомогою їжі, вона й сама швидко вчиться маніпулювати натомість: «Я все з’їм і завтра не піду на фізкультуру. Добре?»

Їжа як стимул, заохочення, подарунок за зроблене – теж не кращий варіант. Дитина, яка прибирає у своїй кімнаті за цукерки, цілує дідуся за пряник чи погоджується миритися з братиком за шоколадний батончик, поступово набуває впевненості в нещирості, в тому, що всі та все роблять не тому, що люблять одне одного чи прагнуть допомогти, а тому, що чекають на винагороду. «Мамо, не купуй мені «Барні», я все одно думаю, що Лєнка дурна!» – таким нехитрим зізнанням своєї доньки поділилася зі мною одна клієнтка.

Окремо хочу написати про зомбі-діток, малюків, що їдять, не відриваючись від монітора. Уперше таке побачила в ресторані готелю, в якому ми відпочивали родиною. Кожного ранку, вдень і ввечері за столиком неподалік від нас вмощувався хлопчик років восьми. Його мама вмикала мультик на смартфоні та йшла по їжу. Хлопчик, приклеєний до сюжету, не реагував ні на що, ні на розмаїття страв, що їх наносила мама, ні на людей, що сиділи поряд, ні навіть на галасливість мого сина, що жваво роззирався, бігав за їжею, випадково зачіпав його та коментував усіх й уся. Зомбі-хлопчик просто сидів, втупившись очима в екран, меланхолійно поглинав їжу і навряд чи відчував щось на смак. Телевізор, планшет, смартфон – погана компанія за столом. Вони повністю поглинають дитячу увагу, змушуючи з’їдати більше (бо механічно) або менше (бо втягують) за норму. Дитина не відчуває ні смаку, ні того, втамований голод чи ні. Нанівець зводиться не лише саморегуляція, вміння прислуховуватись до потреб свого організму, а й соціальні, культурні навички: дитина з активної комунікабельної істоти перетворюється на комп’ютерну приставку.

Зрештою Ромі набридло бавитись пупсами. Він підійшов до нас та сів поряд із бабусею, яка оперативно скористалась ситуацією і витягла бутерброд. Хлопчик звично відвернувся.

– Не буду, не хочу…

– От бачите, – докірливо глянула у мій бік старенька. – Може, шоколадку?

Хлопчик жваво висмикнув шоколадно-вафельну паличку з бабусиних рук і взявся смачно хрумтіти.

Дитячий смак розвивається поступово і залежить від того, що саме, як часто, в якій кількості, послідовності та смаковій насиченості їсть дитина. Думаю, всі мами час від часу пробували каші та овочеві пюре, які заобищіч наминають беззубі малюки, кривилися і випльовували. Немає нічого противнішого за смак, вигляд і консистенцію, наприклад, пюре з броколі – найліпшого делікатесу немовлят. До речі, наша доросла реакція на їжу є для дитини важливим сигналом щодо того, їстівна вона чи ні навіть у кількамісячному віці. Тож не варто чекати, що малюк любитиме те, щодо чого ви на його очах продемонстрували негативну реакцію. Тож «Сама їж свою вівсянку» – цілком адекватна реакція дитини, яку намагаються годувати здоровою їжею у родині любителів віденських ковбасок. Смакові вподобання родини більшою частиною переймаються дитиною, хоча, звісно, бувають і винятки. Скажете: «Ми любимо борщ, а він викидає капусту під стіл!» Тоді подумайте, де малюк міг бачити таку реакцію (садочок?), а також поцікавтесь, що саме нагадує йому борщова капуста (дитяча уява може побачити в тарілці що завгодно, і капуста цілком може обернутись океанськими водоростями чи дощовими черв’яками).

Варто пам’ятати, що сіль, цукор, спеції та інші органічні та хімічні підсилювачі смаку, зокрема і глутамат натрію, що міститься в більшості готових магазинних наїдків – змушують рецептори до адаптації і знижують поріг смакової чутливості. Дитина, яка росте на чіпсах та жувастиках, вередуватиме, коли їй запропонувати манну кашу, а дорослою навряд чи оцінить вишуканий смак ніжної форелі або тонкий букет французького вина.

– То чого саме ви хочете? – запитала я бабусю насамкінець. – Як, уявляєте, Рома має поводитись?

– Це ж так просто: їсти те, що йому пропонують, без істерик і впертості, не псувати собі апетит перед їжею і не зловживати оцим, – бабуся тицьнула пальцем у блискучу обгортку.

Підсумуємо нехитрі правила, що можуть допомогти не лише Ромчиній бабусі, а й багатьом іншим дорослим нагодувати дитину з користю та не зненавидіти куховарство і годування:

– пропонувати страви в достатній та необхіднійкількості;

– залучати дітей до розробки менюта дозволяти самостійно регулювати обсяг порцій;

– організовувати спільні приготування сімейних сніданків, обідів та вечерь;

– творити традиції родинного приязного столування.

Смачного у затишному родинному колі, дорогі батьки!