Читать книгу Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами - Вікторія Горбунова - Страница 8

Трирічна Наталочка сиділа на диванчику поряд із мамою тихенько і майже незрушно. Їй, звісно, хотілося швидше зіскочити й побігти до іграшок, але мама сказала: «Будеш поряд», – і дівчинка не наважилась суперечити, лише дивилася на ляльок у маленькому ліжечку і хилила голову то на одне плече, то на інше, не інакше як колискову наспівувала. Я, замилована, трохи «випала» з розмови з її мамою, до якої повернулась на словах:

– …Вона вже доросла, тож я хочу, щоб і поводилась відповідно, сама вмивалась і зуби чистила, речі в садок збирала, вдягалась, посуд зі столу за собою прибирала, іграшки складала на місця, форму на секцію теж і стежила, чи є чисті речі на завтра. Хочу, щоб без нагадувань, щоб я не мусила над душею висіти, щоб це були її домашні обов’язки, які б робилися вчасно і без нагадувань. Усе, період безпорадності минув.

Наталка потупила оченята. Я їй усміхнулась, і вона усміхнулась у відповідь.

– А давайте ми відпустимо Наталочку до ляльок… – на цих моїх словах дівча аж підскочило над диванчиком від щастя, – а самі все детально обговоримо.

– Якщо це необхідно, то звісно, – сказала мама.

Наталка вистрибом подолала три метри до іграшкового куточка і взялася до улюбленої дитячої справи.

– І так завжди, – прокоментувала мама. – Аби гратися.

Думаю, перше, у чому варто розібратися у випадку скарг на дитячу неорганізованість, – це те, що для батьків, власне, означає бути організованим. «Я в його віці корів пас та свиням їсти давав!» – гордо заявляв один незадоволений безладністю свого семирічного сина тато. Звісно, сучасні міські діти не можуть повторити подібних геройств, однак цілком здатні брати на себе значну частину домашніх обов’язків, чим старші – тим більше. І звісно, допомога у хатніх справах долучає дітей до праці та полегшує життя нам, батькам, однак чи пов’язано це з організованістю і наскільки?

Організованість – це передусім саморегульованість, навички планувати свій час та діяти відповідно до цього плану, вміння розставляти пріоритети, самостійно розподіляти час між справами так, щоб зробити усе необхідне, а також обирати головне та відмовлятись від не важливого. Тож догляд за тваринами, як і будь-яка інша допомога дорослим, є лише справами, які дитина має вписати у свій порядок денний. І тут важливо, щоб ці справи, по-перше, були посильними, а по-друге, їх кількість має бути такою, щоб у дитини лишалися час і снага на інші, важливі для неї особисто речі, в тому числі й на байдикування. Заважкий тягар домашніх обов’язків та посилена вимогливість з боку батьків можуть не лише розхолодити дітей, а й назавжди відбити бажання робити будь-що. Пригадаємо, якою б організованою не була Попелюшка, навряд чи їй вдалося б упоратися з усім скопом справ без чарівної допомоги – чого вартувало лише розібрати сім мішків сочевиці та гороху!

Тож перше, про що міркуймо, – скільки мішків до снаги розібрати вашій дитині. Адже саморегуляція можлива лише за зваженого та індивідуально розрахованого навантаження. Одній дитині заввиграшки і до школи самій зібратися, і уроки зробити, і в кімнаті прибрати, і посуд за усіма перемити; іншій важко без батьківського супроводу навіть до школи дійти вчасно – або ґав ловитиме, або на манівці зіб’ється. Скажете, справа виховання. Так, але не лише. Усі діти особливі, як і унікальна специфіка їхнього зростання.

Якщо міркувати про традиції виховання, то в одних родинах пріоритетом є культурний, інтелектуальний розвиток, і вже дво-, трирічних малюків віддають до шкіл іноземних мов, ізостудій, вчать грі на клавішних чи струнних: у таких родинах може не бути акценту на хатніх справах. «Виросте – напрацюється», – міркують батьки і не навантажують дітей побутовими клопотами, аби вони мали змогу концентруватися на найважливішому. В інших – навпаки, головним є розвиток соціальний, вміння спілкуватися, поводитись у товаристві, бути частиною спільноти; малюки залучаються до усіх родинних справ – від ліплення вареників до походів за грибами. Спорт, навчання, здоров’я, догляд за молодшими та інше – усе це пріоритети, дотримання яких створює індивідуальний стиль та підхід, і зрозуміло, що й вимоги до кількості та якості дитячих справ будуть різними.

Індивідуальні особливості нервової системи також істотно впливають на здатність дитини давати собі раду з тією або іншою кількістю справ. Гіперактивні діти, а також ті, що мають складнощі в зосередженні уваги та демонструють імпульсивні реакції, потребують більшого контролю, спокійного та виваженого наставляння, участі дорослих у плануванні дня та допомоги у дотриманні режиму, для них важливі не лише кількість справ, а й їх чергування, зміна активних і спокійних видів діяльності, а ще прийняття, відсутність дратівливості з боку дорослих. Діти з чутливою нервовою системою, ті, кого називають меланхоліками, швидко втомлюються, а отже потребують більших перерв на відпочинок; збудливі холерики краще почуватимуться за сталого режиму, чітких вимог та відсутності різких санкцій; ті, чиїм нервовим процесам притаманна інертність, – флегматики – потребують часу на підготовку, обдумування кожної справи, воліють усе робити виважено та без зайвого поспіху.

– А в чому саме складність, пані Жанно? Наталка схожа на слухняну та поступливу дитину.

– Так воно і є, – Наталчина мама глянула вбік доньки. – Справа в тому, що їй вже скоро чотири. Діти моїх подруг у цьому віці набагато самостійніші за неї. Розумієте, я й досі не знаю, що таке вільний час. Ната постійно потребує моєї уваги. Самостійно вона лише грається. Усе інше – тільки під наглядом та за вказівкою. Доки дивишся – робить, тільки на своє відволічешся – вже й забула, про що йшлося, сидить та ляльок перевдягає.

– Як давно вам стало здаватись, що Наталка неорганізована та несамостійна для свого віку?

– Буквально цього тижня! Ми були в гостях, і Нелічка, донька моєї подруги… Ви б лише бачили, яка чудо-дитина! Їй ще немає п’яти, а вона все, буквально все робить сама! Навіть на малювання, а це в сусідньому від садочка будинку, сама ходить. Вихователь лише дивиться – і все! Вона навіть каву мамі варить і в ліжко носить! Уявляєте, ранкова кава від власної дитини?!

Наталці набридло бавити ляльок, і вона підійшла поцікавитись, де взяти папір та олівці, щоб малювати.

– Тобі іграшок мало? – шикнула мама.

Наталка насупилась і пішла назад.

Я встала, дістала папір, олівці, фломастери.

– Нічого страшного – ось, занесіть.

– Я зла, так? – Жанні стало ніяково.

– Ні, просто ви пробуєте порівняти непорівнюване – двох різних дітей.

Загальних порад щодо оптимальної кількості та конкретних справ, які здатна самостійно спланувати та вписати у свій день дитина, бути не може, єдине, що є – тенденції, і їх можна окреслити.

Перша: саморегуляція не виникає нізвідки. Діти ростуть, і нам варто робити це разом із ними. Зауважувати моменти, коли вони вже здатні на більше, та підтримувати їх у цьому, стимулювати, включати нові уміння у щоденність. Я довгий час боялася давати ножиці в руки своєму маленькому синові. Спочатку сама вирізала усі деталі для аплікацій, потім дозволяла йому тримати мене за руку, коли ріжу, але не більше того. Яким же величезним було моє здивування, коли одного разу у садочку я побачила, що він зосереджено і вміло орудує ножицями. Тож інколи не діти – ми не готові до їх самостійності. Уважність та готовність пережити недолугість перших самостійних спроб будь-чого – головні помічники на шляху розвитку дитячої саморегуляції. Дозволити самому різати, вдягатися, підбирати одяг, збирати та накривати на стіл, робити домашні завдання, варити каву врешті-решт – ось те перше, що ми можемо зробити для своїх дітей. Йти до цього слід покроково, раз у раз додаючи самостійні вміння та заохочуючи до нових.

– Жанно, давайте почнемо спочатку: чого ви чекаєте від Наталочки? Будемо називати по черзі й думати, як їй допомогти опанувати нове уміння.

– Гаразд. Нехай це буде ранкова і вечірня гігієна. Зуби чистити, вмиватися, душ приймати. Витиратися.

– Як це відбувається зараз?

– Зараз я її тягну з ліжка у ванну, вмиваю, тримаючи над умивальником, пхаю в рота намащену пастою щітку, потім даю рушник. Приблизно так.

– Тягнете? Тримаєте?

– Ну так. Це ж ранок, їй важко прокидатися. А до умивальника вона ще до ладу не дістає.

– Тобто перше – маємо розбудити трохи раніше, щоб був час на прокидання і сили самостійно дістатися ванної?

– Так-так, – усміхається Жанна. – А друге – щось придумати зі стільцем чи підставкою якою, щоб вона долізти і нахилитись над умивальником могла. Я зрозуміла. Господи, аж соромно. Будете сміятися, але ж і до щітки їй самій не дістати, та стоїть високо на поличці, та й рушник із сушарки не так просто стягнути.

Отже, другою необхідною умовою, що сприяє саморегуляції, є зручна та сприятлива організація простору, в якому дитина мешкає. Особливо це стосується малюків, яким важко користуватись дорослими речами. Це і зручні полички, гачечки, коробки для складання, чіпляння, сортування усього необхідного, і приладдя, що дозволяє без перешкод дістатись до важкодоступних, але важливих місць – унітазу, умивальника, шухлядки чи вішака у шафі. Також це стіл за зростом, зручний стілець, окреме місце для творчості, ігор та розваг, окреме – для зберігання іграшок та виставляння результатів своєї творчості… Для школярів важливе усіляке канцелярське різнофункціональне приладдя – папки, файли, сортувальні кейси, пенали, тижневий розклад на стіні, а також і дошка, на якій можна складати перелік справ, позначати їх важливість, дописувати, стирати та таке інше. З появою кожного нового захоплення варто відшукати для нього особливе місце. Звісно, не усім підліткам пощастило мати горища, гаражі чи гостьові павільйони, у яких можна влаштовувати репетиції зі своїм гуртом, обладнати спортзал чи художню майстерню, проте місце, а також і час для захоплень має бути більш-менш визначеним та сталим.

Взагалі, режим у розумінні спланованого наперед розкладу справ і відпочинку, якого чітко дотримуються, – третя базова умова сприяння дитячій організованості. Найперше – то логіка чергування спання, пробудження, дозвілля і навчання. Ті діти (та й дорослі), яким пощастило мати чіткий графік, набагато легше досягають успіхів у справах, адже у них сформоване щось на кшталт рефлексів, коли, що й після чого робити. Якщо ж життя організоване безладно, дитина не лише втрачає на розвитку навичок саморегуляції, вона ризикує перегулянням, переїданням, переспанням, пересидінням за компом чи перед телевізором, а всі ці «пере» виснажують більше за, наприклад, фізичну працю. Брак умінь самоконтролю справ і дозвілля переростає у звичку, що псуватиме життя і надалі, й хоча у малюків рідко буває відчуття змарнованого часу, дорослих, які в дитинстві не навчилися планувати свої дні, вона супроводжує повсякчас.

Наступної зустрічі Наталка вже не сиділа сама над ляльками, вона гралася разом із мамою.

– Я – Барбі, ти – Стейсі, ми красуні. – Наталка розподіляє ляльок та ролі між собою і мамою. – А ще подружки, – пояснює головне. – Я заправлятиму ліжечка, а ти приготуй сніданок. Поїмо і будемо гратися, вибирати одяг, готуватися до показу мод. – Вона кумедно веде ляльку, так, ніби та на подіумі.

Мама підігрує, теж веде ляльку модельною ходою.

– Ні! Спочатку справи! Швидко на кухню, а я в спальню!

Розподіл відповідальності – четверте правило сприяння дитячій самоорганізації. Зважте, що дитина може робити сама, а в чому потребує підтримки та тимчасового контролю. Значна частина відмов від батьківських прохань мотивується насуплено-ображеним «чому я»: «Чому я маю мити посуд, а не тато?», «Чому я прибираю у своїй кімнаті, а ви у своїй – ні?», «Чому я маю робити уроки, а ви дивитесь телевізор?»… «Чому я?» – то такий собі спосіб самозахисту власної дорослості, приміряння на себе правил, за якими живуть батьки, і якщо у відповідь на, в принципі, логічне запитання лунає безапеляційне «Тому що!» – дитяча віра в батьківську справедливість ризикує похитнутись, а бажання щось робити – розпорошитись.

Тож не приймайте одноосібних, а ще гірше – наказових рішень щодо дитячих обов’язків з догляду за собою та участі в хатніх справах; обговоріть усе та знайдіть спільне рішення, яке б улаштовувало усіх. Наведу уривок таких перемирчих перемовин між мамою та семирічним сином, що повсякчас сварилися через нечупарність малого і прийшли на консультацію у стані холодної війни – малий заявив, що буде жити у бабусі, та навідріз відмовився повертатись до батьків: «Давай ти готуватимеш шкільний одяг на ранок і складатимеш свої речі у шафу, а ще закидатимеш брудну білизну у кошик для прання, а я вже все пратиму, прасуватиму і приноситиму в твою кімнату. Як тобі такий план?» – «Гаразд. Тільки нагадуй мені про брудну білизну». – «Добре. Я можу перевіряти, наскільки вона свіжа, якщо ти попросиш». – «І тато нехай свої шкарпетки теж сам складає у брудне!»