Читать книгу Olya_#2 - Володимир Худенко - Страница 12

1

Хлоп-хлоп…

Хлоп-хлоп…

Командор перестав аплодувати і якось мовби знесилено опустив жилаві руки.

– Браво, gospozha Budanova, браво… – неголосно вивів він, ні на кого конкретно й не дивлячись. – Ви виявились достойним супротивником, хоча я й не очікував…

Він неуважно повів рукою.

– Коли уперше побачив вас… Ну таке, якась ница злодюжка з російської глибинки – оце і все, що сервер спромігся виставити проти мене? Проти зграї, проти НИХ?…

Знов неуважний рух рукою, бездумний погляд по тьмяному десантному відсіку.

– Господи, мені вас шкода.

Раптом темно-карий, палючий погляд командора втупився просто в Олю, відсік ізнов замерехкотів, і Олі на мить здалося, що зі звужених темно-карих очей сочиться диявольське молоко…

– Такий потенціал, пластичність, мнемоніка…

Хвилинна мовчанка, молоко пузириться в очицях.

– Так, так… а варіативність, реакція, так!

Ядучий масив індикації розсмоктався – Оля розмонтувала свій шолом.

– Так, так…

Лиха кровожерлива посмішка, зблиски.

– Клятий самородок… які риси!

І посмішка в’яне, райдужні зблиски пливуть.

– Так…

Темно-карий і світло-сірий погляди немовби злиплись, хвилинна мовчанка, мерехтіння салону – молоко пузириться, обпалює Олині очі, липне і закисає суцвіттями, ось вже сочиться із них…

– Бідне дитятко.

Однісінький порух брови – і зблиски никнуть, а Олин погляд холоне. Робиться вовчим, хижим.

– Ти знаєш, що ти абсолютно навіжена, так?

Командор склав руки за спиною.

– О, так, – кивнув сам до себе, – і ти живеш із цим, борсаєшся, воно болить тобі, так? Цей біль не минає, так? Нещасне, хворе дитятко.

Оля моргнула.

– А ти б могла стати одною із нас, так.

Янь задумливо кивнув.

– Можливо, я б сам тебе вів, чому ні? Тебе б ВЕЛИ, тобі б розказали, навчили противитись, жити… Ти б ЗНАЛА, а так… Уже пізно, все дарма.

Він опустив погляд.

– Ти бредеш, мов сновида, сліпець. Шпортаєшся, ковзаєш там, полохливо бредеш. Але…

Хвилинна мовчанка і знов – молочно-пекельний погляд, липне.

– Воно говорить до тебе, так?

Оля ізнов ледь помітно моргнула, повела бровою.

– Це так солодко, правда? Це страшно і солодко, правда? Несила йому противитись, воно жахає і манить, оце хворобливе збочення – лишень говорити з ним, Господи, лишень говорити… Його голос сліпить, мертвить. Лишень говорити з ним! Правда ж, Олю? Я знаю. Воно сама смерть, замогильна пітьма, глуха тиша липневої ночі.

Оля ледве покривилась, і вовчий погляд поник, затуманився. І райдужне молоко поповзло по очах.

– Я знаю, Олю.

І він замовк.

І тоді Оля сказала:

– Сантьяго-де-Куба, так? Це був той чортів ром?

Командор лиш кивнув.

– Вкрай вороже, руйнівне середовище для ботів.

Ізнов німий кивок.

– І я не відкалібрувала рецептори…

Оля мляво, неуважно всміхнулася, розвела руками – каштановий чубчик опав на поморщене чоло…

– …належним чином… Ну так – боти мали би бути масивні, вельми масивні. Чому так? Де ви взяли наскільки технологічний крек?…

Він стояв так само незворушно, розслаблено. Парадний мундир, іконостас орденів, розстібнутий комір кітеля… Рубіновий хрест «За евакуацію Катаріни» іскриться брунатно-рожевим. Але пузиристе сатанинське молоко між тим закисає в очах, холоне.

– Просто… мої покровителі впливовіші за ваших, міс Рушді, – розводить і він жилавими худорлявими руками. – Не беріть у голову.

– Я його деактивувала.

– Я бачу.

– Що далі?

– Уб’ю вас.

– Ні.

Десантники зиркали то на Яня, то на Олю, тоді втупились у саму Олю – усі п’ятеро. Але Оля виглядала незворушною, навіть апатичною.

Молоко ж в очах командора лиш раз загорілось та й згасло.

– Пустите його?

Янь ізнов лиховісно всміхнувся. Немов думка його розвеселила.

– Із задоволенням.

Кивнула Оля і знов активувала шолом – заходилась зосереджено вивчати кислотно-ядучі масиви даних із дисплейного забрала…

– Плануєте заразити мене і катер?

– Не знаю.

Оля крутнула головою.

– Креш, – мовила вона, зиркнувши на командора крізь щільний масив індикації. – Це симфонія руйнувань. Це досконалий, абсолютно, ірреально довершений патоген.

Здавалось, вона промовила те із захватом.

– Ось дивіться, – вона кокетливо повела вказівним пальчиком. – Давайте прикинемо, що він буде робити після активації на вахті космодрому…

– І що ж? – кровожерливий усміх.

– Номер раз, – грайливий усміх. – Він матиме допуски Руанди. Уже.

– Звідки?

– Від десантників і Асланоглу – їх він розчавить першими.

– Заждіть… він підбере генні ключі?

– У нього вже є генні ключі – ворушіть хоча б трохи мізками! – гнівливо просичала Оля. – Як вони, по-вашому, зливали дані без них? А дозатор, яким вони копирсались у нутрощах терміналу, по-вашому, функціонує без ключів геному? Дозатор приписаний до Руанди, як і вся решта, як і оці скафандри, човник, трансактивні рештки вашого хитромудрого вірусу… чи ви думаєте, я їх стерла, га? А от і ні!

Грайливий усміх.

– А ваш крек… оце найцікавіше!..

Кокетливий порух пальчиком.

– Він же зливав вам дані по абсолютно незахищених каналах, навпрямки.

Масиви даних замотались перед Олиним поглядом швидше, ледь-ледь скаламутились.

– Оце все, за чим ви там підглядали, – моїми маніпуляціями, балачками, мареннями… моїми і Асланоглу. Воно ж усе ішло до вас навпрямки – і тудою ж піде і креш! Стук-стук!..

Командор мовчав.

– А можливо, – Оля задумливо повела рукою, – він піде інакшим чином. Тупо перелопатить кодування і авторизується через якусь із резервних ліній Руанди. Або ще веселіше – вп’ється в котрусь із виводка ваших ракет, випущених по нас ракет, і таким чином присмокчеться до системи наведення, і вже звідти…

– Досить.

– О ні, почекайте! – здавалося, Оля сказилась. – Знаєте, що він буде робити далі? Знаєте?

Командор мовчав.

– Він за всяку ціну досягне Землі. Землі, Марса, густонаселених колоній – чого завгодно, будь-якого системного центру. Це абсолютно геніальна штука, за архітектурою це ретровірус, примітивний печерний фаг, імунний паразит. Але, по-перше, він вкрай віртуозно переймає якості системи, котру інфікує… якщо, наприклад, ним заразити бортову мережу, то задля свого розповсюдження він буде використовувати УСІ потужності даної мережі, усі системи і підсистеми і всі компоненти систем – наведення, навігація, гомеостаз, крафтинг, все, все, все!.. І він так чи інакше вийде за межі мережі, а якщо він уражає особистий інтерфейс…

– Досить!

– Ні!! – Оля скрикнула.

І продовжила:

– То він буде поводити себе, як його власник, – як людина, що мислить, хоча воно не може мислити, воно – примітивний організм, але воно дивним чином переймає на себе якості ураженої ним системи, і воно, це вже по-друге, комунікується між собою, кожен агент, кожний ланцюг коду абсолютно непередбачувано синтезується з іншим, утворюючи конструкт…

Оля видихнула.

– …високорозвинений руйнівний конструкт. Воно піде далі, і далі, і далі.

Видих із ледь чутним стогоном.

– Тобто якби воно заразило Руанду, то поводило б себе, як Руанда, що хоче заразити екіпаж, як хотіла б заразити, скажімо, абордажну команду… А тоді, як заразило б екіпаж, воно б поводило себе, як Руанда, укомплектована навіженим екіпажем, котрий жадає лише одного – рознести креш по всій Галактиці й куди завгодно далі. Не можна сказати, що креш МИСЛИТЬ, але що це таке, якщо не мислення? Не можна сказати, що креш має свідомість, але що це таке, як не свідомість??

– Замовкни врешті!

– Ні! Ні, довбаний вилупок!! Ні!!!

Оля заверещала і струснула головою – шолом знов деактивувався, і на примружені світло-сірі оченята впали густі й закудлані каштанові пасма.

– Ти знаєш, що він з тобою зробить?! Знаєш, blyad'??

Вона шаленіла… Не вона – загнана в пастку вовчиця.

– Він уб’є, знищить тебе найбільш жорстоко, найбільш нестерпимо болюче. Сидячи в тобі і вже ставши твоїм єством, він буде картати, і рвати, і нищити, мучити, рвати і рвати… Так він зітре тебе всього. Висмокче з тебе всі соки – всі дані, уміння, допуски, коди, ресурси, і пам’ять, і все, чим ти був, витравить, вип’є і виблює. Все…

Вона аж ричала, сичала, хрипіла і клекотала.

– Бо креш – це тотальна чума, пандемія, саме високотехнологічне зло, рекурсивна погибель.

Людоїдські вовчі оченята нестерпно гляділи на Яня.

– Задосить цієї мури, я хочу померти, – неуважний помах руки. – Капітане, у вас усе готово?

– Давно.

– Чекайте-чекайте…

Янь розсміявся. Якось так кумедно, зовсім по-хлопчачому. Прикрив рот худорлявою рукою, прокашлявся.

– Так, ви НАША, – спокійно мовив потому. – Яка фактура, Господи… І чому я не зустрів вас раніше?

Він помовчав.

– Але тепер усе дарма.

Оля теж помовчала, немовби чогось очікуючи, а потім заговорила також абсолютно спокійно:

– А найцікавіше тут те, що всі оці наші здогадки абсолютно безглузді. Бо ми просто не можемо знати, як себе поведе креш. Ну абсолютно. Він АБСОЛЮТНО непередбачуваний. І в цьому його головна особливість. Ви ж знали Кальонову, правда? – продовжила без усякої зупинки. – Бачили її?

Янь якось… спохмурнів?

– Так, я бачив Юлію Кальонову.

– Бачили, як вона дихає? Чули її кашель?

– Чув.

– І думаю, ви знаєте, звідки це взялось?

Командор мовчав.

– Для решти, – Оля чи не вперше за всю розмову окинула швидким поглядом спантеличених десантників, – коротко поясню. Російська пропаганда тих часів придумала вкрай приголомшливу і драматичну історію про бойове поранення аж десь ген у рукаві Щита-Центавра та відважну адмірала, котра керувала флотом, не приходячи до тями, хих…

Оля гидливо покривилась.

– Але насправді відважна адмірал ледь не преставилась на заштатному полігоні Роскосмосу в сузір’ї Змієносця – під час випробувань третьої версії крешу. Зараження пішло по всій флотилії, і на флагманському кораблі вижила вона одна – решту всіх повбивало. Та і її заледве відкачали!.. А креш прописався в ДНК – легені їй так і не відновили до кінця війни… Подейкують, що креш взагалі створила не людина, а штучний інтелект – як вам таке?