Читать книгу Olya_#2 - Володимир Худенко - Страница 2

Залізнична гілка була зовсім близько, і понурими липневими ночами поїзди раз од разу порушували дрімотну тишу окраїнного житлового масиву. Прогуркотить товарняк, а близько полуночі – швидкий пасажирський з області, збавить швидкість, утробно – гух-гух, гух-гух, та й підповзе спроквола до безликої станції. Постоїть там, пожде, покуняє між верб, ліхтарів, залитих їхнім матовим світлом перонів. Та й забереться геть. За ним прогуркотить, не спинившись, товарняк – один чи два. І так всеньку ніч.

А перед ранком, в глуху й одиноку пору, промчить приміська електричка. Гух-гух… Гух…

І так всеньку ніч, всенькі ночі, всенькі літа і роки. Немовби тиша, понура й росяниста, бездонна. Десь скрипнули двері під’їзду, десь гавкнув пес, завив на холодні зорі. І змовк. І тиша. Лиш мляві подихи вітру в розчинене вікно. Шелест стемнілих алей. Тріск цвіркуна у зів’ялих травах.

Та знов поїзди…

Поїзди…

Повзуть собі крізь тишу сонних омертвілих міст в глуху замогильну пітьму приреченої країни. Риплять, гуркотять – приколисують сплячих.