Читать книгу Olya_#2 - Володимир Худенко - Страница 3

Поїзд приколисав її, і вона ледь дрімала, притулившись чолом до змокрілого скла. Їй снився той млявий задушливий липень, громи над безкраїми нивами, зливи, розквашені рани світань. Снилось ТЕ літо, його лагідні руки, тепло од долонь, задуха квартири і гул літаків у журливих ночах, п’янке палахтіння зірок.

Вега, Данеб, Альтаїр… Чи як він казав?

– Вега, Данеб… я люблю тебе, Олю. Люблю…

Поїзд спинився десь біля Ярги – вона чула крізь сон, як він став і довго стояв потому. Аби рушив, то й не збудилась би, а так довелось. Підсліпувато глипнула по вагону – той був пустий. Із розтріпаної оббивки сидіння напроти стирчав зчорнілий поролон, нерівно блискали лампи, а з розчиненого вікна над її головою сиро війнуло болотом. Стояла лунка і печальна липнева ніч, гули цвіркуни у зарошених травах. Та десь зозулечка… Ку-ку – ку-ку…

Іще огляділась – мертво.

Та що ж воно це?

Чого стоїмо?

Сон не одпускав, і вона, аби швидше розчуматись, піднялась із сидіння, кволим рухом підхопила торбинку з продуктами, сумку через плече – рушила в тамбур. Там також було пусто, лише тхнуло доморощеним тютюном, так, немов хто палив ось зараз, – тільки-но кинув недопалок в ніч. А ніч стояла глуха, сумовита – лиш подихи вітру з некошених нив і та зозулечка. Ку-ку – ку-ку…

Зіяють розчинені двері тамбура – туди, в ніч.

Що ж воно…?

Вона позіхнула. Розніжено, мляво. Зиркнула в інший вагон – і там мерехтлива пустка. Ну хай. Поправила сумку, оправила сукенку. Намотала ручки торбинки на зап’ястя… та й рушила в ніч.

Вона знала цю місцину з дитинства – тут балка попід нив’ям, онно-де, отам, а в ній ставочок заболочений, в очеретах, осоці, верболозах. Там комбайнери в жнива завше викупуються, або дітвора яка чи молодь із сіл. Балка та здавна зоветься Вовкуновою, а вже чого – хтозна.

Од балки стежина уздовж лісосмуги, ледь не під самим полотном. Отак от іди-іди, і дійдеш до передмістя – хвилин десять чи й менше, онно вже воно видніється там, тьмяно жевріє над шосе… Ну хай. Обережно ступила на розбиту платформу – та аж пашіла теплом дня. Процокотіла підборами туфельок, зійшла вниз знівеченими мохастими сходами і обережно оминула розсип гравію – лишень би не покотитись!..

Вона ще дрімала вся, сновигала мляво по зрошеній стежині, а все ж розсудила просто – електричка чекає на зустрічний потяг. Скільки? Ну, мо й хвилин десять уже чекає. Хто й був у вагоні (а мало хто й був – вихідний), зійшов як і вона, на платформу та й почимчикував до міста. Все одно за Горкою електричка поверне на заводську територію, а там майже ніхто ніколи не сходить – ну, у вихідні. Ото всі й вилізли – знудилися ждати того зустрічного. А то мо’ він ще півгодини буде сюди волочитись – бувало тут таке, хоча і рідко.

Та і який їй, Олі, резон сидіти? Їй як навпрошки, то майже скільки само чимчикувати, як і од Горки. Тут аби не зарослі лісосмуги, то уже й біласті коробки житлового масиву було би видно… Так, трохи вгору підйом, тепер лівіше – затріпотіло під тихим вітром листя горобини. Оце одвідси направо повертає курна дорога на ближні села та аеродром – просто попід людськими городами. Соняхи та кукурудзиння з одного боку, а з другого – налите колосся. Дорогу куйовдять колгоспні машини в жнива, а інколи – криті брезентом військові вантажівки. То на аеродром. Та тепер вони рідко бувають, а от у навчання – страх Господній! Тільки й снували. І по дорозі – патрулі. Ледь не в кукурудзинні городів. А так можна і повернути, пройти зайве – там злітна смуга посеред поля і ангар в землю вкопаний, а ще поставили здоровенний локатор із кількома будками на тягачах, то так він досі й стоїть. Бозна навіщо…

А взагалі гарно там – місто відти добре видно, новобудови, шосе. І гайок такий, стежина, берізки… Гуляли вони там удвох із Максимом минулого літа не раз. Ох… Зозулю слухали.

Оля печально зітхнула і тут же одігнала тужливі думки. Ось скоро він приїде знов. Або хоча б листа пришле – давненько вже не було. Таак, тепер ліворуч між соняхів – на аеродром ходити ніколи. Не сьогодні.

Якось Оля й не боялась брести сими місцинами поночі сама – навіть не думала за те. Воно ж усе таке рідне, знайоме. Що тут може статися? Та і йти тут… Онно вже котельня, а за нею шкільний стадіон під прожекторами, сама сиротлива школа. Чого тут боятись, а головне – кого? Ні одної живої душі навкруг. І скрізь така тиша… Лиш та зозулечка кує. Чи що то воно? Таке наче потяг оддалік… Зустрічний? Чи вже електричка? Ой, та що ж це?…

Вона спинилась і торкнулась рукою облущеної стіни газетного кіоска. Ворухнулось наче під серцем. Раз і ще раз… Ох…

Випрямилась.

Вдихнула смолистий асфальтний дух, прілий запах отави…

Ох…

Ні, негоже так самій сновигати. Тим більше як вона тепер НЕ САМА. Тиша яка довкола! Ніч глупа, безлюддя. Аж сумно якось. І чого воно таке безлюддя, га? Ні по дорозі не стріла нікого, ні тут під під’їздами… ні душі. Пустка. А завше ж або дітлашня яка тирлується, або п’янички які отам у скверику байдикують. Ні, не гоже так ходити – можна було б і почекати в поїзді.

Ну нехай – що вже там. Онно вже їхній балкон і з кімнати мерехтить… Чи то мама вже вдома? Ліхтар під під’їздом коротко тріснув, об нього билась мошкара. І ніде ні душі, і тиша, і та зозулечка примовкла. Рвонувся вітер – доніс звідкілясь із сіл тривожне виття. Одгукнулось йому звідкись ближче – з городів чи з вулиці.

Олі стало геть сумно, незатишно. Мигтів Альтаїр у пропащій висі.

Вона рушила в під’їзд. Пройшла один проліт і враз спинилось. Занило у грудях і там під серцем потягло, стало млосно, недобре-недобре… Ох… Вона присіла на сходинку, віддихалась. Завило у скверику, зовсім близько.

А погляд устилала імла…

Вона піднялась і рішуче рушила вгору. Іще проліт.

Виття в під’їзді – одбилось громовицею од стін.

Гуууу!..

Гуух!

А боже ж мій світе!

Іще проліт. Цок-цок – підбори. Лампа тьмяно мерехтить, іржавий патьок тягнеться вздовж калічної проводки. Недобре-недобре…

ГУУУУ!!.

Бух!

Зі скриньки випав якийсь папірець. Із таким гуркотом – і просто Олі під ноги.

Вона захиталась і опустилась на одне коліно… Усе пливло перед очима, пливло… І тягло у грудях і нижче, і боже ж мій світе…

– Максиме, – зашепотіла вона блідими губами. – Макс…

Торбинка вислизнула з рук, і з неї викотилось двійко новеньких кришок для консервації та невеликий паперовий згорток – крізь нього проступала кров. Оля шарнула рукою по шорсткій запиленій кахлі і вхопила конверт (чи що то воно було?) – усе пливло перед очима, і вона заледве його бачила. Немов якийсь папірець…

Піднесла до очей, задурманено глипаючи, важко дихаючи.

Папірець таки…

Вона вгляділась…

Чорна п’ятикутна зоря-пентаграма аж наче блищала, устилаючи собою ледь не весь клятий папірець…

ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАРІАТ

МІСТА ЛАДОГИ

27. 07. 1982

№ 3/71

Місто Ладога, вулиця Калініна

СПОВІЩЕННЯ № 1295

ШАНОВНИЙ(А) (ІМ’Я) Ольга Іллівна

ІЗ СУМОМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ ПРО ТЕ, ЩО ВАШ (РОДИННІСТЬ, ЗВАННЯ, ІМ’Я) чоловік молодший лейтенант Максим Буданов ГЕРОЇЧНО ЗАГИНУВ (ОБСТАВИНИ, ДАТА) під час бойового вильоту 23 липня 1982 року, ВИКОНУЮЧИ СВІЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ ОБОВ’ЯЗОК У ДЕМОКРАТИЧНІЙ РЕСПУБЛІЦІ АФГАНІСТАН.

ПРИЙМІТЬ НАШІ ЩИРІ СПІВЧУТТЯ З ПРИВОДУ ВАШОГО ГОРЯ.

ВІЙСЬКОВИЙ КОМІСАР (ЗВАННЯ, ІМ’Я)

полковник Кирил Владиславович Арзамасов

Вона закричала, але крику не було. Того крику просто не було чутно. Вона кричала і кричала хтозна й скільки, але крику не було чутно, вона не дихала, а лиш кричала, і зрештою з грудей вирвався сам лиш приглушений хрип, а крику так і не було. Сльози лились на шорстку запилену кахлю. Кап-кап, кап-кап…

Глуха тиша очманілої липневої ночі, і те кап-кап, і хрип, і більш нічого.

Тоді вона кинулась як навіжена і метнулась у двері квартири з тим же неспинним глухим і клекотливим хрипом – двері були відчинені, а в коридорі пустка, шар пилу покривав тумбу і одежу на вішалці. Пил здійнявся і забив їй дихання, а вона ж усе хрипіла (кричала!), хрипіла… Немислимий гнилісний сморід ударив їй у ніс, а вона ж його навіть не одчувала… Видуті шпалери, запилена люстра, мерехтіння телевізійного екрана… Миски із давно згнилою їжею, повсюдна пилюка, пилюка… І два людські кістяки на дивані, давно висушені, запавутинені. Один у ледь розстібнутому синьому авіаційному кітелі з потемнілими значками та погонами, другий – у жовтуватому светрі до горла, точно такому ж, який був і в Олі…

Вона спинилась посеред кімнати і випустила з рук папірець.

І тут же почула чийсь сміх. Єхидний, тріскучий, заледве писклявий сміх.

І кроки. У себе за спиною, з балкона.

Різко обернулась і взріла у дверях балкона чиюсь тінь.

Низеньку маленьку тінь, що тихо ступала навшпиньках – немовби кралась до неї, Олі. Оля сахнулась, а постать вийшла під тьмяне світло запиленої люстри.

Маленьке русяве дівча у вигорілій червоній курточці стояло перед нею – червоний галстук недбало вибивався з- під вигорілої куртки, кирпате личко біліло, а оченята були такі яскраво-смарагдові, що наче аж поблискували непевним вогнем.

Дівча лукаво білозубо всміхалось.

Оля неначе хотіла щось до нього сказати, але лишень хрипло видихнула, а дівча тицьнуло в неї своїм маленьким пальчиком і безтурботно проказало:

– Devochka shla skvoz' kukushkino leto…

Bol'she ona ne uvidit rassveta.

– Що? – хрипло видихнула Оля.

– Ізолюйте джерело випромінювання!

– Щ…

– Послідовність ініціалізації порушена… Увага! Синхронізація даних… Ізолюйте джерело випромінювання!

– …

– Показники біотелеметрії не надходять… Збій реплікації. Увага – оператор у небезпеці! Встановлення екстреної лінії зв’язку з командуванням…

– Ви мене чуєте?!

– Я під обстрілом, повторюю, я під масованим обстрілом, маневрую…

– Зафіксовано значні зовнішні пошкодження… Порушення секреції вторинних акумуляторних батарей – оцінка часу ремонту неможлива. Виконується реанімація оператора…

– Олю, ви мене чуєте?! Ви маєте…

– Говорить капітан флоту Сил Безпеки ООН Нур Асланоглу, наказую за всяку ціну спинити…

– Ініціалізація… Відновлення клітинних волокон…

– Олю!..

– Діагностика… Розпочато процедуру відновлення нанодерми…

– Дідька лисого! Я не сидітиму тут…

– Мартінес, відставити! Я наказую тобі залишатись на борту! Це наказ, чорт би тебе забрав! Олю, ви мене…

– Ніііі!

– Інтеграція наноагентів не завершена – ізолюйте джерело випромінювання! Негайно покиньте небезпечну зону!..

– Мартінес, заткнись і залишайся на місці!

– …не виконувати накази і за можливості нейтралізувати – дозволяю відкривати вогонь на ураження!

– Містере Доусон, сер, прошу вас – покваптесь, бо нас зараз до дідька лисого зіб’ють! І… я нічого не бачу – патока глушить усі мої бортові сенсори, прийом.

– Спроба активації комунікативного інтерфейсу… Нейронний тракт готовий, усі системи готові…

– Кайле!..

– Швидкість відновлення структури наноагентів недостатня – негайно покиньте небезпечну зону!..

– Єво, заткнись і сконектись із її скафандром – вона зараз у зоні прийому… має бути.

– Наноагенти регенеровано на дев’яносто три відсотки, цілісність оболонки скафандра порушено, система нестабільна, система нестабільна – негайно покиньте небезпечну зону!..

– Добре… ох… тобто – слухаюсь! Але я її не бачу…

– Спроба ініціалізації успішна – первинний зв’язок з оператором встановлено. Виконується генерування інтерфейсу користувача…

– Говорить капітан флоту Сил Безпеки…

– Має бути в зоні… Олю, говоріть зі мною, ну ж бо! Вам необхідно негайно…

– Зареєстровано формування сторонніх паразитичних утворень… Увага – патоген ізольовано.

– От сучий вилупок! А щоб ти, тварюко, зсохся!..

– Мануело, що у вас там? Доповідайте!

– Канал передачі даних не авторизовано… Система очікує…

– Мем, тут… Мем. Доповідаю – промінь пройшов наді мною, я ухилилась, але філамент мене таки наздогнав, маршевий, здається, остаточно здох, маневрую на планетарних.

– Ви там усі цілі?

– Так, сер, так точно!.. Але довго я так не протягну, покваптесь.

– Первинна діагностика рецепторів нановолокна…

– Він усе одно нас рознесе, це не вихід!..

– Єво, заткнись, заради всього святого!.. Олю, ви мене чуєте? Олю, говоріть до мене. Олю.

– Запуск системи…