Читать книгу Tattoo. Читання по очах - В’ячеслав Васильченко - Страница 11

Вийшов із сумної будівлі. Надворі веселіше. Озирнувся. «Непривітність». Так охрестив побачене, коли заходив. Це не Солом’янка з Тревом на чолі. І зараз, виходячи, думки не змінив. Хіба що знайомство з Оленою трохи розбавило цю гнітючу сірість.

Вдихнув свіжого повітря. Класно! Кайф! Свобода! Ну їх до дідька, цих ментів. Це як лікарня. Зайдеш туди – й одразу чуєш, що десь болячка заворушилась. Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече. Як учили.

Сьогодні дощу немає. Але парасолю прихопив. Осінь. Усе змінитися може враз. Та й хмари зиркають похмуро.

Набрав Марченка. Той не відповів. Гм… Халепа… Що ж далі? Домовлялися зв’язатися. А зумер нагнав сум. Нічого. Почекати. І подзвонити ще раз.

Пішов і сів на лавку. Нікуди ж не поспішав. Часу – вагон. Можна й перепочити. І здути пилюку з мозку. Хоча вона там осідати й не встигала. Ще не відпочив від «підкиївських вовкулак»[39], а вже нова загадка. І не вдома. Де все знайоме. І дядя Ко на підтанцьовках. А тут, у місті мільйона троянд, куди приїхав уперше, все не те. Все чуже. Багато незвичного. І допомоги чекати нізвідки. Тільки від Ігоря. Але той теж не «дідо-всевідо». Ну, й Олена ще…

Туди-сюди проходили люди. Проїжджали машини й вонючі маршрутки, торохкочучи погано прикрученими залізяками. Снували в пошуках їстівного голуби, видаючи заспокійливі звуки. І до всього і всіх їм байдуже. До самотнього чоловіка з чорною сумкою «ARMANI» – теж. А він також ні на кого не звертав уваги. Зустріч із капітаном Онищенко закаламутила в серці. Розбурхала непокірну приспану стихію. І вона ніяк не заспокоювалася. Привабливий образ запав у душу. Глибоченько. І став її центром, випхавши за межі все зайве. Зайве на цю мить. Але скільки ця стихія триватиме?

Дівчина справді шикарна. Розумна. Красива. Сексапільна. Один з основних інстинктів спрацював знову. Це добре. Гірше було б навпаки. Хоча… Навіщо це зараз? Тільки заважатиме. А тут же ж роботи… Ні за що вхопитися. І де інформацію брати? У Києві є Кодаковський. У Франції[40] був Фаб’єн. І Антуан. Допомагали. Там було простіше… Правда, там Богдан лише «підспівував»… Тут же…

Знову набрав Марченка. Цього разу теж не відповів. Не чує? Забув телефон? Перевів у «німий» режим? Дідько! Варіантів – вагони. Але людина відразу ж думає про лихе. І уява такого навимальовує! Особливо ж – коли розслідуєш.

Заховав телефон до сумки. Знову обдивився довкола. Нічого не змінювалося. Хіба що люди й машини інші. Загальна ж картина стара.

І Марченко мовчить…

Відчув себе самотнім. Покинутим усім світом. Тією його частиною, яка Богдана знає. А він знає її. А тут ще й Олена небезпечною бритвою по серцю. Розкраяла на дві частинки. Одна рветься до неї, а інша – шукати вбивцю. І що тепер бідному професорові робити? Роздвоїтися? Так швидше станеш пацієнтом психушки, ніж допоможеш. Ех, чому він не робот? Заклали програму – пішов розслідувати. І хай навіть сотні найчарівніших Олен ходять поруч, як зараз голуби. Роботові все «фіолетово». Або – «по барабану». Чи «цимбалах». Ось так. Таке щасливе життя. А то сидить тут і скисає. Мліє тою половинкою, яка хоче знову до пані капітана. Яка підставляє ніжку тій, справжній, що рветься шукати вбивцю… Ехе-хе… Ось до чого може довести людину самотність. Навіть за кілька хвилин. А ви кажете Робінзон Кру…

Озвався телефон. Вевешна «Весна» лунала в Донецьку, може, й не звично, та голубів не налякала. Зате кілька перехожих озирнулися.

– Слухаю, – запустив до ефіру радісну хвилю Богдан.

– Привіт! – сказав Марченко. – Вибач. Телефон у машині лишив. А це тільки побачив.

– Забудь, – перекреслив професор. – Є чим потішити старого втомленого «індіанця»?

– Який на стежку війни вийшов? – спробував відгадати причину такого виверту донкор.

– Майже вгадав, – хмикнув професор. – Який полює на хлопців негарних.

– Блідолицих?

– Усяких. Головне – негарних. Щось нове про Кречета є? – перейшов уже до справи.

– Трохи.

– Давай.

– Не по телефону. Ти зараз де? Від міліцайні далеко відійшов?

– Ні. Тусуюсь біля перехрестя Молодогвардійців та Ульянових. З голубами й перехожими. Кайфую від «внутрішньої самотності».

– Чудово. Я зараз на бульварі Шевченка. Уже сідаю в машину. Скоро буду.

– Добре. Чекатиму.

Лисиця знову поклав телефон до сумки. І задивився на молоду маму з візочком. Та зупинила «транспорт», нахилилася до «пасажира» й наполегливо розповідала йому про «не можна». Хлопчик уважно слухав, але не дуже вірив, що на світі є щось із таким дивним ім’ям – Неможна. Він тільки чув про нього від мами. Ось і зараз вона це ім’я укотре повторювала. І хлопчику стало сумно. А сум, очевидно, він не любив. Тому й заплакав.

Лисицю аж у серце шпигонуло. Шкода малого плаксія. Той ридав ну так уже ж жалібно, що професорові захотілося його заспокоїти. Тільки він не знав як. Не мав досвіду.

А малий усе не вгавав. Ніякі цяцьки не допомагали. Мама вже й не рада. Та нічого не повернеш. Не бачений ніким і невидимий зараз Неможна знову оживав у маминих вустах. І все збільшував хлопчиків сум.

Зупинилася бабуся в червоному беретику і з невеликою допотопною сумочкою. Стала розповідати, що плакати – негарно. Почала соромити. Та хлопчикові байдуже. Він не дуже дослухався. Рюмсав далі. А якщо й почув щось, то не дуже погоджувався. Бо стільки вже переплакав. І майже завжди допомагало. І майже завжди одержував, що хотів.

Зупинився чоловік за шістдесят. У бейсболці «Reebok». Тримав пакет із написом «Донбас Арена» і яскравою фотографією щедро освітленої «тарілки інопланетян», над якою спалахнули зірки салюту.

– А я ось бабая позву, – сказав «Reebok» суворо. – І він тебе забере. Якщо не перестанеш плакати. Чуєш?

Маму вже й занудило від «конфузу». Та й добровільні помічники встигли дістати. Але, очевидно, вроджена інтелігентність не дозволяла молодій жінці сказати, куди кожному треба йти. Чи всім одразу.

Лисиця підвівся й наблизився. Тримаючи в голові план.

Плаксій розумів, що зараз – його зоряний час. За жарпташиного хвоста вчепився міцно. І вкладав у «дійство» всього себе. Перед очима вдячних глядачів.

Професор зупинився біля «зірки епізоду». Дістав із сумки «шмайсера». Витягнув із нього магазин, перевірив, чи у стволі немає патрона, й дав зброю малому. Той протяг руку назустріч і, торкнувшись до тяжкої залізяки, захотів узяти. Богдан розумів, що хлопчик не втримає. Тому примостив поряд. Недавній плаксій прикипів до пістолета поглядом і поклав на нього маленьку долоньку. І плакати забув. Почав невпевнено вимальовувати на мокрому фейсику усмішку. Яка семафорила про блаженство. Та жінкам цього не зрозуміти. І матуся оторопіла. Заклякла. Забула, як говорити. Перехожі теж. Німа сцена. А Лисиця дістав дозвіл на зброю й показав:

– Ось. Усе офіційно. Законно. Я не бандит. Я… – дістав ще одне посвідчення, – журналіст. Читайте: газета «Презумпція». Чорним по білому.

Німа сцена не оживала. Невже по цілющу й живлющу воду треба бігти? Це в Богданові плани не входило. І лише замовклий плаксій жив. Він із цікавістю дивився на не бачену раніше «іграшку».

– Ви божевільний! – закричала мама й витягла мобільний. – Я міліцію викличу! – почала «ритися» в телефоні, супроводжуючи це електронними піками.

«Воскресіння» жінки раніше за всіх зрозуміле. Мати ж.

– А он вона, – показав професор на управління, усміхаючись. – Можна й пішки піти. Швидше буде.

– І піду, – натиснула «словом і ділом» налякана жінка. – Зараз.

– Але ж дитина замовкла, – сказав Богдан. – І голос не зриває. І клітини нервові на місці.

– Але ж це зброя, – не вгавала молода матуся. – А ви її дитині маленькій.

– Я все зробив, щоб нічого, не дай Господи, не сталося. А без патронів пістолет усього лиш залізяка. Не більше. І шкода від неї – коли тільки на ногу впаде. Але й цього не буде. Дитина не підніме, щоб перекинути через бортики. Та і я поряд. І ви…

– Але ж…

Вона не знала, що сказати. Богдан усе розклав на полиці. Технічно. Грамотно. Комар носа не підточить. Професійний юрист, звісно, знайшов би шпаринку. Але професор нутром чув, що поблизу таких немає. І – почувався спокійним.

– Ви ж…

Іти далі думка молодої жінки відмовлялася. Та, власне, жодної дороги в неї й не було. Тому й тупцювала на місці. Переступаючи з ноги на ногу.

– А хлопчик ваш – справжній чоловік, – усміхнувся Лисиця. – Магію зброї просік одразу. Он який спокійний. Мабуть, розуміє, що тепер бабай його й сам боятиметься…

Мама несміливо усміхнулась. А усмішка їй личить. Придивися – й побачиш нічогеньку таку. Але… Досить їх на сьогодні. Забагато на квадратний кілометр. Сама вже пані капітан чого варта. Причепилася до серця й таке з ним витворяє. Наче відьма. Що вночі корову чужу доїть. Коли разом із молоком і кров дзюрчить.

Кілька разів засигналила машина. Богдан поглянув туди, звідки долинули звуки. Марченко. Він стояв біля авто, просунувши крізь опущене скло руку до керма. І знову натиснув на клаксон[41].

– Іду, – махнув професор, а потім нахилився до хлопчика й сказав: – Вибач. Мені треба йти. І штуку цю забрати. Правда, класна? Мені теж подобається. А ти поки їдь з мамою. І слухайся її. Вона в тебе найкраща у світі. Такого козака народила. Їж кашку, щоб вирости сильним. І тоді купиш собі таку ж «іграшку». Щоб захистити і себе, і маму, і дружину майбутню з дітками. Бабаї до того часу не вимруть. Повір. А такою штучкою їх можна відігнати. Тільки зараз не плач. Ти ж справжній чоловік? Покажи, що я не помилився. Добре? Мені це дуже потрібно. Не люблю програвати. І розчаровуватися в людях. О’кей?

Хлопчик слухав Лисицю й не зводив з нього очей. Здавалося, що дитина й справді розуміла сказане. А може, усе саме так і є? І це лише ми думаємо, що такі розумні та досвідчені. А дітки про себе тільки усміхаються, дозволяючи нам вдавати із себе великих цабе. Просто жаліють нас. Не хочуть поламати віру в нашу всесильність. Ну, майже всесильність.

– Будь розумничком, – сказав Богдан і потиснув малюкові пухкеньку долоньку. – І вирости чудовою людиною.

Хлопчик зачаровано дивився на незнайомого дядю, не відриваючись. Ніби той – маг-факір-ілюзіоніст. Чи навіть і більше.

Лисиця обережно забрав пістолет і рушив. На ходу вставив магазин і заховав до сумки. Ішов і відчував кілька поглядів. Незатишно. Ніби цілилися в спину. Як у сні, коли ти безсилий зробити хоч щось. Бо мусиш іти. Іти саме так. Випрямивши спину. Показуючи всім, наскільки ти впевнений у своїх рухах і словах. Наскільки вмієш керувати собою. А інколи – і світом. Хоча ти ж насправді – така, як і вони, людина. І тобі теж буває страшно. І в тебе теж є багато того, що не вийшло й не збулося. І вже ніколи не збудеться. Як би ти не хотів. Але ти все одно йдеш. Так. Гордо і впевнено. Ніби ти – сучасний бог. Ніби пишеш нову міфологію. Міфологію сьогодення. А сьогодні, якщо ви забули, ХХІ століття на дворі.

Остерігався, що в спину вистрілить хлопчиків плач. Боявся цього найбільше. Навіть легше було б, якби усмалили з бойового. Ну, якщо б тільки поранили… Аби лиш «козак» не заплакав. Аби лишився заспокоєним. Повторював про себе цю мантру всю дорогу. Заклинав усіма відомими способами. І таки спрацювало. Слава Господу! Шматочок казочки таким і лишився. Не розлетівся на мільйони вимушених пазлів. Які назад ніколи не складаються. Вимушеність узагалі до добра приводить рідко.

Нарешті подолав тих десятків із десять метрів – і випробування тишею закінчилося. Скинув із плечей кілька тонн, коли зупинився біля Ігоря, а позаду не лунали крики-плачі. Зупинився і – видихнув.

– Привіт! – дав «на щастя лапу» професор.

– Давно не бачилися, – відповів Марченко своєю «лапою».

Лисиця відчув силу. І зрадів. Тут, «на чужині», йому це ой як потрібно. Бо ж ніби – не сам. І поряд – надійне плече. Так здається. Але хай би так було й насправді.

– Незчувся, як ти й приїхав.

Професор явно радий зустрічі.

– Та без заторів, – прокоментував Ігор. – Аж дивно. Рідко так буває.

– Чудово.

– Поїхали! – кивнув на стального «мустанга» донкор.

– Куди? – поставив логічне запитання «Питайко».

– Для початку в місце одне затишне.

– А потім?

– А потім – розберемося.

– Сподіваюся, це не стрип-бар?

– Ні. Ще рано. Дівчата відсипаються. Накрутилися за ніч.

– Це точно. Накрутилися. А ти, я бачу, в темі.

– Так, робота ж така.

– Класна робота. І виправдати нею можна все.

– Не все. Є моменти.

– Уже пробував?

– Було.

– Веселий ти хлопець, пане Марченку.

Лисиця легенько штовхнув Ігоря в плече.

– У нас таких багато. Регіон веселий. От і люди веселі.

– Та я вже бачив. Хтось із Кречетом так повеселився… Гаразд. Поїхали.

Сіли. Донкор завів, і «лачетті» рушила, швидко віддаляючись від голубів, перехожих, замовклого хлопчика й Петровського райуправління.

Ігор вів упевнено. Але Богдан все одно відразу ж пристебнувся. Будь береженим – і Господь збереже тебе двічі.

Про обіцяне «трохи» Лисиця нагадувати не поспішав. Стратегію ставив на перше місце. Якщо не забував. І тоді це допомагало.

– У Кречета тесть – колій, – почав «інформувати» Ігор. – Ну, свиней коле. Досить давно вже.

– Ого! – вирвалось у Богдана. – Таки жінка, – покивав із залізною усмішкою. – Термінатор же говорив. Ось так, значить, усе? Хо-хо. Ніж тонкий. Рука поставлена. На «пацях» бідних натренувався, свинячий кілер. А потім і на людей перекинувся?.. Ну, на одного. Усе скочується до банальщини. «Убивство на побутовому ґрунті». Сумно.

– А ти хотів страшних таємниць, глибоко захованих відгадок і сили розуму від безстрашного столичного детектива?

– І трошки – від його помічника… – ображеним голосом повідомив Лисиця. – Чого ж тоді аж із Києва пхатися за тридев’ять земель? Щоб почути про тестя, який ненавидів зятя і професійним ударом відправив його за вічний горизонт? Через те, що свинí тату погане зробив? Ха-ха-ха. Дуже весело. Гумор по-донецьки.

– Тут не все так просто, – спокійно повів Марченко. – По-перше, тесть – колишній. Кречет же з дружиною два роки як не живе.

– Тим більше! – аж наче зрадів Богдан. – Залишилися обра́зи. Не поділили щось. От і вирішили розібратися. Поставити жирну крапку.

– Але колій би очі не зачепив.

– Чому це? – розвернувся до водія професор.

– Він же «професіонал», – спокійно міркував уголос донкор. – А вони очі не виколюють. Точний удар у серце – так. А очі ж нащо?

– Забобони, мабуть, – задумався Лисиця. – Щоб не залишився в очах образ убивці. Така побрехенька давно вже ходить з вуст в уста. Кожен у дитинстві чув про неї.

– Але навіть якщо все й так, навіщо йому так відкрито себе підставляти? – тримав свою лінію Марченко. – Усе ж просто. Такий удар одразу вкаже на нього. Він такий тупий, що не зміг вигадати щось оригінальніше? І не таке явне? Не вірю. Той, хто хоче вбити, придумає, як відвести від себе підозру.

– Тупих на світі багато, – заспокійливо мовив Богдан. – Та й ідіотів теж. А хіба не доводилося чути, як злочинці губили на місці злочину документи? Приїжджають оперативники, а там – сюрпрайз. Паспорт. На ім’я громадянина Забувайка Дурня Лоховича. І адреска каліграфічним почерком. Вони туди. А там друг їхній щирий кайф ловить. Заховався один. Ну, дуже надійно. За сімома замками. Хе! Усе просто. Бовдурів на світі – непереводно, як казав Свирид Петрович Голохвастов. Не думаю, що Донецьк тут помилувано… А може – терпіння в тестя через край хлюпнуло? І відкладати далі вже не міг. Чи просто не подумав про схованку. Або вдарив, а дотумкав про все вже пізніше. Коли нічого не змінити.

– Гм, – почухав ніс Ігор. – Може бути. Але перевірити треба. Та й інших зачіпок поки немає.

– Треба, – із жартівливою серйозністю кивнув Лисиця. – Негайно. А, до речі, ми куди їдемо?

– А до тестя і їдемо, – дістав Марченко папірця з ніши під магнітолою і прочитав: – Мордовцев Степан Пилипович. 1948 року народження.

– Далеко?

– Кілометрів двадцять із хвостиком. До Павлоградського. Це неподалік Лариного. Там, до речі, між ними «Ларинський степ». Ландшафтний заказник такий. Місцевого значення. Часу небагато, але одним оком накинемо. Та й Кальміусом[42] помилуємося. Люблю я його. У деяких місцях у нього є скельні каньйони. Зганяли б до витоку. Серед скель забетонований пам’ятник природи. Цікаво подивитися, як із джерела починається серйозна ріка. Було б більше часу… Ех… Показав би я тобі такі місця… Усю нашу красу…

– Спочатку робота. Насолода потім.

Марченко кивнув і натиснув. Машина слухняно додала. І полетіла назустріч новому.