Читать книгу Tattoo. Читання по очах - В’ячеслав Васильченко - Страница 4

У кабінеті Бондаренка – двоє. Він і Лисиця. Сидять візаві. На столі – чашки із зеленим чаєм. Щойно залиті. Одна з логотипом «Якобс». На іншій красується викрутасами «Сергій». Над чашками здіймається пара. Але далі все закінчується невесело. Для пари. Вона відразу зникає…

Бондаренко подав Лисиці чашку з логотипом. Той узяв. Гаряча! Поставив перед собою. Підстеливши квадратик паперу для записів. Ті, що лишились у стосі, затремтіли. Особливо наступний. Його час порахований. І життя все ж марнота марнот.

– Дякую, – «обгорнув» чашку долонями. Ніби хотів зігрітися. – Отже, він майстер тату, мешкав у Донецьку, його вбито й виколото очі?

– Зарізано, – поправив Бондаренко. – І ножа на місці не знайшли. Там узагалі нічого не знайшли. Ніяких слідів. Шикарний претендент на «глухаря».

– Без слідів – то так, – сказав задумливо Богдан. – Але, може, їх не змогли знайти? Таке ж буває. Місце злочину кишить слідами, а їх просто не бачать. Усе залежить від того, хто дивиться. І від місця, з якого це роблять. – Ніби й «філософія», а помічено правильно.

– Згоден. – Бондаренко взяв чашку і спробував відпити. Хотілося їсти. Та поки не «світило». Нехай хоч чаєм шлунок налякає. Але ковток лише один. Гаряче-таки! – Тому часто й не знаходять. – Поставив чашку назад.

– А злочинів без слідів не буває. Раз є злочин – є й той, хто. І якщо це людина…

– У нашому випадку – точно людина, – обірвав Бондаренко, хоча й не звернув на це уваги. – Не думаю, що надприродне спуститься до банального ножа. Обов’язково підшукає щось елегантніше.

– Але наша людина слід таки лишила. – Богдан ніби став кавалером ордену «Святої Серйозності». – Виколоті очі. Навіщо це зроблено?

– Хтозна, – стенув плечима головред. – Може, катували? Хотіли щось дізнатися?

– Або помститися. За криву татуху. Чи за хворобу. Через голку це буває. – Лисицю можна слухати довго. Сьогодні він – наче професор логіки. – Це, як на мене, найреальніший мотив. Але й тоді виколоті очі ні до чого. Я, звісно, ризикую бігти попереду поїзда, але з очима тут не все так просто.

– Ха! – видихнув головред, усміхнувшись. – Тому я й загріб цю тему. Звичайні вбивства – це ж не твій профіль.

– Смійся-смійся, – закивав Лисиця, – але насамперед я – все-таки професор, а вже потім твій підлеглий… Та й відколи вбивства стали «звичайними»?

– Правильно, – кивнув Бондаренко. – Професор. А значить – людина розумна. Найгомосапієнсніша з усіх гомосапієнсних. Саме твоя голова тут і потрібна. Офіційне розслідування зависне. Як завжди. Поживитися тут явно нічим. Доказів на поверхні – нуль. Та й убито не банкірову дружину чи нардепа пузатого. Ворушитися особливо не будуть. Ніхто тобі й не заважатиме.

– А ти вже вирішив, що я цим займуся? – Лисиця дивився на «шефа» невідпорно. Ніби хотів «продивитися». І випалити його наміри.

– По очах читаю, що займешся. – Обличчям головреда гасали грайливі бісики. І проганяти їх він не збирався. Та вони й не пішли б.

– Не знав, що вмієш, – показав Богдан невдоволення, але за ним ховалася цікавість.

– Я вмію ще й не таке, – почав грати Бондаренко, – але прочитати твій запал нескладно. Великі яскраві букви.

– Латиниця чи арабська в’язь?

– Не повіриш, – не збавляв оберти «шеф», – банальна кирилиця.

– Повірю, – стримав усмішку професор. – Сам же писав.

– До речі, про «писав», – посерйознішав головред. – Коли роман про свої «вовчі» пригоди закінчиш?

– Наші, Сергійку, наші. – Лисиця показав аксакала. Майже вийшло. Років тридцять не дотягнув.

– Нехай буде гречка, – радо погодився Бондаренко.

– Думав тижнів за три, – видихнув утому Богдан. – Хоча тепер…

– Роздвоюйся. Ночі не спи. Але пропускати цей шанс… – Головред знову одягнувся у звичну «шкуру».

– Чудово розумію, – закивав професор. – А тут іще й кафедра підпрягає…

– Тоді розтроюйся, – прогримів вироком «шеф».

– Якби ж міг… – Лисиця вже серйозний. Тут не до жартів.

– Зможеш. Після вовкулак[1]… Так, – спинив дискусію головред непідробною рішучістю, – придумуй, що хочеш, а це вбивство має стати «нашим».

Лисиця почав кусати губи. Потім укинув у чай ложку меду й став колотити. Подумки кудись дременувши.

Задзеленчав стаціонарний телефон. Бондаренко почав розмову. Наче крізь сон, Богдан розумів, що головред когось лає, але, кого і за що, утямити, звісно ж, не міг. Заважала відсутність. Відсутність тут і зараз. Уявляв ту людину, з виколотими очима. Добре, якщо зробили це вже після смерті. А якщо до? Жахливі миті. А потім усе закінчилося. І очі вже стали непотрібними. Як і решта всього. Непотрібними… Стоп! А якщо вбивця не хотів, щоб цей майстер тату щось побачив? Якщо це йому було настільки важливо? Але ж мертвий уже нікому нічого не скаже. До чого тут очі? А що, коли вбивця так замітає сліди? Пускає хибною стежкою? Ходіть довкола виколотих очей, а я собі «замулюсь» глибоченько. І ніколи й ніхто… Гм… Може бути. Поміркуй іще – з десяток варіантів придумаєш. І всі вони мають право на життя. Доки сидиш у цьому затишному кабінеті. І лише перевірка кожного покаже, що викинути в кошик для сміття, а що вперто дотискати. Лишається дрібничка: почати роботу… Але… Спочатку випий чаю. Допоможе. Думати він допомагає завжди…

Бондаренко давно закінчив говорити й тепер, усміхаючись, стежив, як Лисиця справді роздвоївся. Один, як робот, колотить майже холодний чай, а другий гасає Всесвітом. Тим, що поза кабінетом… Але два Богдани головредові не потрібні. Бо з кожного зиск невеликий. Треба зводити їх в одного. Отого. Багатьом знайомого.

– Скоро й ложка розчиниться, – «штурхонув» замріяного «робота» Бондаренко.

Лисиця одразу став одним. Швидко й безболісно. Без головредових надсузиль. І медичного втручання.

– Кажу… – почав було «шеф», але професор одразу відповів:

– Не хвилюйся, куплю нову. Срібну. Вовкулаки мають здатність не закінчуватися. Та й інша нечисть теж.

– Про що задумався? – знову прочитав по очах головред.

– Про очі, – замучено відповів Лисиця.

– Якоїсь красуні чи…

– Чи.

– Гм… Це правильно, – аж зрадів Бондаренко. – А в Донецьку давно був?

– Правду кажучи, ніколи, – несподівано прозрів Богдан.

– Ого. Тоді все за нас. «Розширюємо географію» твоїх поїздок. А то закордони вздовж і впоперек по кілька разів, а вдома…

– Ну, раз треба, – вдарив по колінах професор і підвівся, – значить, будемо. Тільки дзвіночок зроблю.

Дістав мобільного. Набрав Кодаковського. Той радо привітався. Лисиця без підготовки запитав:

– Євгене Миколайовичу, а що тобі підказує ситуація з виколотими очима у вбитого?

– А ти вже за той донецький випадок учепився? – Кодаковський ніби підслухав усе. Чи, може, й справді нажучив кабінет жучками?

– Не треба було? – штовхнув полковника на слизьке.

– Чому ж? – залишився на твердому той. – Твоя тема. Не крадіжка ж із сусідського балкону. І не приклад із підручника криміналістики. Тебе ж таке не «заводить»…

– Не «заводить», – погодився Лисиця. – Це точно.

– Гаразд. Тоді вмощуйся зручненько та слухай уважненько, – перетворився на «діда Панаса» офіцер. – Році в 90-му завівся був у Києві сексуальний маніяк. Він ґвалтував, убивав і виколював очі. Думав, що в очах жертв може залишитися його відображення.

– З фотоапаратом сплутав? – спробував пожартувати Богдан. Вийшло не дуже.

– Мабуть… – пропустив повз увагу Кодаковський. – Він, до речі, з підмосковної Балашихи родом. На прізвище нібито Кузнєцов чи Ковальов. Із кузнею пов’язане. Служив неподалік Києва. І вирішив тут гульнути так криваво. А потім дременув до Москви. І «фестивалив» уже там. Піймали його потім…

– А-а-а… – завів монотонну платівку професор, але не надовго. – Пригадую-пригадую. Щось тоді про це бабусі під парадними гомоніли.

– Отож… Не щастило кавалерові в коханні. А, видно, дуже хотілося. От і переступив. Звіром став. Майже вовкулакою. А! Тобі ж до них не звикати. Ще історія з тими вбивствами жінок не вщухла[2]. Молодець ти… Мені б таких слідаків…

– Я ж уже казав, – став «у третю позицію» Лисиця, – волю не міняю ні на що. Навіть на погони генеральські… А, до речі, коли вже тебе ощасливлять?

– Ти, Богдане, як дитина мала, – аж образився полковник. – Чудово ж кумекаєш, що посада в мене полковницька. Звідки ж «генералу» взятися?

– А нібито всі генерали лише за посади зірок щасливих нахапали…

– Не всі. Але… Немає стільки грошей. Та й зв’язків таких «у верхах»… А хіба я полковником не гожий?

– Та гожий, звісно, але…

– Отож-бо й воно, що «але»… – перейшов на серйозність Кодаковський. – А що там про донецький випадок уже нанюхав?

– Поки нічого. Ще не нюхав. – Лисиця ледь усміхнувся. – Тільки принюхуюсь.

– Думаєш, що схожий з «кузнецовськими»?

– Хтозна. Це поки єдине, що я можу поставити поряд.

– Івасюка ж теж знайшли з виколотими очима. Казали так. Я справи не бачив. Якщо хочеш, можу запрягти моїх орлів. Хай прошерстять архіви. Може, щось, десь, колись… Тільки з тебе пляшка.

– Та нема питань, – зрадів Лисиця. – Буде й дві. Ще й закусь. Аби лиш допомогли… «Око – дивитися». Може, причина в цьому? Ніби логічно.

– Ванґа, правда, й без очей бачила, – «штрикнув» логікою Кодаковський.

– Гм… Це точно, – погодився задумливо Богдан. – А може – ритуал який сатанинський? Цієї чортівні ж зараз повно.

– Усе може бути, – обережно мовив офіцер. – Особливо ж – коли тикаєш пальцем у небо. Без фактів це шикарне спалювання часу. Правда, результатів – як мишачих сліз. А! Згадав! Он років п’ять тому на Єреванській таке було… Жінці-слідчому підкинули в сумці голову її викраденого перед цим чоловіка з відрізаним язиком і виколотими очима. Кажуть, то була помста за розслідування справи про чорних трансплантологів. Ось так.

– Ого! Багато-таки може людина. І дивувати не перестає.

– Думаю, й не перестане, – сумно сказав полковник. – Є в душі нашій темній іще стільки всього, що не одному розумнику очкастому роботи вистачить. На ціле життя.

– Влучно, – мовив професор. – Ти, як завжди, мудрий.

– Не перехвали.

– Не буду. Ти ж мені ще потрібен.

– Здогадувався я, – почав удавано плакати Трев[3], – що ти через меркантильність свою зі мною якшаєшся… Але думав, що помилявся. А тепер…

– Актором, Євгене Миколайовичу, ти завжди був поганим. Казала ж колись незабутня Римма Леопольдівна, що талантів тобі відважено небагато, але юристом станеш непоганим.

– Помилилася мудра бабуся, – перестав удавати комедіанта Кодаковський. – Я став міліціонером.

– Та я в курсі. Але – непоганим.

– Непоганих міліціонерів не буває. Є просто міліціонери. І погані міліціонери. Все. Я сказав.

– О’кей. Не сперечатимусь… А я в Донецьк зібрався.

– Я так і думав. Де не посій, там і вродишся.

– Ти теж не перехвали.

– Ха! Тебе цим не зіпсуєш. Стиглий гарбуз. Із твердою скоринкою. Але перед поїздкою – забіжи. Деякі контактики підкину. Є там у мене знайомі…

– Обов’язково.

– Ну, бувай.

– Буватиму. Ти теж. Хай здоровиться.

Лисиця заховав мобільного до чорної сумки. Із написом «ARMANI». Стильний, «метросексуал».

– Оформляти відрядження? – крізь усмішку подивився на Богдана Бондаренко.

– А ще які варіанти? – втупився у «шефа» професор.

– Одружитися з бухгалтером.

– Тільки відрядження, – закрутив головою Лисиця. – Якби ж він хоч жінкою був…

– Гаразд, – потягнувся до трубки головред, – зараз передзвоню, щоб готували документи.

– Дзвони, дуче[4]…

Бондаренко подивився, але нічого не сказав. Навіть не усміхнувся. Думками він летів уже на Схід. Куди має вирушати Лисиця.