Читать книгу Tattoo. Читання по очах - В’ячеслав Васильченко - Страница 14

Ігор знову рушив дворами й маленькими вузькими вуличками. Робив це впевнено і навіть артистично. Лисиця проникся повагою. Схоже, донкор ніколи не чув про поспіх і метушливість. Або очолював команду з їхнього знищення. Принаймні довкола себе.

Уже перед самим поворотом до потрібного будинку їх підрізав чорний «лексус». Без поворотника й моргання аварійкою про вибачення. Ігор різко загальмував і просто… усміхнувся… Сильна людина! Лисиця навіть позаздрив. У нього так виходить не завжди. Є ще куди рости.

Проїхали в арку й опинилися у внутрішньому дворі. Усе забито машинами. Шансів на парковку небагато. Не завжди ж котові й масниця. Хоча – стоп! Пощастило. Одне є. Між «ланосом» і «Сеатом Толедо». Вузеньке, але є. Ігор умостився за раз. Профі! Кількома вправними рухами закинув машину, наче рукою.

– Тільки там дверима обережно, – сказав, «розпрягаючись» і відпускаючи пасок безпеки.

– Не хвилюйся, – заспокоїв Лисиця. – Навчений. Колись на стоянці одна красуня так підперла, що через пасажирські ледве запхався. Свої ж відчиняти – й не рипайся.

– З красунями таке буває.

– Із ними ще й не таке буває, – багатозначно усміхнувся професор.

Потрібний будинок – шістнадцятиповерховий «Ґуллівер» – зроблений із білої цегли. Років з п’ятнадцять йому. Ще доволі презентабельний. Підстаркуватий тутешній «мачо».

– Судячи з усього, – подивився в записничок Марченко, – у нас третій під’їзд.

Лисиця порахував. Точно. Он він!

Ігор пошаманив із пультом – і машину взяв під захист «Шериф»[46]. Повідомивши про це звуком і морганням. Не хвилюйся! Руки надійні.

– Квартира сто сорок вісім, – визначав і далі координати донкор. – Має бути п’ятий поверх. Ходімо.

Узяв курс на третій під’їзд. Лисиця – слідом.

Консьєржка, побачивши посвідчення, підтвердила Марченкову версію про п’ятий поверх і пропустила. Попередивши, що кнопка не працює. Треба їхати на шостий, а потім уже пішки донизу. Такий тут сервіс. Вигадливий. Але… Нехай уже буде.

Так і зробили. Затупотіли сходами донизу. На п’ятий. Коли ліфт висадив поверхом вище.

Ось і потрібний номер. На металевому «кленовому листку» з нержавійки. А той – на дверях. Оббитих лакованою вагонкою. Без жодних вигадок. Усе паралельно й перпендикулярно. «Навитворяв» тут ремісник, а не художник.

Ігор натиснув. Дзвінка не почули. Подвійні двері. Або – не працює. Натиснув ще. Знову тихо. Стали чекати. Поки ж дійдеш. Поки відчиниш. Часу наче й небагато. Та все одно трохи є. Але у відповідь лунала тільки тиша. Журналісти перезирнулися. Донкор почав стукати. Спочатку долонею. Потім кулаком. Аж рука заболіла. Його змінив Богдан. Знову невинні двері опинилися між бажанням і не-результатом. Трагедія. Але не тільки у дверей.

«Стукачі» почекали ще. І хотіли вже йти, як із задвер’я почулося скрипіння внутрішніх петель, а потім і жіноче «Хто там?». Таки подвійні двері.

Зраділи. І повернулися на «вихідну позицію».

– Ми від Григорія Михайловича, із Павлоградського, сусіда ваших батьків, – майже припав до вагонки Марченко. – Він загубив ключі від їхнього будинку. І тепер не знає, що робити. Так же не залишить.

– От же ж «валянок» старий! – проскреготав той самий голос, але роздратовано. – Криворуким був. Криворуким і лишився. Недарма ж баба Ганя його так називала, царство їй небесне. Заходьте! – Скреготливий голос змінив скрегіт замка. Двері смикнулися. Завмерли. А потім і розчинилися. «Засвітили» співрозмовницю. Журналісти побачили невисоку молоду шатенку в картатому халаті й із заспаним фейсом під каре. А на фото – краща.

– Вибачте, я з нічної зміни, – почала виправдовуватися господиня, пропускаючи гостей до квартири. Ті акуратно зайшли.

– А ви дядю Гришу звідки знаєте? – позіхаючи, запитала Інна.

– Щойно познайомились, – відповів Ігор. – Ми журналісти. Брали в нього інтерв’ю. Ось наші документи.

Гості витягли посвідчення, але жінка тільки ковзнула поглядом.

– У нього? – здивувалася вона і звела очі на чоловіків.

– Так, – підтвердив донкор. – Зараз готуємо матеріал про ваше село. Нас цікавлять звичайні історії звичайних людей. От ми до нього й «пришвартувалися». Просто їхали. Дивимося, а він сидить на лавці. Поспілкувалися. Він і попросив допомогти. Коли дізнався, що ми в Донецьк їдемо. «Така арихметика».

– Ясно, – поправила волосся Інна. – Чаю вип’єте?

– Можна, – відповів Богдан.

– Зараз поставлю чайник. Поки завариться, туди-сюди – ключі знайду. Але зараз їхати туди… Не дуже «в тему».

Зачинивши двері до кімнати, Інна провела гостей на кухню, ввімкнула чайник і вийшла. Ігор дістав із «Білли» шоколадне печиво «Савоярді» й поклав на стіл. І поки лишалися самі, мовчали і слухали місцеве радіо, яке неголосно розповідало про шахтарські успіхи та проблеми. Але воно не завадило почути, про що говорили за дверима в кімнаті.

– Мені треба в Павлоградське з’їздити, – долинув напівшепіт Інни.

– На фіга? – запитав чоловічий напівшепіт.

– Хату замкнути, – роздратовано гаркнула жінка. – Сусід на хазяйстві, пеньок старий. Ключі загубив, роззявляка.

– Та що за фігня? Мені самому тут кукурікати?

– Побудеш. Не маленький.

– Не хочу я.

– Я теж не хочу. Але – треба. Є таке слово. Але ти про нього ніколи не чув.

– Знову за своє?

– За твоє…

– А я ніяк не можу отямитися після того, – став підвищувати голос чоловік.

– Закрий пащу! – гаркнула жінка. – Соплі розпускаєш. Чоловік ти чи ганчірка? Коли пацана того застрелив, так само нив?

– Не згадуй. Я про те забув уже.

– У тюрмі пам’ять відбили? – засичала Шреківна.

– Не починай! – заводився чоловічий напівшепіт. – Знаєш, як там мені було? А пацан той…

– Запхайся до кімнати й сопи у дві дірочки, – порадила «добра» коханка. – Жрачка в холодильнику, якщо захочеш. Не помреш, поки приїду.

– Ти ж знаєш, яка в мене травма психологічна. Досі не можу відійти.

– Стули пельку! Все! Я сказала! Закрили тему!

Такій жорсткій категоричності міг би позаздрити кожен кам’яний бовван[47]. У них же теж серце не залізне!

На кухню Інна зайшла за кілька хвилин уже причепурена. У синіх джинсах і чорному з ромбами светрі. Залила заварний чайник. Поставила цукор у банці з-під «Нескафе». Розірвала упаковку печива. Висипала на тарілку. Розставила чашки. Три.

– Бути журналістом – це класно, – сказала замріяно, а потім пильно подивилася на обох. – Поїздки. Зустрічі з цікавими й модними людьми. Фестивалі. Концерти. Романтика. – І покивала.

– У нас – ні, – зруйнував романтичність Богдан. – Маніяки, пограбування, убивства.

Жінка стрепенулася. Напружилась. Обидва це відчули.

Марченко наступив Лисиці на ногу.

– Богдан працює в газеті кримінальної хроніки, – пояснив донкор. – Товариш мій. Це він мене привіз на своїй машині.

– То, може, ви й мене відвезете? – спалахнула надією Інна. – Я заплачу. – І заграла до Богдана очима. Того кинуло в зиму. Одразу згадав слова Григорія Михайловича про молоду сусідку. Не той хвасон.

– Я б з радістю, – подався в актори професор і брехав професійно, – але маю ще одне редакційне завдання.

– Шкода, – розчарувалася жінка. – Доведеться тачку ловити… Уже, мабуть, заварився.

Розлила чай і підсунула кожному. Та було ще гаряче. І пити не поспішали.

– А чому ваш чоловік не хоче поїхати? – «упав на дурня» Ігор.

– Який чоловік? – знову напружилася хазяйка.

– Ну, ви ж говорили щойно. – Марченко зосереджено чекав відповіді.

– А, оте? – посміхнулася Інна. – То, швидше, теж жінка.

– Чергове розчарування? – увійшов до розмови Лисиця.

Інна невдоволено покивала.

– Але ж воно не перше? – тиснув далі Богдан.

– Не перше, – важко видихнула Інна.

– Не хвилюйтеся, – сказав Лисиця. – Ми всі – чиїсь розчарування.

– Гм… А й справді. Ніколи не задумувалась. – Інна подивилася в чашку. Ніби там можна побачити відповіді на багато питань.

– І не треба, – поставив крапку Богдан. – Так легше. Ненабагато. Але легше…

– А ви не можете дати свій номер телефону? – наче сніг на голову, запитав Ігор. – Усяке може бути.

– Звісно. Пишіть.

Жінка почала диктувати. Донкор одразу вводив до свого.

– Є, – підтвердив він.

Допивали мовчки. Допили.

– Ходімо? – підвелася Інна, зі скреготом відсунувши стілець.

Гості слухняно рушили до дверей. Жінка замкнула, й усі разом вибралися на вулицю.

– Дякую за допомогу, – простягнула по черзі руку журналістам Шреківна. Лисиці усміхнулась. – Не кожен би погодився. Бувайте здорові!

Журналісти відповіли.

Інна рушила вулицею. Богдан з Ігорем пішли до машини. Сіли. Але Марченко заводити не поспішав.

– Думаєш, у який бік ключа повертати? – кинув дотепом у нього Богдан.

– Майже, – відповів Ігор, зайнятий абсолютно іншим. Подивившись ще трохи в дзеркало заднього огляду, він рвучко відчинив двері й видихнув: – Пішли!

Богдан нічого не розумів, але вийшов.

– Давай за мною! – скомандував донкор і, поставивши машину на сигналізацію, швидко пішов до під’їзду, з якого щойно вийшли. Лисиця поспішав слідом.

Викликали ліфт. Зайшли й подались на шостий поверх. Щоб опуститися на п’ятий. Ось і знайомі двері. Наче дежавю. Марченко натиснув кнопку. Ще раз. Ще. За дверима – обережні кроки. Після них – скреготіння замка.

– Щось забула? – почувся чоловічий голос із відчинених дверей.

Перед журналістами з’явився середнього зросту міцний чорнявий молодик під тридцять з акуратно обстриженою головою і маленькими підозріливими очима. Зовсім як на фото. Він. Приймак.

– А… де… Інно-о-о-ок? – протяг він здивовано й мало не сів.

– У село поїхала, – кинувся на нього Богдан, відштовхнув від проходу, через який за ним увірвався й донкор.

Поки молодик приходив до тями, Лисиця вже дістав «шмайсера» й навів на чоловіка.

– Хочеш, я поміряю, наскільки глибоко заходить куля? – чвіркнув цинічно. Ніби крутий техаський рейнджер. І де тільки навчився?

Молодик застиг. Злякані широкі очі розгублено ковзали жахливою картиною, яку кількома хвилинами раніше він не міг навіть уявити.

Ігор не чекав такої прудкості від «київського колеги». Тому теж на трошки гальмонув.

– Ви… хто? – нарешті придумав Олег, що запитати у цих незнайомців, які так несподівано впали на голову. Як позаторішній сніг.

– Добрі чарівники, – знущально мовив Лисиця, розуміючи, хто зараз править тут бал. – Але для тебе – янголи апокаліпсису.

– Що треба? – уже впевненіше поцікавився «арештований».

– Шоколаду й сині неба, – пустився в поезію професор.

– У мене немає, – дивлячись на пістолет, сказав чорнявий.

– Та й Господь із ними, – мовив мирно Богдан. – Потерплю. Я терплячий.

– Ти – Олег Приймак? – прозрів Ігор.

– І що? – прорвався в нахабність молодик.

– Чому бабусю залишив надовго саму? – на повному серйозі запитав Лисиця.

– Яку? – не розумів Олег.

– Свою, – відрізав донкор. – Чи ти і з чужими таке виробляєш?

– Нічого я не виробляю.

– Ти вбив Костянтина Кречета? – просто в лоба поцікавився Марченко.

– Ні-ні, ви що?!! – затрясло Олега. – Чого ви так вирішили?

– Багато що вказує на тебе, – кинув своє Богдан.

– На понт берете? – крізь хвилювання все ж випалив Приймак.

– Зовсім ні, – спокійно мовив Ігор. – Ти наслідив.

– Не може бути! – вибухнув наляканий Олег.

– Думав, що добре підмів і все почистив? – шпигонув професор. – Думав, що розумніший за всіх?

– Я тут узагалі ніяким боком! – почав кричати екс-зек.

– Розкажеш це попу на сповіді, – теж підвищив тон Лисиця. – Чи колегам. У камері. Коли на другу «ходку» пошкандибаєш.

– Та клянусь! – наче виплюнув крізь зуби Приймак.

– Коли кривоприсягаєш, лихо до себе кличеш, – повчально видав професор.

– Чесно, – поклав руку на серце колишній спецпризначенець. – Я його не вбивав. Ось вам хрест. – І справді махнув рукою біля голови й далі.

– А хто? – натиснув Ігор.

– Не знаю.

– А чому ж заховався, кінці всі обрізав? – наче притиснув до стіни донкор.

– Нічого я не обрізав, – обурився Олег. – Якби обрізав, в Інки б не сидів. Десь би замулився на хазі. Балдою б поворушив.

– А може, навпаки? – твердо сказав «своє слово» Богдан. – Тут засів, щоб ніби гарантія? Відправив Кречета на той світ, а нам тут баланду женеш[48].

– Нічого я не жену.

– А, до речі, чому ж нікому не сказав, що тут? – поцікавився Ігор.

– Забухав.

– Алкоголік? – зробив відкриття Лисиця, чмихнувши.

– Ні, – ображено відповів екс-зек.

– А чому ж забухав? – не заспокоювався професор.

– Депресуха в мене… – промимрив Приймак. – «Стратив» я…

– Що це значить? – не зрозумів Марченко.

– Іннок сказала, – почав пояснювати «допитуваний», – щоб я у Костяна, чоловіка її колишнього, Кречета ж, грошей «віджав». Бо він жлоб. Розійшовся з нею, а бабла не відстібає. Сам же «варить» нормально. На татухах. І в барі. Лопатою гребе, мудак.

– І? – підігнав, ніби лозиною, Лисиця.

– Ну, почухав я до нього…

– Коли? – запитав Ігор.

– Недавно… – відвернувся Олег.

– Точніше! – почав тиснути донкор.

– Сімнадцятого…

– Тобто… того дня, коли його вбили?! – зробив ще одне відкриття Богдан.

– Ну… ви-и-ихо-о-одить… – знов запрацювало гальмо у Приймака. Обличчя блідшало.

– Цій казочці не повірять навіть діти, – єхидно посміхнувся Марченко.

– Зуб даю! – став заводитись екс-зек.

– О’кей, – зупинив «небажані процеси» Лисиця. – Прийшов ти до нього…

– Ага, пригріб, значить, туди, у студію ж, і кажу, що він «не по поняттям» робить. Колишній своїй треба «відстібати». Житуха яка важка зараз.

– А він? – запитав донкор.

– Послав мене, – із задавненою образою відповів Олег.

– Далеко? – вирвалось у Богдана.

– Самі знаєте куди…

– Правильно зробив, – сказав твердо Марченко.

– Чому це? – насторожився «посланий далеко».

– Бо… – відрізав донкор.

– Ясно, – незадоволено плямкнув Приймак.

– І що ти? – штрикнув Лисиця.

– «Поповз». А що було робити?

– Ну, розібрався б по-справжньому, по-чоловічому, – чкурнув у патетику професор.

– Іннок так само казала, – сьорбнув носом екс-зек. – Обізвала лохом. А що я міг? Махач[49] затіяти? І що б це дало? Він одразу ж роги виставив, коли почув, від кого я і з якою темою. Та й боявся я, що заяву кине. Мене ж за три секунди й на нари. А я більше не хочу. Випив на зоні такого… Баланди наївся[50] – по саме… – показав на горло… – Я ж із чистого аркуша почав…

Олег говорив так щиро, що всім хотілося вірити. Усіх було рівно два. Двом і хотілося. Але це могло бути й талановитою грою. Тоді цілих двоє мали непоганий шанс перетворитися на геніально обдурених.

– Гаразд, припустимо, ти не вбивав, – запустив стратегію Богдан. – А коли був у нього, нічого незвичного, підозрілого не побачив? Чи нікого…

Приймак задумався. Очі зробилися скляними й дивитися перестали. Просто були. І просто були розплющені.

– Коли був, нікого й нічого. А… Стоп! Коли заходив, розминувся зі «штрихом» бородатим. Рокером. Весь у залізяччі. Мабуть, друган його. Той же, Кречет, теж таким вивихнутим на всю голову був… А коли вже зайшов, бачу, а він – як чувак з гусьми[51], знервований такий. Наче в куток його загнали. А тут ще і я зі своїм грузевом…

– На фотці того рокера впізнаєш? – зрадів Лисиця відкриттю. Групова фотографія Кречетових дружбанів мирно спочиває в «ARMANI».

– Та вони ж усі наче з яйця одного…

Богдан пропустив повз вуха. Він уже діставав групенфото.

– Ану, дивись! – підступив ближче до Приймака.

Той узяв. Уп’явся очима.

– Ось цей, – тицьнув пальцем. – Другий зліва. Бородатий.

– Точно? – штрикнув Богдан.

– Та точно…

– Добре, – перехопив ініціативу Марченко. – А коли ти вже йшов, нікого не зустрів? Хтось заходив чи вулицею наближався до салону? Ну, таких, підозрілих?

– Та наче ні… – задумався екс-зек. – Я ж звідти й не йшов. А вилетів, ніби пробка з шампаньйоли[52]. Думав, що гнатиметься. Реально «не в тему» йому моя пред’ява… Бабосиками ділитися не захотів…

– Не гнався? – запитав Лисиця.

– Хтозна, – стенув плечима Приймак. – Я ж не дивився. По газах – і ходу. Аби швидше зникнути. Мені конфліктів не треба. Не дай, Боже, чогось – від «академії»[53] ж не відмажусь. Глянуть, що вже «ходка» була. Хороводи не водитимуть. «Запакують» знову. Це недовго.

«А він і справді зони боїться, – подумав Богдан. – Товче, наче папуга, те ж саме».

– А нащо ти зустрічався зі Шреком? – витягнув туза з рукава професор.

– З яким це ще Шреком? – ледь не повистрибували очі у «допитуваного».

– А з файзером же Мальвіни твоєї, – уточнив зрозумілими словами Марченко.

– А-а-а-а… З ним… Хе, Шрек, – криво посміхнувся. – Точно… Так він топче вже за мною місяців три. Женись, каже, бо причандалля відріжу. А понт урвеш[54], то і взагалі вальну[55]. Шайба така…

«Нишпорки» перезирнулися.

– А ти ж чому не «гориш бажанням»? – штрикнув Богдан.

– Боюся… – Екс-зек опустив очі. Від екс-спеца у ньому вже нічого не лишилося. Чи це просто «понти для приїжджих»?

– Никатися тут не боїшся, їсти й спати не боїшся, а під вінець – жижки трясуться? – запустив чоловічу педагогіку Лисиця.

– Не все так просто, – огризнувся Приймак. – Роботу не можу знайти. Перебиваюся сякими-такими підробітками. А щоб женитися, потрібна постійна. На ногах щоб нормально стояти. Я ж вам не п’ятнадцять пачок маргарину[56].

– А може, ти просто шланг[57]? – рубонув з плеча Ігор. – Філон брехливий?

– Ніякий я не шланг, – обурився Олег. – Я реально хочу.

– Хріново хочеш, – поставив діагноз професор.

– Не знаю, – знітився «об’єкт».

– Ясно, – ніби підвів риску донкор. – А слідаку ти ще душу не виливав, ну, про твій батл[58] із Кречетом? – підкинув він нову спотикачку.

– Ні, – злякано покрутив чорним «глобусом» Олег. – І, йокелемене, не дуже хочу.

– А доведеться, – далі тиснув Ігор. – Завтра зранку навідайся ось за цією адрескою. Двадцять четвертий кабінет. Не забудеш? – І вручив візитівку.

– Д-д-д-добре, – став заїкатися екс-зек. – Н-н-н-не забуду. А мене там не…

– Ти ж свідок? – запитав, нахилившись, Марченко. – Чи?..

– Свідок, свідок, – майже закричав Приймак. – У-у-у! Гади! Усім від мене щось треба!

– «Катай» на безлюдний острів, – сказав Лисиця. – Там навіть мавпам ти будеш до лампади. Хоча… – Зміряв поглядом екс-зека він. – А тут – вибач. Соціум. «Організована спільнота людських індивідів».

– Де ви такі «академіки» взялися на мою голову? – опустив очі Олег. – Сто років не бачив би.

– Не дрейф! – підморгнув Ігор і штовхнув Приймака в плече. – Уже зникаємо. А ти дивися: дав слово. Якщо завтра до слідака не підтягнешся, післязавтра «Сокіл» тебе привезе на безкоштовних таксях. Та ти ж у курсі…

– Замазали[59].

«Янголи апокаліпсису» гупнули дверима й піднялися на шостий поверх. Зупинилися перед ліфтом. Ігор кілька разів натиснув. Але ніякої реакції від розумної машини. Повторив виклик. Тиша залишалась непорушною.

– Дідько! – викинув із себе донкор. – Уже не працює.

Лисиця тільки розвів руками.

Рушили сходами. Шостий поверх – не так уже й «далеко» від землі.

– І як тобі цей анахорет?[60] – запитав Лисиця.

– Щось він такого боягуза із себе всю дорогу «ліпив», – задумливо відповів Марченко. – Аж не віриться. У «Соколі» ж служив. А там не квілінгом[61] займаються.

– Так, – відрізав Богдан. – Змастирив гарну легенду. І впарює. Але… – Професор замовк, і чулися тільки удари взуття об східці. – Якщо Приймак – убивця, він би не ховався тут. Зробив би такий хід конем, як і Шрек. Знайди його тепер у Магадані… А цей засів за три кроки від жертви. Навіть ближче.

– А може – в цьому і є хід конем? – зупинився Ігор. – Психологічним. Хто стане його шукати під носом? Заховався на видному місці.

– Гм… – задумався Лисиця. – Може. Розраховував на логіку міліціонерів. Точно. Сам же з них. Але не подумав, що є велика й могутня мафія. Із простою назвою «Презумпція».

– Шило в одному місці ця «Презумпція». Для багатьох.

Вийшли на вулицю.

Краса! Сонечко сипле промені, забувши, що вже осінь. І задоволено віддає те, на що поскупилося влітку.

Зупинилися. Підняли голови. Класна все-таки штучка – сонце. Приємна. І добра до людей.

У Лисиці задзвонив телефон. Глянув. Незнайомий номер. Насторожився. Зібрався. За мить відповів:

– Алло.

– Добрий день! – пролунав жіночий голос.

– Моє шанування! – відповів Богдан, і блимнула думка, що це Олена. Точно вона. Серце проголосувало «за».

– Я вже подумала, – сказала невпевнено. Відчув це і в голосі, і в енергетиці, яка долетіла крізь кілометри.

– Боюся наступних слів, – і собі захвилювався Лисиця. – Вони можуть бути не такими, як я хочу.

– Страх – штука неприємна, – видала майже-афоризм співрозмовниця. – Але потрібна. Без нього не було б людини.

– Мене б точно, – усміхнувся лише голосом професор.

– Мене б також, – почув таку ж усмішку в голосі пані капітана.

– Отже – ми є, – додав оптимізму Богдан. – І з цим треба щось робити. Причому – негайно.

– Ну, я збираюся бути ще довго. Тому поспішати не варто. Треба все продумувати.

– Мені здається, ви належите до тих, хто жодного кроку не зробить без обдумування.

– Це погано?

– Це чудово. Розум ще нікому не заважав. І жінкам теж. Особливо – вродливим.

– Дивно це чути від чоловіка.

– Чому?

– Їх у жінках цікавить тільки зовнішність. Розміри. Від підборіддя і нижче.

– Я – виняток. І ви – теж.

– Це лестощі?

– Це навіть не комплімент.

– То я не гідна, щоб мені й комплімент зробили?

– Вам треба присвячувати оди й мадригали[62]. І картини з вас писати.

– Коли почнете?

– З картинами не вийде. Можу тільки поконкурувати з Малевичем. Найвищим шедевром може стати чорний ромб. Або паралелограм. А от з мадригалами… Завтра.

– А сьогодні?

– Сьогодні ми з вами вечеряємо.

– Але ж я ще не погодилась.

– Невже?

– Так.

– А як же я надихнуся для мадригала?

– А образу мого вам уже й мало?

– Я ж не Данте… Я ж звичайна людина.

– Гаразд. Пожалію вас. Я згодна. Хоч Данте мадригалів і не писав.

– Не факт. Могли просто не дійти до нас.

– Могли.

– Коли й де?

– Обирайте сам. Я ж міліціонер. А в них кнопка «обрати» заблокована. Вони тільки накази виконують.

– Добре. Я передзвоню вам за кілька хвилин. Треба серйозно подумати. І про накази теж.

– Домовились.

Закінчивши, Лисиця накинувся на Марченка:

– Куди тут у вас можна повести ну дуже гарну дівчину?

– Гм, – задумався донкор, – залежить від того, чого ви хочете. Танці чи без. Наркотики – чи без.

Лисиця теж увімкнув мозок.

– Не знаю… – замукав, – повечеряти, поговорити, без диму. І наркоти-гопоти.

– Тоді одразу «Квест».

– «Цо то є»?

– Кафе мого товариша. Досить пристойне.

– Ти на паях?

– Поки ні. Але подумаю.

– Давай адресу.

– Не треба. Я завезу.

– Не відпрацюю.

– Розберемося. Життя довге. Земля кругла. Проблеми вічні.

– Ага. І вона все-таки обертається, Галілео? – закивав професор.

– Місцями, – усміхнувся Марченко. – До готелю?

– Так. Будемо прасувати шнурки.

– І смокінг.

– І смокінг, – підморгнув Лисиця, витягнув телефон і набрав. За мить промуркотів: – Алло, Олено?..

Далі почався мед.