Читать книгу Tattoo. Читання по очах - В’ячеслав Васильченко - Страница 8

Прокинувся о сьомій. Можна б іще поніжитись, але виколоті очі Кречета кликали. Сурмили в сурми. Барабанили в барабани. Брали за комір і пнулися витягти з-під лагідної ковдри. І як не хотілося «ще», таки підвівся. Заспаними очима глипнув на цей жорстокий світ, що нахабно відривав його від найсолодшої у світі роботи. І хоч світ постав перед очима лише втиснутим у готельний номер, гнів на нього був таким же великим, як і він – безкрайній – увесь. Постояв. Протер «ілюмінатори». Потягнувся й позіхнув. Гаразд. Усе ж таки не відсипатися приїхав. За тридев’ять земель. Ворушись!

Звичними рухами почав розминати тіло. За кілька хвилин відчув, як прокинулась уже й кров. Чудово. Нехай працює. Треба бути в тонусі. Сьогодні ж нових дубів вивертати. Чи не так, «пане вернидубе»?

Подзвонив до Марченка. Не розбудив. Той уже давно на ногах. Сказав, що за годинку заїде. Чудово. Можна не поспішати. Але й ґав не ловити.

Почав наводити на собі лад. Вийшло. Можеш уливатися в людство.

Тепер поснідати. А там і донкора «лачетті» принесе. І вже разом – до Термінатора. Гм… Його ж і звати якось. «По-людськи». Для паспорта. А от приліпилося… Так зручніше. А потім – після цієї аудієнції – до капітана Онищенка О. О. Адресу Петровського РУВС написав Кодаковський. Сказав підійти. Не дзвонити (номера не дав), а саме підійти. І передати гостинець. «Київ вечірній». Не пляшку (про що подумалося б найперше), а саме цукерки… Дивні вони люди, ці менти. Незрозумілі. І що там у душі їхній? Ага. Треба, щоб вона у них ще й була… Хоч нічого тут розуміти й не треба. Зроби, як наказано. Цілим же полковником. А полковників треба слухатись. Інакше світ западеться. І сонце ніколи не зійде. Або якщо й зійде, світитиме не так привітно. І в очі не зазиратиме. Воно тобі треба? Отож…

«Наполеон Бонапарт Дві Тисячі Сімсот Сорок Другий» затіяв нехитрий сніданок. Сьогоднішній чай із вчорашніми ще «живими» бутербродами. Трапеза явно не імператорська. Зате так більше шансів не закінчити на острові Святої Єлени[19]. Та й поспішав. Їв швидше для годиться. Бо кожна секунда важила зараз, як золото. Золоте золото. Справжнє. Отої – найвищої – проби. Краще він почекає Ігоря. Бо вбивця все віддалявся від злочину. У часі. А може – і в просторі. Тому гаяти навіть хвилини – розкіш недозволенна. Не гаяв. Бо не до розкошів.

Рушив на вулицю.

У холі побачив, як біля рецепції два кавказці розмовляли з портьє – молодим хлопцем з рідкими вусами. Коли побачили його, розмову обірвали. Богдан подумав про «шмайсер». Навіть торкнувся сумки. Відчув непоступливу твердість залізяки. Є. На місці. Допоможе, раптом що. На душі стало веселіше.

Легко випурхнув на вулицю. Зупинився біля дверей на узвишші. О! А тут і не осінь! Сонце продовжує любити цей світ. Чудове воно. Не забуває про нас. А могло б. Одного разу розсердившись на тих, хто не милується ним. І не дякує. І не бажає добра. І не робить його. А воно – все одно – бач, яке…

Марченко загальмував біля готелю за сім хвилин. Лисиця побачив його «сріблястого мустанга» й рушив сходами донизу. Знову ці кляті секунди. Стають дорожчими за гроші. Хоча ні. Гроші – це ціна. А вони – усе ж безцінні.

Богдан відчинив дверцята й без церемоній запхав себе до салону.

– Привіт! – Ігор дав правицю для «тимчасового користування». Для дуже тимчасового.

– Привіт! – радо відповів Богдан. Ця церемонія не рахується.

– Готовий?

– Угу.

– Погнали, – чи то прокоментував донкор, чи то пояснив машині. Швидше – останнє, бо «мустанг» одразу ж закусив вудила й стартонув алюром.

Професор знову подумав про секунди. З таким «швидкоїздом» рятівний баланс утримають.

– Він чекає в кафе «Червоний дракон», – почав уточнювати «Бонапартові» плани Марченко. – Кажуть, він там хазяїн…

– «Червоний дракон»? – перепитав Лисиця. – Щось китайське чи Томаса Гарриса[20] начитався?

– Китайське. І оформлення. І кухня.

– Екзотика, – мрійливо зауважив Богдан.

– Це точно, – відреагував Марченко. – Він на тому китайському добряче на бока перекинувся. Філософію вивчає, цитатами сипле.

– Ого! – оцінив професор. – Усе серйозно.

– А може, це його й урятувало. Таке людина пережила. Без вавок психічних не обійшлося. Але зміг викарабкатися.

– Сильний…

– А може – пощастило…

– Так і щастить же сильним. Тим, хто хоче, щоб щастило.

– А ти хоч щось перекусив чи всередині стерильно? – загорівся стурбованістю донкор.

– Та налякав трохи, – усміхнувся професор. – Бутерами вчорашніми.

– То, може, «посилиш позиції»? – підморгнув журналіст. – Правда, вони починають працювати з десятої. Тому качки по-пекінськи чи мідій у черепашках не гарантую. Але щось учорашнє розігріють.

– Побачимо, – відповів Богдан і одразу ж додав: – І понюхаємо.

– А ви там у Києві балувані…

– Авжеж. Столи-и-и-иця.

– Ну-ну, – єхидненько посміхнувся Ігор. – Ну-ну…

Доїхали швидко й без пригод. Запаркувалися. Марченко за один раз утиснувся між старим чорним «мерсом» і мокроасфальтним «спортейджем», що притиснулися до бордюра передками.

Вийшли.

– Нам туди, – кивнув уперед донкор.

Вулиця йшла прямо, а потім повертала праворуч.

Лисиця посунув слідом за тутешнім Дерсу Узала[21].

Ішли зовсім недовго. Назва кафе – великі червоні літери на білому тлі в жовтому обрамленні – написана кирилицею, але кожну букву, наскільки змогли, максимально наблизили до ієрогліфів. Вийшло стильно. «Китайськість» і справді дихала з них.

На дверному склі – години роботи. Точно. Початок – о десятій.

Марченко підійшов і голосно постукав по склу. Вийшло наполегливо. Навіть нахабно. Спробуй не відчинити. Але ризикував накликати гнів Червоного Дракона. Може з’їсти. Без церемоній. І крапка.

Почекали зовсім трохи – і за склом з’явився міцний невеселий вусатий молодик, одягнутий з претензією на давнього китайського піхотинця. Ніби один із теракотового війська[22]. З бутафорним мечем. А може – й ні. І фейсом донецького нащадка рязанських пролетаріїв. Уважно подивився крізь подвійний склопакет. Сподобались гості чи ні – на обличчі прочитати не змогли. На ньому взагалі нічого не написано. Його лише заґрунтували. Підготували тло. Може, колись… якось… хтось… щось та й виведе. Але то вже не їхній клопіт.

А «теракотовий воїн» тим часом нахилився до дверей, перетворившись на «оператора замка́». І той двічі клацнув. Дорога вільна. Заходьте, чужинці. Якщо ви тільки з добром. Бо якщо ні – охоронець до ваших послуг.

Запрошені несміливо переступили поріг. Не кажучи жодного слова, «піхотинець» кивком показав, щоб чухрали за ним. «Клієнти» слухняно рушили. Їх повели до меншої зали.

То ось як тут? Хо! Точняк. Усе – куди не глянь – переконувало: якщо зараз зробите замовлення, вас обов’язково нагодують традиційною китайською смакотою. Чи гидотою. Це вже вирішувати вам. Усе залежить від того, як ви її оцінюєте. Але нагодують обов’язково.

Китайська стилістика лізла в очі та вуха з усіх шпарин. Звучала класична китайська музика. Поки йшли великим залом, вона встигла навіяти Богданові такий мегагалактичний сум, що він мимоволі захотів закінчити життя вже зараз. Щоб пуститися у вічний політ. Невідомо – куди. І ще більш невідомо – навіщо. Просто в політ. У невагомість. Не відчуваючи тіла. Не відчуваючи повітряних хвиль. Тільки б бачити попереду світло. І нестримно нестися до нього. Вірячи, що, можливо, лише там, ніжачись у його лагідних променях, він одержить відповіді на багато своїх «чому». На які тут, на Землі (мав уже тверде переконання), жодного слова ніколи не почує.

В інтер’єрі – здебільшого світлі та свіжі тони – жовті й рожеві. Але не обійшлося без червоного – символу сили та енергії. Кольору вогняного дракона. Це він тримає у своїх кігтях пальму першості (номінація «наймогутніша тварина») в китайській міфології.

На вікнах розвішані плетені ширми.

До стін притулилися, щоб навічно застигнути, зображення кошика з квітами, білих півоній біля скелі, червоних камелій та кілька різних малюнків, де і так і сяк красується «господар». Той, чиє ім’я виблискує на фасаді.

Термінатор – чоловік трохи за п’ятдесят із повністю білою від сивини головою – сидів у кутку оформленого так само, але меншого залу за столиком на чотирьох, оточеним плетеними стільцями. На стіні праворуч – віяло, на ньому – черговий епізод із китайської міфології. Позаду – довга картина з трьома деревами без листя, за якими ледь губився ніжний літній пейзаж. Чоловік задумливо тримав ручку в лівій руці. Перед ним лежав блокнот у шкіряній коричневій обкладинці, а поруч – остання модель «Apple iPhone» чорного кольору. Помітивши гостей, Термінатор уп’явся в них однооким, але від того не менш пронизливим поглядом. Хоча дивилися все ж таки двоє очей.

Ішли до столика недовго, але професорові це не сподобалось. Пригнічував погляд. Бо тут переплелося все: і розповіді Марченка, і дещо страшнувате прізвисько, і проштрикливі (два-мінус-один) очі цього «китайського імператора». Навіть музика відступила. І політ раптово перервався. І літун опустився на землю. У нього ще є тут незроблене.

«Теракотовий воїн» підвів «майже полонених», уклонився і зник. Донкор із Богданом залишилися. Ніби опинилися на Вищому Суді. І зараз ліва рука «повелителя» виведе у блокноті їхню подальшу долю. І нікому невідомо (навіть «Судді»), якою вона буде. Та, слава богу, цей суд на землі. А не там, на небі. Бо там уже буде остаточно. І потім нічого не виправити.

– Доброго ранку, – виявився сміливішим Марченко.

– Гм, – відповів Термінатор, – доброго-доброго.

– Здрастуйте, – побажав здоров’я «судді» Лисиця й поглянув спочатку на праву «руку», а потім і на «око». Рука – точно протез. Від силіконової кисті неприємно війнуло мертвотністю. А от око… Здавалося, що воно живе. Таке, як і ліве. Супер. Якісна робота. Але їхній цікавий блакитний колір… А-а-а, ясно. Кольорові контактні лінзи. І шарму додають. І можливі відмінності між справжнім оком і протезом приховують. Розумно. Молодець.

– І ви будьте здоровим, – розібрався в ситуації блакитноокий «імператор кафе». – Сідайте. – Він відсунув блокнот із ручкою на край столу.

«Прибульці» сіли. Проте відчули, що Термінатор стає «імператором» і для них. І це лякало ще більше. Змішуючись із тим страхом, що вже був, новий творив вибухову суміш. Що загрожувала катаклізмами для мозку. Тим, у кого він є. І про це зараз можна буде дізнатися.

Лисиця, діставши блокнот і ручку, вмостився праворуч від господаря. Марченко – навпроти. Магічний трикутник є. Треба його ввімкнути.

– Пропоную випити, – сказав «імператор кафе», уважно пройшовшись поглядом настороженими фейсами гостей. – Чаю. Китайці його називають «вогнем життя». Уранці він просто незамінний. Коли налаштовуєшся на цілий день. І хочеш, щоб він минув з насолодою й результативно. У чаї ж головне – бути щойно приготовленим. Бо, як кажуть у Піднебесній, «свіжозаварений чай – бальзам, а залишений на ніч – змія». Але вибачайте – обійдемося без гунфу ча[23]. Для чайної церемонії потрібно багато часу. А в мене його зараз нема.

– У нас теж, – чесно зізнався Марченко.

– Отож, – закивав «Син Неба»[24]. – Хто який буде? Є люйча – зелений чай, хунча – червоний, улун – бірюзовий.

– Я – люйча, – без вагань підняв руку Богдан.

– Я теж, – вирішив залишатися на одній хвилі з товаришем Ігор.

– А я – улун, – підвів риску Термінатор. – У ньому багато всіляких корисностей: кофеїн, поліфеноли, ефірні олії, мікроелементи і тьма-тьмуща вітамінів. Він допомагає зменшити вагу, сприяє обміну речовин, зміцнює судини. Кажуть, що улун гальмує появу зморшок, розгладжує шкіру. Може, і вам? – Його вимовлені впевнено слова нагадували і рекламу, й гіпноз, і виклад звичайних життєвих основ студентам-першокурсникам на першій лекції в понеділок першого вересня. Але вірити хотілося.

– Та ні, – мотнув головою Лисиця. – Я таки зелений.

– А я згоден на улун, – здався Ігор. – Нехай розгладжує шкіру.

– Чудово. – Усмішка кафешного «Сина Неба» підтвердила сказане. – Аню, – гукнув він, і із «закулісся» вигулькнула молода чорнява офіціантка з умілим макіяжем, що робив її схожим на китаянку, в короткому золотистому ципао[25] з нашитим червоним драконом. Дуже ефектна. – Два улуни й люйча.

– Зараз, – уклонилася дівчина і швидко зникла там, звідки з’явилася. Гості провели її поглядом. Але інакше й бути не могло. Чоловіки ж!

– А ви зранку вже у справах? – запустив на свій страх і ризик розмову далі Богдан.

– У людей, що хочуть багато встигнути, ранок починається, як це не дивно, рано. Як кажуть у Китаї, «назвався селянином – берись за мотику»[26].

– А вечір, як це не дивно, закінчується пізно? – підморгнув несміливо Марченко.

– Ні, – голосом повелителя світу мовив Термінатор. – Він переходить у ранок.

– Формула успіху, – виніс вердикт професор.

– Формула життя, – уточнив «китайський мудрець». – «Із курячого гнізда фенікс не вилетить».

– Щира повага, – оцінив Лисиця.

– Це зайве, – нахмурив брови Термінатор. – Безглуздо поважати людей тільки за те, що вони дихають. Це ж не їхня заслуга. Так визначено Небесами. Та й люди в курсі, що коли перестануть дихати – помруть. А жити хочеться. Бо приємно. Хоча насправді вони не знають, що це таке. Як і що таке смерть. Пам’ятаєте у Конфуція: «Як ми можемо знати, що таке смерть, коли ми ще не знаємо, що таке життя?»

– Це закономірно, – сказав Лисиця. – «Народ можна змусити до слухняності, але його не можна змусити до знання»[27]. – Професор показав, що трохи «в темі». І до кафе зайшли зовсім не жовтороті пуцьвірінки. Не залетіли.

– Гм… – вперше усміхнувся «імператор кафе», але обережно і дещо зверхньо. – А може, цього й не треба робити? «Даремно шукати Місяць на дні моря».

– Це точно, – погодився Богдан. – Не буду заперечувати.

– Та ви все одно не щирий, – провів «аперкот» власник «Червоного дракона». Не рукою, звісно. Не правою. Та й не лівою.

– А ви ж наче не священик? – відповів гуком Богдан.

– Гадаєте, ви зі священиком щирий? – виставив блок Термінатор.

– Гм… Не будемо копати так глибоко, – вирішив зупинити «поєдинок» Лисиця.

– Просто священики часто беруть на себе те, чого не можуть не те що понести, а навіть підняти. Не дано, – аж наче зрадів «Син Неба». – Вони он животи ледве тягають.

– То в них хрест такий, – підкинув дотеп Лисиця.

– Сумно, – заходився масувати перенісся Термінатор.

– Бо? – підігнав його із відповіддю професор.

– Бо невесело, – трохи роздратовано відповів кафешний «імператор». – Не хочу я на Бога дивитися чужими очима. «Слова можуть лунати, як дзвоники, а серце може бути кривобоке, як сідло».

Лисиця щось хотів завернути, але відчув, як шпигонуло про очі. Про чужі очі. Про штучне око Термінатора. Про блакитні контактні лінзи. Про виколоті очі Кречета. І він стримався. Та й побачив докір у Марченка на обличчі. Не по це сюди прийшли. Не по це. А ти тут феєриш.

– Ти казав, що в тебе мало часу, – упоперек такту виїхав на арену Марченко. Його «тикання» САМОМУ серйозно злякало Богдана. Цієї миті воно здалося маханням перед биком червоною ганчіркою. З усім, що буває на кориді після цього.

– Якщо казав, – нахилився «Син Неба» майже впритул до Ігоря, – значить, так і є. Але чай же ми замовили? Поки питимемо, якраз і поговоримо. Ви ж для цього прийшли?

Термінатор уважно подивився на Марченка. Потім на Богдана. Невідомо, що відчув донкор, але побачене й почуте запустило противний холодок, і той з радістю гайнув Лисициною спиною. Камікадзе таки наш Ігор, камікадзе.

– Угу, – ніби вдавившись, відповів донкор. Схоже, холодок гуляв за спиною і в нього.

– От і чудово, – оцінив «імператор», позичивши обличчя у ситого пітона. – «Із тисячі рішень мудрого одне буде помилковим, із тисячі рішень дурня одне буде правильним».

Над «iPhone» почала виростати Дассенова «Et si tu n’existais pas». «Імператор» насторожився, подивився хто, підвівся, взяв апарат, сказав йому «алло» й пішов, ледь накульгуючи на праву ногу, у протилежний куток, почавши неголосно говорити. До «гостей» долітали деякі слова, але зв’язати їх докупи було неможливо. «Син Неба» таки знав, що таке конспірація. Ловіть облизня, двоє з чотирма нашорошеними «локаторами». І лікті у вас на десерт.

«Телефонна аудієнція» тривала недовго. Утричі більше, ніж заячий скік. І Термінатор з порожнім, але суворим обличчям повернувся назад. Умостився. Поклав на місце дорогу іграшку.

– Ми проводимо журналістське розслідування вбивства Костянтина Кречета, – невпевнено почав Марченко. – Татуювальника. Його зарізали й викололи очі. Хотіли запитати, чи ти нічого не знаєш? Ти ж людина розумна, досвідчена. Якшаєшся з різними піплами.

– «Розум – це усвідомлення сутності речей»[28], – спокійно відповів Термінатор.

Лисиця почав шкрябати у блокноті. «Повелитель кафе» тільки ковзнув по писаці поглядом, але нічого не сказав.

– І я ж про те, – засовався задоволений Ігор.

Богдан тільки мовчки дивився й слухав. Зараз настав час для соло Марченка. На його слова «Син Неба» відповів:

– «Вершею користуються, коли ловлять рибу. Піймавши рибу, забувають про вершу. Пасткою користуються, коли ловлять зайців. Піймавши зайця, забувають про пастку. Словами користуються для вираження сенсу. Збагнувши сенс, забувають про слова»[29].

Богдан почав скисати. Термінатор набагато складніший, ніж він думав спочатку. І хтозна, чи вони почують хоч щось важливе. У потоці цієї мудрагельської китайської фігні. Але записував усе. І питання. І відповіді. І навіть свої думки.

– Ми згодні забути про слова, – дипломатично відреагував Ігор. – Аби лиш збагнути сенс. – Він намагався знайти вихід із глухого кута. Який, схоже, мав назву «Червоний дракон».

– «Усі знають про користь корисного, але ніхто не знає користі некорисного»[30]. – Термінатор дивився серйозно. Жоден рух, жоден м’яз його обличчя не зрадив цій серйозності. І хоча це була гра, усе здавалося правдою. Чи правда – це теж гра?

Офіціантка принесла чай. Поставивши на стіл три чашки і два порцелянові – зелений і бірюзовий – заварні чайники, вклонилася й пішла назад.

– І нам, схоже, теж не світить дізнатися про «користь некорисного»? – не втримався професор і вліз.

«Імператор кафе» подивився на нього, але відповів Марченку:

– «Безглуздо ступні вкорочувати, коли черевики малі».

– Чудово, – сказав Ігор, розуміючи, що треба приймати правила гри. Тільки так можна хоч щось почути. Цінне чи не зовсім. Інакше одержиш пшик. Хоч і виходило, що відповіді більше нагадували загадки. Які теж треба відгадувати. – Нічого не будемо вкорочувати, – підморгнув він. – Поміняємо черевики… Кречет мав зв’язки з кримінальним світом?

– «Селянин і до ста років може дожити, чиновник – ніколи», – продовжив Термінатор усе з тим же серйозним виразом.

– Ясно. – Ігоря все більше затягувала ця гра. Хоч і нагадувала балансування на лезі. – Сам він нічого злочинного не робив?

– «Краще бути живим жебраком, ніж мертвим імператором». – Обоє блакитних очей уважно дивилися на співрозмовників. І не вірилось, що одне з них створили люди, а не Той, Хто Створив Людей.

– То все-таки щось та й «шаманив»? – не вгавав журналістський слідак.

– «У бджоли спинка смугаста, а тигром її не назвеш», – сказав Термінатор і вкотре пильно подивився на Ігоря.

Той витримав погляд і запитав знову:

– Міг він зачепити інтереси «сильних світу донецького»? Дорогу комусь перейти? На мозоль болючий наступити?

– «Не варто бити мух на голові в тигра».

Марченко усміхнувся й похитав головою. Дитячий садочок, чесне слово! З такими відповідями лише заплутуєшся більше, аніж наближаєшся до розгадки. Чому він не може по-людськи говорити? Але ж… Ти просив про зустріч. Ти прийшов у гості. Він на своїй території. Терпи!

Та «імператорові» до всього байдуже. Він узяв лівою рукою зелений чайник і налив Лисиці. Потім наповнив чашки з бірюзового. Чашки запарували. Богдан подумав, що тепер і без того таємнича розмова стає ще більш загадковою. Розмова в китайському кафе, зі схибленим на всьому китайському загадковим «напівкіборгом», крізь пелену пари з китайського чаю. Романтика. Містика. Глухий кут. Навмисне придумати важко.

– Будь ласка, – показав Термінатор на посуд і першим потягся до чашки, на пузатому боці якої, як і в решти, застиг червоний дракон. Хвірма! Гості теж узяли. Лисиця подмухав, а потім і відпив. Гм, незвично. Але пити можна. Хоч свій смачніший. Але ж «чай заряджає на цілий день». Повіримо.

– Кому могла бути потрібна його смерть? – продовжив гру донкор. Він розумів, що ця захоплива «вікторина» триватиме, поки в чашках лишатиметься хоч трохи чаю. Тому пити не поспішав. Економив. Розтягував задоволення. І – збільшував шанси.

Богдан теж робив зовсім маленькі ковтки. І – нечасто. Стратегія – то й стратегія.

– «Одну гілку зачепиш – десяток загойдається», – відповів «майстер шарад» і схилився на спинку стільця, тримаючи перед собою чашку.

– Гм, – чмихнув Ігор. Його дратували ці головоломки. Із них якщо й зрозумієш два грами, то все одно сумніватимешся. – Може, це помста?

– «Той, хто зумів свій гнів стримати, поборов найдужчого ворога». – Знову обличчя «імператора» залишилося кам’яним. Ніби говорив робот. Який, утім, попиває улун.

– Скажімо, Кречет міг заразити когось під час процедури, – потягнув логічний ланцюжок далі донкор.

– «Розумний запобігає хворобі, а не лікується від неї», – мовив майже речитативом Термінатор і відпив, дивлячись на Марченка поверх чашки.

– А хто може більше розповісти про Кречета? – Ігор зазирнув у чашку. Часу лишалося не так уже й багато. Економ, не економ, все одно одержиш… гол…

– «Уранці дізнавшись істину, ввечері можна померти»[31]. – Це прозвучало з іншою інтонацією. Ніби попередження. Чи навіть і погроза. Але «сфінкс» не зупинився, а додав ще одну загадку, яка звучала як відгадка: – «У мудрої людини довгі вуха та короткий язик».

Богданові стало незатишно. В уяві спалахнула картинка, ніби Термінатор забиває дошками навхрест єдині двері, крізь які можна потрапити до потрібної кімнати. І байдуже, якою рукою він це робить.

– О’кей, – сказав примирливо Марченко, ніби остерігаючись, що «імператор» поставить крапку. – А як у нього з фінансами було? Бізнес же ніби прибутковий?

– «Той, хто багатство любить, про честь не піклується». – Кафешний «Син Неба» знову відпив, ніби остерігаючись, що в нього сяде батарея чи закінчаться ці дебільні афоризми. А чашка порожньою стати не встигне.

«Ну і як це розуміти? – обурився професор. Його теж уже дістала ця “олімпіада для олігофренів”. – Кречет заради грошей міг піти на все? Гроші стояли на першому місці? Поняття честі для нього не існувало? Чи все зовсім навпаки? Він був настільки порядним, що не грав у підозрілі ігри? Більше схоже на перше. Але ж не спитаєш прямо у цього “андроїда”. Точно пошле. І зовсім не по-китайськи. Або ще й гірше щось учудить, нехай йому абищо. Сиди мовчки та слухай. Може, яка нотка потрібна й проскочить…»

– Гаразд, – нарешті розслабив обличчя «сфінкс» і пустив туди усмішку. І вона несміливо застрибнула на фейс. – Ви нормальні чуваки. Мені такі подобаються. Тримаєте удар і не пищите. За це – бонус. Ловіть: у справжнього чоловіка на цьому світі дві проблеми.

Марченко й Лисиця спочатку зраділи, але, почувши, який той «бонус», розчаровано застигли, чекаючи продовження. Та оповідач не поспішав. І коли мовчання перетворилося на прірву, в яку могла полетіти попередня фраза, а разом з нею – й симпатія «його величності», донкор не витримав:

– І які ж?

– Жінка, – спокійно відповів Термінатор.

– А яка друга? – підтримав донеччанина киянин, насторожено завмерши над блокнотом.

– Що «друга»? – зіграв у незрозумілість «Син Неба».

– Ти ж сказав «дві проблеми», а назвав одну, – ніби поскаржився Ігор.

– Однієї жінки вистачить не на одну проблему. – «Імператор» почувався по-імператорськи. Лишалося руки скласти на пузі. Але заважала чашка. – І, на жаль, не на дві. А може – й на щастя.

– Це на цьому світі. А на тому? – починав розходитися професор.

– Опинитесь – дізнаєтесь. – І «його величність» зробив останній ковток «вогню життя». Все. Кінець. Розмову закінчено. Така домовленість.

Гості теж допили й поставили порожні чашки.

– Дякуємо! – підвівся Ігор. – Розмова класна. Багато поживи для роздумів.

– Гм, – усміхнувся кутиками вуст Термінатор. – «Те, до чого прагне вища людина, знаходиться у ній самій, а те, що шукає нижча, – в інших»[32].

– Ви нам дуже допомогли, – додав і свого комплімента професор, хоча аж зуби крутило сказати, що це не так. Вивалити на господаря все, що накипіло. Але… Не по-китайськи це. Та й не по-нашому. Гості ж таки.

– «Учителі відчиняють двері. А входиш ти сам». – Афоризми у «Сина Неба» таки не закінчувались.

– Істинно, – видав Марченко, якому здавалося, що це прозвучить як «амінь». Але він помилився. Передбачити тут вийшло б хіба що в Едґара Кейсі[33].

– «Істина існує лише остільки, оскільки існує неправда»[34].

– Розумно, – виніс вердикт Лисиця. Хоча його про це ніхто не просив.

Лишався маленький шанс, що після цих слів потік афоризмів продовжиться, але гості знову не вгадали.

З’явився «теракотовий воїн» і застиг, чекаючи розпорядження.

– Проведи гостей, – звелів «імператор», а журналістам замість слів прощання кинув: – Успіхів! «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати».

Лисиця не зміг стриматися й на прощання теж сяйнув (колись же вчив для тренування пам’яті):

– «Мудра людина не робить іншим того, чого вона не бажає, щоб зробили їй»[35].

«Син Неба» знову ледь усміхнувся і розгорнув блокнот. Тепер уже точно the end.

«Глиняний піхотинець» повів знайомим для гостей маршрутом. Ті залишали кафе з пошматованим настроєм. Термінатор напхав їх своїми придуркуватими шарадами. Від яких аж нудно. Аж у шлунку ніби важкість завелася. І тепер усе китайське сприймається як пов’язане з цим «кафешним любомудром». Остогидлим і самовпевненим. Просто – самодуром. І невідомо, скільки потрібно часу, щоб ця печія минула. Навіть коли проковтнеш «Печаєвські». Цілу упаковку.

«Теракотовий воїн» відчинив двері, уклонився й випустив гостей. Ті вийшли, а за спиною знову клацнув замок. Цей механічний звук став останнім акордом у малоприємній кафешній гостині. Але прозвучав шикарною мелодією.

Обидва озирнулися. «Воїн» пішов. За склом знову порожнеча. І лише розпорядок роботи втішав. О десятій сюди можна буде зайти без дозволу «імператора кафе» і «теракотового» супроводу. З’їсти качку по-пекінськи чи мідій у черепашках. І навіть провести гунфу ча. І все це без супроводу ідіотських афоризмів. І пильного одного ока. Хоч і дивляться їх двоє. Блакитних…