Читать книгу Tattoo. Читання по очах - В’ячеслав Васильченко - Страница 9

Рушили до машини.

Ось вона, рідненька. Втомилася чекати. Скучила… Сигналка – пік-пік! Обоє дверей – клац-гуп! Майже вдома…

– Краще б не ходили до цього павича надутого, – замахнувся по керму Марченко, але не вдарив. Молодець він. Приховував усе. І тільки зараз трохи прорвало. Але – лише в одному місці.

– Чому? – поцікавився Богдан, хоча чудово знав відповідь. Просто хотів почути версію донкора. Для повноти картини.

– Нагнав понтів, філософ бісів, – відвернувся від пасажира водій. Щоб той не бачив перекошеної від гніву мармизи. Ще присниться. Вози його потім до знахарок.

– Не поспішай, – почав пародіювати Термінатора Богдан. – «Лай себе, а не сонце, що сад твій не зацвів».

– Угу, – повернувся до Лисиці Ігор, – тепер ти тут повикаблучуйся. Щоб я блювонув.

– Не рви на собі ципао, Лао-цзи, – продовжував грати професор.

– Не зрозумів? – настовбурчився Марченко.

– Бачив офіціантку?

– Ну, нічогенька така, сексапілочка, – заворушилися приємні спогади у донкора.

– Ципао – це те, що на ній, – прокоментував міжнародний знавець жінок і їхнього одягу.

– Дякую! – зімітував «уклін з рукою» Ігор. – Ще лахи жіночі на мене начепи.

– Забудь і заспокойся, – почав підпрацьовувати на півставки «машинним психологом» професор.

– Забудеш тут, – не сідав гнівливий акумулятор у журналіста.

– Забудеш, – твердо сказав уже своїм голосом Богдан. – Тепер подивимося, що наловили. Бо мені ще до ментури чухрати. – Дістав блокнот. – Тут усе записано. Зараз. – Розгорнув. – Так. – Почав учитуватись. – Ага. Перше. «Селянин і до ста років може дожити, чиновник – ніколи». Це відповідь на питання про зв’язки Кречета з криміналом. «Селянин» – це периферія, віддаленість від активних процесів… – У Лисиці заговорив аналітик. – Чиновників уявляють як хабарників і корупціонерів. І раз Кречета не стало, отже, він не «селянин»… Щось таке… Муть, звісно, але що вже є…

– Можна ще кинути жереб, – скривився Марченко. – Або поворожити на липовій корі. Як скіфи. Липа – якраз те, що треба.

Лисиця зрозумів натяк. Гіркувато. Але справедливо.

– У тебе є інші варіанти? – спокійно запитав він, хоч у душі клекотіло, як у Голохвастова, коли він освідчувався Проні.

– Ні, ну…

– Часу мало, – обірвав приятеля Богдан. – Спробуємо на зуба. Щось вийде – добре. А ні – підемо далі. «Жувати виділення з носа» – навряд чи результативний метод.

– Ну, добре…

– Далі йде «Краще бути живим жебраком, ніж мертвим імператором», – прочитав із «граматки»[36] Лисиця. – Це про те, чи не займався Кречет чимось злочинним… А потім ще й було «У бджоли спинка смугаста, а тигром її не назвеш». Гм… Судячи з усього, – ні. Або якщо й було щось, то ну зовсім дрібненьке.

– Я б не вірив жодному його слову, – бризкав невдоволенням донкор.

– То навіщо ж ми до нього ходили? – округлились очі в професора.

– Звідки я знав, що він такий пришиблений? – відповів ображений Ігор. – Думав, нормальний «штрих». А воно бачиш, яке прицюцькувате. Наплів сім мішків вовни… Китайоза…

– Проїхали, – клацнув пальцями Богдан. – Безглуздо воювати з минулим. Його ніколи не перемогти. Бо ти в ньому нічого не зміниш. Зате воно може змінити тебе. Якщо з головою на нього подивитися.

– Ага, – закивав донкор. – Навчи мене ще кашу їсти. Гречану.

– Пізніше, – знову втупився у блокнот Лисиця. – Йдемо далі. «Не варто бити мух на голові в тигра». Гм… Із «сильними світу донецького», схоже, Кречет жив у мирі.

Ігор промовчав, але скептична посмішка на обличчі таки засвітилась.

Лисиця проковтнув і це. Він зараз був машиною. Ну, майже машиною. Електронно-обчислювальною. Яку потім, якщо пощастить, назвуть «комп’ютером».

– «Одну гілку зачепиш – десяток загойдається», – озвучив наступний «пункт» Богдан. – Це він про те, кому могла бути потрібна Кречетова смерть. Виходить, що таких людей трохи є. Далі – про можливу помсту. Тут він таке видав, що я не дуже розумію. «Той, хто зумів свій гнів стримати, поборов найдужчого ворога». Зрозуміло, що це натяк на вміння приглушити в собі негативні емоції. Виходить, що, можливо, й були люди, які хотіли Кречетові помститися, але до його смерті вони не причетні? Тоді це не помста. Приблизно так. Іншого я тут не бачу.

– А може, не знав потрібного прислів’я. Чи забув. От і зморозив перше-ліпше. Не буде ж він втрачати обличчя. – Ігор теж почав потроху вступати в «аналітичне братство». Кандидат у члени.

– Гм… – задумався Богдан. – Хтозна… – Почухав ручкою за вухом. – А далі йде таке: «Розумний запобігає хворобі, а не лікується від неї».

– Ну, тут наче все зрозуміло, – почав діловито Марченко. – Кречет усе прораховував і перестраховувався. До роботи підходив відповідально. Тому проколів у нього й не було.

– Може бути, – оцінив професор. – А от далі… Гм… «Уранці дізнавшись істину, ввечері можна померти». Це відповідь про тих, хто може більше сказати про Креча.

– Ага… Вони нічого не скажуть. Хоч і знають. Їх залякали? Намалювали невеселу перспективку?

Кількість питань зростала. І шанси ще більше заплутатись – теж.

– Але з якою інтонацією він це сказав? – поділився спостереженням професор. – Наче хотів налякати. Чи, швидше, відлякати. Відштовхнути від розслідування. Мені не сподобалось. Хоч це лише відчуття і в папку слідчий таке не вшиє. А наступна фраза – взагалі. Ну дуже прозорий натяк: «У мудрої людини довгі вуха та короткий язик». Усе. Гаси світло. Приїхали: затямте, діти мої, мудрість – це вміння багато слухати і мало говорити. А ще краще – мовчати зовсім. Десь так… Слухай, – розправив крила Лисиця, – а чи не заради цих погроз він і погодився на аудієнцію? По-моєму, дуже мудро.

– Зараз збігаю й запитаю, – подивився в бік «Червоного дракона» донкор. – Пальці протезні у дверях причиню. Відразу зізнається… Дідько! Цей «саморобний Конфуцій» став ще більш таємничим, ніж був до цього. Раніше я знав, що він є. І трошки побоювався. Та його всі побоюються. Кого не спитаєш. Тепер же я його конкретно боюсь. Хоч і не з лякливих. Ще, не доведи, Господи, снитися почне…

– Отож, – аж посунувся вперед професор. – Здається мені, цей донецький кіборг не випадково з’явився у нас на стежечці.

– Облиш, – напівстурбованим голосом сказав Ігор. – Я ж сам придумав з ним зустрітись.

– Це точно? – подивився двома незмигними ліхтарями Лисиця.

– Ну, звісно, – перейшов в атаку донкор, але одразу задумався. – Стоп-стоп…

Він повернувся ліворуч і задивився у вікно. Богдан сидів мовчки. Не підганяв, хоча про «стоп-стоп» дізнатися ну дуже кортіло.

– Гурченко! – видав нарешті він.

Богдан дивився на співбесідника, але в думках з’явився стильний образ незабутньої Людмили Марківни. Та навряд чи вона мала стосунок до розмови.

– Гурченко! – повторив нарешті Ігор і ляснув себе по лобі. – Це він мене підштовхнув. Ми говорили по телефону. Він запитав, що у мене нового. Я й ляпнув про вбивство Кречета. А він мені одразу Термінатора й підкинув. Ось так.

– А хто кому дзвонив?

– Він мені. Запитував номер однієї спільної знайомої.

– Ага. А що за перчуган?

– Прес-аташе хокейного клубу «Донбас». Разом в універі навчалися. Він – на два курси молодший.

– Серйозна людина, – закивав професор.

– Це зараз.

– А раніше?

– Раніше всього бувало. І майже ходка теж. «Умовний», по-моєму, ще висить.

– За що?

– Начебто за шахрайство. Створили «бюро журналістських розслідувань», але почали займатися приватним детективством. Правда, усе закінчувалося тим, що брали гроші і щось там починали мутити. Щоки надувати. Люльку курити перед клієнтами. Але далі цього не йшло.

– Ого. Щось тут не все так випадково.

– Тепер і я бачу.

– Ех… Ну добре. Ходімо далі. – Лисицин блокнот знову за провідника. – «Той, хто багатство любить, про честь не піклується». Так він відповів про Кречетові фінанси. Схоже, гроші в нього були на першому місці.

– Начебто так.

– Ну, а далі в нас іде жінка.

– Якої вистачить на багато проблем. Отже, класика? Cherchez la femme?[37] – З вимовою в Марченка не дуже.

– Мабуть, – відрізав Богдан. – І ще мене непокоїть його остання фраза. «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати». Змія із жінкою у нашій культурі чудово асоціюється.

– Але ж вислів китайський… Гм… Зараз. – Ігор дістав смартфон і покликав у помічники мережу. Інфа вантажилась недовго. – Так. Ага. Ось: «Змія у світовій системі символів – поняття універсальне і складне…

У країнах Далекого Сходу між драконом і змією немає різниці, вони взаємозамінні…

Символіка змії має значення зміни (дня і ночі, пір року), мудрості, охоронця щастя…

“Міфологічна” змія здатна до самовідтворення…

Вона означає смерть і знищення (бо змія вбиває), а також життя і воскресіння (бо періодично міняє шкіру)…

Змія (змій) – фалічний символ (чоловік для всіх жінок) – символізує запліднювальну силу, силу родючості землі; пов’язаний з вагітністю…

Традиційно за символом змії закріплено жіночі якості: загадковість, таємничість, інтуїція, непередбачуваність…

Змія – це сила, знання, підступність, хитрість, витонченість, тьма, зло, нищення, спокуса…

Змія контактує з підземним світом, вона пов’язана зі всевіданням і магією мертвих…

Змія символізує всепроникний дух, оскільки може рухатися без допомоги ніг або крил. Водночас здатність проникати в щілини та ущелини мотивувала також символіку внутрішньої природи людини і її сумління…

Зовнішній вигляд змії може виступати маскою для представників злих сил (відьом і чаклунів)»…

Марченко замовк. Зосереджено почав гортати електронні сторінки. Коли знайшов потрібну й почав читати, продовжив:

– Так… Так… Угу… Ну, тут ясно… Ага… Так… Так… Ага ось: «У китайській символіці змія практично не відрізняється від дракона, однак, якщо таке відбувається, вона виступає началом негативним, деструктивним, руйнівним, злим, брехливим і хитрим». – Ігор відірвався від тексту. – Ось так.

– «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати», – ще раз повторив Лисиця. – Тут вони протиставляються. Гм… «Подужати»… – Професор, схоже, тиснув на педаль акселератора мозку щосили. – Дракон – чоловік. Змія – жінка, яку драконові важко здолати. Змія… Хитра й підступна змія. Плюс Термінаторів акцент на жінці. Без фразочок китайських. Сходиться?

– Наче.

– Гаразд, – покреслив у блокноті Богдан. – Тепер спробуємо повний портрет, намальований Термінатором. Кречет контактував зі злочинним світом, але сам нічого чи майже нічого такого не робив. З хазяями донецького життя жив у мирі, але були люди, яким Кречетова смерть на руку, хоча це й не помста. Гроші загиблий любив більше, ніж має це робити звичайна нормальна людина. У роботі був розважливий і акуратний. В усякому разі, про його «проколи» нічого невідомо. Але розслідування цієї справи для багатьох небажане і, можливо, для Термінатора теж, тому він про це натякнув. Попередив. Та й зустріч із ним скидається на штучку заплановану. Теж, можливо, ним. Ну, і найголовніше – це наше сherchez la femme. Жінка. Змія, яку важко подужати драконові. Ось такого нажнивували.

– Непогано для початку, – почухав макітру донкор. – Є від чого танцювати.

– Вмикай музику, – підморгнув професор.

– Зараз. – Ігор узявся за регулятор магнітоли, але його випередив телефон, запустивши Стинґів «Englishmen In New York». – Алло, – відповів він.

Лисиця не чув, що Марченкові говорять, але, судячи з виразу його обличчя, – щось серйозне. Ігор вислухав мовчки, а потім ніби провів лінію під сказаним:

– Добре, – й натиснув кнопку відбою.

Лисиця запитально дивився.

– Ти куди зараз? – поцікавився донкор.

– До Петровського райуправління планував. Конект з міліцією вашою треба встановлювати.

– Ясно. Просто в мене термінова зустріч намалювалася. Підкинути не зможу.

– Та без проблем, – заспокоїв Марченка професор. – Я вмію й на маршрутках їздити. І таксі. Таке у вас водиться?

Ігор усміхнувся:

– Валом.

– От бачиш. Значить – усе чудово. – Лисицин фейс увімкнув програму «атракціон небаченої щирості».

– Добре, – запустив двигуна Ігор. – Я подався. На зв’язку.

– Не прощаюсь, – відповів професор і вибрався із салону. – Мій телефон той самий, – кинув перед тим, як зачинити двері.

Марченко підморгнув, коротко пікнув і пришпорив сріблястого «мустанга». Богдан махнув. Машина швидко віддалялася. Професор трохи постояв. Дивився вслід, бажаючи успіху. Зараз він їм дуже потрібен. Обом.

«Лачетті» зникла за поворотом.

Лисиця пішов на зупинку.