Читать книгу Tattoo. Читання по очах - В’ячеслав Васильченко - Страница 12

Дороги Павлоградського передавали вітання асфальту. Навіть повітряні поцілунки. Не бачилися з ним давненько вже. Залишалося написати листа. І кинути до поштової скриньки. Про електронку вони навіть не чули.

Марченко їхав обережно. Намагався об’їжджати ями. Але виходило так, що одну об’їдеш, а до іншої вскочиш. Ігореві це не подобалося. Машині теж. Та обирати не випадало.

Потрібна Будьонного, 12. Але, як туди потрапити звідси, не знав. Тут же вперше. Допоміг язик, який не тільки до Києва доводить. Зупинився, щоб запитати. Вулицею йшла жінка років під шістдесят. Запнута зеленою хусткою, у теплій синій кофті й темній спідниці. Хоч осінь ще не така глибока, жіночка одяглася правильно. Та й кісткам від тепла тільки радість. Несла брудну полотняну торбину. На прохання зупинилася й охоче розповіла. І Марченко подався так, як підказав «навігатор у хустці». Старшого покоління.

«Легенда» виявилася правдивою. І донкор зупинив «лачетті» біля потрібного будинку.

Садиба нічим не відрізнялася від решти. Хату збудовано десь у другій половині минулого століття, ближче до її початку. Стиль не сплутаєш. Цегла багато разів побілена. Старий, укритий грибком, шифер, який можна б уже й замінити. Брудно-зелений невисокий паркан «через одну дошку». Металеві ворота. Теж зеленого кольору. Фарбували давно. І зелене покриття в деяких місцях перетворилось на луску. А подекуди – й відпало зовсім. Дзвінка біля хвіртки нема. І напису про злого собаку. Та він може бути все одно. Це ж елементарно, Ватсоне.

Марченко й Лисиця дивилися у двір з надією побачити когось. Або хоча б дізнатися про собаку. Є він таки чи нема? Страшний чи можна не боятися? Але двір залишався порожнім. І собака не озивався. Стояти, отак дивлячись, звісно, можна. Ні користі, ні шкоди. Але ККД від нуля не відходив. І це штовхало «вперед». Бо й сніг прики́дає. А вони ж речей зимових не взяли. Та й гума на «лачетті» не міняна.

– Пішли? – повернувся до Лисиці Ігор і кивнув на будинок.

– Давай, – погодився Богдан. – Може, там і вдома нікого немає.

– Тільки я собак боюсь, – зізнався донкор. – Колись, малим як був, покусали. То тепер у нас із ними «конфронтація».

– Я теж, – сказав свою правду професор. – І не довіряю. З палицею спокійніше.

– А ми зараз…

Марченко пройшовся вздовж паркану ліворуч. Нічого не знайшов. Тоді зробив так і праворуч. Назад повертався щасливим. Відшукав добряче погризеного роками ціпка.

– Ого, мсьє слідопит! – зрадів Лисиця. – Не здаєшся. Позитив.

– Хто ж, як не ми? – усміхнувся Ігор ситуації і словам.

– Це точно, – погодився професор. – Як не ми, то хто ж…

Із хвіртки сусіднього двору вийшов чоловік років шітдесяти з добрячим гаком. Одягнутий у чорний костюм-«спецівку» із шахтарською емблемою і яскравим червоним написом «Краснодонвугілля». Підозріливо глянув на машину й чужинців. Неквапливо сів на лавку, дістав синю пачку «Прими» й засмалив. Відвернувся, пихнув кілька разів і знову почав стежити за цими. Нічого дивного. Нормальна поведінка. Чужі – це завжди настороженість. Обережність. Підозра. І не тільки в голлівудських блокбастерах. Тут теж вони можуть лихо принести.

– Запитаємо? – неголосно сказав Лисиця. – Сусіди часто знають більше за всіх.

Марченко це знав чудово. І тому кивнув.

Рушили.

Сусід повільно чадів, виставивши напоказ тютюнову насолоду. Ніби інших у його житті давно вже не було. Або це його «постійне».

Те, що «прибульців» двоє, робило їх сміливішими. Інстинктивно. Отже – сильнішими… Природа…

– Добрий день! – майже панібратськи привітався Марченко.

– Моє шанування! – спробував у тон зіграти свою партію Богдан.

– Добрий-добрий, – просканував чужинців чоловік, примруживши цікаві очі. – Шанування-шанування…

– Ми журналісти, – дістав посвідчення Ігор. – Із Донецька. Це ось Богдан. А я Ігор.

– Григорій Михайлович, – простягнув роботящу руку сусід. «Прибульці» по черзі потиснули. – А з якої газети?

– «Презумпція», – хором відповіли журналісти, хоч і не репетирували.

– Ніколи не чув, – спокійно оцінив сусід, вертячи головою. – Зараз стільки нових… А називаються – язика вивихнеш. Раніше була «Правда». І все ясно. Брехню в ній не писали.

– У нашій теж не пишуть, – не втримався від патріотичності донкор.

– Тепер скрізь брехню пишуть, – не збавляв категоричності Григорій Михайлович.

– І в «Правді»? – обережно запитав Лисиця.

– Ні, – почала рити траншеї довкола себе «спецівка». – Там брехні бути не може. Ніколи. Якщо і в «Правді» буде брехня, кінець світу настане. Така арихметика.

Лисиця й Марченко перезирнулися. І зрозуміли один одного. З цього шляху треба звертати. Куди-небудь. Праворуч чи ліворуч. Але обов’язково вбік.

– Це точно, – кивнув Ігор. – А ми до сусіда вашого.

– Не ви перші, – загасив об лавочку недопалка фанат «Правди».

«Прибульці» перезирнулися знову.

– До нього хтось приїжджав? – запитав про очевидне Богдан.

– От ви журналіст, а питаєте дурне, – похитала головою «людина в чорному», вишкіривши погані зуби. Хоч нападати ніби й не збиралася. – Ясно, що приїжджали, раз кажу. Не бачив би – мовчав би. Така арихметика.

Професора «роздягли», як цибулину. На допомогу прийшов донкор.

– Ви їх добре розгледіли? – підкинув нехитре запитання він.

– А що ж там, – грався в «основного» сусід. – Вийшов отак на вулицю, як зараз, і курив.

– І що? – запитав Лисиця.

– Нічого, – стенув плечима сусід. – Міліція то була. Приїхали вчотирьох. Двоє у формі. Два так. Покрутилися-покрутилися й поїхали, гірко облизнувшись. Пилиповича ж дома немає. І Дусі теж. Така арихметика.

– А де ж Пилипович і Дуся? – далі атакував професор.

– На морях, – усміхнувся «казкар».

– В Єгипті чи Туреччині? – поцікавився Марченко.

– А Охотське море там є? – притиснув до стіни «географією» Григорій Михайлович.

– Ні-і-і, – розгублено відповів Богдан.

– Значить, не там.

– А до чого тут Охотське море? – «наїхав» Ігор.

– Ну, ви ж про Пилиповича запитали. Я й кажу. На морях.

«Спецівка» знову вишкірилася. Така то була посмішка. Але з першого разу цього ніхто не зрозумів. «Така арихметика»…

– Так на Охотському ж не дуже тепло, – розгубився донкор.

– Та він до брата поїхав, – нахилився вперед сусід. – На Магадан. Казав, що ювілей у того. Тридцять років не бачилися. Сімдесят братану.

– Ви точно це знаєте? – зосереджено запитав Лисиця.

– Точно, – кивнула «спецівка». – Я ж їх зі шмотками до Донецька, в аеропорт возив. Ще колесо пробив, як назад їхав, зараза. А «запаски» не було. Намучився… Он мій «дуглас», у дворі стоїть.

Журналісти зазирнули. Точно іржаво-салатовий «Москвич-комбі». Перехняблений на лівий бік. Раритет. Але ж якось їде…

– То вони полетіли на Магадан? – перепитав Марченко. – А коли це було?

– Міліція приїжджала вчора, – почав напружувати мізки Григорій Михайлович. – А возив я їх позавчора. Раненько. Вони ж їхати не збиралися. А вже перед самою датою зібралися й подалися. Це ж сьогодні якраз у нього. А мені сказали, собаку, кота і курей годувать.

«Кречета вбито три дні тому, – подумав Лисиця. – Убив і полетів? Гм… Логічно. Магадан далеко. Спробуй там знайди. Загубиться серед вічної мерзлоти – шукай вітру в полі».

– А міліція чого ж приїжджала? – запитав Ігор.

– А я знаю? – почала гніватися «спецівка». – У нас тут вона часто катається. То там щось украдуть, то там. От вони й нишпорять, матері їхній ковінька.

– Ясно. А донька їхня як же? – вів «допит» далі Марченко. – Не полетіла дядька провідати?

– Ні, – відповів сусід. – Вона ж у Донецьку живе. Їй, мабуть, не до того… Собою займається… Чоловік був у неї. Разів два бачив його тут. Патлатий такий. У залізяччі весь. Той, як його, рокер. І наколки робить. Мені ж мої на зоні робили. По-простому. Сяк-так. А зараз… Ціла наука. З причандалами там усякими. Така арихметика.

– Ви сказали «був», – зачепився Лисиця. – А зараз де він?

– Так розійшлися ж вони, – зробив великі очі Григорій Михайлович, ніби цю новину цілий тиждень крутив Перший національний у прайм-тайм. – Не було між них порядку. Не надійна вона. Ну, як жінка. На передок слаба. Ще коли тут жила, таке витворяла, таке витворяла. Добре, що в Донецьк переїхала. Пилиповичу й Дусьці аж полегшало. Ну, а зять цього ж не знав… Там вони й здибалися. Поженилися. А потім розкусив, видно. Та й дав назад. Така арихметика.

– А розійшлися давно? – знову закинув вудочку Марченко.

– Та не знаю я, – підвищив тон сусід. – Наче не дуже. Дуся й казала… Інка, дочка ж, на нервах уся. Вона б не проти з ним і далі. Любить, каже. А він там щось носом крутить. Якісь прентензії в нього. Горшки побили.

– А не знаєте, що й до чого? – не відклеювався Богдан.

– А чорт їх знає, – махнув Григорій Михайлович. – Вони ж мені не розказують. Ото як погризуться, тоді Дуська яке слово й кине через рабицю. А мені воно так: що є, що нема. І без цього борщ не кислий… Така арихметика.

– А Пилипович і далі свиней коле?

Це питання Марченко притримував, чекаючи нагоди. Дочекався.

– Зараз – не дуже, – подався у «статистику» сусід. – От раніше було… Частенько кликали. То тут, то там свіжина… Зараз людей мало в нас. Хто до діток виїхав. Хто на кладовище переселився. А хто зостався, скотину майже не держать. У мене он теж немає… Баба померла. А що я сам… Шматок хліба куплю. Чарчину перехилю. Отак і доживаю… Така арихметика.

– Та й Пилипович уже не той, – закинув вудочку Лисиця, – ну, як колій…

– Як це – «не той»? – обурилася «людина в чорному». – Він і раніше був ого-го. Більше половини свиней – завжди його… Було, правда, у нас ще двоє. Іван Глухий і Микола Неташапка. Але ті й тоді не дуже. Не було в руках твердості. Поки вхайдакає те порося, то й сам упріє, і скотину вимучить. А тепер… Іван помер років п’ять як. А Микола спився. Ножа не вдержить уже. Руки тропака вибивають. Отаке з чоловіком стало. А Пилипович – як грім! Сила в лапищах – дай Боже! І б’є тільки раз. Так, що й не тріпнеться. Уміє. Та його і в Ларине раніше звали… Така арихметика.

– А ви не знаєте, де дочка їхня, Інка, живе, ну, адресу? – поцікавився Богдан.

– У гості не їздив і не собираюся, – хитро примружився дідусь. – Знаю, що десь у Донецьку. А Донецьк великий.

– А може, телефон? – запитав Марченко.

– Та на який же біс він мені? – розвів руки Григорій Михайлович. – У мене й самого тої цяцьки нема. Ні я нікому не звоню, ні мені ніхто. Живу – сам собі хазяїн. А чого це ви про них розпитуєте? – почав прозрівати сусід. – Учора міліція тут крутилася. Сьогодні ви.

– А-а-а… вони в лотерею виграли, – одразу ж і збрехав Ігор. – І оргкомітет звернувся до нас, у газету. От ми й розшукуємо.

Дідусь подивився з недовірою. І, запаливши нову цигарку, «професійно» затягнувся. Випустив дим.

– Щось ви багатенько розпитуєте, – погрозливо мовив він. – Гм, лотерея… То, може, менти теж до них через це приїжджали?

– Не знаю, – стенув плечима донкор. – Нам наказали – ми виконуємо. Треба про потрібну людину побільше інформації зібрати. Нам за це гроші платять. От і шуршимо.

– Гм, закони нові чи що? – знову затягся «смачно» дідусь і задумався.

– Нові, батьку, нові, – почухав потилицю Марченко.

– Тоді краще не вигравати, – чмихнув сусід крізь сизий дим. – Бо такого накопають, що тими грошима й не відкупишся.

– Це точно, – підморгнув Лисиця.

– А виграли хоч багато? – поставив логічне питання Григорій Михайлович.

– Десять тисяч, – ніби відрізав Ігор.

– Ну, не дуже, – покрутив носом сусід, але зразу ж і насторожився. – Чи це в доларах?

– Та ні, – розчарував його донкор. – У наших, у рідненьких.

– Тоді й не багато, – ще раз розчарувався дідусь. – Але я б не відмовився.

– Грайте – і виграєте, – радісно мовив Богдан, ніби був «обличчям» лотереї.

– Та я якщо й зіграю, то тільки в ящик, – без тіні суму сказала «спецівка». – Там точно не програю. Безпрограшно ж там.

– Це правда, – кивнув Ігор.

Лисиця тільки спостерігав. Старий ніби все говорить щиро. Жодного натяку на штучність. І детектор брехні б відпрацював ухолосту.

– Дякуємо! – поставив крапку Богдан. – Ви нам дуже допомогли.

– Та, хлопці, на скибку ваше «дякую» не намажеш, – запустив бізнес-дипломатію сусід. – Дідунику стопочку перекинути ж треба? Треба. А за побрехеньки мої Сонька в генделику не наливає. Уже й так у боргах як у шовках. Проспонсіруйте сьогоднішнє щастя.

Марченко дістав із барсетки гаманця і зробив його легшим на «Грушевського».

– Оце правильно, – розцвів Григорій Михайлович, ховаючи заробіток до нагрудної кишені з емблемою. – Так щастя біля мене ще й завтра потопчеться.

Дідусь і цього разу був щирим. Не Роберт же де Ніро, щоб обіграти на носовій хустинці всіх. За такий невеликий гонорар.

Журналісти попрощалися, і машина рушила на Донецьк.

– Цікавий екземпляр, – сказав Лисиця, пристібаючись паском.

– Абориге-е-ен…

Марченко знову почав дорожній фристайл. Між ямами. Підвіска ж не залізна!

– Пощастило з ним, – подивився у бокове вікно Богдан на занедбаний двір, за гнилим парканом якого ховалася напівзруйнована хата й сарай із проваленим дахом.

– І не пощастило з Мордовцевим.

Ігор устигав на два фронти.

– Утік? – запитав професор про те, що муляло.

– Схоже, – серйозно відповів донкор.

– Чи, може, й справді погостювати вирішив? – Лисиця подивився на водія. Ніби той знав відповідь. Але «шифрувався» під заклопотаного. – Перевірити б?

– Проб’ю, – вів далі «двофронтовість» Марченко. – Якщо, звісно, вони вилетіли з України. А щодо Магадана… – Ігор на трохи замовк, ніби прораховував ризики. – У мене ж там однокласник живе. Як поїхав одразу після школи, так і лишився. Водієм працює. Зв’яжуся з ним. Хай підворушиться. Не повинен відмовити… Не шилом, то швайкою.

– Це буде шикарно.

Лисиця справді зрадів. Бо цей Ігор реально класний хлопець. І працювати з ним просто й приємно. Добре, що він такий. А не бурундук, «забитий податками». На такого міг би легко нарватися… Слава Господу!..

– Не вірю я в такі збіги, – видав напружено Ігор. «Тема» його не відпускала. – Не збиралися їхати, а потім різко все змінилося. І саме після вбивства.

– Не факт. Може, заважало щось. Тримало. Чи грошей не було.

– Може. А після вбивства й з’явилися.

Лисиця задумався. Закусив нижню губу й подивився вперед.

– Тепер головне, щоб Гуся допоміг, – розважливо сказав донкор, а потім, схаменувшись, додав: – Сашко Гусєв. Однокласник. У принципі, він відповідальний і безвідмовний. Голову розіб’є, а допоможе.

– Тільки попередь, щоб не злякав. Бо заляже наш «свинячий кілер» у вічній мерзлоті. Якщо через убивство він туди й «змився».

– Скажу.

– А нам треба доню просканувати. Здається мені, що вона – та ще штучка. З таким «послужним списком». Тут точно щось та й може бути. Ревнощі. Конкуренція. І людські самці тут мало відрізняються від тваринних. Гін такий могли затіяти, що шекспірівські трагедії здадуться казкою про Колобка. Інстинкт. Дехто це називає коханням. А це лише боротьба за самку.

– Головне, щоб самки про це не почули. Загризуть. У них життя все цьому коханню присвячене. Кожен крок і кожен подих.

– Мовчатиму. Хочеться ще пожити. Та й поборотися за самку.

Марченко усміхнувся й нічого не сказав. Суто чоловіча розмова. Не для публіки. Трохи груба. Трохи цинічна. А разом – табу для жіночих вух. І не дай, Господи, порушити його необачним чоловічим вустам. Настане кінець світу. І в цьому чудова правда. У чоловіків є шикарний шанс тримати всесвітній баланс. Принаймні тут.