Читать книгу Олеся. Між коханням та честю - Ярослава Дегтяренко - Страница 2

Несамовита та жорстока спека накинулася на Україну влітку 1660 року. Випалила соковитий оксамит трави, змусила змарніти смарагдову листву, зжерла хліба на нивах, висмоктала половину води з річок та струмочків і невблаганно сотала сили з усього живого. Одурманені люди й тварини мляво вешталися під пекучим сонцем, чекаючи осені з її лагідною прохолодою. Такої посухи не пам’ятали давно, і українці турбувалися за майбутній урожай: схоже, нíчого буде збирати з поля.

Спекотного липневого дня Юрій Хмельницький, юний гетьман Війська Запорозького обіруч Дніпра, квапливо їхав на раду в урочище Кодачок під містечком Васильків за наказом київського воєводи Бориса Шереметєва. І як обпалена навколо природа, так само обпалена була у хлопця душа.

Із сумом згадував Юрій ті щасливі дні, коли був живий батько, а сам він не мав турбот і тягаря відповідальності. Минулої осені його життя безповоротно змінилося. Однак торік Юрко почувався впевненіше: поверне батьківську булаву – і його шануватимуть як гетьмана. О, свята простота! Юрій самому собі боявся зізнатися, що гетьман з нього нікудишній! Після принизливої ради в Переяславі[1] та ще більш принизливої угоди він відправив до царя Олексія посольство, вимагаючи її скасування та узгодження пунктів, складених козаками у Жердевій Долині[2]. Але отримав гордовиту та зневажливу відмову. Навіть намагання Юрка заступитися за своїх зятів цар безжально відкинув – Іван Нечай поїхав у далекий невідомий Сибір, а Данило Виговський повернувся в труні. Особливо боляче Юркові було за Данила: коли його посли в Москві благали про помилування і цар начебто пообіцяв зглянутися, Данило вже був мертвий після звірячих тортур. Навряд чи Олексій не знав про це! Але вінценосний позер не відмовив собі в задоволенні погратися у побожного людинолюбця. У своїй кривавій величі Олексій не розумів, що такою брехливістю породжує в серцях українців не преклоніння, а ненависть і бажання помсти.

Саме тому Юрій не поїхав до Олексія на авдієнцію та не видав йому Олену Виговську – бідолаха досі жила бранкою в Суботові. Сам Іван Виговський осів у Польщі: мав ефемерний титул київського воєводи та реальний – польського сенатора. До того ж король призначив його старостою Барським. Але Юрко розумів, що навіть на королівській службі Виговський небезпечний і для нього, і для царя, і навіть для короля – занадто він розумний, верткий та вправний. Одне слово, гідний наступник Богдана Хмельницького, здатний будь-якого дня повернути собі булаву.

Юрій зітхнув. Зупинив коня, дістав флягу та напився теплої від спеки води. Озирнувся – з ним їхали найближчі родичі: двоюрідні брати Павло Яненко-Хмельницький, Федір та Прокіп Бережецькі. За ними – Петро Дорошенко, який обіймав уряд чигиринського полковника. Не було лише дядька з боку матері Якима Сомка, який торік так вправно плекав у ньому честолюбство, а тепер покірливо поступився місцем іншим. Сомко зажив своїм умом – вельми зблизився з ніжинським протопопом Філімоновичем, з яким в березні побував у Москві та навіть був допущений пред світлі баньки самого царя! Утім, за дядьком Юрій особливо не шкодував, бо досвідчених помічників у нього вистачало.

Наприклад, той же Яненко. Після бурхливих подій осені 1659 року Павло ні у що не втручався, не прагнув посісти якийсь тепленький уряд, а спокійно жив у Чигирині, бавив маленького сина та радів своїм уже дорослим дітям. Утім, завжди, коли Юрій просив, брат давав йому поради та підтримував як міг. І його присутність додавала впевненості. Юрко підсвідомо відчував: брат ніколи не заподіє зла та не зрадить. Тому хлопець з вдячністю поглянув на Павла.

Але цієї миті вигляд у Яненка був жалюгідний і злий. Йому було нестерпно жарко, піт з-під дорогої шапки заливав обличчя, і хотілося лягти десь у затінку або залізти в якийсь струмочок, а не пертися на цю кляту раду за наказом ненависного москаля. Павло, відчувши погляд, скинув карі очі й роздратовано поглянув на Юрка: мовляв, що?

Юрко відвернувся та знову поринув у задуму. В січні до нього приїжджав шляхтич Сілецький, посланець від Беневського, і вмовляв дотриматися укладеної Виговським Гадяцької угоди. Але тоді Юрко не знав, що йому робити. Як і його радники. Після зради поляків і підлості москвинів довіри до обох не було жодної. Тому вирішено було почекати та подивитися, як справи далі підуть, і Сілецького відправили ні з чим.

Але ця відмова означала початок війни з Річчю Посполитою. Тим паче у квітні, в Оливі, Польща та Швеція після п’яти з половиною років війни нарешті уклали мир[3]. І вже у червні поляки розпочали війну в Литві та вщент розбили війська московських воєвод Хованського та Щерби, відкинувши їх аж до Смоленська. Через це Шереметєв скликав раду, бо Московія поквапилася оголосити Речі Посполитій війну, збираючись воювати з нею руками українців.

Юрась не повною мірою усвідомлював це, зате це усвідомлювали його полковники та невимовно злилися: чому вони мусять ризикувати життям заради гонору Олексія, коли він так принизив їх у Переяславі? Навіщо взагалі тепер потрібна ота Московія як союзник чи сюзерен, коли вони отримують від неї лише брехню, обман, приниження та розорення? До того ж кримський хан Мехмед IV Ґерай, який ще торік був союзником Виговського, нині перетворився на ворога – його військо стояло у Буджаку[4] й звідти нападало на землі Придніпров’я. Слава Богу, що татарські загони вправно б’є Сірко з січовиками, звільняючи бранців! То чому ж українці мусять іти воювати за царя, коли Батьківщині загрожують татари?

У Кодачок Юрій прибув надвечір. Шереметєв уже був там. Звичайно, від Києва до урочища було двадцять миль, а від Чигирина – сто тридцять! Та й взагалі, де це чувано – володар України мусить їхати до царського холопа, як смиренно іменували себе московські бояри!

Шереметєв Юрка не зустрів. Навіть не побажав побачитися ввечері, як велить ввічливість. Зате його відвідав Костянтин Щербан, колишній господар Волощини. Щербан прибув в Україну з конкретною метою – з допомогою українського гетьмана та московського царя повернути собі трон. Тому поводився з Юрієм як рівний з рівним, що трохи скрасило досаду останнього.

А Яненка відвідав Лесь, який приїхав із ніжинським полковником Василем Золотаренком.

– Синку! Добре, що прийшов! – щиро зрадів Павло. – Ну, розповідай, як ти? Живий-здоровий? А то як був у нас в квітні, так досі від тебе звісток немає! Ганнуся ж сумує!

Лесь злегка посміхнувся, бо відтоді як Демко з Ганнусею одружилися, він став завжди бажаним гостем у домі Яненка. Взагалі-то Павлові не дуже подобався шлюб пасерба – він волів би мати більш родовиту невістку. Проте, зичачи Демкові щастя, суперечити не став, а прийняв Ганнусю з усією теплотою, яка тільки можлива з боку свекра до невістки.

Сам Лесько дуже змінився: колись з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою гожий, але пустоголовий жевжик; а нині хлопець перетворився в солідного молодого чоловіка, на вигляд сумирного. Але ця сумирність була оманливою – у кожному русі, жесті, погляді двадцятип’ятирічного Леся проглядали сила та гордовитість, які межували з жорсткістю загартованого в запеклих боях воїна. А ще в його світло-карих очах світилася гірка журба. Однак ці переміни не владні були змінити головного: як і раніше, Лесь володів особливою чарівливістю, яка нездоланно вабила до нього жінок.

– Як там моя Ганнуся? – поцікавився хлопець.

– Прекрасно! Живе з Демком душа в душу! Завдяки їй мій шибайголова зробився статечним і відповідальним, що й душа співає! – хвалився Павло. – Прикро тільки, що вони свою хату придбали й збираються жити окремо. Марічка дуже через це переживає, бо їй хочеться, щоб вони жили в нас.

– То Демкові вдалося повернути своє майно? – запитав Лесь, пригадавши, як зять ділився з ним планами щодо полтавського млина.

– Угу. Цей пройдисвіт не тільки млин собі повернув, а ще й стягнув з Кирика Пушкаря збитки за спалену садибу! А сам ти як? Щось невеселий!

– Та з чого мені радіти? Живу тихо та скромно. Самотньо. Щоправда, тепер я хорунжий[5] Ніжинського полку, – без усілякої радості похвалився Лесь.

На це Яненко здивовано скинув брови, бо добре пам’ятав, як сильно хлопець гнівався на Золотаренка за те, що той ледь не стратив Демка. Та й був настільки незадоволений замиренням з Московією, що навіть хотів піти в посполиті.

З тогорічної зради Тимоша Цицюри Васюта виграв найбільше, бо провина за зраду повністю лягла на Цицюру. Даремно Тиміш виправдовувався перед земляками та просив ласки в царя – жодне його прохання про надання привілеїв на володіння маєтностями, які належали опальному Нечаєві, не було задоволено. А от Васюті з першої ж чолобитної подарували Гомель із прилеглими землями! Звичайно, це не дуже подобалося старшині – як це так цар роздає маєтності, минаючи законного гетьмана!

– Не дивуйся, пане, – мовив Лесь. – А що мені було робити? Я вже двічі пошкодував, що торік гордовито фиркнув та пішов від Гуляницького. Я нічого не вмію, окрім як воювати, тож треба було кудись себе подіти та якось жити далі. Васюта особисто запропонував мені цей уряд, але я відмовився. Тоді прийшли всі зацні старшини, мого покійного дядька приятелі, умовляти – мовляв, хто як не племінник Кулябки гідний цього уряду? Так, я молодий, але впораюся. Та й платять п’ятдесят польських злотих, що теж не зайве за такого непевного життя, як нині. Поміркувавши, я погодився.

– І правильно, синку, зробив! – з розумінням мовив Павло. – Що поробиш, коли цей скурвий син Васюта на уряді полковника сидить! Не дозволяти ж йому нас, порядних козаків-лицарів, ногами топтати! Та й не вічно він буде полковником, а тобі треба думати про майбутнє – почнеш з хорунжого, а потім ще якийсь уряд отримаєш. А як оженишся, то… – й осікся, помітивши, як болісно сіпнулося обличчя Леся.

– А як інші твої діти? – запитав хлопець, сподіваючись почути дещо особливе для себе.

– Та чудово! Живі, здорові, – ухильно мовив Яненко, здогадуючись, на кого натякає Лесь, та прагнучи уникнути неприємної розмови. Хлопець уже рота розкрив, збираючись питати, але, на Павлове щастя, до них підійшов Прокіп Бережецький. Привітався, уважно поглянув на Леся та мовив:

– А я тебе пам’ятаю! Ми торік на елекції[6] Юрася познайомилися! Ти – приятель Іванка.

– Угу, – притакнув Павло. – А ще шурин мого Демка!

– Прикро, що сам Демко не приїхав, – зітхнув Лесь.

– Він сам не схотів їхати. І взагалі воліє бути простим козаком, коли…

– А зять твій теж приїхав? – перервав Павла Лесь. Та уточнив: – Висоцький.

– Тут він! З Одинцем приїхав, – несподівано втрутився Прокіп. Та з досадою додав: – Ти, Павле, вибач, але цей твій зять – рідкісне одоробло! Я за все своє життя не бачив таких неприємних осіб! Воно й не дивно, що його Марічка зненавиділа. Ти, Лесю, мабуть, знаєш цю історію… Ти чого? – здивувався він, бо брат тицьнув його в бік.

– Нічого моїх зятів гудити. Таких уже мені Бог дав, й інших взяти ніде! – сварливо мовив Павло, насторожено стежачи за Лесем.

Але хлопець й оком не зморгнув. Натомість ще трохи потеревенив про різні дрібнички, після чого квапливо розпрощався та пішов.

– Чого це він? – запитав украй зацікавлений Прокіп. – Його аж пересмикнуло від згадки про Висоцького.

– Прокопе, ти якщо до пуття нічого не знаєш, то краще пащу свою не розтуляй! – роздратовано відказав Павло.

– А що я не так сказав? – щиро здивувався Прокіп.

– Розумієш, коли Олеся та Левусь утекли з Полтави від покійного Пушкаря, то найнялися челядниками до Висоцького. І за Олесею Лесько упадав. Але так сталося, що Висоцький чи то відбив її у нього, чи то тільки Бог знає, що там у цих трьох сталося. І тепер бідолашний хлопець страждає, бо досі її кохає. Але що поробиш? Не можу ж я нехтувати Висоцьким, хоч через нього торік міцно з Марічкою посварився. На щастя, ми помирилися, але вона нічого чути не хоче про Олесю, поки та свого чоловіка не покине. Загалом: бридка ця історія. Тож у майбутньому прошу тебе при Лесеві про це більше не згадувати. Тепер він шуряк мого Демка, не хочу завдавати йому болю.

Прокіп уважно вислухав і пообіцяв мовчати. Але думки обсіли його голову. Олеся вже майже рік не відвідувала матір, а Прокопові страх як хотілося її побачити – він як і раніше кохав її, мріяв про неї та сподівався хоч на коротку зустріч. Хлопець розпитував Марію, але та сухо повідомила, що не бажає згадувати доньку. Прокіп попитав Олену, але й ця не схотіла нічого пояснювати. Тоді він за гроші виудив істину в Оленчиної челядниці та зненавидів бідолашного Михайла. Поїхати до Олесі в гості Прокіп не міг, бо вони аж занадто далекі родичі, і такий візит був би недоречним. Єдине, що лишалося закоханому Прокопові, це чекати, доки Олеся звільниться. Наприклад, овдовіє. А тепер виявилося, що в нього є суперник! Та ще й такий, який колись був Олесі любий. «Бог його знає, що в неї на серці! Колись вона була зі мною вельми ласкавою, – думав Прокіп, згадуючи минуле літо і те, як пустотливо Олеся підпускала йому бісики очима, як дражнила та звабливо усміхалася. – Може, я посів у її серці значне місце. Що ж! Життя покаже!»

На світанку 7 липня[7] все козацтво явилося на раду. Але це була сама лише назва – рада, бо на ній верховодив Шереметєв. Ішлося навіть не про те, чи починати воювати з Польщею, чи ні, а про те, де вести цю війну – на землях Польщі чи України. Шереметєв знав, що поляки теж готуються до війни. І знав, що ведуть перемовини з кримським ханом про допомогу. Тож поки вороги не дійшли згоди, треба негайно йти війною на Польщу, прямісінько на Львів, а потім на Краків, а не чекати ворога в Україні – навіщо розоряти землю, з якої цар отримує прибутки?

Василь Шереметєв мав тридцять вісім років. Був ставний, дужий, плечистий, хоч і з черевцем. Риси обличчя мав грубі, але привабливі та гармонійні, вуста – пухкі та червоні, шкіру – світлу, чисту, з ніжним, мов у дівчини, рум’янцем. І особливо приємно вражав контраст відтінків льняного волосся й бороди та круглих карих очей. Але ця врода була лише красивою оболонкою, яка приховувала гниле нутро – Василь був пихатий, жорстокий, бундючний, зверхньо та зневажливо дивився на собі подібних створінь Божих. Що ж, негідники зазвичай привабливі, і це надійно присипляє пильність їхніх жертв.

Біля воєводи терся Цицюра та насторожено зиркав на козаків, відчуваючи їхні сповнені ненависті погляди. І Тимоша охоплював страх. Утім, страх за своє життя не полишав його з торішньої Переяславської ради, і він часто благав у царя прислати солдатів в Переяслав начебто для оборони, а насправді для своєї безпеки, і горнувся до Шереметєва – єдиного, хто міг захистити його в Україні. Натомість Цицюра доносив воєводі всі новини та наклепував на старшину. Щоправда, вигороджував Юрія як вірного царського підданого.

Сам Юрій мовчки слухав Шереметєва, не втручаючись і не заперечуючи проти його розпоряджень. І стояв з відчуженим виглядом, не помічаючи осудливих поглядів козаків, незадоволених його мовчанням.

Бачачи таку справу, Цицюра сміливо заговорив:

– У тебе, Василю Борисовичу, є двадцять сім тисяч війська та вісімнадцять козацьких полків. Як же можна, маючи таку силу і такого полководця, як ти, стояти на місці, чекаючи, поки ворог нападе першим! Та і який ворог? Хіба оті завжди напівп’яні ляшки тобі суперники? Стрільці в тебе відмінні, кіннота міцна, а коні у них один в один, мов галушечки лисніють! Та й запасів пороху та куль у тебе вдосталь. А твої солдати нікому не у важкість і не кривдять посполитих. Не те що поляки, які постійно простий люд грабують з голоду. А що? Жовніри їхні бунтують, бо не отримують платні – королівська казна порожня. Шляхта вічно зубожіла, бо лишився у неї тільки її польський закуток! Та й той утратять, якщо ти, Василю Борисовичу, на них війною підеш! Ми, козаки, відібрали в них Україну. Шведи – Пруссію. І взагалі: поляки страшні тому, хто їх боїться. Та й ніде королю такої сили взяти, щоб твоїй милості протистояти. Ми не тільки Польщу захопимо, а й самого короля з королевою полонимо та на арканах у Москву поведемо! Тільки смиренно прошу твоєї, Василю Борисовичу, милості: щоб нас, козаків, при поділі здобичі не скривдили. Особисто я від своєї частини золота та срібла відмовляюся, аби ти, Василю Борисовичу, дозволив мені взяти з королівського палацу все те, що мені сподобається!

Козаки слухали та обурювалися таким відвертим підлабузництвом і недолугими лестощами, бо серед них було чимало тих, хто пережив десять років війни з Польщею та чудово знав, що поляки вміють воювати. Але пика Шереметєва вкрилася ніжним рум’янцем задоволення, бо лестощі припали до душі.

– Я вважаю, що варто залишитися в Україні, бо тут є багато фортець та укріплених міст, які треба посилити залогами та чекати в них на ворога, – несподівано пролунав упевнений голос.

Усі присутні поглянули на князя Григорія Козловського. Але князь не знітився від сотень звернених на нього очей і не злякався вбивчого погляду Шереметєва. Козловського прислали воєводою в Умань. І він, поживши в Україні, добре придивився до українських звичаїв, а головне – відчув козацький бунтівний дух.

– Так, я вважаю, що не варто іти в Польщу, – спокійно повторив Козловський. – Наше військо не таке добре, як щойно розповів пан полковник. Головна його слабкість – козацька непевність. Козацтво крутиться на всі боки: і турчину кланяється, і татарин на козаків ремствує. Ракоці через них пішов у Польщу по вовну та стриженим повернувся[8]. І шведам козацька дружба небагато користі принесла! А його пресвітла величність Олексій Михайлович мав змогу переконатися, що слово козацьке гнучке, мов лоза. Тож не варто йти в Польщу, а краще лишитися в Україні й тут чекати на ворога. Та й до пуття не знаємо, яке військо в поляків. І чи таке воно вже непридатне до бою, як розповідає пан Цицюра? А якщо вийде навпаки, то буде нам велика біда, адже поляки жорстокі.

Повисло таке мовчання, що було чутно, як фиркають коні, щипаючи попалену сонцем траву. І ось тут Козловський струхнув! Тим паче, що до нього стрімко, мов шуліка до зайця, підлетів Шереметєв.

– Отакі нерозумні речі паплюжать честь його пресвітлої величності Олексія Михайловича! – прошипів воєвода. – Хіба ти не знаєш, що його величність не любить вести війну на своїй землі?! Думай собі, що хочеш, але мовчи зі своїми думками! Ми рушимо на Львів та Краків і завоюємо Польщу! – а потім різко кинувся до ікони Спасителя, яку тримав піп, та крикнув просто в обличчя Господу: «Присягаюся, що не матиму тебе за Бога-Спасителя, якщо ти королівства ляшків і самого короля в руки мені не віддаси, щоб я їх нашому великому цареві передав!»

Козловський остаточно злякався, утім, як і козаки, бо це було нечуване блюзнірство. Жоден з цих загартованих у боях лицарів не забував, що життя крихке, мов квітка лілії, і його тримає у своїй десниці Господь. І ніхто з козаків не насмів би ось так зневажливо звернутися до самого Творця. Отетерілі козаки мовчали, і лише Юрась стояв зі спокійним обличчям, немов його жодним чином не стосувалася ця рада та не обурювало таке богохульство.

– Та я й не думав ганити його пресвітлу величність, – боязко мовив Козловський. – Я не сперечатимуся з тобою, Василю Борисовичу, а слухатимуся тебе. Де скажеш, там і стоятиму зі своїм полком та боронитиму те місце, або мертвим впаду.

– Так! Я, захопивши Польщу, піду війною на Туреччину й принесу волю молдаванам, волохам і всім тим народам, хто віри православної та мучиться в магометанському ярмі! – гонорово вигукнув Шереметєв, наче впиваючись своїм відчуттям величі над присутніми. – І всі звільнені народи платитимуть данину моєму пресвітлому цареві Олексієві Михайловичу! Зі мною, окрім мого війська, підуть Переяславський, Київський, Ніжинський, Чернігівський, Миргородський, Прилуцький, Полтавський та Лубенський полки. З Хмельниченком – усі інші, окрім Черкаського та Канівського. Ці полки вирушать на південь, щоб боронити Україну від татарських набігів. Наказним гетьманом над козацькими полками, що підуть зі мною, я призначаю пана Цицюру. Принесіть булаву!

Коли принесли булаву наказного гетьмана, Шереметєв урочисто вручив її Цицюрі, улесливо мовивши:

– Тримай її у славу пресвітлого царя та великого князя, Великої, Малої та Білої Русі самодержця Олексія Михайловича. Немає в Україні лицаря, хоробрішого за тебе! Немає в Україні жодної руки, гідної тримати цю булаву, тож, сподіваюся, вона й залишиться при тобі.

Тиміш радів, а інші козаки ледь стримували гнів: такий відвертий натяк на фавор Цицюри був наче плювок в обличчя! Але найбільше козацтво обурювала байдужість Юрася. Ось тобі й син великого гетьмана Хмельницького!

Після ради Юрій подався до Корсуня. Звідти він збирався відправити посольство до царя, щоб відзвітувати про раду і попросити прислати в Україну іншого воєводу на час відсутності Шереметєва. А заразом відправити схопленого січовиками в степах Богушенка, який служив Виговському та їздив за його дорученням у Крим. Бо у знайдених при ньому листах ішлося не тільки про союз між Польщею та Кримом, а й про можливість їхнього спільного походу на Московію.

– А чого ти чекав? – роздратовано запитав Яненко, дізнавшись про ці листи. – Цар знищив рідного брата Виговського, а ти тримаєш у полоні його дружину. Він мститиметься кацапам, як може! А мститися він уміє, бо геть не дурень, а старий лис, який начебто й спить, але курей бачить! І ці листи – лише початок. Юрку, краще не гріши проти Бога, а поверни Іванові дружину. Цим ти уникнеш багатьох лих, – сміливо радив Павло, бо при цій розмові були присутні лише Бережецькі.

– Не віддам її поки що, – похмуро мовив Юрась. – А Богушенка відправляю, щоб довести цареві свою відданість. Може, він зглянеться та відпустить Нечая.

– Не бери гріха на душу – не губи цієї невинної душі! – палко вигукнув Павло. – Богушенка або стратять, або поїде до Сибіру. І цар не відпустить Нечая – даремно ти сподіваєшся! І ніколи не визнає тебе за гідного гетьмана. Не ображайся, але ти сам оганьбив себе в його очах. Чому ти мовчав на раді? Чому дозволив Шереметєву верховодити? Врешті-решт ти вже не перший день гетьмануєш!

Юрко нахмурився, але промовчав, розуміючи, що брат його справедливо критикує.

– Не дорікай йому, Павле, бо… – почав заступатися Прокіп, але замовк, задивившись на гарненьку дочку хазяїна, у якого зупинився Юрась. Дівчина принесла їм холодненького квасу, і Прокіп аж через стіл перехилився, проводжаючи очима її апетитну постать.

– Стіл перекинеш! – підштрикнув Яненко. – Ти б краще одружився, щоб дівок очима не їсти!

– Ось як твоя Олеська овдовіє, то з нею й одружуся! – заявив Прокіп, зухвало дивлячись на брата.

Павло аж рота роззявив, не знаючи, що й сказати на таке зухвальство, а Федір паскудненько захихотів.

– Потім це обговорите! – роздратовано обірвав їх Юрась. – Я відправлю Богушенка у Москву та спробую ще раз виторгувати свого зятя – моя сердешна Степанида[9] всі очі за ним виплакала. Чи чувано таке: при живому чоловікові вона вдова, а мої племінники – сироти при живому батькові! Усе зроблю, аби Нечая визволити!

– Нічого ти не доб’єшся! Ти вже вкотре цьому кацапові пишеш, а він у свою засмальцьовану бороду не дме, – скрушно зітхнув Павло, розливаючи квас по кухликах. – Краще випий холодненького. Гребай вже пес цю спеку!

Цієї миті у двері постукали, й увійшов Іван Яненко, який служив при Юрасеві джурою. За ним ішов молоденький хлопець, який назвався челядником Іоаникія Галятовського, ректора Києво-Могилянського колегіуму.

– Пан Галятовський прислав мене, щоб розповісти твоїй гетьманській милості вкрай неприємні новини, – почав хлопець. – Після того, як твоя мосць поїхав від Василькова, воєвода повернувся до Києва та з нагоди майбутнього походу влаштував бенкет. На нього було запрошено все значне духівництво київських церков і монастирів. Воєвода ж дуже побожний!

– Ага. Ми вже мали можливість оцінити його побожність, – уїдливо сказав Федір. – Ну, і навіщо він усіх попів зібрав?

– Та річ у тім, що справді бенкетувати запросив, а не якісь справи вирішувати! Просив молитися за його перемогу, наказав стріляти на честь панотців із гармат та рушниць і багато пив. А спека нині така, що воєводу розморило. І він почав говорити осоружні та блюзнірські речі: «Чуєте, панотці чесні? Цим військом, моїм великим государем даним, усю Польщу на попіл перетворю. А короля в срібних кайданах Москвою проведу та під ноги його царській величності кину! Колись його брат Москву пустошив[10], а тепер я його брата на нінащо зведу!» На це мій пан мовив: «Про те твоїй милості треба Господа Бога просити та палко йому молитися, а не тільки на ратну силу уповати». А воєвода відповів: «Маючи таку силу, як у мене, можна й без Божої допомоги з неприятелем упоратися!»

– Ну то й що! – сказав Павло. – Хіба я у Василькові сам не бачив, який цей кацап богохульник? Невже панотець тільки заради цього тебе прислав?

– Мій пан та всі панотці дуже злякалися цих слів, – пояснив хлопець. – Та чи чувано таке: ось так відкинути Бога, коли ми, люди, ніщо – з пороху постали та в порох обертаємося! Не інакше як сам диявол заволодів душею воєводи, тож не буде йому добра, а заразом і всім тим, хто поруч з ним. Тому панотець Галятовський, маючи до тебе, пане гетьмане, у серці батьківську любов як до рідного сина, слізно просить твою милість палко молитися Богові за своє життя та за життя всього козацтва, бо якщо ви згинете, то нікому буде бідолашну Україну від безбожної кацапні захистити! І все духівництво київське буде за вас молебні правити, а лаврські монахи вдень і вночі молитимуться за тебе та козацтво, щоб ви з цього клятого походу живими повернулися.

Юрась похмуро вислухав, подякував і відпустив хлопця. Юний гетьман знав, що більшість українського духівництва дуже незадоволена союзом з Москвою, бо цар прагне підкорити Київську митрополію своєму патріарху, а не константинопольському. Особливо ремствував митрополит Діонісій Балабан, спонукаючи своїх підлеглих підбурювати паству проти москвинів, через що був змушений виїхати з Києва та оселитися в Чигирині, інакше Шереметєв його б живцем з’їв. Тоді Трубецькой самовільно призначив місцеблюстителем Київської митрополії чернігівського єпископа Лазаря Барановича. Це була така сама нечувана за своєю крамолою річ, як і Авіньйонський полон Пап[11]! Бо призначення місцеблюстителя світською особою – грубе порушення церковних канонів. Але як захистити українських священників, Юрій не знав.

Прокіп, Федір та Павло теж сиділи хмурі – навряд чи така солідна особа, як Галятовський, займалася б поширенням чуток чи наклепами. Галятовського вся Україна знала як неперевершеного проповідника, побожну людину й талановитого автора численних богословських праць. Чесного панотця справді не на жарт налякала така поведінка Шереметєва, якщо він вирішив розповісти про це гетьманові.

– Знаєш, Юрасю, недаремно тебе ректор застерігає, недобре справа йде – лихо від цього походу буде, – сухо мовив Федір. – Не хотів тобі цього говорити, але мушу сказати. Шеремет[12] дійсно чи то збожеволів, чи то біснуватий. Чи настільки зарвався, що всіх у ніщо ставить. Казали мені, що після ради під Васильковим він привселюдно про тебе сказав: «Хіба це гетьман? Це гетьманішка, якому личить гусей пасти, а не козаків-лицарів у бій вести!»

Юрась побілів від приниження, схопився й нервово заходив кімнатою.

– Он воно як! А ти перед царем вислужуєшся й у цей клятий похід квапишся, коли така спека! – вигукнув Павло та сьорбнув квасу. Досадливо скривився, бо квас уже нагрівся. – От якого біса я повинен пертися до тієї клятої Польщі, коли мені вдома є чим зайнятися?!

– А навіщо квапитися? – несподівано запитав Прокіп. – Воєвода ж похвалявся, що його військо непереможне, то не заважатимемо йому здобувати марсів вінок на своє пихате чоло. Тим паче нам в Україні є з ким воювати – татари, мов голодні собаки, блукають уздовж наших кордонів.

– Ти на що це натякаєш? – запитав Павло. А Юрась зупинився та здивовано подивився на брата.

– На те, що не варто квапитися в похід у таку спеку, – багатозначно скинувши брови, сказав Прокіп, а потім підманив до себе братів і тихенько зашепотів, пояснюючи їм, що саме має на увазі.