Читать книгу Олеся. Між коханням та честю - Ярослава Дегтяренко - Страница 3

Ганнуся, витерши з мисника пил, обережно розставила на ньому тарілки з яскраво-зеленими поливами та відступила на крок помилуватися – вони їй страх як подобалися. Їх подарувала Фрузя на входини. І хоч їхня з Демком хатка зовсім крихітна – кімнатка, більшу частину якої займає піч, маленькі сіни та комора, та не така багата, як господа свекрухи чи тітки Олени, зате своя. Намилувавшись, Ганнуся всілася на лавку, що тягнулася вздовж стіни з вікнами, та любовно оглянула кімнатку, яку щойно ретельно прибрала. З теплотою усміхнулася, згадавши, як свекруха та Олена ремствували, коли Демко рішуче заявив про намір жити окремо – чомусь обидві хотіли оселити молодят саме в себе та навіть посперечалися через це.

Ганнуся солодко зітхнула – завтра коханий повернеться з Полтави. Тепло згадала їхню спільну травневу поїздку туди – поява Демка наробила галасу. Бо після смерті полковника Пушкаря нарешті здійснилася мрія Клима Соломки – він забрав млинок собі. Але ледь не зомлів, коли раптом явився Демко й показав гетьманський універсал на володіння млином у рівних частках з Левком. А ще – на ділянку лісу, на яку вже встиг накласти лапу Хрестовоздвиженський монастир. Звичайно, нікому не хотілося повертати загарбане майно, проте на бік Демка став полтавський полковник Федір Жученко. Але найбільше дісталося Кирикові Пушкаренку – зі свого схудлого після смерті батька капшука він мусив сплатити Демкові солідну головщину за спалену садибу.

Проте перед Демком постала нова турбота: як наглядати за млином? Він вирішив оселити в Полтаві Омелька. Той, згнітивши серце, погодився: з одного боку, Омелькові не хотілося залишати синів покійного хазяїна без нагляду, а з другого – Демко вже давно виріс, а Левусем добре опікується Яненко. Та й скалічена нога останнім часом дошкуляла дедалі частіше, тож Омелько мусив визнати: час відпочити. І нині Демко з Омельком поїхали до Полтави придбати Омелькові житло та остаточно прийняти від Соломки всі справи.

«Прикро, що довелося залишитися в Чигирині через цю кляту спеку!» – досадливо подумала Ганнуся. По-перше, без Демка їй було самотньо, а по-друге, їй дуже сподобалася Полтава. Настільки, що вона почала вмовляти чоловіка оселитися там. Адже він там виріс, має знайомих – вони неодмінно приживуться в цьому мальовничому місті. Але Демко категорично відмовився й суворо заборонив їй навіть натякати на переїзд.

Ганнуся нахмурилася – з моменту одруження вперше поміж ними зайшла незлагода. У перші місяці шлюбу завжди смілива Ганнуся більше побоювалася свекрухи, аніж сварок з чоловіком, непокоячись, що та настренчуватиме проти неї сина. А потім з соромом зрозуміла, що Марія полюбила її як доньку. Але чому ж коханий так розсердився? Невже йому рідний край став настільки немилим? Демко швидко вибачився, а у виправдання пояснив, що не хоче жити так далеко від рідні. «Он Лесь від нас як далеко живе та журиться, що бачить тебе рідко! Невже ти хочеш, щоб я теж сумував за родиною? Та й хіба нам погано в Чигирині?»

Несподівано Ганнусю охопила така слабкість, що нестримно схотілося лягти. Вона ледь дошкандибала до ліжка, яке стояло одразу в кутку за піччю. «Чого це мені останнім часом постійно зле? Ледь ноги волочу! Це від спеки! Господи, хоч би дощ пішов, щоб було чим дихати!» – думала Ганнуся, прилігши скраєчку.

Її думки знову повернулися до брата – наче й нещодавно бачилися, а здається, що так давно! Завжди веселий і жартівливий Лесь став такий журний, як молодий явір, чиє зелене листя серед весни побила неочікувана заморозь. «Та нема древа, ряснішого за явора, та нема роду, ріднішого за братика, – згадалися їй рядки з пісні. – Бідолашний мій брат! Занапастить він себе тугою за тією Олесею. А вона мов крижинка – ні тепла, ні привітності! І як Лесик міг таку покохати! Дивно: мій Демко лагідний і щирий, а його сестра – мов Лідниця[13]!» – досадливо роздумувала Ганнуся, згадавши нещодавні гостини в Олесі.

Поїздку затіяв Демко. Він дуже сумував за Олесею, тому переступив через ненависть до Висоцького. Звичайно, із собою він прихопив дружину та Левуся, який теж сумував за коханою сестрою. Але візит залишив неприємні спогади, бо Олеся зустріла невістку холодно. Насправді Ганнуся, до пуття не маючи життєвого досвіду, не зрозуміла, як боляче зовиці було її бачити. Дивлячись на невістку, Олеся бачила Леся. І, щоб не видати болю та журби від навіки втраченого кохання, бідолаха поводилася холодно й відчужено. Єдиний, хто зрозумів Олесю, це Демко. Але він нічого не міг удіяти – сестра сама вибрала таке життя.

Несподівано у дворі почувся галас та веселий виск, і Ганнуся зрозуміла: це йдуть родичі чоловіка. Дійсно, у хату вбігла Люба, Фрузина падчерка, тримаючи на руках Миколу. За нею галопом ускочив Левко. Голосно вигукнувши: «А ми перші!», Люба важко плюхнулася на лавку, всадивши Миколу собі на коліна.

Але хлопчик, якому нещодавно виповнився рік, заволав на все горло, вимагаючи відпустити його. Люба обережно поставила Миколу на ніжки, і малюк, кумедно викидаючи колінця, квапливо подріботів до Ганнусі, яка підвелася назустріч гостям та підхопила його на руки. Але від цього руху так запаморочилося в голові, що Ганнуся мимоволі сіла на ліжко.

У цей момент до хати увійшла Фрузя, і Микола, вирвавшись із рук Ганнусі, побіг їй назустріч, щось радісно белькочучи.

– Марічка з тіткою поїхали до Суботова провідати Виговську, а потім заїдуть до тебе. А нам удома нудно, тому й прийшли! Як ти тут сама живеш? Коли Демко повернеться? – замість привітання запитувала Фрузя.

Ганнуся нахмурилася, згадавши нещасну бранку. Попервах Хмельниченко ретельно охороняв Олену, нікого до неї не пускаючи. Але Марія з Оленою довідались, що Виговська дуже бідує в Суботові. Ні, голодом її не морили, але бідолаха була позбавлена найнеобхідніших для жінки речей. До того ж від неї відлучили всіх вірних челядників. Тому одного дня ці дві нерозлучні родички пішли до Юрася та зажадали від нього дозволу відвідати бранку. Звичайно, що юний гетьман строго заборонив. Але Олена так накинулася на нього з докорами, що Юрась швидко зволів поступитися. Відтоді обидві відвідували свою подружку, коли заманеться.

– Та в мене все добре! А Демко має повернутися завтра, – мовила Ганнуся.

– Затишно в тебе так! І чистенько! – похвалила Фрузя й розсілася на лавці, охайно розправивши ошатну спідницю.

– Хочете киселю? – запропонувала Ганнуся. – Уранці готувала! Або квасу?

– Мені, мені киселю! – одразу заволав Левко. – У тебе кисіль смачніший за мамин!

Ганнуся підвелася, зробила крок, але несподівано стеля підступно вчинила кульбіт, а в очах потемніло. І вона неодмінно б упала, якби до неї не підскочив Левко й не підхопив. Для нього це виявилося неважко, бо для своїх тринадцяти років хлопчик був рослий і сильний, а Ганнуся – субтильна.

– Господи Боже! – злякалася Фрузя. – Що це з нею?

– Не знаю! Ой, вона знепритомніла! – заволав Левко, злякавшись дужче за сестру.

– Клади її на ліжко! – скомандувала Фрузя. – Матір Божа! І що ж тепер робити?! Як її до тями привести?

Левко обережно вклав Ганнусю на ліжко, а Фрузя з Любою тупцювали поруч. Навіть крихітка Микола теж підійшов і стурбовано поглянув на Ганнусю, немов зрозумів, що цій красивій тіточці зле. Поміркувавши, Левко легенько ляснув Ганнусю по щоці. Але вона не зреагувала. Тоді він ляснув ще й ще, щоразу ляскаючи дужче.

– Та що ти робиш? – заволала Фрузя. – Ти ж їй синців наб’єш! Ой, слава тобі, Пречиста Діво! Отямилася! – вигукнула вона, бо невістка розплющила очі.

– А що сталося? – здивовано запитала Ганнуся, поглянувши на стривожені обличчя родичів.

– Ти зомліла! – пояснила Фрузя та присіла на край ліжка, стурбовано зазирнула невістці в обличчя, немов сподівалася знайти на ньому причину недуги. – От чому ти, знаючи, що хвора, жила сама? А якби тобі стало зле, а поруч нікого не було?

– Зі мною все гаразд! – запевнила Ганнуся. – Це тільки сьогодні якась слабкість, а так у мене нічого не болить. Це від спеки. Не турбуйтеся!

– Треба Марічці сказати! Бо якщо не скажемо, вона однак дізнається та втре нам усім часнику, – мовила Фрузя. – Ти полеж, а я тебе водичкою напою. Левусю, сонечко моє, принеси холодненької водички з колодязя.

Ганнуся зітхнула, розуміючи, що позбутися Фрузиної турботи неможливо. Демкова рідня здивувала її з перших днів знайомства – на перший погляд усі вони були гонорові та пихаті, а ще веселі та безтурботні, наче ніколи прикрощів не мали й чхати на них хотіли; але при тісному спілкуванні чітко були помітні їхній міцний зв’язок, родинна підтримка та турботливість, немов усі вони були скуті одним чарівним ланцюгом, яким передавали одне одному життєві сили. І цей ланцюг з перших же днів оплутав і Ганнусю. І зараз родичі оточили її такою настирливою опікою, що вона воліла б знову зомліти.

Коли прийшли Олена з Марічкою, Ганнуся скрушно зітхнула, передчуваючи нову хвилю піклування від свекрухи. Бо тактовна та скромна Марія здобула міцну владу в родині Яненків – її слухалися всі: і чоловік, і пасерби.

– А що це у вас тут відбувається? – з порога запитала Оленка. – Ганнусю, ти що, захворіла?

– Ой, тітонько, вона зомліла, що ледь до тями привели! – наябедничала Фрузя.

– Себто як зомліла? – нахмурилася Марічка, звичним рухом підхопивши на руки Миколу, який радісно підбіг до неї. Квапливо підійшла до невістки, окинула її стурбованим поглядом та ще більше спохмурніла. – Щось ти бліденька! А нудоти немає?

– Ні.

Марія поставила сина на підлогу та присіла поруч з Ганнусею, оцінно оглянула її та, мить подумавши, щось зашепотіла у вухо. Ганнуся почервоніла, мов мак, та лише ствердно кивнула.

– Ну слава тобі, Царице Небесна! – радісно вигукнула Марічка. – Дякувати Богові, нарешті матиму першого онука! Моя ж ти донечко! – та лагідно пригорнула невістку до себе.

– Ах ось воно що! – розквітла щасливою усмішкою Олена. – Дай Боже, щоб дитинка народилася здоровою! – і теж кинулася обнімати Ганнусю.

– Погано, що ти свідомість втрачаєш! Невдовзі це минеться, але треба берегтися, – взялася повчати Марія. – Вам з Демком треба переїхати до нас!

– Ні, до мене, бо у вас занадто галасливо! – одразу заперечила Олена. – Фрузю, Левку, а ви чого роти роззявили? У вас же скоро племінник буде! Радіти треба, а ви стоїте, мов ґав наковталися!

– Тільки нікому про це не кажіть, щоб не зурочили! – попередила Марічка. – Особливо ти, Левцю, язиката моя Хвесько! Це вже коли живіт великий буде, то тоді не приховаєш! Я й хвилюватися почала, що ви майже рік одружені, а дітей у вас все немає й немає! Ой, я так зраділа, що аж плакати від щастя хочеться! Дай Боже тобі, донечко, здоров’я та сил дитинку виносити та народити! – вигукувала вона, ніжно пригортаючи до себе невістку.

Ганнуся ошелешено ковзала поглядом по обличчях родичів, які квітнули радощами, та ніяк не могла ув’язати у своїй свідомості, що вона вагітна. Вони з Демком настільки були поглинені одне одним, що не замислювалися про потомство. Ганнуся дивилася на Миколу, який дибав кімнатою, допитливо видивляючись, що з речей погано лежить і можна злапати, та не могла повірити, що в неї теж буде така крихітка. Маленька частинка її та Демка!

– Напевно, Демко зрадіє, – задумливо пробурмотіла вона.

– Ще б пак він не зрадів! – здивувалася Марія. – Тільки дурні такому не радіють! – і самозабутньо пустилася давати Ганнусі поради, чого їй треба берегтися, як поводитися, що можна робити й що краще їсти.

Уже почало смеркатися, коли розбурхані радісною звісткою родичі пішли. Лише Олена залишилася заночувати з Ганнусею про всяк випадок.

Додому Марічка поверталася неквапно, підлаштовуючись під дрібненькі кроки Миколи, якого вела за руку. І давно вже в неї не було так легко та відрадно на серці. Нарешті в її житті було все, чого може забажати душа, – і коханий, і чудові діти, а невдовзі ще й онук з’явиться. Але… «Господи, якби ж то моя Олеся повернулася до мене! Але я сама винна, – з сумом визнала Марія. – Треба було вже змиритися з тим Висоцьким, а так утратила доньку з власної впертості. Нічого, ось повернеться Павлусь, і ми щось придумаємо, щоб помиритися з Олесею. Хоча навіщо його чекати? Сама напишу їй! Може, у донечки вже теж є дитинка, а я й не знаю! Може, Фрузя щось знає? Вона точно листується з Олесею!» Марія покосувала на падчерку, яка йшла поруч, і з подивом помітила, що та похмура й невесела.

– Фрузю, що з тобою? – стурбовано запитала вона.

– Нічого! – роздратовано відрізала та.

Марічка уважніше придивилася до падчерки – у липневих сутінках було чудово видно, що Фрузя ледь стримує сльози. Марія попросила Любу з Левком повести Миколу вперед і відверто запитала:

– Доню, що в тебе сталося, що ти ледь не плачеш?

Але Фрузя, закусивши губу, відвернулася та прискорила кроки. Тоді Марічка вхопила її за руку, змушуючи зупинитися, допитливо зазирнула в очі та серйозно мовила:

– Я ніколи не заміню тобі рідної мами, але я кохаю Павлуся, тому дорожу і тобою, й Іванком так само, як і чоловіком, бо ви його діти, його кров. І коли вам двом болить, то й мені тяжко. То що з тобою, Фрузенько? Ти ж була така весела, а тепер зажурилася.

– Я теж хочу дітей, – сухо зізналася Фрузя, але по її обличчю рясно потекли сльози. – Я вже стільки років заміжня, і нічого. Тільки не кажи мені, що я замолода! Ганнусі всього сімнадцять, а вона завагітніла. Навіть ти у свої сорок Миколочку народила, а я у свої дев’ятнадцять пустоцвітом ходжу!

Марічка зітхнула. Іноді вона замислювалася, чому в здорової квітучої Фрузі немає дітей. Проте тактовно мовчала. І нині теж казати було нічого. Тому вона обняла падчерку, щоб хоч якось утішити. А завжди гордовита й незалежна Фрузя пригорнулася до мачухи, немов шукала в неї захисту від своєї кривди. І Марічці стало її невимовно шкода.

– Я так боюся, що Петрусь мене зненавидить через це, – схлипуючи, скаржилася Фрузя. – Я… я так його кохаю. І намагаюся в усьому догодити, про Любу дбаю якнайкраще, але мені все одно так страшно, що він… – і, не договоривши, гірко заплакала.

– Не плач, донечко, – зітхнувши, попросила Марія, гладячи падчерку по плечах. – Не зненавидить тебе Петро. Я іноді нишком за вами спостерігаю, і бачу, що він тебе кохає. Та й не така Петро людина, щоб тебе через це тиранити. Що ж поробиш, якщо Господь не дав вам дітей? Не плач, Фрузю, але й не плазуй перед ним – жінка чоловікові подруга, а не челядниця! Ти його дружина, тож є у вас діти чи ні, а він мусить тебе шанувати. Не хочу, щоб ти ще й через це серце собі краяла!

– Та Петрусь мене жодного разу не скривдив, – запевнила Фрузя.

– От і добре! Бо не приведи Бог йому тебе скривдити – придушу мов жабу! – грізно пообіцяла Марічка, витираючи падчерці сльози. – Ходімо, донечко! Негоже плакати серед вулиці! – і обнявши падчерку за талію, квапливо повела додому.

Тієї ночі розбурхана та щаслива Ганнуся довго не могла заснути, з нетерпінням чекаючи ранку та переживаючи, щоб чоловік не затримався в Полтаві. На її щастя, Демко приїхав наступного дня, під обід.

Ледь зачувши тупіт кінських копит, Ганнуся кулею вилетіла надвір. І її серце прискорено забилося, коли вона побачила чоловіка. Демко легко скочив з коня й, залишивши його в густій тіні вишні, кинувся до дружини. Підхопив на руки, притиснувши до себе так, щоб її голова опинилася вище його. «Мій маленький янголе, як же я за тобою скучав!» – прошепотів він, і його темно-блакитні очі засяяли коханням. І усміхнувся так щасливо, і був такий гарний, що Ганнуся почала палко його цілувати.

З хати вийшла Олена, і Демко досадливо зітхнув й опустив дружину на землю. Та делікатна Оленка привіталася, з ввічливості коротко розпитала про поїздку і, задерикувато підморгнувши Ганнусі, швидко пішла.

А Демко квапливо потягнув дружину в хату. Відтоді як ніжинський кат з’єднав їхні руки біля шибениці, він жив у дивовижному відчутті безперервного та всеохопного щастя. І варто було Демкові поглянути на тендітну дружину, як розум миттєво поступався бажанням тіла, а всі насущні турботи відсувалися на другий план. Іноді Демко боявся такого всепоглинущого кохання, непокоячись, що невдовзі Ганнуся йому надокучить – недаремно ж кажуть: що ярко горить, те швидко згорає. А іноді боявся, що юна дружина розчарується в ньому. Адже вона ніколи не мала інших залицяльників, окрім нього. Йому дісталося все – і її чисте та неспокушене серце, і її перший поцілунок. Але день від дня карі очі Ганнусі виказували глибоку любов, і Демко невтомно дякував Богові за свого крихкого янгола.

Втягнувши дружину у хату, Демко почав жадібно її цілувати, шепочучи:

– Кохана, я шалено скучив за тобою! Більше ніколи нікуди не поїду без тебе!

Але Ганнуся м’яко вивільнилася з його обіймів. Демко нахмурився, побачивши, що вона мнеться й нервується.

– Що сталося, Ганнусю? – запитав він. – Тебе хтось скривдив?

– Ні-ні! Ніхто мене не кривдив! Просто розумієш, учора мені стало зле, і твоя мама сказала, що я вагітна, – випалила Ганнуся й вичікувально зазирнула в очі чоловікові, чекаючи його реакції.

Демко аж сів і, лупаючи очима, отетеріло втупився в тендітну постать дружини.

– Ти що, не радий? – образилася Ганнуся.

– Та що ти, кохана! – видихнув Демко. – Я… я… – але йому забракло слів, тому він кинувся до дружини, підхопив її на руки, міцно притиснувши до себе. – Я кохаю тебе! – зашепотів Демко. – Ганнусенько, я ще ніколи не почувався таким щасливим, як зараз. Навіть тоді, коли ти сказала мені, що кохаєш! – і присів на лавку, посадивши її собі на коліна.

Задоволена Ганнуся притислася щокою до його плеча, зазирнула в обличчя й помітила, що Демко насупився так, що й зморшка залягла поміж брів.

– Що таке, Демцю? Щось погане сталося в Полтаві? – стривожено запитала Ганнуся.

– Ні, кохана, там усе добре. Виявляється, мій Омелько завжди мріяв про свою хату. І дякувати Богові, я зміг здійснити його мрію – ми купили гарненьку хатку в Старій Полтаві. І він дуже радіє! От буде диво, якщо Омелько тепер ще й ожениться! Дай Боже, бо він для мене більше ніж підсусідок. Омелько завжди був мені наставником, опікуном, другом і, врешті-решт, батьком. І я хочу, щоб він щасливо свого віку дожив. Дуже важко було з ним розлучатися! Але ж це не назавжди – будемо їздити до нього в гості. Проте мене турбує інше: що чутно в Чигирині? Що там на тій раді під Васильковим вирішили? Чи буде війна з поляками?

– Ой, я не цікавилася цим, – винувато мовила Ганнуся. – Але твій вітчим з гетьманом ще не повернулися.

– Розумієш, в Україні з’явилося чимало людей, незадоволених московською дружбою. Особливо ремствує поспольство, бо це в їхніх хатах розмістили на постій стрільців. Це вони мусять платити податки цареві. А так їм і треба! Не думали, до кого у послух ідуть, – то нехай служать кацапам! Але козаки зберегли свої привілеї, і поспольство починає їх за це ненавидіти. А козацька старшина міркує, як би від Москви відколотися так, щоб зберегти свої вигоди. І з’являється дедалі більше голоти, яка ненавидить заможних козаків, заздрить їм і готова розтерзати за першої слушної нагоди, щоб відновити лише їм зрозумілу справедливість. Страшно це все, – задумливо мовив Демко. – Відбувається страшний розкол нашого народу. Але найгірше, що всі ненавидять ляхів, тому є чимало охочих воювати з Польщею. І користь від цього буде тільки клятій Москві, а нам дістанеться лише кров, страждання та сльози вдів і сиріт. Я теж муситиму воювати, бо козак Чигиринського полку.

Після скинення Виговського Демко, бачачи, як невпевнено гетьманує Хмельниченко, дуже розчарувався. Марно Яненко намагався влаштувати пасерба на якийсь уряд – Демко твердо відсторонився від служіння гетьманові, воліючи спокійно жити простим козаком. Проте це бажання було не зовсім щирим – у глибині душі Демко сподівався, що невдовзі юного Юрія замінять кимось більш рішучим і заповзятливим. А таку людину гріх не підтримати! Але найгіршим було те, що Демко розчарувався у власному народові, який після кривавої війни з Московією принизливо схилився перед царем Олексієм, мов холоп перед паном. Проте боявся зізнатися в цьому навіть самому собі.

– Але… – почала говорити Ганнуся і замовкла, зажурившись.

– Якщо ухвалять іти в похід, то я не зможу ухилитися, кохана, – сумно мовив Демко. – Інакше втрачу всі свої вільності та привілеї. І я не знаю, скільки триватиме похід. Оце мене й засмучує, що мушу залишити тебе. Ні, не тебе, а вас – тепер у мене двоє найдорожчих людей на світі!

Ганнуся сховала обличчя на плечі чоловіка, щоб приховати сльози. Щастя та кохання змусили її забути про всі земні турботи, і зараз стало невимовно гірко, що через чужі забаганки доведеться розлучитися з коханим. Або, не приведи Господь, ще й овдовіти. Але вона швидко відкинула страшні думки – треба сподіватися на краще.

– Ганнусю, тільки не плач, – прошепотів Демко.

– Я не плачу!

– Плачеш, бо я відчуваю, як твої плечі тремтять. Кохана, усе в нас буде добре, – шепотів Демко. – Нас навіть смерть не змогла роз’єднати, тож ми все здолаємо.

Недаремно Ганнуся з Демком журилися – Юрась, повернувшись до Чигирина, оголосив похід. Проте йти у нього не квапився. Натомість відправив наказ Ніжинському, Стародубському та Чернігівському полкам рушати до князя Юрія Долгорукова у Литву, бо цар Олексій бажав розрахуватися з поляками за червневий розгром Хованського та Щерби. А Черкаському та Канівському полкам наказав негайно рушати в Дике Поле, де вони разом з січовиками захищатимуть південні кордони України.

Марно Шереметєв писав Юркові, кваплячи швидше збиратися, – той відговорювався тим, що мусить упоратися з домашнім неприятелем, а самому воєводі радив якнайшвидше рушати, поки поляки не замирилися з татарами й останні не поповнили польську армію. Юрій зі своїми радниками тривожився недаремно – якщо Польща й Крим не об’єднаються, хан кине свої орди пустошити практично беззахисну Україну. Тим паче Мехмед Ґерай сам писав у листі до Виговського, що його татари вже давно стоять на кордонах Польщі та України й ремствують від бездіяльності. Але якщо поляки й татари об’єднаються, то нехай з ними воює гоноровий Шеремет, який вихвалявся, що й чорту в’язи зверне. Навіщо йому у військових товаришах пастух гусей!

Врешті-решт Шеремет, утомившись чекати Юрася, 8 серпня рушив у похід разом зі своїм військом та задніпровськими полками. Але довго ухилятися від походу Хмельниченко теж не міг, тому наприкінці серпня неквапно рушив на Бердичів Гончарським шляхом[14], щоб біля Слободища з’єднатися з армією Шереметєва, який пішов через Котельню.

Марічка, Ганнуся та Фрузя сумно попрощалися з коханими чоловіками. Особливо тоскно та гірко на душі було у Марії – вона отримала від Висоцького листа, яким він від свого імені та від імені Олесі твердо відмовився миритися. «Після твоїх фортелів ми не вважаємо можливим підтримувати з тобою родинний зв’язок, – писав Михайло. – Кажуть люди, що по дочці й зять милий, але ти завдала нам з Олесею тяжкого приниження, намагаючись розсварити нас. Вибачай, пані, але ми з тобою знатися не хочемо!»

Звичайно, що Марічка приховала від чоловіка та дітей цього принизливого листа. «Боже, віддай йому по справах його!» – гірко думала сердешна мати, розуміючи, що через Висоцького остаточно втратила доньку.