Читать книгу Олеся. Між коханням та честю - Ярослава Дегтяренко - Страница 4

Серпневого полудня Львів плавився під палючим сонцем. Місту личила спека – здавалося, моцні фортечні стіни, дахи будинків та костелів, густі ліси навколо теж випромінюють світло, мов дорогоцінна перлина, яку Господь знеобачка впустив з небес у прекрасну українську Галичину, багатий край, який загарбали поляки. Саме до Львова король Ян II Казимир Ваза тимчасово перевів свій двір, бо у Варшаві лютувала чума.

Спека не заважала жвавому життю на площі Ринок – у серці Львова. Торгівля кипіла тут, мов кров у жилах палкого молодика, вирувала в численних крамничках, які тулилися до величної ратуші з усіх боків. Містяни, придворні, шляхта шпарко ходили від крамнички до крамнички, з цікавістю розглядали товар, вибирали та хвацько торгувалися, раділи, веселилися.

Лише одна людина, проїжджаючи Ринком, похмуро дивилася на це свято життя – Іван Виговський, колишній гетьман Війська Запорозького, а нині воєвода київський та барський староста. А з чого Іванові було радіти? На милій Батьківщині його вважали ворогом, якого не кляв тільки лінивий, а в Польщі – чужинцем і відступником, колишнім ватажком козаків-хлопів, як шляхта презирливо називала тих, хто вправно бив її з 1648 року. Але найбільше краяла Іванові серце розлука з дружиною – уже скоро сплине рік, як він покинув її у Чигирині. «Чи побачу я колись мою Оленку, чи ні?» – сумно думав Іван, під’їжджаючи до будинку католицького архієпископа[15] Яна Тарновського, де оселився король.

Ян-Казимир нарешті запросив Івана до себе на аудієнцію – до цього король та ексгетьман лише жваво листувалися. І зараз Ян з нетерпінням чекав на Виговського, тому обережно виглядав у вікно, яке виходило на площу. У пишно вбраній кімнаті будинку архієпископа зібралася вся магнатська верхівка Корони Польської та Великого князівства Литовського.

У липні сейм ухвалив розпочати війну з Московією, і всі магнати з’їхалися до Львова на військову раду. Усе це високочоле панство надихав союз з Кримським ханством, влаштований лише завдяки дипломатії Виговського. Ще 10 серпня до Луцька приїхав його посол з повідомленням, що калга-султан[16] Газі Ґерай[17] з сорока тисячами татар уже став табором під Вишневцем, тож королівській армії слід не баритися.

А в польському війську вибухнув бунт[18]! Вояки вже давно не отримували платні, бо грошей в казні не було. Як і завжди! Ян-Казимир намагався вгамувати вояків, пообіцявши винагороду після походу. Але йому ніхто не повірив. Тоді воєначальники мусили розрахуватися з солдатами з власної кишені, інакше армія розійшлася б.

Тепер залишалося ретельно спланувати майбутню військову кампанію. Успіхи в Литві додавали наснаги, а союз Московії та Війська Запорозького неабияк позбавляв надії на перемогу – шляхта чудово розуміла, наскільки цінне козацтво як військова сила. Шпигуни, якими поляки наводнили Україну, доносили, що чимало козаків незадоволені й умовами Переяславських статей 1659 року, і Юрієм Хмельницьким як гетьманом. Тож виникли побоювання: а чи не мріють козаки знову повернути Виговського на гетьманство?

Виговський був незручний для Польщі гетьман, бо всі його дії яскраво свідчили, що він не згоден безоглядно служити королю. Від початку свого падіння Іван поводився вельми незалежно та зухвало, активно листувався з Мехмедом Ґераєм. І Ян-Казимир з досадою розумів, що хан прихильний до Виговського більше, ніж до нього самого. Ще б пак! Це з Виговським Мехмед ущент розбив Трубецького під Конотопом та змусив тремтіти царя Олексія. Лише Господь знає: чи не допоможе хан Виговському повернути булаву в обхід його, Яна?! Тим паче ходили вперті чутки про вдалі перемовини Івана з османським султаном – Туреччина охоче погоджувалася прийняти в підданство Військо Запорозьке. А це був сюзерен, зубастіший за московського!

– Он він! – мовив канцлер великий коронний Микола Пражмовський, який позирав у вікно з-за спини короля. – А в нього великий почет! – додав він, бо Виговський явився у супроводі численної челяді.

– І блискучий! – похмуро мовив Ян, спостерігаючи, як легко для своїх поважних років Виговський стрибнув з коня, поправив жупан з темно-синього оксамиту та червону делію, які йому дуже личили, та поквапився до дверей. – А ще недавно плакався, що не має й шматка хліба!

– Ваша величність забули, що в нього заможний батько, – підказав Пражмовський.

– Цить! Він іде! – шикнув Ян та вже звично напустив на себе царствений вигляд. А коли Виговський увійшов, то милостиво зробив кілька кроків йому назустріч та мовив з усією привітністю, на яку був здатен:

– Для нас велика радість бачити вас, пане воєводо київський, у доброму здоров’ї. Ви один з найвірніших підданих нашої королівської милості, який у таку лиху годину, коли нашій милій Вітчизні загрожує московський варвар, не відвернувся від нас.

– Я обізнаний про це, – сухо мовив Іван і витончено схилився в шанобливому поклоні.

Від цієї двозначності на негарному обличчі Яна промайнула розгубленість. Утім, він швидко знайшовся:

– Це чудово, що пан настільки обізнаний! Гадаю, ви також обізнані, що разом з Шереметєвим військо веде Цицюра, ваш давній неприятель. Розвідники доносили, що воєвода в обхід пана Хмельницького призначив його наказним гетьманом.

– Це клопіт пана гетьмана, – байдуже зронив Іван.

– А що є вашим клопотом, пане Виговський? – запитав король, сідаючи в крісло.

– Мій клопіт – служити вашій королівській милості. Вважаю, що достатньо працював і проливав свою кров за честь вашої королівської милості. А те, що нині виникла загроза війни, то це не моя вина. Єдиною причиною є те, що ще за часів мого гетьманства вчасно не прийшли допоміжні війська вашої величності, – з незалежним виглядом дорікнув Виговський. – І це зволікання коштувало мені дружини, моєму єдинокровному братові – життя, а вашій величності – покірної України, яка нині озброїлася проти вас у парі з Московією.

– А хіба ви не шкодуєте про втрату булави? – вкрадливо запитав король, наче не помічаючи цих ущипливих і досить зухвалих слів.

– Не шкодую, бо вона для мене заважка, – усміхнувся Іван.

– А от на мою думку, ніхто в Україні не здатен до гетьманства так, як ви, пане воєводо, – підлестив Ян, прагнучи зачепити чутливі струнки в душі Виговського. – Не приховуватиму, що калга-султан Газі Ґерай уже став табором під Вишневцем. Нам теж варто не баритися, щоб не примушувати калгу чекати. Але серед шляхетних і хоробрих панів війська нашої королівської милості не вистачає лише вас, пане Виговський. Тому нам було б вельми приємно бачити вас учасником цього походу.

– Ваша величність пропонує мені наступати на власну кров? – крижаним тоном запитав Іван. – Воювати з братами-козаками, з якими я стільки років ділив хліб?

– Насправді[19] ваші брати не погребували скинути вас з гетьманства, – утрутився гетьман великий коронний Станіслав Потоцький. – Насправді ваші брати вдарили вас у спину!

– Цвіт та честь Корони польської теж ударили мене в спину, – спокійно зронив Іван.

Повисло мовчання, бо натяк був зрозумілий – понад рік тому шляхта перекроїла Гадяцьку угоду на свій смак, по суті відрікшись від клятв та обіцянок, даних Беневським та Євлашевським під Гадячем у 1658 році, чим зрадила Виговського.

– Насправді братерство з козаками не стало вам на заваді, коли ми з вами в лютому намагалися штурмувати Могилів, – сухо зауважив Потоцький. – І до цього ви теж вимагали від його королівської милості війська для війни з козаками. Навіщо? Невже ви насправді не прагнули таким чином повернути собі булаву?

– У полоні Хмельницького моя дружина, – лаконічно пояснив Іван.

– Тим паче ви мусите піти з нами в похід! Тільки перемога звільнить вашу пані! – вигукнув Потоцький. – І невже вам не хочеться помститися Шереметєву? Адже на його руках кров вашого бідолашного брата!

– Насправді ваша величність бажає бачити мене в цьому поході лише тому, що наслідком цієї війни може бути повернення України у лоно Речі Посполитої. Чи не так? Адже чимало старшин незадоволені новою угодою з Московією. І я єдиний, з ким ця старшина тримає зв’язок, єдиний, кому вона може повірити та укласти з вами нову угоду, – заявив Виговський.

Мимоволі присутні перезирнулися, бо Іван наче в око вліпив.

– Усе так, пане Виговський, – зітхнувши, погодився Ян-Казимир. – Ви, ваші здібності та ваше щире серце дуже необхідні нам у цю лиху годину. Для вас не є таємницею, що все наше військо, яке сумлінно воювало майже десять років, нині бунтує через відсутність платні. Нашій королівській милості коштувало чималих зусиль залагодити цю турботу. Але нині Вітчизна, яка також є вашою, потребує допомоги кожного пана шляхтича, здатного тримати шаблю, – Шереметєв мріє зрівняти з землею Краків та Варшаву, а своєму цареві вручити польську корону. А ви занадто багато жертв принесли для Речі Посполитої, щоб нині байдуже відвернутися, допустивши її знищення, бо саме тут ви знайшли захист від московської тиранії та варварства. Ви все ще залишаєтеся для нас бажаним гетьманом, бо лише з вами можна вести справи як з гідною, щирою та чесною людиною. Крім того, хіба ви не бажаєте повернення України до Речі Посполитої на умовах Гадяцьких пунктів? Хіба не прагнете вирвати її з пазурів московського дикуна? Нехай нині ви всього лише наш сенатор, але всі ваші дії свідчать про неусипну турботу про вашу малу Батьківщину.

– Навіщо ваша величність запросили мене? – відверто запитав Іван. – Здається, і так зрозуміло, що я піду в похід у складі вашого війська.

– Майбутнє в руках Господа! – урочисто мовив Ян-Казимир. – Тому нам було б відрадно отримати від пана воєводи клятву вірності, яку склали торік інші козаки.

На це Іван здивовано скинув брови та декілька хвилин щось обмірковував, а потім вкрадливо запитав:

– Ваша величність бажає, щоб я присягнув вам на умовах Гадяцьких статей?

– Так! Ви були одним з творців цього альянсу, але особисто не склали присяги. Єдине цінне, що існує на сьогодні, – це вірність. Ваша вірність Речі Посполитій, пане Виговський, – вкрадливо пояснив Ян. – Адже наше з вами майбутнє у справедливих руках пана Бога нашого, і лише він знає, яким воно буде.

Виговський гірко посміхнувся, подумав мить і погодився. Після присяги вельми задоволений король запросив Івана на обід. Та й узагалі був такий милостивий, що хоч до рани прикладай.

Однак королівська ласкавість Івана не тішила. Сидячи за столом, він напружено розмірковував: навіщо знадобилося приводити його, вигнанця, до присяги? Що могло статися такого, що від нього зажадали присяги? Адже юний боязкий Юрась більш підхожий для Польщі козацький гетьман, ніж він. Через ці думки Іван не досидів до кінця учти і, коли всі перепилися, непомітно пішов.

На Львів спускався вечір. Прохолоди він не приніс, бо кам’яні будинки, розпечені сонцем удень, віддавали свій жар. Але Виговський, який мусив просидіти декілька годин у невеличкій, переповненій людьми їдальні та пити горілку, зітхнув з полегшенням і розстібнув на грудях жупан. Підійшов до криниці з басейном, яку прикрашала бронзова статуя Мелюзини[20], та із задоволенням умив розгарячіле спітніле обличчя. І неквапно пішов площею, щоб хоч трохи побути в самоті.

Іван і сам не міг визначитися, чи треба йому гетьманство, на яке натякав король. Десять років життя він поклав на виборювання волі. Десять важких і кривавих років! А потім намагався втримати свободу, здобуту такою дорогою ціною. І нині Іван зненавидів лютою ненавистю і поляків, і москвинів, бо ці два народи звели нанівець усі зусилля його народу, а в нього самого відібрали рідних та викинули його на узбіччя життя. «Не тільки вони винні! Мій народ сам винен у тому, що сталося, – похмуро визнав Іван. – Ми втратили єдність, яка давала нам силу. Але нині всі ці гонорові шляхтичі на чолі з ляльковим королем, пишномовно просторікуючи про обов’язок перед Вітчизною, просто побоюються мене, бо, навіть повалений, я небезпечний для них. І вони здогадуються, що я не сиджу склавши руки. Господи, може, даремно я стараюся? Може, варто заспокоїтися й жити, як усі?»

Несподівано думки Івана перервали – посеред Ринку якийсь юнак голосно декламував вірш латиною. А натовп роззяв навколо слухав його з розумним виглядом.

– О Fortuna, velut luna statu variabilis, sеmреr crescis aut decrescis; vita detestabilis nunc obdurat et tunc curat ludo mentis aciem, egestatem, potestatem dissolvit ut glaciem, – майстерно декламував бідно вдягнений худенький хлопчина, на подив правильно вимовляючи латинські слова та не забуваючи голосом вказувати слухачам на особливо сильні місця. Очевидно, це був якийсь студент. – Sors immanis et inanis, rоtа tu volubilis, status malus, vana salus sеmреr dissolubilis, obumbrata et velata michi quoque niteris; nunc реr ludum dorsum nudum fеrо tui sceleris. Sors salutis et virtutis michi nunc contraria, est affectus et defectus semper in angaria. Hac in hоrа sine mоrа corde pulsum tangite; quod реr sortem sternit fortem, mecum omnes plangite![21] – з урочистим виглядом скінчив хлопець і скромно опустив очі, чекаючи на винагороду від слухачів.

Львів’яни підходили, кидаючи в шапку читця дрібні монетки. Особливу щедрість виявили ті, хто не знав латини, проте посилено вдавав розуміння, щоб не дати собі в кашу наплювати! «Вірша – наче відповідь мені на всі думки!» – подумав Іван та останнім підійшов до хлопця.

– Ти русин[22]? – запитав він.

– Так, пане.

– Студент? Де вчишся?

– У Львівській братській школі.

– Мабуть, пиво шануєш більше за свого дидаскала[23]! – хихикнув Іван, шукаючи в гаманці дрібну монетку. Та задерикувато підморгнув, не з чуток знаючи, як сильно школярська братія любить не святі радощі життя, тому завжди має потребу в коштах.

– Та Господь з тобою, пане! – образився хлопець. – Я так підробляю, бо батько помер, і нам з мамою та сестрами ні з чого жити. Школу кидати не хочу, бо це мій шанс на кращу долю. А нічого, окрім латини та філософії, я не знаю та не вмію, тож тішу людей віршами.

– Бережи тебе Бог, хлопче, – почервонівши, мовив Іван. Дістав срібний таляр, тихенько опустив його в шапку студента та квапливо пішов, не озираючись. А якби озирнувся, то помітив би, як хлопець здивовано дивиться то на монету, то йому услід та бурмоче подяку.

«Наче сама доля дала підказку! Не стану зрікатися можливості довести свої дільця до кінця. Доля мінлива, і ніхто не знає свого майбутнього. Лише Господь знає! А моя доля, і доля України у його руках – може, цей похід обернеться добром для нас обох!» – думав Іван, крокуючи вулицями Львова.

На відміну від Хмельниченка, поляки не стали баритися – уже 16 серпня Потоцький рушив половину польської армії, яка стояла під Тернополем, до Чорного Острова[24], де 20 серпня до нього долучилася орда. Тут вони дочекалися польного гетьмана Єжи Любомирського з другою половиною війська, розквартированого в околицях Дубна. І вже звідти об’єднані сили союзників рушили до Старокостянтинова.

Виговський приєднався до війська Любомирського 23 серпня поблизу Ляхівця[25]. З ним було дві тисячі вояків, яких він утримував власним коштом. До того ж Іван милостиво погодився закупити частину провіанту для польської армії. «Невеличке в мене військо! O Fortuna!» – з гіркотою подумав Іван, згадавши, як водив у походи все Військо Запорозьке.

Польська армія налічувала майже сорок тисяч вояків, татарська – стільки ж та десять тисяч слуг. Грізна сила! Тим паче в армії союзників упевнено повзли чутки про те, що чимало козаків через ненависть до москвинів готові перейти на бік поляків, отже, ця війна буде не такою вже й тяжкою та затяжною.

Утім, Потоцький з Любомирським не зважали на чутки, а ретельно проводили розвідку. І коли 3 вересня союзники зупинилися неподалік Осторополя, розвідувальний загін злапав поблизу Бердичева декількох козаків. Бранці розповіли, що сімдесятитисячне військо Шереметєва рухається до Чуднова. Але сам воєвода не знає ані чисельності польського війська, ані про союз з татарами. І взагалі Шереметєв упевнений, що Любомирський ще перебуває за Віслою, а у Потоцького, який начебто стоїть під Тернополем, лише шість тисяч вояків. Тож Шереметєв планує спочатку вирубати Потоцького, а потім рушити на Львів.

– Насправді дивною виглядає така необізнаність, – похмуро мовив Потоцький. Він добре пам’ятав перші роки повстання Хмельницького – тоді полонені козаки навіть під тортурами давали неправдиві свідчення. – А чи не збрехали бранці?

– Шпигуни доносили, що Хмельницький досі перебуває в Україні. Здається мені, що скотська поведінка воєводи неабияк образила юного гетьмана, тому невідомо, коли він піде у похід, – виразно скинувши брови, зауважив Любомирський. – А взагалі, можемо розпитати пана Виговського – він часто листується з деякими козаками та обізнаний більше за нас.

– Найменше я хотів би у цій війні покладатися на поради Виговського, – сухо мовив Потоцький. – Насправді ніхто не знає до пуття, що в нього в голові. І насправді мій племінник мав рацію – якби Москви й на світі не існувало, то козаки продалися б туркам!

– Кожен дбає про себе, тож козаки ідуть туди, де їм краще, – похмуро визнав Любомирський.

– А для нас найкраще подбати, щоб Виговський не зрадив, – він може домовитися з калгою й ударити нас у спину.

– Не думаю! Виговському, як і всьому Війську Запорозькому, нині невигідно знищувати нас – тоді Москва переважить. Та й калга не настільки нерозсудний, щоб зрадити.

– Насправді вони прагнуть бути ані під королем, ані під царем, ані під ханом, а самі по собі, – похмуро мовив пан Ревера. – Нині нам варто берегтися і козаків, і татар. І насправді найголовніша наша турбота – Шереметєв. Він має сорок тисяч московського війська, і якщо козаки зрадять – ми розчавимо його.

– А якщо Хмельницький підійде? – запитав Любомирський.

– Тоді подивимося, що робити. А зараз ідемо на Любар, – розпорядився Потоцький.

Наступного дня, 4 вересня, на шляху до Любара поблизу закинутої корчми Потоцький з Любомирським виїхали верхи на високу, хтозна коли й ким насипану могилу. З неї місцину було видно більше ніж на півтори милі. І обом гетьманам важко було втриматися, щоб не замилуватися красою просторих рівнин українського Поділля, які нескінченною низкою зникали в блакитно-сірій далечині – там, де земля зустрічається з небосхилом. Так, милуючись краєвидом, обидва воєначальники й помітили осіб, що нишпорили в кущах на шляху до Любара.

Негайно вислали розвідку, яка повернулася з відомостями, що Шереметєв веде свою армію шляхом поміж Краснополем та Любаром. Ба більше, воєвода відправив до Любара солідний авангард підшукати зручне місце для табору. А татари, які всупереч наказу безладно йшли окремими загонами, уже встигли зав’язати бій з цим авангардом, здибавши його в урочищі Кутище та відрізавши від основних сил. Москвини, сховавшись у лісі, обороняються.

Потоцький квапливо відправив на поміч татарам дві з половиною тисячі драгунів[26] під командуванням Кшиштофа Яна Сапеги, сина литовського гетьмана, і, поміркувавши, направив туди й Виговського.

Іван не заперечував. Проте, під’їжджаючи до урочища, побачив, що це козаки. Виговський гірко зітхнув. Дійсно, у москвинів не вистачить розуму та спритності так швидко укріпитися посеред лісу. На це здатні лише українські козаки – найкраща піхота Європи. І Іванові стало невимовно гірко піднімати зброю проти своїх.

– Атакувати пішим строєм! – наказав драгунам Сапега.

Сидячи верхи поруч з Сапегою, Виговський спостерігав, як драгуни штурмують укріплення, нашвидкуруч влаштовані з хмизу, гілок та повалених стовбурів, а козаки люто відстрілюються. Але за пів години бою козаки почали здавати позиції, і поляки прорвалися в маленький табір. Зав’язалася рукопашна, і козаки почали відступати.

Несподівано серед безлічі спотворених гнівом та ненавистю облич вояків промайнуло обличчя Цицюри. І Виговського аж затрусило від гніву – саме ця людина торік підняла проти нього заколот, повіривши звабливим обіцянкам продажного Філімоновича, фактично подарувавши цареві пів України. І саме через цю людину нині ллється кров українців заради слави клятого кацапського царя! І з Цицюрою ті козаки, які теж продалися цареві!

– Ах ти ж скурвий сину! – прошипів Іван і, не маючи сил здолати спокусу прикінчити свого ворога, кинувся в гущу бою.

Іван не зважав, що його кінь топче людей – козаків чи поляків, а вперто продирався до Цицюри, який верхи метався серед вояків, намагаючись вибратися з місця бою, крутився на всі боки, відбиваючись від ударів шабель і не зважаючи на посвист куль, які дивом його оминали.

Іван майже дістався до свого ворога, вихопив зарядженого пістоля з кобури біля луки сідла. Прицілився. Вистрілив. Але в цей час Цицюра випадково пригнувся, інакше куля неодмінно прошила б його довбешку наскрізь. Виговський аж загарчав від досади та направив свого коня просто на Тимоша.

Цицюра немов шкірою відчув лють Виговського й озирнувся – обличчя його осяяв подив, який швидко змінився страхом. І він рвонув уперед, продираючись крізь бій, вибрався та поскакав лісом так швидко, як дозволяли дерева. Виговський кинувся навздогін. Але кінь Цицюри був баскіший. Тоді Іван вистрілив ще раз, але схибив.

– А щоб тебе твої ж діти побили! Сучий сину! – прошипів Виговський. Але переслідувати ворога не став – невідомо, чи не йде в цей час до Цицюри підмога. Потрапити в полон до Шереметєва для Івана було гірше, ніж опинитися в пеклі.

Похмурий Виговський повернувся до Сапеги, який йому нічого не сказав. Лише двозначно осміхнувся.

Пізно ввечері поляки повернулися до свого табору. Розвідники донесли, що ворог зупинився поблизу Любара, бо відступити в саме місто завадив несподіваний дощ.

Наступного дня, 5 вересня, армія союзників рушила під Любар. Після ясної погоди, характерної для перших днів осені, розпочалися такі сильні дощі, що вмить розмочили скам’янілі за спекотне літо ґрунтові дороги, і неможливо було проїхати навіть легеньким візочком. Тому гетьмани мусили розділити військо та повести його невеликими загонами різними шляхами, інакше сила-силенна людей, коней та возів перетворили б шлях на непрохідне болото, у якому й самі б загрузли. Тому під Любар прийшла лише частина війська. У низині неподалік від міста, навпроти табору Шереметєва, гетьмани вишикували військо у дві лінії, вичікуючи, що робитиме ворог – вийде битися чи перейде на інше місце.

Але москвини та козаки битися не побажали. І попри сильний дощ ретельно окопувалися. Та й між союзниками зайшла незгода – москвини відгородилися від козаків валом, який поділив увесь табір на дві частини. Про це гетьманам розповів перебіжчик, який був зайвим доказом незгоди між союзниками – якщо люди почали тікати після першої невеличкої сутички, то не все так гладко у Шеремета!

Подумавши, гетьмани вирішили схилити Цицюру на свій бік, для чого відправили шпигуна з відповідним листом. Лист склав Степан Немирич. Звичайно, він вельми поступався в красномовстві своєму покійному братові Юрієві, творцеві Гадяцьких пунктів. Проте Степан написав палко, наголошуючи, що він теж українець, козак, тож бажає своїм співвітчизникам лише добра, нагадував, як зрадливо та несправедливо з ними вчинив цар, і яскраво розписував, наскільки милостивим може бути король, тому козакам варто покинути Шереметєва та перейти на бік Польщі.

А щоб Цицюра швидше думав, 6 вересня гетьмани ухвалили почати наступ.