Читать книгу Олеся. Між коханням та честю - Ярослава Дегтяренко - Страница 8

Ранок 5 жовтня видався сирим і похмурим. Перепалені за літо гаї понуро щулилися під холодним вітром, який раз у раз дмухав та свистів, зриваючи їхнє рано пожовтіле листя. Побуріла, спечена трава вже почала гнити від постійної вогкості. А з північного заходу заходили важкі свинцеві хмари, погрожуючи крижаним дощем. І було так тоскно від цієї непогоди, так важко на душі, хоч плач.

Утім, Носач, Зеленський, Гоголь, Кравченко, Богун, Ханенко, Каплонський та Дорошенко не зважали на негоду, а терпляче стояли посеред шляху від Слободища до Чуднова. Їм випала честь бути комісарами від Війська для обговорення нової угоди з Польщею, і чекали вони на поляків, які мали б привезти заручників для гарантії їхньої безпеки під час перебування в польському таборі.

Вдалечині пролунали кінський тупіт та людський гомін. З’явилася польська делегація. Обидві сторони сухо привіталися. Поляки віддали козакам у заручники шляхтичів Вільчковського та Карчевського, від татар – Мехмета-мурзу, і, прихопивши козацьку депутацію, квапливо рушили назад.

У польському таборі, окрім Потоцького з Любомирським, козаків зустріли воєвода брацлавський Міхал Єжи Чарторийський, каштелян галицький Олександр Цетнер, стрийський староста Ян Собеський, шляхтичі Сокольницький та Шумовський. Прийняли козаків мов рідних, виявивши всю можливу в польових умовах гостинність. Проте душевність почала випаровуватися, коли поляки довідалися, що козаки бажають миру на умовах тієї угоди, яка була укладена Виговським у 1658 році під Гадячем, і яка так сильно збурила польське панство. Бо ніхто ніколи не хотів бачити Україну як Велике князівство Руське, вільне серед вільних, рівне серед рівних.

– Якщо ви насправді бажали миру, то чому торік відступили від Речі Посполитої? Чому продалися Москві? А тепер, насправді програвши війну, диктуєте нам свої умови? – роздратовано запитав Потоцький.

– Ми ще не починали воювати! Якби почали, то ваші справи, пане гетьмане, були б кепські! – в’їдливо відрізав Носач. Та м’яко додав: – Його милість гетьман Хмельницький ніколи не мав бажання зрікатися його королівської величності. Про це свідчить його лист до короля, написаний одразу після елекції. Гетьман погоджувався перебувати під зверхністю короля навіть тоді, коли король і панство порушили умови Гадяцької комісії. Ви, панове, обізнані, що у Війську панує рівність краща та міцніша од вашої шляхетської, тому більшість козаків не влаштовувала нобілітація – лише деякі з наших товаришів отримали шляхетство. Саме через цю умову більшість козацтва зволіла відвернутися від Речі Посполитої та прихилилася до Москви. А ми, старшина, були невпевнені у щирості його королівської величності – Війську не було надано суттєвої військової допомоги у війні проти Московії. І торік та взимку польське військо неодноразово нападало на наші міста. Хіба після таких справ можна було вам вірити?

– А зараз вірите? Якщо вам не подобалася угода, чому ж торік ваше посольство присягнуло на непорушність цієї угоди на сеймі у Варшаві? – сухо запитав Любомирський. – Мало того, що ви зламали присягу, так ще й підняли на нас зброю разом з москвинами, які принесли вам стільки горя.

– Не будемо зараз говорити, хто приніс нам більше горя – ви чи москвини, – вкрадливо мовив Ханенко та примирливо додав: – Його милість гетьман Хмельницький прибув сюди не для війни з вами, а щоб напоумити запроданця Цицюру покинути Шереметєва. А ще його гетьманська милість щиро бажає простягнути королю руку для дружби. Про щирість гетьмана свідчить насамперед те, що він не допоміг Шереметєву. А міг би! І досі може, бо має для цього достатньо сил.

– На мою думку, треба залишити в минулому всі суперечки та докори. Нині з Божої волі у нас є можливість забути минулі кривди та остаточно помиритися й припинити цю безглузду війну між нашими народами, – обережно мовив Чарторийський. – Залишімо взаємні звинувачення та підозри, панове. Краще обговорімо умови нашого альянсу. Жоден з нас не хоче нав’язати вам, панове, щось таке, що принизило б вас або було на шкоду Війську. Тож найперше, що варто зробити, це вилучити з нашої угоди пункт про Велике князівство Руське. Це корінь усього зла та незгоди поміж нашими народами. Ніхто з козаків-лицарів, враховуючи ваші звичаї та братерство, не стерпить над собою князя. Усі ваші вільності та привілеї однаково залишаться при вас, а згадка про князівство більше ніколи не посіє незгоди поміж нами.

Полковники не були юристами і мало зналися на політичному крутійстві. Ніхто з них не володів знаннями та гострим розумом покійного Юрія Немирича, який, власне, й створив ідею князівства Руського. А підказати їм було нікому, бо Виговського, звичайно, не допустили до цих перемовин. Тому жоден з полковників повною мірою не усвідомлював наслідків – саме статус України як Великого князівства Руського був запорукою її окремішності та збереження їхніх вільностей.

Утім, Богун, Гоголь і Зеленський нутром відчували, що недаремно Виговський з Немиричем вигадали цю «крамолу» – Руське князівство. На щось же вони розраховували, якщо, попри ненависть українців до поляків, поклали саме такі умови замирення. Тому ці троє почали вперто наполягати на першому варіанті Гадяцької угоди. Але поляки так само вперто обстоювали своє, наполягаючи, що українці склали торік присягу, погодившись на урізаний варіант, але порушили її, і тому нині мусять визнати свою неправоту та погодитися на їхні умови. Перемовини зайшли у глухий кут, і висотані суперечками сторони відклали їх до завтра. Тим паче настала ніч, і всі потребували відпочинку.

Уранці 6 жовтня Потоцький з Любомирським скликали раду, на якій більшість панів відверто заявила, що не збирається поступатися жодним пунктом, бо козаки, фактично програвши цю війну, не сміють висувати свої умови. Були навіть такі, які вихвалялися негайно розбити військо Хмельниченка, а потім вирубати Шереметєва. Проте Потоцький з Любомирським набагато тверезіше оцінювали своє становище: хоч Шереметєв ще тримався в облозі, сил битися в нього не було, а польське військо зазнало дуже великих втрат, і на нові бої в них не вистачить сил. До того ж обидва гетьмани побоювалися позиції Газі Ґерая – як він учинить, якщо мир з козаками зірветься? Калга, маючи достатньо орди, може стати на бік козаків і вкупі з ними знищити і поляків, і москвинів. Тому обидва гетьмани наполягали на примиренні, мовляв, більше честі припинити міжусобну війну, аніж продовжувати жорстоко проливати кров.

Козацьким полковникам теж ніхто не завадив порадитися між собою. Усі вони, як один, не бажали перебувати у московській неволі, але умови поляків були неприйнятними. Це з одного боку. А з другого, усі полковники розуміли, що потрапили в неабияку халепу: у разі їхньої відмови поляки укладуть з Шереметєвим мир, і доведений до відчаю воєвода погодиться на всі їхні умови. І тоді Україна або повернеться до Польщі на ще гірших умовах, ніж пропонують зараз, або цар Олексій почне мститися та піде на Україну війною зі сходу, поляки – із заходу, а татари – з півдня. Бо недаремно ж Дорошенко розповідав, що Газі ручався за цей альянс і погрожував мститися у разі його зриву!

До того ж з коша прийшла звістка, що Юрась, мабуть, під тиском Лісницького, вже написав Шереметєву листа, яким повідомляв, що «…Так забажалося Богу всемогутньому, у руці котрого уся влада над світом, і Військо наше Запорозьке одностайним голосом воліє зостатися при його милості королеві польськім, своєму природному панові. Про це милості твоїй повідомляємо, щоб жодної надії на Військо Запорозьке не мав». При цьому Юрась ще і єхидно підписав листа: «Боярину і воєводі, і наміснику бєлозерському Василеві Борисовичу Шереметєву, панові та улюбленому приятелеві нашому доброго здоров’я от Господа Бога бажаємо». Підписав, наче в обличчя плюнув, враховуючи зміст!

Це був остаточний та безповоротний кінець усього, і полковникам не залишалося нічого іншого, як погодитися на всі умови поляків. Тому 7 жовтня були складені нові пункти альянсу на основі угоди, затвердженої сеймом у травні 1659 року, до яких додали нові.

Віднині Військо Запорозьке зрікається царя Олексія і більше ніколи не має права шукати його протекції чи будь-якої іншої, бо навіки віддається в розпорядження польського короля.

Окремим пунктом вирішили долю Цицюри. Зауважувалося, що хоча Тиміш образив короля і Річ Посполиту, повставши разом із задніпровськими військами проти свого пана, але, на прохання гетьмана запорозького, його прощають, якщо він залишить Шереметєва. А всім козакам, які були з ним, теж дароване прощення та збереження їхніх вільностей.

Полкам Ніжинському, Стародубському та Чернігівському наказувалося залишити Долгорукова в Литві та приєднатися до війська Чарнецького і Сапеги-старшого. А якщо це неможливо, то повернутися до Війська Запорозького.

Були враховані й інтереси Кримського ханства – прикордонні татарські міста і весь Крим не зазнаватимуть ніяких нападів від Війська Запорозького. І таке мирне сусідство триватиме доти, доки триватиме дружба між Річчю Посполитою, гетьманом Війська та Кримом.

Уважили й Виговського – окремим пунктом вписали, що Олена Виговська має бути повернена своєму чоловікові[42].

Також Хмельниченко був зобов’язаний після завершення цієї війни розмістити військо Любомирського на зимовий постій в Україні та скликати козацьку раду, яка має затвердити нову угоду.

Із цією звісткою до Хмельниченка відправили Дорошенка. І того ж дня, пізно ввечері, Юрась прибув зі своїм почтом до польського табору під Чуднів, де його зустрів та прийняв у себе Любомирський.

Єжи уважно роздивлявся цього дев’ятнадцятирічного хлопчину, якого доля та ім’я батька поставили на чолі грізного Війська Запорозького. Невисокий і чорнявий, зграбний, ввічливий, зі стриманими манерами Юрась тримався тихо і трохи невпевнено. «Matko Boża! У ньому ж немає ані якихось здібностей, ані вогника, який властивий молодим хлопцям, ані хитрощів та заповзятливості! Бідолашні козаки! Він же нічого до пуття не може та не знає як в силу свого віку, так і природних здібностей, – обурено думав Єжи, дивуючись своєму обуренню. – Він більше годиться до молитов та монастирського життя, ніж до шаблі та рушниці!» Втім, Єжи гостинно прийняв Юрася, розмістивши на ніч у своєму наметі.

Наступного дня, 8 жовтня, новоявлені союзники урочисто склали взаємну присягу. Спочатку присягнули обидва гетьмани, потім Юрій, після чого до козацького коша поїхали Вишневецький та Шомовський привести до присяги просте козацтво.

Лише чотири українці демонстративно відмовилися і від присяги, і від підпису нової угоди – Іван Богун, Остап Гоголь, Михайло Зеленський та Тимофій Носач. Очевидно, цих чотирьох давніх соратників гетьмана Богдана останні події багато чого навчили, якщо вони хоч так висловили спротив угоді, яка остаточно ставила хрест на незалежності їхньої Батьківщини.

Тиснути на полковників ніхто не став, бо їхній протест усе одно нічого б не змінив. Тому все панство – і українське, і польське – влаштувало бенкет. Це одна з небагатьох особливостей, яка завжди зближувала дві нації.

Того ж дня Юрій написав Цицюрі листа, в якім розповів про свій мир з Польщею та запропонував покинути Шереметєва та приєднатися до нього, аніж загинути жалюгідною смертю.

А що ж Шереметєв?

Мабуть, уже тричі Василь прокляв цей похід. А от чи покаявся у своєму гонорі хоча б перед самим собою, не кажучи вже про Бога, – невідомо. Становище його було більш ніж жахливе. І справа була не тільки у військовій невдачі, а ще й у браку провіанту, пороху та куль. Солдати змушені були їсти падалишню конину, але зварити її не мали на чому – усі дерева в межах табору були спиляні. Залишилися тільки вози, яких не можна було чіпати, бо це зайвий захист. А кожна вилазка по дрова в навколишні гаї закінчувалася страшним боєм, і москвини та козаки мусили повертатися в табір ні з чим. І, враховуючи осінню негоду, дрова були цінніші за шматок хліба, бо давали благодатне тепло, не кажучи вже про гарячий бульйон з кінського падла. Тож коли ставало на годині, солдати зрізали дерен із землі навколо свого табору та палили на вогнищах. Від холодної та сирої погоди, від недоїдання чимало солдатів та козаків захворіло та померло, і весь шереметєвський табір нагадував пересувну домовину.

Але ці лиха тьмяніли порівняно зі зрадою Юрася. Шереметєв уже знав про це та розумів, що віднині йому ніхто і ніщо не допоможе. До нього в табір просочився гонець зі звісткою, що начебто воєвода Борятинський йде йому на поміч, але Василь знав, що в того мало війська. Та навіть якщо сам цар накаже спорядити нове військо, то він його не дочекається, бо помре з голоду!

Проте здаватися Шереметєв поки ще не зважувався. Він узагалі не знав, що тепер робити. І чи можна ще довіряти Цицюрі, який попри страшні нестатки не покинув його?

Цицюра, звичайно, був обізнаний про побоювання воєводи, тому невимовно боявся за власну шкуру. «Боком мені вилазить ця клята булава! Це сам Господь покарав мене за зраду! Але скоєного вже не виправиш, а моя смерть вже близько хоч від голоду, хоч від поляків, хоч від Шереметєва!» – гірко думав Тиміш, кутаючись у накинуту поверх свитки стару попону, щоб хоч трохи зігрітися. Згадалося йому, як Шереметєв, дізнавшись про зраду Хмельниченка, оскаженів та наказав стратити всіх чуднівських міщан разом з дружинами та дітьми, які, рятуючись від поляків та татар, перебралися до нього в обоз. Тому коли пізно ввечері козаки потайки привели до нього посланця від Юрася, Цицюра затремтів від жаху – раптом про це пронюхає Шеремет! Але коли прочитав листа юного гетьмана, то аж духом піднісся. Юрась пропонував йому у четвер, 11 жовтня, залишити табір Шереметєва та повернутися до нього. При цьому юний гетьман окремо наголошував, що Цицюру і всіх його козаків вибачать і гарантують їм волю та привілеї. На підвищенні неподалік табору стануть польські гетьмани під своїми корогвами, і поруч з ними Юрась поставить свій бунчук. А знаком почати відхід буде прибуття польського війська під табір Шереметєва начебто для штурму.

Прочитавши, Цицюра спочатку невимовно зрадів, а потім насторожився – чи не пастка це? Чи не розправиться з ним Юрась за його заміряння на булаву? Адже цей хлопчина виявився не такий дурний, якщо так спритно підвів Шеремета під монастир. Але іншого виходу не було, і Цицюра мовив до гінця:

– Передай гетьманові, що я в точності виконаю його наказ.

– Його мосць бажає бачити не тільки тебе, а й усе військо до останнього козака. Не забувай про це, пане полковнику! – зухвало зауважив гонець.

– Бог мені свідок, що не забуду! – збрехав Цицюра, бо вже вирішив, що не скаже про це київському полковнику Василеві Дворецькому. Тиміш чудово знав, що Дворецький дуже відданий москалям, тому видасть його Шереметєву.

Настав четвер. Опівдні полки польської піхоти рушили до табору москвинів. Кавалерія мала наблизитися до правого боку московського табору. А піхота, обійшовши ворожий табір зліва, мала б підійти до редутів. Звичайно, ці маневри стривожили Шереметєва, і він негайно послав по Цицюру, щоб з ним порадитися.

Із самого вечора середи Тиміш не знаходив собі місця, хвилюючись за щасливий кінець цієї справи. І запрошення воєводи повалило його у жах – невже його викрили? Тому ледь біля гетьманських корогв на узвишші замайоріли білі кінські хвости Юрасевого бунчука, як Цицюра віддав наказ негайно виходити з коша. До нього приєдналися деякі полковники та вісім тисяч козаків.

У цей час на пагорбі Потоцький, Любомирський і Хмельниченко здивовано позирали один на одного, не розуміючи, чому Цицюра вийшов так рано.

– Що він робить? – не витримавши, знервовано вигукнув Юрій.

– Не турбуйтеся, ваша милосте, навряд чи Цицюра збирається воювати, – упевнено мовив Любомирський. – Йому просто нічим воювати! Швидше за все, він квапиться, бо… Матір Божа! Татари! – заволав він.

Військо Цицюри йшло полем, коли на його флангах дійсно з’явилися ординці, які до цього ховалися в засідці. З криками «Алла!» та «Фетнече[43]!» татари налетіли на козаків. Зав’язалася люта бійка – частина козаків кинулася уперед, до польського табору, частина почала відбиватися. Проте татари оточували козаків кільцем, зганяючи у купу, і в таких умовах козаки не могли чинити гідний опір, бо через тисняву заважали одне одному.

– Господи Боже! – з розпачем викрикнув Потоцький. – Вони ж зараз переб’ють їх усіх! Де наша кіннота? Негайно відправити туди гусар!

Спішно послали по кінні хоругви, які насилу змогли відбити та оборонити половину війська разом з Цицюрою та декількома полковниками і з боєм провести їх до свого табору. Інших козаків татари забрали в полон, а близько двох сотень убили. Але найгірше, що частина козаків, бачачи таку справу, повернулася до Шереметєва.

Розлючені Потоцький та Любомирський негайно допитали Цицюру і, з’ясувавши, що той узагалі не читав листа Юрія своїм козакам, посадили його під арешт. Таке покарання влаштовувало і Юрка, бо саме торішня зрада Цицюри дала царю Олексієві змогу диктувати Україні свої умови. Тому юний гетьман не став заступатися за нього. Натомість наказав Цицюрі писати листи до тих козаків, що залишилися в таборі, та радити їм залишити Шереметєва, обіцяючи, що татари більше не нападуть.

Такі дії орди викликали неабияку тривогу серед поляків: чому і навіщо знадобилося хапати своїх же союзників? На докори гетьманів Газі Ґерай сухо відповідав, що усі козаки, які перебували при Шереметєву, зрадники та бунтівники, тому гетьмани не повинні шкодувати за ними. А його люди проливали в цьому поході кров і ніякої путньої винагороди не отримали. «Навіщо вам ті бунтівники? – запитував Газі. – Невже москвинів теж боронити будете, коли вони вас, мов блощиць, били? Не давайте москвинам ніякої пощади, якщо не хочете відчути на собі гнів мого хазрет падишаха!»

Від калги обидва гетьмани пішли в досаді, зрозумівши, що він побоюється їхнього можливого замирення з Московією. І в цьому випадку Газі може домовитися з Хмельниченком на більш вигідних умовах, ніж вони.

Ця зрада Цицюри стала останньою краплею в чаші відчаю Шереметєва. До того ж на нього тиснули офіцери разом з боярами, вимагаючи розпочати переговори, бо чітко бачили: ця війна програна, і нічого більше гибіти. Тому 15 жовтня Шеремет відправив до поляків думного боярина Івана Павловича з пропозицією про перемовини.

Гетьмани мусили розповісти про це Газі. І серед татар – як простих, так і знатних – спалахнуло обурення. Татари відверто заявляли, що коли поляки заведуть дружбу з москвинами, то негайно стануть їхніми ворогами. Лише численними подарунками вдалося задобрити татарську знать, яка вгамувала своїх підданих.

Переговори розпочалися 17 жовтня. Гетьмани зажадали від Шереметєва, щоб Московія на віки вічні відступилася від України. З Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова москвини мали б вивести свої війська до Путивля, залишивши в них усю зброю, артилерію та припаси. Віддати все листування з козаками. Видати козаків, які залишилися з ними, полякам. Виплатити полякам компенсацію за військові збитки – чотири мільйони злотих. Але особливо принизливу умову висунули Шереметєву – він мав присягнути, що до скону не воюватиме з Річчю Посполитою. І допоки українські міста не будуть очищені від московських солдатів, він і ще триста знатних москвинів залишатимуться заручниками.

Важко описати словами, що відчував пихатий Шереметєв, коли йому, «вірному царському холопішкові», диктували свої умови ті, з кого він нещодавно насміхався та похвалявся вирубати впень. Це була така велика ганьба, що якби Шеремет не був християнином, то неодмінно б порізав собі вени подібно давньоримському патрицієві, якому тиран-цезар наказав померти. Однак навіть у такій принизливій ситуації воєвода намагався бундючитися, заявивши, що віддати паперів він не може, бо «навіть думкою не годиться торкатися таємниць їхнього князя і монарха». А чотирьох мільйонів у нього при собі немає. На все інше він згоден.

Здачу армії Шереметєва призначили на 27 жовтня. Першими з табору вийшли козаки. Вони підходили до Потоцького та Любомирського і складали перед ними зброю. Сумне це було видовище: змучені голодом та нестатками люди в брудному одязі, принижені своєю поразкою.

Але ніхто не очікував нової трагедії – ледь тисячі зо дві козаків склали зброю, як налетіли татари та переловили всіх. Ті козаки, які тільки виходили з табору, бачачи таке лихо, кинулися назад. Але наткнулися на ще гірших нелюдів – озлоблена своєю поразкою кацапня почала або вбивати козаків, або виштовхувати їх із табору на поталу татарам. А деякі особливо голодні віддавали спійманих козаків татарам за шматок хліба.

Втім поляки, побоюючись остаточно розсваритися з татарами, не сміли втручатися. Так само побоюючись сварки з татарами, ніхто з війська Юрія теж не міг утрутитися та захистити земляків. До того ж чимало Юрасевих козаків знало, що більшість цих нещасних – та сама вічно «скривджена та зневажена» голота, яка так охоче підтримувала покійних Пушкаря та Барабаша і на яку торік сперся Цицюра, продавши Україну цареві. Тож чим менше буде отакого гультяйства, тим тихіше справи підуть.

За свої безбожні старання кацапня отримала відповідну винагороду. Наступного дня ледь москвини склали зброю перед Степаном Немиричем, якому випала честь удавати з себе особу Яна-Казимира – сидіти верхи на білому коні в розкішному вбранні, – як на них накинулися татари та переловили майже всіх. Лише небагатьом вдалося сховатися в польському таборі. Навіть на карету Шереметєва напали, і поляки заледве оборонили воєводу і його почет.

Але ясир не задовольнив татар – Газі Ґерай зажадав від гетьманів, щоб його війську віддали московський обоз, точніше те, що від нього лишилося після численних боїв.

Ця вимога була неприємною, бо багато хто зі шляхтичів дуже добре пам’ятав нещасний похід Ракоці 1657 року, коли татари теж розграбували обоз, що лягло плямою ганьби на польську націю. Але невблаганний Газі зажадав ще більше – видати йому самого Шереметєва та всіх знатних бояр. А в разі відмови погрожував поскаржитися ханові, який пришле військо на чолі з нуреддіном, і тоді всім буде непереливки. Тим паче тридцятитисячне військо нуреддіна начебто вже стоїть на кордонах Польщі! Робити було нічого, і Потоцький з Любомирським мусили погодитися на вимоги Газі.

Татари налетіли на московський обоз, мов круки на стерво. Хто з москвинів насмів чинити опір – був безжально вбитий, а хто валявся в ординців у ногах, благаючи пощади, – пішов на аркані в Крим.

Але як віддати Шереметєва, який за домовленістю мав би залишатися заручником у Польщі?

Любомирський з Потоцьким не вигадали нічого кращого, ніж підсолодити гірку пілюлю – запросити воєводу на обід, а після віддати татарам.

Звичайно, що Шереметєв краще б пішов на учту до диявола, аніж до гетьманів. Але бранці не владні над своєю долею. Схудлий і занедбаний Шереметєв явився на обід у супроводі найзначніших бояр і найближчих соратників. З люттю Василь дивився на поляків, які приязно усміхалися, але в їхніх очах ясно читався глум: «Невже це той самий воєвода, який раніше ледь не до неба стрибав, а тепер тихіший від води?!» Тому обравши момент, Василь відверто заявив:

– Даремно ви дивитеся зі зневагою! Мене згубили не ви, а козаки. Це вони завели мою армію в біду, і в біді ж покинули! Клятий Хмельницький! Він лише прикидається дурним, а душа його повна підступу та злоби. Він гірший від свого підлого батька, брехливого та хитрого. Ніколи ще такого не бувало, щоб яблуко від яблуні далеко відкотилося! Але найбільша провина лежить на Цицюрі – це він виманив мене з Києва! Даремно я його послухався та пішов у цей злощасний похід, згубивши добре царське військо!

– Може, і справді левова частка вини лежить на козаках. Але ж дуже зручно скласти вину на того, кого поруч немає, – підштрикнув Потоцький, бо Юрій, не бажаючи зустрічатися з Шереметєвим, відбув до свого табору під Слободище, а Цицюра перебував під арештом.

– Я два роки прожив в Україні, – задумливо мовив Шереметєв, не помітивши цієї шпильки, – і постійно спостерігав зрадливість козаків.

– Чому ж тоді не полишили Україну, пане воєводо? – вкрадливо запитав Любомирський.

– Мене зупиняв Цицюра, обіцяючи козацьку покору! – відрізав Шереметєв, починаючи розуміти, що розмова повернула в невигідне для нього русло. І палко додав: – Та він і вам чимало лиха накоїв, заберіть у нього душу! Проклятий народ ці козаки! Поріддя диявола! Не буде вам добра від дружби з ними – заведуть вас у провалля і там покинуть!

– Поки між нами та козаками не було вас, москвинів, – несподівано втрутився Беневський, – поти й життя в нас було добре.

Станіслав Беневський, звичайно, був присутнім в армії, проте участі в перемовинах з козаками не брав – гетьмани цілком справедливо побоювалися, що козаки не довірятимуть такому депутатові. Зате в перемовинах з москвинами пан Станіслав досхочу розважив душу, доклавши всіх своїх дипломатичних талантів і красномовства.

– Козаки самі шукали милості та підданства під високою рукою його царської величності, – крізь зуби процідив Василь.

– Не підданства, а дружби, яку ані ви, ані ваш цар так і не змогли їм дати, – уїдливо сказав Беневський. – Якщо козаки такі зрадливі, то чому ж його царська величність так прагне загарбати Україну? Навіщо йому цей зрадливий народ?

– Для того ж, для чого потрібен і вам, ляхи! – вигукнув розлючений Шереметєв. – Без козаків ваша армія слабка, і якби вам не допомагали татари, то я б зараз Варшаву брав!

– Вище носа губу носите, пане воєводо! – єхидно урвав його Беневський.

– Досить! – гримнув Потоцький. – Мені дуже прикро бачити вас, пане Шереметєв, у неволі. Але ніхто не вправі іти проти волі Творця, яку ми всі випробували на собі в цьому нещасному поході. Його величність кримський хан є союзником його королівської милості Яна-Казимира. І ми маємо ставитися до своїх союзників з повагою. Тому його величність хан бажає отримати вас у заручники доти, доки військо його царської величності Олексія не піде з України.

Шереметєв так побілів, що пани злякалися – зараз його грець ухопить. Але грець Шеремета не вхопив. Повільно Василь узяв чарку з вином, до якої не доторкався з початку учти, втім, як і до їжі, і так само повільно відпив половину.

– Але ж ви обіцяли, що ми перебуватимемо у вас в полоні! – вигукнув воєвода Козловський. – Як же так можна?

– Бог мені свідок, що я дотримав би свого слова, коли б це не було бажання його царської величності Мехмеда Ґерая, яке він передав через свого племінника Газі Ґерая, – сухо мовив Потоцький, ховаючи очі. – Тому після цього обіду я мушу передати вас, пане Шереметєв, калзі-султану.

Шереметєв мовчав, бо це було саме дно його приниження. І ніколи він не вибереться з цієї прірви! А навіть якщо вибереться, то на нього чекає царський гнів. Олексій ніколи йому не пробачить цього провального походу, не пробачить розпоряджень про виведення військ з України та угоди з поляками. І байдуже, що він мусив погодитися на це від безвиході, байдуже, що він і його люди терпіли страшні нестатки та мусили вижити в цих нелюдських умовах! «Я згину в бусурманській неволі! – у розпачі подумав Василь, не маючи ані сили, ані бажання протистояти своїй лихій долі. – Зглянься наді мною, Боже!»

Після слів Потоцького бажання обідати пропало в усіх, тому учта швидко скінчилася. Гетьмани доправили Шереметєва до Газі. Супроводжувати воєводу до Криму попросилися найближчі його соратники та друзі, не бажаючи залишати його в полоні самого.

Але марною була ця дружня підтримка – жахливою виявилася доля Василя Борисовича Шереметєва, намісника бєлозерського і вірного царського холопа. У Криму, в фортеці Чуфут-Кале, він прожив двадцять один рік у темній ямі. За цей час померла його власна родина, змінилися чотири хани, помер цар Олексій, і лише при його синові Федорові повернувся Шереметєв у Московію спорохнілим сліпим старцем[44]. Хоч і зрідка, але Господь віддає людині по справах ще за її життя.

Так скінчився цей гіркий для всіх учасників похід. Потоцький, висотаний і хворий, повернувся до Польщі. Любомирський 29 жовтня рушив зі своїм військом в Україну.

А Беневський отримав від Юрія запрошення на раду в Корсунь, яку той уже скликав. Справа ця була вкрай важлива, тому Станіслав мов на крилах полетів в Україну.

Єдиним, хто майже зі спокійною душею покидав Чуднів, був Іван Виговський – невдовзі йому повернуть дружину. А ще має відбутися рада, на яку Іван покладав найсміливіші свої надії. Тому Виговський теж повів загін в Україну.