Читать книгу Олеся. Між коханням та честю - Ярослава Дегтяренко - Страница 7

Юрій зі своїми порадниками справді навмисне не поспішав до Шереметєва. А дізнавшись про угоду між Польщею та Кримом, тим паче не квапився, розраховуючи, що поляки і татари знищать гонорового Шеремета разом з підлизнем Цицюрою. Або супротивники так заслабнуть у боях, що їхнє свіже військо зможе диктувати свої умови.

Усупереч наказу царя біля Юрія перебували такі солідні та бувалі особи, як Гуляницький, Яненко, Лісницький, Каплонський. Також долучилися Богун, Гоголь, Ханенко та Зеленський, які начебто чекали на Шеремета біля Маківців. Навіть Тетеря з колишнім генеральним писарем Грушею прибули з Польщі та приєдналися до юного гетьмана! Звичайно, ця душевна компанія дуже не любила Московію, бо мріяла про вільну та не залежну від інших держав Україну.

Неквапно ідучи Гончарихою, Юрій і його старшина отримували донесення від шпигунів та втікачів про перебіг боїв між москвинами та поляками. А дійшовши до розореного містечка Слободища, затишно розташували свій кіш на вузькому підвищенні навпроти міста, до якого з лівого боку прилягала драговина, з правого – виярок, а з тилу – ліс. Дорога, яка вела до коша, була занадто вузькою, щоб по ній міг пройти пристойний загін. Окрім того, шлях перерізала багниста річка Гнилоп’ять, через яку кінноті та піхоті важко перебратися без спеціально збудованих гатей. Розташувалися за всіма правилами бойового мистецтва!

Поблизу Юркового коша 27 вересня з’явилися поляки, навмисно вишикувавшись широким фронтом, щоб справити на козаків гнітюче враження. Але поява ворога не стала несподіванкою, бо відучора навколо коша нишпорили татари, втягуючи козаків у невеликі герці. Тому одразу після появи поляків старшина наказала додатково обкопати кіш та направила приблизно тисячу козаків загородити єдину зручну переправу через Гнилоп’ять.

Тоді Любомирський відправив невеликий загін вибити козаків з переправи, що було справжнім божевіллям. Але він мав усього дев’ять тисяч вояків і десять важких гармат, тому потужнішого загону виділити не міг. А стояти проти ворога та чекати, коли той нападе, теж було нíколи – невідомо, як ідуть справи в Потоцького.

Утім, щойно поляки наблизилися до переправи, козаки знялися та квапливо відступили до свого коша. А все тому, що загони татар переправилися через Гнилоп’ять вище за течією та вдарили б козаків з тилу, якби ті не пішли. І поляки з татарами кинулися переслідувати козаків.

Особливо лютували татари, вбиваючи всіх, кого вдалося наздогнати. Одну сотню козаків вони загнали в покинуту дерев’яну церкву. А потім спішилися та, затулившись старими дошками й загородками, пішки приступили до неї. Козаки почали відстрілюватися через пророблені отвори та вікна, убивши й поранивши декількох осіб. Тоді розлючені татари набрали великі зв’язки соломи та, прикриваючись ними, підійшли до глухої церковної стіни. Тут вони за допомогою цієї ж соломи підпалили церкву з усіх боків. Поляки, зрозумівши жорстокий задум бусурман, намагалися відбити козаків – хоч вони й вороги, але теж християни і не заслуговують на таку люту смерть. Але розлючені татари відганяли всіх заступників. Із жалем спостерігали поляки, як горить церква, а приречені на жахливу смерть козаки викидаються з вікон і гинуть під татарськими шаблями, а інші задихаються в диму.

Але ця трагедія дозволила полякам зайняти залишки укріплень зруйнованого Слободища. Звідси Любомирський відправив своє військо на штурм Юркового коша, виголосивши велемовну та палку промову, головна думка якої зводилася до того, що солдати мусять відняти в козаків їхні шляхетські права, а козаки мусять кров’ю змити своє шляхетство.

Промова всім сподобалася, тому польське військо під градом козацьких куль баско пішло в атаку та підібралося до самих укріплень коша. І, запримітивши ділянку завдовжки тридцять кроків, не зміцнену окопами, а лише заставлену возами, поляки кинулися туди, вибили звідти козаків та увірвалися до коша. Такий успіх ворога деморалізував військо Юрася, яке побігло до лісу. І знову сталася прикрість – замість того, щоб добити ворога, польські солдати зайнялися грабунками. Марно ватажки намагалися приструнити своїх підлеглих – їх ніхто не слухав. Дійсно: vivat здобич!

Але за кошем шлях козакам перерізали татари. Воістину мав рацію Сципіон Африканський Старший: hostibus fugientibus pontem auream astruendam[39]. Проте татари не знали, хто такий Сципіон і що він говорив. Їхній напад дуже нашкодив полякам – від безвиході козаки повернулися у власний кіш та вдарили по зайнятих грабунками поляках, які через свою пожадливість не змогли чинити гідний опір. Звичайно, польське військо втекло так само швидко, як і захопило кіш. Причому тікало, куди очі дивилися, мов табун сполоханих коней!

Але особливо важко довелося польській кінноті, яка стала уздовж козацького коша – потрапивши в тіснину між кошем і болотом, драгуни утримували досить невигідну позицію на схилі пагорба навіть після того, як польська піхота втекла. Розлючені козаки погнали кінноту в болото, і блискучі вершники зорали його своїми списами та заслали корогвами – багатьом довелося злазити з коней та безславно рятуватися пішки, грузнучи в бридкому багнищі.

Незважаючи на відчутні втрати, Любомирський перегрупував своє військо та знову кинув його на козацький кіш. Звичайно, осмілілі козаки блискуче відбили цю атаку. Доведений ледь не до відчаю Єжи знову кинув свою пошарпану армію в бій, але безуспішно – козаки стояли міцно. І ввечері Любомирський відвів змучених вояків за річку, де став у полі. Без багать, без їжі.

На землю тихо опустилася осіння ніч, коли Яненко з усією можливою обережністю вислизнув з коша. Злодійкувато озираючись на всі боки, квапливо пробіг відкриту луку та шуснув у темний ліс, досадуючи, що під ногами шелестить листя та потріскують опалі гілки. «Що поробиш, – зітхнувши, подумав Павло. – Я вже старий, тому ступаю, мов ведмідь!» Зайшовши в ліс, він ухнув як пугач. Усміхнувся, згадавши, як у далекій безтурботній юності його вчив старий запорожець. З глибини лісу пролунала відповідь іншого пугача. Павло пішов на цей клич, натикаючись на стовбури та кущі, іноді ухаючи, щоб визначити напрямок. Попереду блимнув вогник, але згас. І Павло квапливо побіг на нього, перечепившись через бурелом і ледь не гепнувшись. Він ще раз ухнув і зрадів, почувши іншого пугача просто перед собою. Пройшовши трохи вперед, Павло неголосно гукнув: «Іване!» Знову блимнув вогник потайного ліхтаря, вихопивши з мороку постать Виговського, і Павло кинувся до нього.

Двоє друзів міцно, до хрусту в кістках, обнялися. І хоч в пітьмі не було нічого видно, але обидва шкірою відчули взаємні погляди, сповнені глибокої приязні та туги через те, що життя розкидало їх у різні боки.

– Як там моя Оленка? – одразу запитав Іван, бо це турбувало його найбільше.

– Добре, – запевнив Павло. – Її часто відвідують та втішають мої дружина та сестра. Вона стійко тримається. Сильна вона в тебе! Я за всякої нагоди натякаю Юркові, щоб він повернув її тобі, але, на жаль, поки що марно.

Виговський зітхнув.

– Я вухам своїм не повірив, коли Іванко сказав мені, що ти сьогодні чекатимеш на мене в лісі, – мовив Павло.

– Це велике щастя, що я в останнім бою наткнувся саме на нього. Немов сам Господь подбав про це, бо невідомо, чи вдалося б подати тобі звісточку! Твій син мене не впізнав і зопалу ледь не вбив, – хихикнув Іван.

– А що поробиш? Ми вже думали, що нам сьогодні жаба циці дасть! Якби не напали татари, то досі б тікали далі, ніж бачили б! – досадливо мовив Павло.

– Я не був упевнений, що поляки залишаться тут, проте вирішив спробувати побачитися з тобою. Павле, я дуже ризикую, прийшовши сюди. Якщо мене викриють, то негайно стратять, – квапливо говорив Виговський. – Гетьмани розділили військо. Зараз Потоцький стереже Шереметєва, який тримається з останніх сил. Та й усе польське військо теж знесилене в боях. Від Юрася зараз багато залежить – якщо він піде на допомогу Шереметєву, то врятує його. Якщо пристане до поляків…

– Полякам ніхто не допомагатиме! – сухо відрізав Павло. – Так само і кацапам!

– Я не це мав на увазі. Поляки та москвини зараз дуже слабкі. Єдині сильні – це ми та татари. Тож ти мусиш посприяти, щоб Юрась почав перемовини з Газі Ґераєм.

– А потім?

– А потім треба з Польщею миритися.

– Вибач, Іване, але полякам більше не йму віри! – неголосно вигукнув Павло. – Вони нас знову обдурять! Господи, як усе гірко обернулося – билися, билися за ту волю, а все одно мусимо комусь коритися!

– Як не крути, а союз з Польщею кращий, ніж з Московією, – сухо мовив Виговський.

– Так. Як не гірко це визнавати, але краще польська шляхетність, ніж московське холопство та підлота, – погодився Павло.

– Зараз дуже важливо переманити на свій бік Газі, – мовив Іван. – Укупі з ним можна розправитися якщо не з обома, то хоч з одним нашим ворогом. А потім можна буде замиритися з Польщею на умовах тієї угоди, яку я два роки тому уклав під Гадячем. Це наш шанс!

– Дуже в цьому сумніваюся, – похитав головою Павло. – Хто з ним домовлятиметься?! Юрась дуже нерішучий, а радників у нього цілий віз, і кожен свій писок пхне. Так і виходить, що у сімох няньок дитя без ока – та хіба б мій дядько допустив би отаке безчестя, як Юрась сьогодні? Чи його покійний брат Тиміш, який молодшим за Юрка бився під Пилявцями? Це горе, а не гетьман, хоч він мені й брат! – скрушно вигукнув Яненко.

– Не журися, Павле, нічого ми тут не вдіємо, – зітхнув Іван. – І Юрія вже не перевиховаємо. І, як не образливо мені це визнавати, але торік його ім’я втримало Україну від розколу. Тож сподіваймося на краще. А поки я дав вам пораду, як діяти.

– Не впевнений, що зможу виконати твою пораду, але спробую. Слухай, а ти дійсно хочеш знову повернутися на уряд? – несподівано запитав Павло.

Було так темно, хоч в око стрель, але Іван скинув на друга насторожений погляд.

– Правду кажучи, лише ти годишся в гетьмани, – пояснив Яненко, бо Виговський мовчав. – І, гадаю, чимало старшини чекає на твоє повернення.

– Поживемо – побачимо, – ухильно відповів Іван та почав прощатися: – Що ж, мушу іти, щоб не попастися. Бережи себе, мій дорогий друже!

– Бережи тебе Бог, Іванку, – прошепотів Яненко, квапливо обняв друга та зник у пітьмі. А Виговський швидко попрямував в інший бік – його чекав довгий і небезпечний шлях до польського табору.

Павло швидко пробирався лісом, орієнтуючись на відблиски багать коша. Мишею шмигнув через луку і вправно видерся на вал. Тут сторожив Демко, і Яненко побачив поруч із ним Івана.

– Що сталося? – з тривогою прошепотів Павло.

– Тату, треба квапитися, – пошепки відповів Іванко. – Гетьман скликає таємну раду, щоб не знали прості козаки. Ледь ти пішов, як про це повідомив Дорошенко. Я збрехав, що ти втомився та міцно спиш, і пообіцяв, що розбуджу тебе перед радою.

– Тьху, чорт! Вчасно я повернувся! Вас хтось бачив тут?

– Так, але прийняли за вартових.

У супроводі синів Павло квапливо пішов до гетьманського намету. Усередині вже зібралася вся старшина. Увійшовши, Павло насторожено окинув усіх поглядом – чи не здогадується хто про його таємну прогулянку? Але на нього ніхто не звернув особливої уваги – Юрась був немов не в собі після подій цього дня, а інші були занадто стурбовані тим, що робити далі. Лише Дорошенко проникливо подивився на свого тестя, зиркнув на його чоботи, до підошов яких прилипли багнюка та падалишнє листя, і виразно скинув бровою. Павло, уникаючи погляду зятя, шуснув за спину Юрася.

– Ну що, панове, – без вагань заговорив Лісницький. – Треба повинитися та замиритися з поляками! У них величезна, досі не бачена армія, яку лише Господь відає, як їм вдалося зібрати. Вони й Шеремета з Цицюрою міцно обложили, і нас ледь не перетворили на порох!

– Не інакше, як правиця самого Творця воює за поляків, – похмуро притакнув Носач. – Не маємо іншого виходу, окрім як миритися з Польщею!

І зовсім було не схоже, що такий тертий калачик, як генеральний обозний Війська Запорозького, злякався польської сили. Найімовірніше, Носач переживав, що юний гетьман не зважиться зректися царя.

– На квасолі ворожив? – підштрикнув Носача Богун, який ненавидів і Польщу, і Московію.

Носач уже відкрив рота огризнутися, коли його урвав Гуляницький:

– Облиште балачки! Господь завжди на боці тих, за ким правда! Нині ми мусимо…

– Як ми можемо зректися його пресвітлої величності?! – несподівано вигукнув генеральний писар Семен Голоухівський. – Торік ви самі бачили, як Господь покарав нас за те, що Виговський зрадив його царську величність! Але його величність милостиво нам вибачив…

– Це ми зламали присягу, дану королю! – урвав його Лісницький. – І за це нас сьогодні Господь покарав. А твій цар мріяв перетворити нас на холопів. І лише Виговський…

– От через науку Виговського, цього ляського запроданця, ви отримали кару від його царської величності! – вперто гнув своє Голоухівський. – І якщо нині зважитеся на таку крамолу, то гніву Олексія Михайловича не буде меж!

– Семене, припини! – осмикнув писаря Гуляницький. – Ти ж сам бачиш, що перебувати у будь-якій дружбі з царем неможливо! Чому ж так уперто гнеш своє? На мою думку, нині найзручніший час розпочати перемовини з гетьманами! Від цього залежать не тільки наші долі, а й доля всієї України.

– Для нас повинна мати значення не присяга, – подав голос Яненко, – а лише наші інтереси, бо сьогодні вигідно присягати одним, завтра – іншим, але власний шлях залишиться при нас. Маємо дбати лише про свої вигоди.

– Яким чином про них дбати? – роздратовано запитав Гоголь. – Ти сам бачиш: що б ми не робили, нас усі сусіди готові в ложці води втопити!

– Я вважаю, що спочатку треба домовитися з татарами, – не зважаючи на ці слова, спокійно мовив Яненко. – Сьогодні поляки мали успіх лише завдяки своїй стрімкій атаці та незгоді поміж нами. Але польське військо знесилене в боях, так само як і військо Шереметєва. А кримському ханові страх як хочеться знищити Московію. Тож гадаю, калга охоче погодиться укласти з нами союз.

– Це найкращий вихід, – несподівано подав голос Павло Тетеря та проникливо подивився на Яненка. – Залучивши хана в союзники, нам буде легше замиритися з Польщею на вигідних нам умовах. Юрку, а ти чого мовчиш? Ти – гетьман, і мусиш ухвалити рішення, якому всі коритимуться.

– Я не знаю, що мені робити! – знервовано вигукнув Юрій, який відсторонено слухав суперечку полковників. – Я не уявляю, що тепер буде! Навіщо я вас послухався? Нас сьогодні ледь не знищили! І хто? Ви ж самі казали, що польська армія слабка! І оця слабка армія сьогодні ледь не знесла мій кіш! Ох, на горе я дослухався вас зрадити Шереметєва. Краще б я одразу до нього приєднався! Нехай би він командував!

Бідолашний Юрко ніяк не міг отямитися після сьогоднішнього бою. Торік улітку він воював, але з допомогою Сірка. І з ким? З напівпорожніми татарськими улусами, де чинити спротив до пуття було нікому. А сьогодні він побачив справжнє обличчя війни. І з голови не йшов спогад, як козаки тікали. І як Богун, Гоголь, Гуляницький та інші полковники зупиняли своїх людей, збирали їх у загони та мужньо вели в бій. І самі при цьому йшли в перших рядах, наче були впевнені, що смерть їх не торкнеться! Юрій усвідомив, що ніколи не зможе діяти так, як вони. І так, як його батько, який провів усе життя в битвах і війнах. Бо в нього самого немає ані хоробрості, ані розуму до війни. І він геть не знає, що нині робити та з ким миритися. От який він після цього гетьман славного Війська Запорозького?

– І тоді цей клятий кацап здобув би перемогу нашими руками, а ми, наче без’язика худоба, мали б радіти з того, що цей скурвий син такий вправний вояка! – роздратовано вигукнув Лісницький. – Ти не знаєш, які насправді польські сили. І якщо ти сьогодні побачив лише частинку армії та відбився, то це не означає, що ворог слабкий. Не те військо сильне, яке велике, а те, яке очолює розумний гетьман! Вияви мудрість – зречися Московії та замирися з Польщею без допомоги татар, бо тоді точно всі тут згинемо не за цапову душу!

– Юрку, у нас немає іншого вибору, бо така воля Божа! – вмовляв Носач. – Треба повинитися та підкоритися сильному, щоб вижити! А сильний сьогодні – Польща! Тож починай перемовини з гетьманами!

– Пане гетьмане, не слухай нікого! Ти вже раз обрав царя православного, і це угодне Господу Богу нашому! Тож тримайся Олексія Михайловича, бо татари та поляки обдурять тебе, мов цигани на ярмарку! – знову втрутився Голоухівський.

– Я не знаю, як краще вчинити! – вигукнув спантеличений Юрко. – Краще я зречуся булави!

– Я тобі зараз зречуся! – суворо осмикнув його Лісницький. – Ти взагалі розумієш, що верзеш? Кого ми зараз гетьманом оберемо? Чи ти хочеш у такий важкий час сірому збурити, бо її думки ніхто не спитав? Вирішуй…

– Та відчепіться від мене! – плаксиво крикнув Юрко. – Господи! Та навіщо це все мені треба? Отче мій Небесний, присягаюся, що коли виживу після цього пекла, то зречуся влади та в ченці піду, аби більше не бачити та не чути вас усіх з вашими клятими Польщею та Московією! Чому я муситиму відповідати за вас усіх, коли це ви вчинили віроломно?!

Лісницькому увірвався терпець, і він стрімко кинувся до Юрася так, наче зібрався його відлупцювати. Але зупинився, бо у світлі свічок побачив лютий погляд Яненка, який узявся за руків’я шаблі, – мовляв, тільки насмій підняти руку на мого брата, і я тебе на місці зарубаю. Грицько зупинився та жорстко мовив:

– Після міркуватимемо про чернецтво! Зараз мусимо подумати, як виплутатися з цієї халепи, в яку вплуталися через… Втім, це вже неважливо! Нам залишається тільки просити милості поляків, а москалі нехай самі виплутуються, як знають!

Юрій зацьковано ковзнув поглядом по обличчях полковників, немов благав захистити його від заповзятливого Лісницького. Але прочитав на їхніх обличчях лише невдоволення та презирство.

– Юрку, заспокойся, не гарячкуй, – пролунав упевнений і спокійний голос. Уперед вийшов Яненко, схилився над Юрієм та міцно стиснув його плече. Зазирнув в очі. І погляд Павла був єдиним спокійним та доброзичливим у цьому наметі.

– Ми зараз напишемо листа Газі Ґераю, запропонуємо йому союз. Пообіцяємо багато грошей, якщо він стане на наш бік або покине поляків та повернеться додому. Або щонайменше стане посередником між нами та поляками. Почекаємо, що відповість калга, а потім вирішимо остаточно, з ким миритися – з Польщею чи Московією. Домовилися? – м’яко запитав Павло.

Юрась поглянув братові в очі та несподівано відчув спокій – у цьому світі є хоч одна людина, яка не гнівається на нього, не зневажає, а намагається підтримати.

– Добре! – вигукнув хлопець.

– І зауваж: прості козаки ніколи не приймуть мир з Польщею добровільно. Тільки через безвихідь! Так само ми всі мусимо миритися з Польщею через безвихідь, бо риба шукає, де глибше, а людина – де краще. І запам’ятай на все життя: найголовніше – інтереси твого народу. Це те єдине, що треба берегти, про що треба дбати, бо від цього залежить і твоє спокійне життя! – м’яко, але твердо мовив Павло. А потім наказав Голоухівському: – Складай листа, а гетьман підпише.

Ніхто з полковників Павлові не заважав, бо його рішуче втручання припинило суперечки. Сам Павло почувався ані живим, ані мертвим – якось легко йому все вдалося. «А що потім? – думав він, спостерігаючи, як писар пише листа. – Невже Іван справді поверне собі булаву? Господи, буде добре, якщо він знову гетьмануватиме!»

Ледь замрів світанок, як до калги відправили гінця. Однак затія з тріском провалилася, бо про гінця пронюхав Любомирський, і роздосадуваний Газі мусив показати йому листа та відмовитися від перемовин з Хмельниченком. Утім, з гінцем Юрася калга вчинив по-людськи – відіслав його неушкодженим з відмовою.

Найбільше ж за всіх досадував Іван Виговський. Він стільки сил поклав, підготовлюючи ґрунт для цього альянсу, а тепер усе пішло прахом! І вперше за багато років Іван відчув непідробний страх, бо якби Любомирський дізнався про його таємні старання, то неодмінно б стратив. І ніхто б за нього не заступився, бо намагання під час війни розірвати союз Криму та Речі Посполитої – відверта зрада.

У коші Юрася причин відмови Газі не знали, тому теж неабияк струхнули, бо ця невдала спроба перемовин по суті була зрадою царю Олексієві. Але цього разу полковники діяли швидко та злагоджено – Юрієві наказали написати цареві, думному дяку Алмазу Іванову та воєводі Ромодановському, який стояв у Бєлгороді, поскаржитися на своє тяжке становище, розповісти про неможливість з’єднатися з Шереметєвим та попросити Ромодановського прислати ще московського війська та тих козаків, які залишилися в Україні на чолі з Сомком. Останнього Юрко призначив наказним гетьманом на час своєї відсутності. Дійсно, кому ще можна довіритися, як не рідному дядькові?!

Звичайно, полковники чудово розуміли, що Ромодановський без царського наказу й з місця не зрушить, а Олексій якщо й пришле допомогу, то в кращому випадку через місяць. Але ці петиції будуть зайвим доказом їхньої безпорадності у цій клятій війні. Послами у Москву Юрій відправив Михайла Суличича, Нестора Кононовича і Григорія Дорошенка, рідного брата Петра Дорошенка. Водночас старшина відправила до Шереметєва гінця, пропонуючи йому прориватися до села П’яток, де вони чекатимуть на нього з підкріпленням.

Становище Шереметєва було настільки важким і безвихідним, що він уже не сумнівався в Юрасеві. І 4 жовтня воєвода вишикував залишки своєї змученої армії у вагенбург, збираючись прориватися до Хмельниченка. Шереметєв згадав досвід Дрижипільської битви[40], у якій сам брав участь, – тоді покійний Хмельницький та Богун вишикували свою армію пересувним табором у декілька рядів уздовж та завширшки і таким чином втекли під самим носом у поляків. Але бідолашний зарозумілий Шереметєв не врахував, що блискуча витівка Богуна та Хмельницького відбулася взимку, коли ґрунт був мерзлий. А після неймовірно дощового вересня земля перетворилася на суцільне багно, в якому й загрузла його армія.

Втім, поляки не змогли скористатися цим промахом Шереметєва, бо Потоцький не мав достатньо сил, щоб його розбити. Не допомогло навіть втручання Любомирського, який стояв під Слободищем проти Хмельницького, – Єжи мусив залишити там загони татар та Івана Виговського, а сам поквапився на допомогу Потоцькому. Єдине, що вдалося польському війську, – так це загнати Шереметєва до лісу поблизу Росниці та взяти в облогу. Уже втретє!

Мабуть, саме через перебування поблизу Слободища Виговського військо Юрка спокійно рушило до П’яток для з’єднання з Шереметєвим. Але зустрівши співвітчизників, які втекли під час відступу Шереметєва, і дізнавшись про чергову невдачу воєводи, військо Юрія повернуло назад. Усі полковники розуміли, що варто їхньому порівняно не втомленому війною, а тому досить сильному війську втрутитися, як поляки неодмінно були б розбиті. Проте навіть прості козаки не хотіли рятувати Шереметєва, який ставився до них, мов до безправного бидла. Та й старшина вже остаточно визначилася – треба миритися з Польщею.

Для перемовин про мир відрядили Петра Дорошенка. Але перед від’їздом Петро знайшов свого тестя та відверто запитав:

– Батьку, я впевнений, що ти обізнаний у цій справі набагато більше, ніж удаєш, тож як мені поводитися в поляків?

– Чому ти мене питаєш? – здивувався Павло. – Хіба Юрась не дав тобі настанов?

– Де ти був перед тією радою? – відверто запитав Петро. – Ти не спав, як сказав Іванко.

Замість відповіді Павло оскірився у широкій усмішці, немов хотів похизуватися перед зятем рівними, на подив білими зубами, які не пожовтіли після багатьох років куріння тютюну.

– Невже ти не довіряєш мені, своєму зятеві? – дорікнув Петро.

– Ні, Петруню, якраз тобі я вірю найбільше. Інакше не віддав би за тебе свою єдину доньку ще дитям. Але мені не хочеться вплутувати тебе в ці інтриги, бо я хочу, щоб ви з Фрузею спокійно дожили до глибокої старості, – відверто мовив Павло. – Та й ти завжди начебто був не проти царя.

– Був! Колись я дійсно вважав, що з Московією буде краще. Але відтоді багато чого змінилося, – чесно зізнався Петро.

– Розумієш, того вечора я потайки бачився з Виговським, – вирішивши більше не таїтися від зятя, почав розповідати Павло. – Це він порадив миритися з татарами, бо поклав чимало сил на цю справу і сподівається на примирення з Польщею на таких умовах, які будуть вигідні Україні.

– Як можна вірити Виговському?! – нахмурився Петро.

– Можна! Не думай, що коли він живе в Польщі, то став зрадником. Або мститься нам за торішню зраду. Він народився українцем і ним залишився навіть в опалі. І, як йому не образливо за себе, але він ставить суспільне благо вище за особисту кривду.

– Та хто б сумнівався! – уїдливо відказав Петро.

– Не кажи так. Бути гетьманом Війська дуже важка ноша – не кожен її подужає. А якби ти був гетьманом, то чи впорався б? – запитав Павло, на що Петро лише знизав плечима.

О, яка химерна ця доля! Зять з тестем і помислити не могли, що мине всього лише шість років, і Петра проголосять гетьманом. І ніколи Україна не матиме такого вперто відданого їй гетьмана, як Петро Дорошенко.

– Отож! Тому не суди інших, коли в самого кишка тоненька, – повчально мовив Павло. – Як опинишся в таборі поляків, то пам’ятай одне: найголовніший твій спільник – це калга. Лише він здатний якось вплинути на поляків, бо хан зацікавлений у союзі з Україною та послабленні Московії.

– Як свідчить досвід, покійний брат нинішнього хана волів стригти й Україну, й Польщу, мов овець, – похмуро мовив Петро, згадавши, як часто покійний хан Іслям Ґерай втручався у перемовини між Польщею та Україною, прагнучи не допустити посилення жодної зі сторін. – Саме через двоєдушність покійного хана Хмельницький мусив зв’язатися з Московією.

– Що поробиш! Мій дядько робив для України все, що міг. І будь обережним, Петрусю, – попросив Павло. – Фрузя дуже тебе кохає, бережи себе заради неї. Помагай тобі Бог!

З цим напуттям Петро вирушив до поляків. З юних літ він перебував при покійному Хмельницькому, багато чого навчився в нього, допоки сам не став полковником. Утім, його батько подбав і про хорошу освіту для синів, тому Петрові нічого було хвилюватися за манери. Майже перед самим польським табором Петро зняв шкіряну кирею[41], яку вдягнув, щоб не забрьохатися багнюкою, і нишком оглянув себе – чи чистий одяг, чи добре сидить? Усе ж таки він представляє гетьмана Війська Запорозького по обидва боки Дніпра, тож мусить мати блискучий вигляд. Петро навмисно вбрався в найкращі шати, які захопив з собою і які, на щастя, не встигли вкрасти поляки, – темно-червоний жупан з дрібним срібним візерунком та кунтуш кольору королівського пурпуру з коміром з хутра чорної лисиці. І мимоволі згадав дружину – це Фрузя подарувала йому цей кунтуш. «Хочу, щоб ти в мене був найошатніший!» – сказала вона тоді. А її очі були млосними від кохання. І Петра охопила туга за дружиною. Але відкинув почуття, бо на нього чекала важлива справа.

Петра прийняв Любомирський, оскільки Потоцький досі хворів. Єжи мав не такий солідний вигляд, як Дорошенко. По-перше, він був у літах, а Петро – у зеніті молодості. По-друге, зайнятий боями Єжи не завжди встигав причепуритися, і квітучий та ошатний козацький посланець викликав у нього, шляхетного магната, цілком зрозуміле роздратування. Навіть Газі Ґерай, якого теж запросили на ці перемовини, мав кращий вигляд. Воно й не дивно, Газі – дитя степів – почувався в польових умовах мов риба у воді. Та й був практично однолітком Дорошенка.

Мабуть, через ці обставини Любомирський прийняв Дорошенка холодно та гонорово. Дорікав зрадливістю, не зважаючи на виправдання Петра, що гетьман Хмельницький явився не воювати з поляками, а напоумити полковника Цицюру покинути Шереметєва. Саме тому юний гетьман щиро дивується нападам польської армії, коли помисли його чисті та дружні. Але врешті-решт Петрові набридла пиха Любомирського, тому він гордовито мовив:

– Краще прийміть нас, пане гетьмане, як годиться приймати рівних собі. Бо якщо й надалі воюватимете з нами, то муситимемо задіяти свої рушниці та гострі шаблі. А відчай та наша честь, потоптана вами, нададуть нам неабиякої відваги!

– Ви мені погрожуєте, пане Дорошенко? – прошипів Любомирський.

– Хіба в моїй руці є зброя? – білозубо усміхнувшись, запитав Петро. – Але ваша зарозумілість породжує бажання захищатися – з нашої козацької зброї може вилетіти такий вогонь, який перетворить на дим усі ваші надії на перемогу.

– Ви мусите примиритися з козаками, – утрутився в розмову Газі. – Не варто вам, полякам, дражнити цих бджіл – занадто болючими та гострими бувають їхні жала. Краще отримуйте з них солодкий мед!

Петро нишком з вдячністю зиркнув на Газі. Але той і оком не зморгнув, а сидів з ще більш гоноровим виглядом, ніж Любомирський.

– Найвигідніше зараз, – продовжив Газі, – це, з’єднавшись з козаками, на славу пригостити москалів, цих непроханих гостей. Лише тоді з волі Аллаха (преславний він і величний) ваше військо здобуде перемогу.

Єжи скривився, бо ці слова припали йому не до смаку. Він розумів, що примирення з Україною – найкращий наслідок цієї війни, з усіх боків вигідний для Польщі. До того ж Газі докладе всіх зусиль, щоб це замирення відбулося. Але на яких умовах? На тих, які вигідні Польщі? Чи Газі втрутиться й захистить інтереси України? Адже недаремно цей сучий син Виговський так завзято листувався з ханом! Може, вони вже домовилися вдарити Польщу в спину!

– Військо його королівської милості потужне та міцне і здатне дати відсіч будь-якому ворогові, як ваша милість мали можливість переконатися на шляху від Любара до Чуднова, – звернувся Єжи до калги, натякаючи на втечу татар під час відступу Шереметєва.

Газі досадливо надув губи, бо тоді не зміг примусити своїх людей помирати під кулями задля користі поляків і без прибутку для себе. Тому калга промовчав.

– Хоча ви, козаки, за ваші постійні бунти та зради Речі Посполитої гідні найлютішої кари, проте милість Його Величності Яна-Казимира не має меж, – урочисто виголосив Любомирський. – Ще перед початком цього походу він дав мені наказ: якщо ви покаєтеся, то прийняти ваші вибачення, бо його величність ніколи не сумнівався в козацькій честі та совісті. Втім, усі ваші дії свідчать про вашу двоєдушність. І лише завдяки втручанню його милості калги-султана, який вірить у вашу щирість, я згоден вибачити вам від імені мого короля та прийняти Військо у лоно Речі Посполитої. Запам’ятайте, пане Дорошенко, що лише завдяки заступництву його милості Газі Ґерая я вірю вам і вашому гетьманові!

Дорошенко гнівно нахмурився і вже відкрив рота, щоб дати гідну відповідь, коли Газі роздратовано вигукнув:

– Я ручаюся за козаків! Вони не підуть на зраду та будуть покірні Речі Посполитій!

Калга досадував, розуміючи, що гонор Любомирського може звести нанівець усі перемовини. Але замість того щоб осадити гонорового поляка, він вирішив натиснути на Дорошенка – підвівся, підійшов до нього і, вихопивши шаблю, підніс лезо до обличчя Петра. Урочисто вигукнув:

– Ось цією шаблею мій хазрет падишах мститиметься вам, козакам, якщо надумаєте ще раз зрадити та відступити від Речі Посполитої!

Петро спокійно, двома пальцями, узяв лезо та відвів його від свого обличчя.

– На яких умовах пан гетьман пропонує мир між Військом і Річчю Посполитою? – запитав Петро. І насмішкувато додав: – Гадаю, що не на тих, які підкаже вам його величність хан?

– Гадаю, що для обговорення умов буде доречно прислати комісарів. Ви прибули один, і я теж один, тож ми з вами не маємо права вдвох обговорювати таку важливу справу, – уже набагато м’якше відповів Любомирський.

– Я передам ваші побажання його милості гетьману Хмельницькому, – сухо мовив Дорошенко. Підвівся, на знак прощання вклонився Любомирському та Газі як рівним і був такий.

– Це дуже розумний та хоробрий козак, – задумливо мовив Газі, дивлячись Дорошенкові услід. – Даремно ви були з ним такі зневажливі.

– Він холоп! Плебей! – вигукнув Любомирський. – Нехай буде вдячним, що я взагалі прийняв його як посла.

– Ви вельми нерозумні, ефенді, – насмішкувато мовив Газі. – Якщо золото падає в багнюку, воно не стає від цього міддю. У вас чимало вояків, народжених від благородних матерів та родовитих батьків, але яких Аллах обділив розумом! – з цими словами калга підвівся та пішов геть.