Читать книгу Олеся. Між коханням та честю - Ярослава Дегтяренко - Страница 6

Серпневого вечора Олеся сиділа під хатою на призьбі й похмуро дивилася в небо, дивно офарблене відтінками золота та пурпуру, немов сам Господь зняв свою багряницю та накинув на небосхил, прагнучи звеличити його. Після денної спеки повітря було все ще розжарене, в’язке, але дихалося вже легше, бо невдовзі на землю впаде чорна вуаль ночі, принісши невеличку прохолоду. На обійсті було тихо, тільки з вулиці та сусідніх господ долинали ліниві звуки – сусіди, висотані спекою, неквапно поралися по господарству.

Настрій в Олесі був прегидезний, бо подружнє життя з Михайлом стало в горлі руба, мов кістка. На її щастя, навесні чоловік віддав Настю заміж за її давнішнього залицяльника Семена, тому капосна падчерка дошкуляла їй рідше. Андрусь, який торік гнівався на Олесю, багато чого обміркував і дійшов висновку, що мачуха не така вже й погана. Тож хлопчик своїм лагідним ставленням вносив в життя Олесі певну розраду. Але Михайло їй страшенно остогидів та дратував лише самим своїм існуванням.

Олеся сподівалася, що цю прикрість виправить дитина, яка зблизить її з чоловіком, і вона нарешті отримає душевний спокій. Але завагітніти не виходило. А сварка з матір’ю ще більше підсилювала ненависть до Михайла – бідолашна Олеся здійснила не одну спробу помиритися, але мама вперто вимагала від неї розлучення. Врешті-решт, розгнівана такою впертістю, Олеся перестала спілкуватися з родичами. Навіть із Фрузею! Не допоміг і візит Демка, від якого стало ще гірше – знайомство з Ганнусею посилило нестерпну тугу за Лесем. На Олесине щастя, невістка з делікатності не згадувала брата, інакше б остаточно доконала її. «Треба було втекти з Лесем. Плюнути на все й утекти! А тепер що? Тепер відрізана скиба», – похмуро думала Олеся, коли голос Михайла вирвав її із задуми:

– Кохана моя, чом сидиш зажурена?

Олеся швидко зиркнула на чоловіка і так само швидко зробила сумне обличчя, щоб приховати роздратування.

– Михасю, чому в нас досі немає дітей? – трохи вередливо запитала вона, вправно підпустивши дрожі в голос.

Михайло зітхнув та присів поруч з дружиною.

– А тобі дуже хочеться? То ходімо робити! – пригорнув він до себе дружину, грайливо скинувши брови.

– Не верзи дурниць! – осмикнула його Олеся. – Я серйозно питаю! Ми вже стільки одружені, що мусять бути діти… Господи! Та припини шкіритися! – вибухнула вона, бо Михайло усміхнувся.

– Моє блакитнооке сонечко, Бог сам вирішує, коли та кому послати діток. Тож неодмінно і нам пошле. Не журися, бо від цього моє серце крається. Не хочу залишати тебе зажуреною!

Олеся одразу ж пригорнулася до чоловіка. Обняла його, бо завтра Михайлові треба було рушати у Дике Поле, і їй хотілося, щоб він поїхав упевнений, що вона за ним сумуватиме.

– Бережи себе, мій любий! – лицемірно зашепотіла Олеся, радіючи, що він їде. – Я чекатиму на тебе, бережи себе!

Михайло щасливо усміхнувся, не відчувши нещирості дружини. Кохання та химерне сімейне щастя засліплювали його, і він прагнув будь-що убезпечити своє «багатство» від зазіхань. Саме тому приховав від дружини тещиного листа й від її імені відмовився миритися. Та й зненавидів м’якосердий Михайло свою тещу, вирішивши, що ніколи не пробачить їй тої підлості. Його навіть не надихали можливості, що відкрилися б завдяки Юрасеві, хоча Олеся й доводилася гетьманові сьомою водою на киселі. «Не хочу від тих Яненків нічого! – думав Михайло. – Головне, що в мене є Олеся, і більше нíчого мені бажати від життя!»

Проте дедалі частіше Михайло помічав журбу дружини, але вважав, що це через відсутність у них дітей. Він розумів, наскільки це мучить Олесю, бо про таких, як вона, кажуть: «Богом не відмічена». Дорікати коханій безпліддям Михайло не збирався, хоча і мріяв мати дитину від неї.

Наступного ранку Олеся з Андрусем провели Михайла в похід. Стоячи біля воріт та дивлячись батькові услід, Андрусь несподівано відчув тривогу.

– Що таке, моє сонечко? – запитала Олеся, помітивши, що пасерб спохмурнів.

– Якесь недобре відчуття, що з татом станеться лихо, – чесно зізнався хлопчик.

– Та Бог з тобою, Андрусю! – вигукнула Олеся. – Навіть не думай про таке! Він повернеться до нас!

Андрусь сумно поглянув на мачуху та пригорнувся до неї у пошуках підтримки. Олеся лагідно погладила його по голові та повела у двір.

Черкаський і Канівський полки рушили до Торговиці[35]. Це було останнє велике поселення, далі слідували лише невеликі козацькі зимівники у безкрайніх степах – володіннях Війська Запорозького Низового. Звідти козаки пішли на Чорний шлях[36] чатувати татар.

Спека особливо люто пройшлася степом, перетворивши високу траву на солому. І варто було лише іскри, щоб ця трава спалахнула полум’ям, гіршим за грецький вогонь[37]. Тому козаки поводилися вкрай обережно, розкладаючи багаття на привалах.

Проїжджаючи степом, Михайло мимоволі згадував молодість, яка промайнула в цих краях. Згадалося, як він у реєстровому війську ніс варту в степах, вистежуючи татар, які йшли в набіги. Згадалося, як бився з цими татарами. А потім пам’ять повернула його в далекі дні битв Хмельницького. Михайло зітхнув, розуміючи, що тоді були кращі часи – Україна мала сильного, впевненого гетьмана, а на шиї не сидів москаль. «Хай там як, але з поляком було краще жити, аніж з москалем, – мимоволі визнав Михайло. – В гоноровому ляшку є хоч крапля сорому та честі, а в москалеві немає нічого. Лише брехня та солодкаво-церемонна побожність, від якої нудота підступає. Бідолашна моя Батьківщина!»

Увесь серпень городові козаки з низовиками несли варту поблизу Чорного шляху. Звичайно, вони дізналися про сорокатисячне військо Газі Ґерая, яке пішло на Волинь, але полковники черкаський Андрій Одинець та канівський Іван Лизогуб перейняти його не зважилися, бо в них не було достатньо сил. Та й не давали їм такого наказу.

У вересні погода різко зіпсувалася, і шалена спека поступилася місцем холодним дощам та крижаним вітрам. І степова варта стала нестерпною. Полковники не могли розпорошити свої полки по зимівниках, тому козаки мусили гнутися у нашвидкуруч збудованих курінчиках, випробовуючи на собі усі «принади» такого побуту.

А наприкінці вересня почали доходити тривожні чутки – військо Цицюри та Шереметєва під Чудновом обложили поляки з татарами. І козаки, яким удалося втекти звідти додому, розповідали, що ця війна вже програна. Від гетьмана не було ніяких звісток, і Одинець з Лизогубом стривожилися, не знаючи, що робити: чи стояти тут, чи іти шукати свого гетьмана. Обидва полковники навіть не думали квапитися на допомогу гоноровому Шереметєву, бо зневажали його. Тому коли від кошового Петра Суховія прибув гонець, пропонуючи долучитися до війська, яке він збирав на допомогу Шереметєву та Цицюрі, полковники відмовилися.

Розпочався жовтень. Такий самий холодний та дощовий, як і вересень. І як і раніше доходили тривожні чутки про важку долю Шереметєва та Цицюри.

Одного дня до ставки полковників повернувся роз’їзд, який бачив великий загін татар, що гнали бранців степом.

– Нападімо на них! – запропонував Лизогуб Одинцеві. – Звільнимо бранців та, нарешті, до пуття дізнаємося, що там сталося!

– Гадаю, що поляки з татарами розбили і Юрася, і Шеремета, тож краще повертатися додому, бо татари тепер кинуться Україну грабувати, – похмуро відрізав Одинець.

– А може, й ні! Ти ж сам знаєш, що татари, захопивши ясир, одразу ведуть його в степи, щоб не обтяжувати свою армію. То, може, це бранці після якогось бою. Нумо, ризикнімо! Та й справа це благородна – кожен з нас може опинитися на місці тих нещасних! Андрію, невже ти Бога забув, що байдуже залишиш християнські душі в неволі у клятих бусурманів?

– Добре! Але нехай ідуть лише охочі, – зваживши на совість, погодився Одинець.

Охочих знайшлося чимало, бо окрім ясиру татари неодмінно мали й іншу здобич, яку гріх не захопити, – треба ж хоч чимось окупити безплідне сидіння в степу! Та й звільнення бранців – справа почесна та вгодна Богові. Михайло як досвідчений козак і порядний християнин теж не залишився осторонь. Але насправді пішов через Семена, свого зятя, бо обіцяв дочці подбати про нього.

Було вирішено вистежити татар у степу та напасти на них на світанку, коли трохи розвидниться. Проте татарський загін рухався дуже швидко, зупиняючись на рівних, відкритих місцинах на короткі привали, і до нього було важко непомітно підкрастися. Схоже, татари квапилися заглибитися якнайдалі в степ, щоб там спокійно поділити здобич та бранців. Тож козакам довелося майже два дні прокрадатися слідом за татарами, з усією можливою обережністю уникаючи зустрічі зі сторожовими чамбу́лами[38], які нишпорили місциною, щоб вчасно виявити та запобігти зіткненню з низовиками.

На третій день татари зайшли в степову балку з пологими схилами, де зупинилися на нічліг. Місце було зручне – в низину не задував вітер, і здаля не видно було вогню. Тут татари поділили бранців та здобич, повечеряли й, виставивши охорону, спокійно вклалися спати.

Уночі пішов невеликий дощ, який не припинявся до самого ранку. Під його прикриттям козаки поступово оточили балку кільцем. А коли розвиднилося, напали на татар одразу з усіх боків, підстреливши охорону з луків. Хай там як, але старий добрий лук ніколи не втрачав своєї принадності – йому не треба вередливого пороху, він не гуркотить при пострілі, а тятиву, щоб не відсиріла під дощем, завжди можна сховати за пазухою. Та й вправний лучник здатний безупинно метати стріли, тоді як пістоль треба перезаряджати.

Бачачи таку справу, точніше – зрозумівши безнадійність свого становища, татари почали тікати, кинувши бранців. Пробивалися люто, не шкодуючи нікого, бо на кону сутички стояло життя.

Тоді Лизогуб, який очолював козаків у цій потичці, наказав переслідувати татар, щоб ущент розбити загін. Козаки, переловивши коней убитих татар, кинулися навздогін. А ті татари, яким удалося вирватися з балки на рівну місцину, почали гуртуватися в загони, вочевидь збираючись дати козакам відсіч.

І дійсно, розвернувшись, татарські вершники осипали козаків градом стріл та зійшлися з ними в рукопашну. А потім знову кинулися навтьоки. Це був давній, добре знайомий козакам прийом, коли татари заманювали ворога до того місця, де були приховані додаткові сили. Тому обережний Лизогуб, запідозривши, що неподалік є великий чамбул, наказав козакам повертатися.

Раптом Михайло побачив, як татарин стягнув Семена арканом із сідла та поскакав геть, тягнучи його за собою.

– Господи Боже! – вигукнув Михайло та кинувся зятеві на допомогу.

Він наздогнав татарина та, зловчившись, шаблею розрубав мотузку аркана. А татарина вбив.

Михайло розвернувся й поскакав назад, до Семена, коли відчув різкий біль у нозі – зі стегна, не захищеного обладунками, стирчала стріла. Михайло пригнувся, щоб уникнути інших стріл, майже доскакав до Семена, який уже підвівся, але раптом його кінь страшно заіржав, став дибки та понісся полем, куди очі дивилися. «Дідько! Коня підстрелили!» – зрозумів Михайло.

Справа була кепська, бо тварину, яка сказилася від болю, важко зупинити. Михайло озирнувся – позаду були товариші, які кинулися йому на допомогу, а попереду – татари. «Треба стрибати! Нехай краще щось собі зламаю – кістка зростеться, аніж розіб'юся на смерть!» – вирішив він і перекинув праву, поранену ногу, збираючись стрибнути на повному скаку, коли зовсім поруч пролунав кінський тупіт. Скинувши очі, Михайло побачив перед собою спотворене ненавистю вилицювате обличчя з розкосими очима, які блищали з-під кудлатої шапки. Це було останнє, що він бачив, – татарин навідмаш ударив його палицею, цілячись в обличчя. Михайло спробував ухилитися, але татарин виявився спритнішим. Від удару Михайло впав, і кінь потягнув його в степ, бо ліва нога застрягла у стремені.

Товариші Висоцького, які помчали йому на допомогу, не встигли лише на декілька хвилин. Татари кинулися навтьоки. Розлючені козаки якийсь час переслідували їх, але потім повернулися. Втрати були невеликі – декілька поранених, двоє вбитих і Михайло. Ніхто не мав сумнівів, що полковий суддя Висоцький загинув, бо татарин розтрощив йому голову – усі добре бачили, з якою силою той ударив палицею.

Вірити у це не хотів лише бідолашний Семен, розуміючи, що тесть загинув через нього. Тому побіг до Лизогуба вимагати відправити людей на пошуки Михайла. Полковник, ховаючи очі, мовчав – він не сумнівався в загибелі Висоцького та не хотів зайвий раз ризикувати своїми людьми.

– Це марно, – нарешті вичавив із себе Іван. – Твій тесть загинув.

– Мій тесть такий, що й чорта з пекла за роги виведе! – крикнув Семен. – Я вимагаю, щоб ти знайшов його. Він живий! Я бачив, як він ухилився! Якби не оскаженілий кінь…

– Хлопче, він зачепився ногою, і кінь потягнув його! – вигукнув Лизогуб. – Якби він був живий, то звільнився б!

– Я благаю тебе в ім’я Христа – відправ людей знайти його! – зі сльозами на очах крикнув Семен. – А втім, Бог тобі суддя! Я сам піду його шукати! Як не знайду живого, то хоч тіло привезу!

– Усе одно треба відправляти роз’їзд, – похмуро мовив канівський полковий осавула. – Невідомо, чи немає поблизу більшої ворожої сили, бо потрапимо з калюжі в болото. Та й Одинець тобі дорікатиме, що не шукав його полкового суддю. І черкасці, які з тобою, обуряться, що ти кинув їхнього товариша.

– Що ж, пошукайте, – дозволив Лизогуб.

Козаки, переважно черкасці, вирушили на пошуки. З ними поїхав і Семен, не зважаючи, що був поранений та забитий після волочіння на аркані.