Читать книгу Олеся. Між коханням та честю - Ярослава Дегтяренко - Страница 5

Увечері 5 вересня Шереметєв у похмурому настрої особисто перевіряв сторожу свого табору. Його не покидало дивне, досі не відоме передчуття наглої, невідворотної біди. Він уже знав про альянс поляків і татар. Про це розповіли татарські бранці, яких вдалося захопити під час учорашньої сутички. Але, на свою біду, Василь не підозрював, що татари його одурили, значно применшивши реальну чисельність орди – очевидно, ці люди настільки ненавиділи москвинів, що навіть під тортурами збрехали!

Військо Шеремета однаково було чисельніше та потужніше за польсько-татарське, бо окрім москвинів він мав у своєму розпорядженні всі задніпровські козацькі полки та охочих січовиків. Звичайно, Василя пожолобило, що Хмельниченко відправив Ніжинський та Чернігівський полки в Литву на допомогу воєводі Долгорукову – їх очолювали віддані цареві Золотаренко та Силич. Але завадити цьому воєвода вже не міг.

І взагалі цей шмаркатий гетьман неабияк дратував Василя. Бо під Слободищем замість Хмельниченка на воєводу чекав лист, яким Юрій радив йому йти до Меджибожа, щоб не допустити з’єднання поляків та татар, і обіцяв там же до нього приєднатися. Про те саме писали й полковники Ханенко, Зеленський, Гоголь та Вершелецький, повідомляючи, що вони стоять під Маківцями за сімнадцять миль від Меджибожа і чекають на воєводу, щоб разом рушити на Потоцького під Тернопіль. І Шереметєв легковажно вирішив рушити до Меджибожа, як і раніше не здійснюючи розвідку.

І коли вчора повернулися залишки вщент розбитого авангарду Цицюри й розповіли, що ворожі сили вже неподалік і дуже великі, то Шереметєв поставився до цієї звістки з недовірою. А сьогодні прийшло польське військо. Проте досвідченим оком Василь визначив, що воно не надто велике. І миттєво в його душі оселилася недовіра до Цицюри, бо хто зрадив раз, зрадить знову. Саме тому воєвода наказав своїм солдатам відгородитися від коша козаків валом.

Оглянувши табір, Василь залишився цілком задоволеним і трохи заспокоївся. «Що ж, декілька днів встоїмо. Та й добре, що пішов дощ, – він не дасть ляхам атакувати. А там це божедур’є з іншими хохлами підійде!» – вирішив він і пішов спати.

Щойно 6 вересня визирнуло сонце, поляки знову вишикувалися в низині у дві лінії, вичікуючи, коли ворог розпочне бій. Шереметєв, оглядаючи ворожі сили з верхівки валу, міркував: чи варто нападати? Адже якщо частина польського війська ще відучора ховається неподалік, а він вийде з великими силами, то поляки або зайдуть в тил практично порожнього табору, або у зручний момент ударять з боків. Ех, шкода, що вчора він так і не відправив розвідку, як йому радив Цицюра! Але Василь вирішив ризикнути й у полудень наказав п’яти тисячам своїх солдатів вийти з табору та зупинитися від ворога на відстані пострілу з рушниці.

У відповідь на це Любомирський з Потоцьким рушили першу лінію своєї армії. Але москвини, вочевидь підкорюючись отриманому наказу, почали відходити назад. Поміркувавши, гетьмани рушили супроти ворога другу лінію війська, залишивши певну частину у резерві. Москвини дійшли до окопів, виритих перед своїм табором, коли їх наздогнали поляки. Утім, навіть сховавшись в окопах та зайнявши оборону, вони чинили слабкий спротив, наче берегли сили.

На їхнє щастя, несподівано підійшли загони польської піхоти, які затримались через бездоріжжя. І Любомирський наказав своїм драгунам спішитися та разом з піхотинцями атакувати ворожий бруствер[27].

Атака була настільки потужною, що поляки вибили москвинів з бруствера, захопили три гармати, два стяги та погнали їх аж до самих валів табору, а потім пішли на штурм козацького коша. І тут Любомирський з подивом побачив, як козаки, що вийшли назустріч ворогу, квапливо повертаються у кіш. На своє горе, поляки кинулися їх переслідувати, і біля першого ж окопу потрапили під рясний «дощ» козацьких куль, якими їх осипали з валу. Але наказу відступати не було. Та й зайняту позицію не хотілося втрачати, тому поляки мусили залягти поміж нарубаних гілок та стовбурів, розкладених козаками для додаткового захисту свого коша. Причому мусили лежати, не сміючи й голови підняти, щоб не отримати кулю!

Роздратований цією прикрістю Любомирський відправив підкріплення. Але коли поляки побачили, як декілька сотень козаків перебираються через вал, збираючись зайти у їхній тил, то баско кинулися тікати так, що аж багнюка летіла з-під чобіт.

У цій сутичці поляки втратили шістдесят осіб убитими й більше сотні пораненими, які теж були потенційними покійниками, враховуючи сиру погоду.

Але найгірше довелося недолугому шляхтичу Янові Тхоржевському, який пішов у бій п’яним мов чіп, через що потрапив у полон до москвинів. Звичайно, Шереметєв виказав йому всю «гостинність», на яку був здатний, наказавши жорстоко катувати. Швидко протверезівши від мук, панок виявився більш легкодухим, аніж ті двоє татар, тому абсолютно чесно розповів, що Шереметєву протистоїть вісімдесятитисячна польсько-татарська армія, яка лише через негоду не змогла підійти повністю.

– Ти брешеш! – вигукнув Василь, пополотнівши. Він окинув поглядом усіх присутніх, але на обличчях людей ясно читалася розгубленість, бо всі вірили бранцю.

– Богом присягаюся, що не брешу! – вигукнув нещасний, скривавлений Тхоржевський. – Хіба можна брехати після таких мук? Вас усіх винищать, як скажених собак! Марно ти хвалився всю Польщу спустошити, а нашого короля до свого царя у кайданах привести! Наші гетьмани все знали про твої хвастощі! Та вся Польща знає про твоє богохульство, як ти в обличчя Христу кричав, що не матимеш його за Бога, якщо нас не здолаєш! Через це Хмельниченко тебе зрікся та не пішов з тобою у похід, бо ти Богом проклятий за свою безбожність! – палко говорив Ян, бо йому вже нічого було втрачати.

– Ах ти ж блядін син! – посатанівши, загорлав Шереметєв та, схопивши металеві кліщі, почав безжально бити ними безпорадного бранця. Схаменувся воєвода тільки тоді, коли кат ухопив його за руку, вигукнувши: «Ти його до смерті забив, Василю Борисовичу!»

Шереметєв поглянув на скривавлені кліщі у своїй руці, на розтрощену голову Тхоржевського, на свій забризканий кров’ю та шматочками мозку одяг. Досадливо кинув кліщі та вискочив з намету, в якому катували бранця.

Василя колотило як у лихоманці, бо він нарешті зрозумів, що потрапив, мов кур в ощип – без допомоги Хмельниченка йому не вистояти у відкритому бої супроти такої великої армії! І в голові одразу ж майнула здогадка: а чи не навмисне Юрась, провідавши про альянс поляків та татар, змовчав про це та відправив його так далеко, щоб знищити? Адже недаремно сам він не квапився, вишукуючи різні відмовки! Невже Хмельниченко зважився на зраду? «Ні, цьому божедур’ю не вистачить духу! – заспокоював сам себе Шереметєв. – Занадто він боязкий! Та і його зять Нечай перебуває у царя в полоні, тож його життя певною мірою є запорукою Юрасевої вірності!» І тут Шеремет злорадно всміхнувся, згадавши Данилу Виговського – йому було абсолютно не шкода, що він наказав замучити безправного бранця так, що той помер після тортур. «А нíчого було цьому холопові разом із клятим братиком пір’я проти його пресвітлої величності піднімати! – зі зневагою подумав Василь, не зізнаючись навіть самому собі, що мстився Данилові за бої під Києвом[28]. – Хмельниченко неодмінно явиться! Треба лише протриматися до його підходу!» – та наказав відіслати труп бідолашного шляхтича у польський табір, щоб застрахати ворога.

У цей самий час Цицюра спокійно сидів у себе в коші та читав листа, написаного Немиричем. Тиміш був геть не такий недалекоглядний, як Шереметєв: коли Юрась не явився під Слободище, він одразу зметикував, що справа нечиста. «Він навмисне забарився, – міркував Тиміш. – І здається мені, що наш хлопчина хоче таким чином пошукати собі ласки у короля: коли Шеремета рознесуть дощенту, він начебто муситиме піддатися полякам, бо в нього не буде іншого виходу. А що буде зі мною? Ніхто мені не пробачить торішньої зради. А якщо я помиляюся – перейду до поляків, а через день-два з’явиться Юрась з військом та разом з Шереметом вирубає поляків впень? Мене Шеремет на палю посадить! Ні, поки до живих печінок не пече, почекаємо», – вирішив Цицюра та відіслав цього листа воєводі.

Василя цей учинок трохи заспокоїв та втішив. До того ж 9 вересня прибув гонець з листом від Юрія – юний гетьман писав, що перебуває зі своєю армією під Прилукою Збаразькою[29], скаржився, що листи від воєводи перехоплюють поляки, повідомляв, що до Шереметєва іде авангард під командуванням Носача, та просив воєводу наказати частині київського московського гарнізону приєднатися до нього, щоб посилити армію. У кінці петиції Юрась майже пристрасно запевняв, що «я уже хіба у той час царської величності відступлю, коли не буде души у тілі моєму». Цей лист надав Василеві неабиякої наснаги – через три-чотири дні має бути підмога!

Але минали дні, а Хмельницький не з’являвся. Поляки взяли табір Шереметєва в щільну облогу та часто обстрілювали з гармат. Москвини та козаки у відповідь теж не давали ворогові спокою частими вилазками. Проте ці сутички не мали якоїсь користі для жодної зі сторін.

Тоді Шереметєв вирішив переманити на свій бік Газі Ґерая – з полоненим татарином надіслав йому листа з пропозицією відступити від поляків, за що пообіцяв винагороду, вдвічі більшу, ніж міг запропонувати Ян-Казимир.

Але Газі чудово знав про бажання свого дядька якщо не знищити, то послабити Московію. Тому він, випадково перехопивши москвина, якого Шереметєв відправив до Хмельницького з проханням поквапитися на допомогу, відрізав бідоласі вуха та ніс і повісив його навпроти московського табору, прибивши до лоба листа воєводи.

Після цього татари так ретельно стерегли всі шляхи навколо Любара, що й дикий звір би не прошмигнув. А ще люто нападали на москвинів та козаків, ледь вони виходили з табору по дрова чи сіно. У московсько-козацькій армії почався падіж коней, бо для них не вистачало корму. Харчів для людей, запасів пороху та куль було поки що достатньо. Проте деякі козаки, зрозумівши безнадійність цього походу, почали невеличкими загонами тікати зі свого коша або додому, або до поляків.

Врешті-решт татари випалили сіно та гаї навколо табору Шереметєва. І тоді воєвода вирішив відступити до Чуднова – можливо, туди, нарешті, прийде Юрась! Відступ Василь призначив на 16 вересня.

На світанку цього дня полив сильний дощ. Проте москвини та козаки, ще затемна зрівнявши вал з тилу свого табору, все одно почали відступ, утворивши пересувне укріплення з шістнадцяти рядів возів, збитих ланцюгами[30]. Для захисту від куль на вози наси́пали землю та поставили легкі гармати. Між рядами возів розмістилася кіннота та піхота. А попереду пішов загін, який мав прорубати широку просіку через ліс, щоб увесь громіздкий табір міг пройти, не роз’єднуючись. Втім, на чолі вагенбургу Шереметєв розмістив свою армію, наказавши козакам іти позаду. Він розумів, що його відступ рано чи пізно виявить ворог та пуститься в погоню, – тож нехай козачки підставляють свої боки!

Але Господь дійсно зрікся Шереметєва – ще 13 вересня один вихрещений єврей, переметнувшись на бік поляків, розповів гетьманам про плани воєводи. Потоцький з Любомирським пильно стежили за кожним рухом навколо московського табору. І ледь Шереметєв вирушив, як частина війська на чолі з Потоцьким поскакала вперед в обхід, щоб перестріти воєводу на шляху до Чуднова. А Любомирський мав атакувати козаків з тилу.

Армія Любомирського наздогнала Шереметєва вже біля лісу. Поза вагенбургом для охорони перебувало декілька козацьких кінних та піших сотень. За ними наглядали два полки московської кінноти – вочевидь, Шеремета не полишала недовіра до козаків.

Проти московської кінноти Любомирський кинув у бій крилатих гусарів[31]. Спершу москвини намагалися перестріляти з рушниць гусарські хоругви, які набирали розгін для атаки. Але стрільба припинилася, коли пролунала команда «Złóżcie kopie!»[32], і гусарія, виставивши вперед довжелезні піки, перейшла з галопу в кар’єр. Під важкими кінськими копитами загуділа земля, вітер засвистів у гусарських крилах, і москвини кинулися тікати. Та так баско, що потовкли піхоту, яка стояла позаду них. Гусари гналися за москвинами до самого вагенбургу, розтоптали і перебили піхотинців, захопивши три бойові стяги. Втім, козаки з пересувного табору відкрили сильну стрільбу, і гусари мусили відступити.

Ця атака дозволила відрізати охорону від табору – майже вісім козацьких сотень мусили сховатися в лісі. Звідти козаки відкрили вогонь по війську Любомирського, коли воно проходило повз. Але польські драгуни спішилися та в парі з піхотою атакували козаків, убивши майже всіх. Лише небагатьом удалося втекти.

Опівдні Шереметєв зупинив свій табір на рівнині неподалік берега болотистої річки Ібр – перепочити та збудувати гать для переправи. За річкою відкривався шлях до рятівного Чуднова. Василеві, звичайно, доносили, що за ним женеться польська армія. Але коли з усіх боків по табору вдарили поляки та татари, це, однак, стало для нього несподіванкою.

Проте атака захлинулася, бо з возів загуркотіли гармати. Коли перші ядра та кулі проклали собі кривавий шлях у рядах союзників, татари, не маючи ані вогнепальної зброї, ані бажання безглуздо загинути, втекли. Поляки ж, залишившись у самоті, нічого не могли вдіяти і мусили відступити. Польським військом одразу поповзла чутка, що Шереметєв дав Газі хабара!

А Шереметєв, відбившись, квапливо рушив армію до Ібра. І рухався так швидко, що польські піхота та артилерія не встигли його зупинити. Лише коли половина війська Шереметєва переправилася через Ібр, то наспіла польська армія. Потоцький з Любомирським негайно відправили кінноту вздовж берега річки в обидва боки шукати іншу переправу, а піхоту кинули на ворога.

Зрозумівши задум поляків, московити впереміш із козаками повалили до гаті, кваплячись перетнути Ібр. Але величезний обоз зіграв злий жарт – важкі вози, які проїхали попереду, перетворили й без того багнистий ґрунт на непрохідне болото, тому «хвіст» армії Шереметєва просто застряг. І коли наблизилася польська піхота, люди відчайдушно кинулися захищатися. Ту артилерію, яку встигли перевезти через Ібр, москвини встановили на підвищенні протилежного берега та відкрили вогонь, чим примусили польську піхоту відступити. Але поляки теж підтягнули свої гармати й теж почали обстріл. Під цим пекельним перехресним вогнем, у диму, москвини та козаки, відбиваючись від поляків, почали переправлятися на інший берег річки, кинувши на переправі приблизно п’ятсот возів з різним добром та харчами. І одразу ж польська військова челядь упереміш з солдатами-піхотинцями кинулася оббирати цей обоз. А коли підійшли польські драгуни, то теж не втрималися і самозабутньо кинулися грабувати.

Марно гетьмани намагалися стримати своїх людей – солдати, зубожівши у війні зі шведами, бажали поправити своє матеріальне становище. Тим паче, що обидва гетьмани у промовах перед цим боєм обіцяли їм славу та багатство разом з поверненням родючої української землі. Тож Потоцькому з Любомирським залишалося лише спостерігати за цим мародерством, досадуючи, що якби кіннота підійшла на пів години раніше, то вони розбили б Шереметєва вже сьогодні.

Шереметєв зупинив своє військо в полі на відстані рушничного пострілу від переправи. Поміркувавши, воєвода наказав окопатися, розуміючи, що його виснажене та пошарпане військо нездатне продовжити шлях. Втрати воєводи були значними – дві тисячі вбитих, безліч поранених, сім важких гармат, обоз з припасами та амуніцією. На землю вже спускався вечір, холодний і сирий. Полив крижаний дощ зі шквальним вітром, немов сама природа хотіла змести з лиця землі його табір. Подітися було нікуди – довелося ночувати в полі. Наступного ранку Шереметєв тихо знявся та пішов до Чуднова.

Польське військо провело ніч ще гірше – у вояків з собою не було ані наметів, ані харчів. Однак на ранок змерзлі до кісток поляки вперто кинулися в погоню.

Ворога поляки наздогнали лише під Чудновом – військо Шереметєва переправилося через річку Тетерів та влаштовувалося табором. Лише останні полки в бойовому марші обходили місто зліва. У самому місті став якийсь полк під зеленим стягом. І Потоцький з Любомирським вирішили, що Шереметєв збирається захищати місто, що було відвертим божевіллям – Чуднів оточував слабкий частокіл, і лише вся його армія могла б захистити місто. А от на північний захід від міста стояв невеликий замок. Але порожній.

– Дивно, чому Шереметєв не зайняв замок? – здивовано пробурмотів Любомирський. – Адже він дав би йому перевагу. Он які стрімкі схили з трьох боків! Та й сам замок цілком надійний у разі облоги.

– Гадаю, Шереметєв побоюється потрапити в пастку на марші, як учора. Насправді це було б розумно, якби він пішов зараз або через день. Насправді йому було б вигідно охопити своїм табором замок з містом і стати на обох берегах річки. Але quos Jupiter vult perdere hos prius dementat[33] – воєвода скоїв велику дурість! – задоволено мовив Потоцький.

– Від його дурості вчора неабияк постраждала наша армія, – сухо мовив Єжи.

– Газі Ґерай так і не пояснив вам, чому вчора не брав участі в боях? – похмуро поцікавився Потоцький.

– Ні! І навряд чи пояснить! Немає гіршого союзника, ніж ці бусурмани! – роздратовано мовив Любомирський. – О Господи! Він збожеволів! Наказав підпалити місто!

Дійсно, Чуднів запалав: то тут, то там над дахами будинків здіймалися густі клуби чорно-білого диму, розсічені червоним полум’ям. Проте до міста все ж увірвалися військові слуги мародерствувати. Вони то й виявили, що в міських льохах повно-повнісінько збіжжя – його польській армії вистачило аж на три тижні. Тоді Потоцький поквапився наказати зайняти замок, поки Шереметєв і його не спалив. З узвишшя замку було видно весь табір воєводи, мов на долоні. І звідси було зручно обстрілювати ворога. Польська армія стала на південь і південний захід від замку, за гарматний постріл від табору Шереметєва, люди якого квапливо зводили вали.

Василь дуже прорахувався, ставши під Чудновом – поляки та татари взяли його в щільну облогу. До того ж удень і вночі лили такі сильні та крижані дощі, немов саме небо, прогнівавшись, хотіло знищити землю. Люди та коні цілодобово стояли ледь не по коліно в багнюці, страждаючи від крижаної мокроти. Невдовзі в таборі Шереметєва розпочався голод, бо навіть по дрова треба було пробиватися зі страшним боєм.

Не краще довелося й полякам – від сирої погоди солдати почали хворіти. Захворів і сам Потоцький. Воно й не дивно – Станіслав мав сімдесят один рік. Проте обидва гетьмани не збиралися штурмували табір Шереметєва. А навіщо? Голод і холод знищать його без їхніх зусиль. Лише коли ставало на годині, то обстрілювали ворога.

Але невдовзі обом гетьманам набридло спостерігати за агонією Шеремета – за пропозицією Сапеги було вирішено відвести води Тетерева, щоб позбавити ворога води. Утім, поляки так і не встигли здійснити свій задум, бо 26 вересня татари привели полонених козаків на чолі з сотником. І цей сотник розповів, що Хмельниченко, який досі безцільно кружляв Поділлям із сорокатисячним військом, нарешті вирішив іти на допомогу Шереметєву. Разом з ним іде Костянтин Щербан з дванадцятьма хоругвами волоської кінноти та декількома тисячами піхотинців.

Ця звістка викликала в польській армії паніку – з самого початку поляки практично самотужки билися з Шереметєвим, і тому їхнє військо зазнало відчутних втрат і було суттєво втомлене та деморалізоване. І чимало панкíв зволіли укласти свої найкоштовніші пожитки в сідельні суми, щоб мати змогу втекти, як тільки запахне смаженим, – вони ще побоювалися сина так, як боялися його великого батька. А дехто навіть пропонував відступити до Львова і там, дочекавшись підкріплення, оборонятися.

Але звідки брати те підкріплення, коли неабияких зусиль коштувало вмовити вже наявне військо піти в цей похід? Тому Потоцький та Любомирський вирішили діяти швидко – по-перше, змінили місце табору, відійшовши від неприятеля трохи далі; по-друге, усю піхоту та частину артилерії на чолі із усе ще хворим Потоцьким залишили під Чудновом тримати Шереметєва в облозі, а іншу, найкращу частину війська під командуванням Любомирського, відправили супроти Юрася. Гетьмани розсудили певною мірою правильно: якби Хмельниченко дійсно хотів допомогти Шереметєву, то прийшов би ще під Любар, а оскільки не прийшов, то готовий зректися царя Олексія. Тож треба натиснути на юного гетьмана так, щоб він зробив правильний і корисний для Польщі вибір. Газі Ґерай, прагнучи спокутати бездіяльність свого війська при переправі через Ібр, теж відправив з Любомирським половину орди.

Іван Виговський сумлінно брав участь в усіх боях. А ще нишком стежив за діями обох гетьманів. Щойно дізнавшись про прихід армії Юрія, Іван напросився піти з Любомирським до Слободища.