Читать книгу Внутрішня історія. Серце – найважливіший орган нашого тіла - Йоганнес Гінріх фон Борстель - Страница 3

Кожен з нас приблизно уявляє собі, що таке інфаркт. Це досить серйозна проблема зі здоров’ям. Зазвичай його супроводжують болі в грудях і людині стає важко дихати. Нерідко інфаркт призводить до того, що наше серце, основне завдання якого – ганяти кров по судинах, безповоротно звільняється зі служби. Зовсім кепсько. Адже саме цей м’яз дбає про те, щоб найвіддаленіші куточки нашого тіла, від шкіри голови до пальців ніг, отримали поживну, а головне – збагачену киснем кров. Для людини це, без перебільшення, життєво необхідно.

Якщо потік крові від серця до мозку зупинити всього на декілька секунд, то ефект буде як від удару палицею по голові: утративши свідомість, ми впадемо мов підкошені, а користі від нашого мисленнєвого центру буде, напевно, ще менше, ніж від пудингу. Адже наш мозок взагалі не терпить нестачі кисню. Тому серце і б’ється (то швидше, то повільніше, часом навіть здається, що воно на мить зупинилося) у середньому 100 тисяч разів на день. При цьому кожне його скорочення штовхає близько 85 мл крові, тобто десь 8500 л на день. Щоб перевезти таку кількість рідини, нам знадобився б щонайменше бензовоз. Вражаюча продуктивність, чи не так?

Інфаркт став причиною того, що я ніколи не бачив свого діда Гінріха. Його не стало більш ніж за десять років до мого народження, коли, раптово відчувши біль у грудях, він упав, задихаючись. Щоразу, розглядаючи його велику чорно-білу фотографію в маминій вітальні, я запитував себе: «Як усе було б, якби я його знав?» До того ж на сімейних фотографіях він видавався таким сильним!

Я не міг збагнути, як така крихітна річ могла підкосити такого кремезного чоловіка. Саме тому вже тоді пожадливо «ковтав» усі книжки та ілюстровані атласи, які потрапляли мені до рук і в яких ішлося про людське серце та його розлади. Батьки тішилися й підігрівали моє зацікавлення ще більшою кількістю матеріалів для читання, і поступово я захопився процесами, які відбуваються в людському тілі.

Уже тоді я вирішив, що, коли виросту, обов’язково займатимуся чимось пов’язаним із природою та медициною. Я прагнув будь-що стати дослідником або, можливо, лікарем (план «Б» – вуличним музикантом). Тому не лише читав книги, а й збирав усе, що могло дати уявлення про будову тіла – від мишачих скелетів до черепашачих панцирів.

У п’ятнадцять я вирішив провести літні канікули з користю – відкласти книжки і пройти практику у ветеринарній клініці. Сповнений хвилювання, набрав номер. На іншому боці почулися гудки. Три, п’ять… З кожною секундою напруження зростало. Сім, вісім… І коли я вже втратив будь-яку надію, слухавку таки взяли. Жіночий голос привітався зі мною діловито-монотонно.

– А… а… алло! – затинався я. – Це… е-е… ветеринарна клініка?

– Так. Що вас цікавить?

Я опанував себе і відповів:

– Мене звуть Йоганнес фон Борстель. Звертаюся до вас у пошуках місця для проходження практики на час літніх канікул…

Мене перебили:

– Ти зараз у якому класі?

– Мені нещодавно виповнилося п’ятнадцять, і я ходжу до дев’ятого класу.

Глибоке зітхання на тому боці.

– Скажу тобі відразу: твої шанси пройти в нас практику не надто оптимістичні. У нашій клініці в будь-якій екстреній ситуації раз-два – і собака розрізана. Ти ще надто малий, щоб на таке дивитися.

Надто малий? Гадаю, ні. Надто багато крові? Можливо. Але ж про це я і хотів довідатись. Я прагнув пережити щось подібне, особисто зазирнути під шкіру, на власні очі побачити, що ж відбувається у нас, ссавців, усередині. Як же отримати таку можливість? Вихід лише один – утікати вперед. Я продовжував пошуки й звернувся навіть до нашої місцевої лікарні, у відділення екстреної хірургії. А вже через два дні отримав такий бажаний лист. Згода! Я не міг у це повірити. Ще й відділення реанімації! Тієї миті я ще навіть не підозрював, чим стане для мене отой аркуш паперу. То був не менш як вхідний квиток у найзахопливіший період мого життя.

У ніч перед першим днем практики я не міг заснути, у голові клубочилося надто багато думок. Картини надання невідкладної медичної допомоги, боги в білому, які безстрашно перемагають будь-яку хворобу, криваві, зяючі рани, і серед усього цього – я. Словами не передати моє тодішнє хвилювання. Які ситуації чекають на мене завтра, які завдання? Що станеться, якщо припущуся помилки? Чи може мене вже першого дня спіткати невдача, настільки серйозна, що хтось із моєї вини помре? Я ж поняття не мав, що там відбувається, у тому відділенні реанімації. Уся моя підготовка на той час – курс надання першої допомоги.

– ЙОГАННЕСЕ! ЗАРАДИ БОГА! МЕРЩІЙ СЮДИ! ЧОМУ ТИ НЕ ПИЛЬНУВАВ?! – прогриміло на все відділення.

«О ні!» – була перша думка. Я все зіпсував. І це ж першого дня. Я помчав коридором на крик, забіг до кімнати, з якої, як мені здавалося, долинав той лиховісний голос, і застиг, споглядаючи трагічний натюрморт. Лікар та його помічниця аж сопіли від люті, кидаючи на мене докірливі погляди. Скоряючись непохитній силі земного тяжіння, на землю падали краплі, збираючись там у чималеньку калюжу…

– ТИ ВСЕ ЗАПОРОВ! МИ ЇЇ ВТРАТИЛИ! ЇЇ ВЖЕ НЕ ВРЯТУВАТИ!

Я стояв і винувато кивав, дивлячись убік і згоряючи від сорому. Я забагато на себе взяв. Лікар тим часом металевим staccato[1] віддавав розпорядження:

– Усе прибрати. Зараз прийде шеф. Йому краще цього не бачити. Йому це точно не сподобається!

Помічниця схвально кивнула, і обоє покинули приміщення. Я одягнув рукавички, взяв рулон кухонних рушничків, відірвав одразу декілька, щоб кинути їх на те злощасне місце. Рулон закінчився, а патьокам не видно було кінця-краю, і мені довелося використати ще й рушник.

Щойно я зібрався викинути в смітник жмуток, від якого йшов досить сильний запах, як раптом біля мене постав головний лікар.

– Йоганнес?! Кава є? – він побачив у моїх руках мокрий жмуток, і його обличчя розпливлося в глузливій посмішці.

– За 15 хвилин… – промимрив я. – Треба наново заварювати.

Перша помилка в моїй кар’єрі: неправильно наповнивши кавову машину, я перетворив її на гаргулью, що плюється кавовою гущею. Фатальна помилка, адже це була єдина кавова машина на поверсі.

«Непоганий початок, що й казати», – думав я. Як знайти відповідні слова для людей у кімнаті відпочинку, щоб виправити ситуацію?

– Що ж, доведеться вам обійтися на перерві без кави. Це не так уже й погано, навіть здорово, – бадьоро протрубив я через якихось декілька хвилин по тому і з надією посміхнувся до аудиторії. Зрештою, я ж у лікарні, а отже, усі повинні були б поставитися до цього аргументу з розумінням.

Чого я навчився в той день? Я з’ясував, що найпростіший спосіб перетворити навіть найлюб’язніших працівників лікарні на розлючених монстрів, що розмахують факелами, – позбавити їх кави. А потім ще зобразити з себе мудрагеля (друга помилка першого ж дня!). Не дивно, що з практиканта я перетворився на ворога номер один. Щоб залагодити ситуацію, пізніше мені довелося спекти мармуровий кекс[2].

Тим, що під час практики я не наробив тяжких помилок, які зашкодили б пацієнтам, маю завдячувати повільній та ґрунтовній підготовці до виконання поставлених завдань. На перших порах і мови не було про лікування зяючих ран, припинення кровотеч або інші тяжкі випадки. Перш ніж мене допустили до виконання таких дій, я пройшов інтенсивний навчальний курс для набуття відповідного досвіду.

Всюди слідувати за головним лікарем, вивчати техніки перев’язок, міряти кров’яний тиск та рахувати пульс, тренуватися на колегах, документувати все на комп’ютері й асистувати за легких або середньої тяжкості поранень – таким був мій звичний день на практиці. Додатково наприкінці кожного дня я отримував невеличкий урок від шефа, який детально роз’яснював усі маніпуляції з пацієнтами, здійснені протягом дня, та стратегії лікування. Він мав талант пояснювати навіть складні речі так, що я розумів їх уже тоді, не маючи медичної освіти.

Згодом я вже вмів зашивати рани. Визнаю: спершу вправлявся на бананах. Перш за все я побачив, що рани не обов’язково мають бути кривавими. Головне ж, що я засвоїв: чуйний догляд та добре лікування – нероздільні речі. Наш шеф одразу вирізняв з-поміж інших пацієнта, який почувається нещасним, і обдаровував його усмішкою. При цьому міг давати поради щодо питань, які виходили далеко за межі медичних.

Проявляючи неабияке терпіння, він пояснював будову людського тіла, від шкіри й аж до внутрішніх органів. І тут доля знову звела мене з моїм великим (медичним) коханням – серцем. Я з трепетом дослухався до роз’яснень шефа про серцевий м’яз і будову чотирьох камер. Він розповідав про часи, коли працював реаніматологом, про інфаркти й про те, як слід лікувати хворі серця. І що більше я дізнавався, то більше мене вражав цей згусток сили завбільшки з кулак у наших грудях. Тоді я зрозумів: моє серце б’ється лише заради серця.

У цій книзі я запрошую тебе в подорож до серця. Спершу ми з’ясуємо, як влаштовано серце, як воно росте і як усе це пов’язано з театром, петлями та вухами. Я покажу тобі, що наша кровоносна система влаштована дуже подібно до німецьких автобанів – починаючи від бездоріжжя і закінчуючи пробками. Ти побачиш, наскільки чітко організовано роботу серця і як процеси в його передсерді та камерах можуть вийти з-під контролю. Крім того, ти дізнаєшся, що відбувається з нашим «насосом», коли ми чадимо як паротяги, не виходимо з «Макдональдса» і регулярно перехиляємо по кілька чарочок горілки. Розповім я й про те, чому в екстреній медицині не звертаються до езотерики, однак мусять ворожити на кавовій гущі.

Ти довідаєшся, які хвороби ослаблюють наше серце, і отримаєш декілька порад стосовно корисного для серця харчування. Ми з’ясуємо, чи міг би мати великодній заєць здорове серце, якби був веганом, чому середньовічні аптекарі нерідко пробували на смак сечу пацієнтів і чому Jacob Sisters[3] – не єдиний «смертельний квартет».

Опісля ми вирушимо у відпустку, проте це буде випробування на стресостійкість. Місце дії – передсердя, адже нерідко буває так, що молоде серце відпочивальника почувається ще більш утомленим після канікул, ніж до них. Ми розглянемо, які чинники забезпечують здоровий ритм серця, що на нього впливає і як за допомогою медицини можна залагодити проблему з порушенням ритму. При цьому йтиметься про найрадикальніший спосіб знову привести наше серце в дію – реанімацію.

Її потребують люди, у яких сталася зупинка серця, а щоб такого не трапилося з тобою, ми розглянемо суперметод профілактики – секс, який зміцнює і підтримує не лише наше тіло, а і його армію – імунну систему. Ми оцінимо кожного бійця нашого війська і з’ясуємо, чому спорт – це зовсім не смертельно. Окрім того, пробіжимося по крові та її складових і розберемося з кров’яним тиском.

Тоді на нас чекатиме найцікавіше: ми переконаємося, що наша психіка і «метелики в животі» теж впливають на наше серце. То чи можна померти від розбитого серця? У будь-якому разі не варто недооцінювати нашу здатність до самозцілення, хоч у медиків завжди напоготові засоби, що допоможуть полагодити поламане серце, починаючи з заміни його частин і аж до встановлення нового двигуна.

Ось такі зупинки чекають нас на шляху – одна цікавіша за іншу. І нам уже пора вирушати. Поїхали!