Читать книгу Внутрішня історія. Серце – найважливіший орган нашого тіла - Йоганнес Гінріх фон Борстель - Страница 7

Сірість осінньої суботи. Вітер несеться галявинами, злива періщить по асфальту. На вулицях – ні душі, лише коли-не-коли промчить авто. Від мого першого дня у відділенні екстреної реанімації пройшло більше року. Сьогодні я, лікар швидкої допомоги, закінчив навчальний курс і отримав дозвіл на проходження першої в житті практики на «швидкій». Прямую дорогою на пост. Перша зміна, іду пішки. Огидна погода заважає мені так само мало, як і та обставина, що через власну неуважність я забув узяти не лише парасолю і водостійке взуття, а й сніданок. До того ж іти недалечко, а мої грандіозні плани на день непохитні.

Весь у радісному передчутті, я мчу назустріч першій зміні у «швидкій». Цікаво, що я відчуватиму? Постійний рух, голубе блимання й ревіння сирени, абсолютна концентрація на форс-мажорних ситуаціях, хворобах, нещастях, і при цьому протистояння природній стихії? Я готовий. Я ще навіть не підозрюю, що цього дня не тільки похитнеться моя самооцінка, а й буде поставлено під сумнів саме рішення стати лікарем.

Після коротких привітань з працівниками рятувальної служби мені видають уніформу. Сидить як влита. Мої груди гордо здіймаються. Мені дають також ручний радіоприймач, що різким писком підніматиме мене по тривозі. Далі – інструктаж щодо різних приладів і транспортних засобів.

Поки я розмовляв у гаражі з колегами, до приміщення зайшов керівник штабу з дещо кислим виразом обличчя.

– Вітаю, пане фон Борстель! Добре, що ви вже є. Схоже, ви встигли пройти інструктаж і налагодити контакти, – зауважив він досить холодно.

– Так-так, я вже… – затинався я. – Для мене честь бути тут.

Він спокійно мене вивчає, кутики його рота помаленьку мандрують угору, а тоді він каже, що має для мене важливе і вкрай відповідальне завдання. Через десять хвилин по тому я й справді вперше з моменту початку служби завзято протистою природній стихії. З віником. На в’їзді до гаражу.

Може, це випробування? Може, якийсь ритуал прийому на службу? Мені байдуже. Я гордо ношу свою блискучу уніформу і, незважаючи на дощ, прибираю листя, як мені наказано. Кількома годинами пізніше завершую боротьбу зі стихією й повертаюся назад, до кімнати очікування команди «швидкої». Там дивани, телевізор, маленька кухня й книжкова полиця, з якої відразу ж беру собі чтиво. Час минає, а з мого приймача не чути жодних сигналів. Хоча мої колеги сидять зі своїми приймачами на пасках абсолютно спокійно, я кожні декілька хвилин перевіряю заряд батареї. Де ж усі нещасні випадки? Готуємо суп. Я мию посуд після обіду. Більше нічого вартого уваги не відбувається.

Буде дуже дивно, якщо за дванадцятигодинну зміну так нічого й не станеться. Ще дві години, і ми вже справді повним ходом прямуємо до зміни, закритої «під нуль».

Дещо розчарований, спускаюся сходами в гараж і відкриваю бокові дверцята «швидкої». Ще раз розглядаю всі шухляди й намагаюся запам’ятати вміст кожного рятувального рюкзака…

Саме тоді, коли втрачена будь-яка надія, це таки стається. Спершу я відчуваю на поясі вібрацію, а тоді лунає пронизливий звук сигналу. Виклик! Колеги стрімголов кидаються сходами, і ось ми вже мчимо вулицею із синіми вогнями і «віу-віу». Уся інформація, якою ми володіємо, – ім’я, адреса та скарга на те, що пацієнту важко дихати.

Штефан, Зіна і я прибуваємо до приватного будинку. Я хапаю реанімаційний рюкзак, переносний балончик з киснем, а мій колега Штефан – прилад для ЕКГ[15]. Ми кидаємося до дверей будинку. Мотивація з мене аж пре, ніщо не може мене стримати. Майже ніщо. Раптом моя місія передчасно обривається, адже я наштовхуюсь на двері. Вони зачинені. Спокійно! Спершу подзвонити. Загорілося світло.

– Уже йду, – зсередини долинув голос літньої жінки. За скляними дверима вимальовується згорблений силует. Вона наближається вкрай повільно. – Спокійно, – промовляє крізь матове віконце.

Ми чекаємо. Я не знаходжу собі місця від хвилювання, але водночас глибоко вражений спокоєм, яким віє від пані за склом.

Нарешті замок розблоковано, і жінка з білосніжною завивкою відчиняє нам двері.

– Заходьте! – промовляє, дружньо посміхаючись і звільняючи нам прохід.

– Це ви нас викликали? – питає Зіна.

– Так, мій чоловік у вітальні. Йому знову важко дихати, – зітхає жінка.

Навантажений, важко ступаю за своїми колегами по темному коридору до ненабагато світлішої вітальні. Напіввідкриті жалюзі та блимання телевізора – єдині джерела світла. Обстановка кімнати давно застаріла. Можливо, їй більше років, ніж мені, але вигляд вона має доглянутий. Темний сервант, декілька книг та порцелянових тарілок, поруч телевізор, перед ним – журнальний столик, а на дивані чоловік – обличчя червоне, на вигляд років 75. Одразу помітно, як він жадібно хапає ротом повітря.

Поки вмикаю світло, Штефан нас відрекомендовує, а далі повністю присвячує себе пацієнту:

– Ви викликали нас, бо вам важко дихати? Коли це почалося?

– Я, – важко переводячи дихання, відповідає лежачий, – я хотів був устати з дивану, а тоді… – судомний вдих, – а тоді мене як мотузками зв’язали.

За спинами в усіх я тим часом готую кисень. У мене дві можливості використання рятівного газу: маска, яка покриває рот і ніс, або спеціальні окуляри. Якщо бути точним, то це далеко не окуляри, а порожнистий пластиковий шланг, який одним кінцем кріпиться до балончика з киснем, а на іншому спершу розгалужується, а потім знову з’єднується, утворюючи петлю, посередині якої розміщені поряд дві дірочки. З них кисень надходить до пацієнта, точніше, до його носа. Кількість можна регулювати на балончику.

Я гарячково пригадую все, чого мене вчили. Через окуляри можна подавати максимум 6 літрів за хвилину. Бо інакше висохне слизова оболонка носа. Тільки цього бракувало нашому пацієнтові, враховуючи його стан. Кисень має полегшити дихання, а не ускладнити. Я міг би взяти й маску. Але в цьому випадку треба подавати мінімум 6 літрів або навіть більше, бо інакше пацієнт не отримуватиме достатню кількість кисню. Вагаюся. Взяти окуляри – тоді йому бракуватиме кисню, а маска досить неприємна на обличчі. Усе зважую і таки вирішую, що пацієнт зможе перебороти неприємні відчуття від маски.

Штефан починає надання допомоги з короткого опитування – збирання анамнезу:

– Ви відчуваєте біль? Якщо так, то де?

– Тут, – видушує із себе чоловік і показує на лівий бік грудини.

– Маєте на щось алергію?

– Ні!

– Чи приймаєте регулярно якісь ліки, чи, можливо, приймали вже щось сьогодні?

– Ні!

– Ви хворієте?

– Так, у мене діабет.

– Другого типу?

– Так, – він закашлюється. – Другий тип.

– Приймаєте інсулін? – запитує мій колега.

– Е-е-е, ну так… але всього-на-всього маленький укол перед споживанням їжі.

Ага! Мене попереджали про це під час навчання, і ось це стається мого першого ж дня на «швидкій». Це поширене явище, коли пацієнти, яких запитують про вживання лікарських засобів, стверджують, що не приймають жодних. Чому це так, не можу пояснити й досі. Гадаю, регулярний прийом ліків для багатьох перетворюється на звичний ритуал, як-от ранкове чищення зубів. Для таких людей уміст таблетки чи навіть уколу мало чим відрізняється від цукру в каві. Це в жодному разі не є намаганням збити лікарів з пантелику, але у форс-мажорній ситуації така «забудькуватість» може бути вкрай небезпечною.

Штефан продовжує опитування:

– Чи бували у вас уже проблеми з диханням або інші захворювання, спричинені застудою чи діабетом?

– Ні, лише діабет! – рішуче відповідає пацієнт.

Утім раптово, ніби нізвідки, чується голос його дружини, котра повільно, але впевнено наблизилася коридором на відстань, яка дає змогу її почути.

– Розкажи їм про ангіну! – гукає вона. – Про ангі-іну-у!

Літній чоловік дещо нервово закочує очі. Тоді повідомляє, що в нього два роки тому діагностували Angina Pectoris[16], але він не приймає у зв’язку з цим жодних медикаментів. Він мав час від часу проблеми з диханням, але короткотривалі, і жодного разу вони не були настільки серйозними, як сьогодні.

Поки Зіна накладає пацієнтові манжет для вимірювання кров’яного тиску, я пропоную йому одягти кисневу маску, яку він бере з моїх рук надто формально і притискає до рота й носа. Вирішую спершу дати 8 літрів за хвилину. За допомогою пульсоксиметра вимірюю на пальці рівень кисню в крові. Поки що все видається цілком нормальним. Але кров’яний тиск і частота серцебиття підвищені. Це може бути наслідком як стресу, так і чогось іншого. Болі в грудях, задишка, проблеми з серцем у минулому… Лунають усі «тривожні дзвіночки» водночас.

Мій колега починає вивчати перші показники ЕКГ, я тим часом готую розчин для ін’єкцій. І вже перші результати підтверджують нашу підозру – інфаркт!

З часу нашого прибуття не минуло й двох хвилин, а стан пацієнта помітно погіршується. Дихати стає все важче, і, хоч ми вже відкрили вентиль подачі кисню на повну, складається враження, що весь цей кисень «вилітає в трубу». Мої колеги роблять усе, що в їхніх силах, аби допомогти. А я тим часом досить-таки безпомічний. Виконую всі вказівки, готую голку та засіб для дезінфекції, щоб колоти вену. Коли Штефан одягає на шприц голку, зблідлий чоловік з посинілими губами звертає переляканий погляд на мене. Тиск його крові падає, ЕКГ помалу шаленіє, настрій стає все більш пригніченим.

Мій колега розмовляє з ним, намагаючись заспокоїти, чоловік же дивиться просто на мене. Його очі волають: «Допоможи!»

У цю мить я почуваюсь так погано, як ще ніколи доти. У моїй голові повний хаос. Що можна було б іще зробити? Що міг би зробити я? Чи страждав мій дідусь так само? Чоловік не відриває від мене напруженого погляду. Якоїсь миті мені здається, що це мій дідусь дивиться на мене. Тоді в одну мить пацієнт осідає на бік і непритомніє. Перш ніж він звалиться з дивану, Штефан встигає його підхопити й обережно опускає на килим.

Швидка перевірка показників: дихання наявне, свідомість – ні. «Надати стабільне бокове положення, підготувати відсмоктувач» – пригадую собі текст із підручника і починаю діяти. Насос відсмоктувача – дістав, відсмоктувальний катетер – кладу зверху, перевірка – готово. Якщо чоловік почне блювати, то я – раз-два – звільню його рот і глотку від блювотних мас.

Дружина завмерла на стільці біля дверей вітальні. Надворі реве сирена – прибув викликаний нами лікар-реаніматолог. Дякувати Богу! Зіна просить жінку відчинити двері. Щойно вона виходить із кімнати, це стається. Техніка різко пищить, лінії ЕКГ стрибають. Миготіння шлуночків! Стан, за якого мускулатура шлуночків серця дуже швидко й безладно то напружується, то розслаблюється, адже серце більше не качає кров.

Штефан одразу починає реанімацію, Зіна готує дефібрилятор, я дістаю інтубаційний[17] набір. Нарешті до кімнати вбігає лікар-реаніматолог. Мій колега швидко пояснює йому стан справ, і тоді починається… Чоловіка дефібрилюють, тобто ми намагаємося сильними ударами струму відновити нормальний серцевий ритм. Одночасно вводимо в трахею трубку і здійснюємо штучну вентиляцію. Водночас пацієнт отримує купу різних медикаментів. Близько трьох годин намагаємося втримати його життя, але все марно. Мій перший виклик – невдача.

Коли ми повернулися того вечора на пост, нас уже чекала зміна – нічні чергові. Машину їм передали мої колеги, а я, розбитий, пішов додому. Дорогою запитував себе: чи не припустився я помилки, чи можна було зробити більше? І взагалі, чи підходить мені ця робота? Чи зможу я витримати це – людей, що постійно вмирають?

Прибувши додому, одразу ж узявся вивчати один за одним, мабуть, уже вдесяте, розділи всіх книжок свого зібрання, де була інформація про інфаркт, намагаючись знайти помилку. Відчуття такої невпевненості для мене цілком нове. Через деякий час таки переконуюся: ми не припустилися жодної помилки. На щастя чи на біду, я усвідомлюю, що і парамедики можуть урятувати не кожного.