Читать книгу «Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології - Юлия Буйских - Страница 2

Вступні слова завжди привертали мою увагу – ще зі студентських років я любила вчитуватися в ці маленькі передтексти, намагаючись між рядків розгледіти людину, яка стоїть за книгою. Однак сама я досить довго не наважувалася стати такою людиною, вважаючи, що до книги треба дозріти. Зізнаюся, що науково-популярний стиль, у якому я намагалася писати цю працю, виявився для мене складнішим за суто науковий, притаманний академічному тексту, підпорядкований відповідним структурним канонам. Розповісти цікаво та в доступній формі про складні явища і пов’язані з ними суспільні механізми, при цьому дотримуючись емоційного балансу й не перевантажуючи теорією, – завдання не з простих. Крім того, специфікою даного тексту є включення до основної частини великого масиву автентичних наративів – уривків із інтерв’ю, записаних мною у різних регіонах України. Зазначу, що я переважно спираюся на власні польові матеріли, зібрані під час написання дисертації (2007—2010 рр.). Меншою мірою залучено матеріали, записані та розшифровані вже після її захисту (2011—2014 рр.).

Ця книга є передусім даниною університетській добі, моїм першим науковим зацікавленням, разом із такими «обрядами переходу», як перші експедиції та перші тексти з усіма супровідними очікуваннями, розчаруваннями і здобутками. Невипадково цю книгу я присвятила своїй юності, а саме пам’яті мого близького друга зі студентських часів, однокурсника й однодумця, з яким ми разом пережили багато важливих, цікавих і складних подій, що супроводжували наше дорослішання в короткому проміжку між вступом до університету й другим курсом аспірантури. Цим текстом я прагну завершити період, у якому відбувалося формування моєї особистості, щоб рухатися далі, у тому числі до нового Поля, яке вже вабить мене неторованими шляхами й викликами.

Вибір теми свого часу був зумовлений передусім спрямованістю української етнологічної науки початку 2000-х, яка шукала власний шлях, балансуючи між усе ще радянською етнографією та фольклористикою, семіотикою, етнолінгвістикою, антропологією тощо. Орієнтирами для мене були праці класиків етнології, фольклористики, семіотики та етнолінгвістики.

Соціокультурна антропологія починається і закінчується людиною, її життям, почуттями, побутом і еколого-культурним оточенням. Відповідно, і передмова до книги наповнена передусім людьми й моїми зверненнями до них через текст.

Безмежною є моя повага та вдячність до тих, чиї голоси звучатимуть між рядків цієї книги, – моїх респондентів із різних регіонів України. Саме вони творили разом зі мною полотно інтерв’ю, стаючи певною мірою співавторами нарації, яку я згодом розшифровувала, знову повертаючись до їхніх голосів і усних текстів. Саме вони (емпіричним шляхом) вчили мене етиці та гнучкості, які так необхідні антропологу в полі. Саме вони допомогли мені усвідомити, в якій складній, суперечливій, гетерогенній та, безумовно, цікавій країні я живу й працюю і що я не помилилася, коли обрала саме такий професійний шлях. За більш ніж десять років моєї діяльності як етнолога та антрополога мені довелося спілкуватися з кількома сотнями людей. Забуваються поволі обличчя, розмови, життєві історії, і цього, очевидно, не уникнути, хоча пишу я про це із сумом. Однак ніколи, мабуть, не забудеться найперша етнографічна експедиція – польова практика студентів-магістрів кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету в березні 2007 року під керівництвом Ірини Ігнатенко (Колодюк), перше село – Прохорівка Канівського району Черкаської області – й перше інтерв’ю (записане тоді ще на аналоговий диктофон) з моєю «першою бабусею» – Ніною.

Написання цього тексту було б неможливим без підтримки друзів і рідних та цінних порад і допомоги багатьох колег і наставників.

Первинною ідеєю цього дослідження я завдячую д-ру іст. наук, проф. Марині Гримич, яка свого часу переконала мене, студентку другого курсу історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, перевестися на кафедру етнології, а згодом скерувала до міфологічних студій. Також завдяки Марині Гримич наприкінці 2016 року я опинилася в маленькому колективі однодумців (відділ культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства), з якими мені вдається втілювати в життя давно вимріяні наукові плани, зокрема проводити серйозні міжнародні академічні заходи. Тож дякую Олені Соболєвій, Тіні Полек, Оксані Овсіюк за їхню підтримку багатьох моїх ідей та за непохитну віру в можливість існування соціокультурної антропології як окремої дисципліни в системі вищої освіти та академічної науки в Україні. Вірю, що наша громадська організація «Центр прикладної антропології» стане важливим майданчиком для втілення всіх наукових задумів та мрій.

Висловлюю вдячність співробітникам кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на якій я писала й захищала магістерську та кандидатську роботи (2006—2007 рр. і 2007—2010 рр. відповідно), а також тим викладачам, які підтримували мене впродовж восьмирічного перебування на історичному факультеті.

Відомо, що процедура захисту дисертації в реаліях української пострадянської гуманітаристики в більшості установ є неприємною бюрократичною процедурою, з наукою мало пов’язаною. Тож, згадуючи кандидатську, хочу подякувати тим ученим, які були поряд і підтримували мене: моїм науковим керівникам – Валентині Борисенко та Мирославу Борисенку, а також опонентам дисертації – Олександру Курочкіну та Аллі Дмитренко. Їхні зауваження, коментарі й побажання придалися мені в подальшій роботі. Аллі Дмитренко я також завдячую участю в експедиції до Волинської області в 2010 році, під час якої я отримала важливий польовий досвід.

Моє професійне зростання відбувалося серед етнологів, із якими я працювала майже чотири роки (жовтень 2010 р. – серпень 2014 р.) у відділі «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. З багатьма колегами мені пощастило їздити в експедиції в різні регіони України – від Донецької до Чернівецької областей, набуваючи неоціненного досвіду. Зокрема велику подяку за натхненні розмови, віру в розвиток критичних підходів у нашій дисципліні та дружню підтримку в складних умовах пострадянської академічної дійсності висловлюю етнологам Наталії Гаврилюк, Лідії та Аліні Артюх, Олені Боряк, Інні Щербак, Олександру Курочкіну, Тетяні Величко, Олені Соболєвій, Олені Таран, Олександру Васяновичу, Тіні Полек, Світлані Маховській, Марині Курінній, антропологу Сергію Сегеді, а також фольклористці Ірині Коваль-Фучило. Не можу не згадати словом вдячності також Галину Довженок і увесь колектив наукових архівних фондів рукописів та фонозаписів ІМФЕ, де мені завжди були раді й допомагали в пошуках потрібних джерел.

Подякувати хочу також колективу наукової бібліотеки Інституту археології НАНУ під керівництвом Вікторії Колеснікової, де я часто працювала.

Хочу висловити подяку моїм одеським колегам-етнологам, передусім Олександру Прігаріну, під керівництвом якого мені довелося попрацювати у двох експедиціях. Цей досвід був неоціненним для мене з огляду на можливість досвідчити поліфонічність етнографічного поля в етнічно та релігійно різнорідній Одеській області.

Я також вдячна моєму другові Олексію Купченко-Гринчуку за організацію польового етнографічного виїзду до Хмельницької області в 2009 році, що уможливив для мене роботу з надзвичайно цікавими людьми та отримання багатющого емпіричного матеріалу.

Найщирішу та найтеплішу подяку складаю Ростиславу Омеляшку – директору Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф – за надану мені безцінну можливість збирати матеріал у складі комплексних історико-етнографічних експедицій, якими він керував на теренах Центрального й Західного Полісся України в 2008—2012 рр. Подвижницька діяльність Центру від початку 1990-х роках була спрямована на вивчення й системну фіксацію культури мешканців уражених Чорнобильською катастрофою районів українського Полісся. Я глибоко ціную те, що свого часу мала змогу долучитися до цієї команди й бути частиною поліських експедицій. Висловлюю величезну вдячність усім тим колегам із Києва, Рівного, Луцька та Львова, з якими мені довелося познайомитися та працювати разом у експедиціях Центру, ділячи побут, досвід і поле, – Аллі Українець, Аллі Дмитренко, Роману Радовичу, Олексію Нагорнюку, Сергію Ципишеву, Наталі Лещенко та багатьом іншим.

Утім, найтепліші слова подяки я б хотіла сказати колегам, які за довгі роки знайомства з поліських експедицій, польової роботи та наукової співпраці стали моїми старшими друзями і вчителями – Олені Боряк та Олесі Бріциній. У них я навчилася багатьом необхідним речам – як теоретичним, так і практичним, – яких мені бракувало під час навчання в університеті. Своїм фаховим становленням я завдячую їхній справедливій та гострій критиці, вдумливому небайдужому коментуванню моїх думок і текстів, постійній дружній підтримці та непохитній вірі у мої сили навіть тоді, коли я сама в собі зневірювалася. Саме Олена Боряк спонукала мене врешті-решт повернутися до теми дисертаційної роботи, яка в певний момент перестала мене цікавити, опрацювати її та підготувати хоча б частину до видання. Тож доведення цієї справи до завершення є багато в чому її заслугою. Окрему вдячність Олесі Бріциній та Олені Боряк належить висловити також за прискіпливе прочитання цього тексту й зауваження та коментарі, які допомогли зробити його кращим.

Ідея переформатувати частину моєї кандидатської роботи і матеріалів з міфологічної тематики, які я збирала в наступні кілька років після її захисту, написати книгу в науково-популярному стилі, зробивши її доступною для ширшої аудиторії, належить Геннадію Боряку, а також колегам із проекту «Likбез. Історичний фронт» Євгену Синиці та Кирилові Галушку. Без їхнього настійливого переконування мене в тому, що за цю справу варто братися, я б ніколи не повернулася до «нижчої міфології».

Моїм науковим пошукам у тематиці «народного християнства» та подальшому дослідницькому ухилу в антропологію релігії сприяло знайомство та натхненне спілкування із Ольгою Бєловою (Росія), Альоною Боганєвою (Білорусь) та Магдаленою Зовчак (Польша), за що я їм щиро вдячна.

Без теплої та щирої заангажованості вчителів, колег, моєї родини та моїх неймовірних, чудових друзів у підтримці, здійсненні творчих задумів та реалізації планів авторський внесок у цю книгу був би значно скромнішим.

Останнє слово подяки я адресую майбутнім читачам книги і сподіваюся, що кожен із них знайде у ній щось цікаве для себе.