Читать книгу «Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології - Юлия Буйских - Страница 3

Зізнаюся, що коли видавництво запропонувало мені співпрацю над цією книгою, моїм найпершим імпульсом було відмовитись, адже поставлене завдання не викликало в мене достатнього ентузіазму через низку причин: дисертацію з відповідної теми в цілком традиційному етнографічному нурті я захистила вісім років тому1 і вже відійшла від цієї проблематики, зосередившись на релігійності в конфесійно змішаних локальних спільнотах на польсько-українському пограниччі2. Крім того, за останніх кілька років з’явилася низка добротних етнографічних праць на міфологічну тематику – як дисертаційних (Д. Троцан, А. Ніколаєва3), так і монографічних (Н. Левкович4), нарешті, існує якісне науково-популярне видання, написане етнологом (В. Галайчук5). Отож, створення нового тексту, присвяченого традиційним віруванням та уявленням українців, не було нагальною потребою. Я також вважала, що науково-популярна книга, присвячена міфологічній проблематиці, не буде затребувана, бо українське суспільство вже мало б пройти через етап архаїзації суспільно-політичного життя й позбутися такого характерного для епохи 1990-х замилування «архаїчністю», «традиційністю», «язичницьким корінням» багатьох явищ сучасної культури.

Врешті, я сподівалася, що соціум встиг розчаруватися в плеяді «велесознавців», «спеціалістів із етногенезу» та інших «міфологів»6, які займалися профанацією науки, студіюючи відверту підробку – «Велесову книгу»7 і засмічуючи інтелектуальний простір України текстами, не обтяженими науковою аргументацією8. Підкреслю, що я говорю зараз не про явище «неоязичництва», яке, поділяючи думку М. Гримич, вважаю самобутньою та яскравою субкультурою із власним світоглядом, однак не релігією9. Утім, не можу оминути увагою той факт, що деякі представники цієї субкультури, маючи наукові ступені та університетські посади, безвідповідально впроваджували особисті світоглядні ідеї у видання вищої школи10, внаслідок чого такі єретичні для академічної науки максими, як «Україна – прабатьківщина аріїв» чи «Берегиня – богиня-захисниця народу», з’являлися на сторінках «ваківських» видань та університетських підручників. За словами історика С. Савченка, сучасна квазінаука, що ґрунтується на неоміфології, успішно мімікрує під науку, а її представники «одержують наукові ступені, займають високі посади в офіційній науковій ієрархії, впроваджують свої ідеї через офіційні інституції в масові підручники та намагаються перетворити маргінальний статус своїх концепцій на магістральний і навіть обов’язковий»11. Попри усвідомлення цієї невтішної ситуації я досить довго заспокоювала себе думкою, що такими сучасними міфами захоплюються лише нечисленні маргінали, «любителі старовини» і, можливо, деякі групи неоязичників. На жаль, ці сподівання не виправдовуються, а визнана в міжнародній науковій спільноті фальшивка – «Велесова книга» – продовжує фігурувати на безлічі інтернет-ресурсів, які містять матеріали для шкільної підготовки з української літератури12. Все ж таки в офіційних програмах підготовки учнів до ЗНО цієї підробки немає, однак це не зменшує її популярності. Про цю проблему, між іншим, уже неодноразово говорили раніше13, проте належного резонансу як у суспільстві загалом, так і у вужчому академічному середовищі ці дискусії не мали.

У своїй рецензії на монографію канадської фольклористки М. Лесів, присвячену дослідженню явища «рідновірства» в Україні та в канадській діаспорі, М. Гримич справедливо вказує на те, що в українській академічній спільноті досі спостерігається снобістське ставлення до «неоязичництва» як суспільного явища, а тим більше до відповідної друкованої продукції, вивчати яку видається заняттям ніби й недостойним14. Свідомо відносячи себе до таких снобів від науки, я все ж уважаю, що світоглядна система субкультури «неоязичників» надзвичайно цікава й строката, як і самі її носії, що належать до різних груп і течій. У їхньому середовищі утворилися своєрідні еклектична міфологія й система цінностей, які попри наявні історичні, релігієзнавчі та фольклористичні дослідження15 вимагають детальнішого вивчення в рамках соціокультурної антропології. Останнє, однак, не належить до моїх дослідницьких пріоритетів, тому не висвітлюватиметься в цьому тексті.

Зазначу, що, як і частина моїх колег по цеху, я волію уникати публічних дебатів, виступів та суперечок із псевдонауковцями та фальсифікаторами. Однак такий академічний снобізм не сприяє популяризації української гуманітарної науки в суспільстві: достойні, глибокі наукові праці фахівці читають у досить вузькому науковому колі й обговорюють серед відповідної аудиторії. Натомість псевдонаукові тексти, що поширюють хибну інформацію, видаються тисячними накладами, а їхні творці не цураються публічних виступів та самопіару. Прикрим наслідком цього стало поширення безрефлексійної, некритичної, поверхневої та відверто шкідливої для суспільства друкованої продукції, зате в обгортці української національної ідеї, що може забезпечувати легку популярність у часи кризи. Ця гіпокризія ускладнюється ще й постійною нестабільністю молодого українського суспільства, яке впродовж усього свого існування переживає болісний перехід від радянських структур і світоглядних засад до західної демократичної моделі.

Очевидно, що увесь період новітньої української історії – від завершення існування УРСР до останніх років, позначених російсько-українським військовим конфліктом та економічним колапсом, – характеризувався нестабільністю та різноманітними кризовими явищами. Тож такі сюжети, як популярність сеансів Кашпіровського та «заряджання води» Чумаком через телебачення на світанку 1990-х, пізніше захоплення «неоязичництвом», потреба представників різних прошарків суспільства звертатися до гільдії екстрасенсів, ворожок і знахарок, інформація про яких поширюється в мас-медіа та Інтернеті, є різними проявами одного культурного феномена, який деякі дослідники називають «архаїчним синдромом»16. Нині, проходячи, мабуть, найскладніший період за останні кілька десятиліть та новий етап свого state building, українське суспільство повниться новими міфами – політичними, інформаційними, медійними, історичними тощо – і переживає черговий сплеск «архаїчного синдрому». Останній не є явищем унікальним і характерним саме для сучасної доби, що прийшла на зміну постмодернізму, адже про популярність різних архаїчних вірувань у зв’язку з кризою суспільних і політичних інститутів у Європі писав ще в 1930-х роках історик Й. Хейзінга17.

Враховуючи все вищесказане, я вирішила все ж за допомогою цього тексту повернутися до теми, яку колись опрацьовувала як тему кандидатської дисертації і яка, вочевидь, сьогодні є на часі, адже зміна дискурсу міфологічного прямо пов’язана з поточними змінами в нашому суспільстві. Гадаю, варто знову проговорити, нехай я і ризикую повторитися, деякі аспекти та приділити увагу низці термінологічних і методологічних проблемних питань, відповідно згрупувавши їх. Однак потрібність пропонованої книги та відповідність її змісту викликам, які стоять перед суспільством, визначатиме сам читач.

Одразу ж зазначу, що в цьому тексті я не планую окремо розглядати міфи сучасності: медійні, інформаційні, політичні, суспільні, академічні тощо, приділяючи увагу особливостям їх виникнення та функціонування18. Побіжно я все ж торкатимусь деяких проблемних аспектів, із цими міфами пов’язаних. Крім того, я не могла не розглянути окремо один сучасний міф, а саме міф про «берегиню», який є кабінетним вимислом. Така прискіплива увага до цього міфу зумовлена передусім його популярністю в українському суспільстві, а також необхідністю розкрити його зміст і витоки, щоб розвіяти стійке масове переконання в його архаїчності.