Читать книгу Крос у небуття - Юрий Сорока - Страница 11

30 квітня 1996 року. 21.15.

м. Кам’янець-Подільський. МВ УМВС України

Андрій вийшов з дверей міськвідділу і деякий час стояв, не знаючи куди йти. Додому не хотілося, а втома, на яку він останні півроку очікував щовечора в надії, що вона допоможе впасти й заснути, не приходила. Надто багато кави і цигарок. Надто мало біганини містом. Біля тротуару, по-молодецьки загальмувавши, зупинилась красуня «Ауді-80». З неї вийшов Троян. Майор тицьнув пальцем у подушечку електронного ключа, активуючи сигналізацію, і покрокував до дверей відділку. Андрій припалив цигарку, повернувшись до Трояна спиною. Він мав надію, що той пройде повз і з ним не доведеться вітатися. Рік тому вони опинилися на вузькій стежині, коли знайомий Трояна став фігурантом карної справи, а Андрій відмовився за грошову винагороду допомогти уникнути суду.

Троян зупинився і Андрій зрозумів, що привітання не уникнути. Він повернувся і поглянув на майора.

– Доброго вечора, Андрій Вікторович, – глузливо посміхаючись, простягнув руку той.

– Привіт. Знову нові «колеса»?

Троян розвів руками:

– Крутимося, куди маємо подітися?

Андрій затягнувся гірким тютюновим димом. Обличчя Трояна було йому неприємним. Такий, не замислюючись, продасть за кількадесят доларів. А може й уб’є. Він точно не належав до української інтелігенції, яка захоплюється віршами Ліни Костенко. Соколовський повернувся і пішов геть. Навіть не знав, наскільки мав рацію. Не бачив і хижої іскорки у злих очах Трояна, коли той дивився йому вслід.

– Бовдур, – прошепотів Троян, а про себе подумав: «І машину нову помітив. А хто тобі не дає? Сам не гам, і комусь не дам. Може хоч Потап тебе “пришиє”, активіста недоробленого!»

Андрій дійшов до центру міста, коли зрозумів, куди йому зараз необхідно. Швидко відшукав таксофон і стромив у прорізь пластикову картку. Набрав номер. Після кількох гудків слухавку підняли і жіночий голос промовив:

– Алло.

– Таня, привіт.

– Привіт.

Якусь мить Андрій мовчав.

– Як ви?

– Чудово. Що тобі потрібно?

– Я хотів побачити Сашка.

На тому кінці натягнуто засміялися.

– І все? Ти на годинник дивився?

Андрій поглянув на годинник. Була половина на десяту вечора.

– Щойно поглянув. То як?

– Ні.

– Чому?

– А ти не здогадуєшся чому? – голос Тетяни став злим. Таким він завжди бував перед черговою сваркою.

– Не здогадуюсь.

– Хоча б тому, що надто пізно. Дитині вісім років і у такий час вона повинна спати.

– Я усього на кілька хвилин.

– Ні.

– Чому ти забороняєш нам бачитися?

– Послухай, Соколовський, не вдавай з себе жертву розлучення. Я не пущу тебе додому увечері. Приходь за дня.

– Я ніколи не вдаю з себе жертву. Мені завтра о шостій ранку потрібно бути на роботі. І не знаю, коли звільнюся.

– А мені це байдуже, Андрію. Тепер байдуже. Ти ж нічого не помічаєш поза своєю роботою, і ніколи не помічав. Чому хтось має страждати від цього крім тебе? Я до півсмерті стомилася тягти все сама, очікуючи на твої рідкі повернення зі служби. Я благала тебе уділяти нам трішки більше уваги, а що отримувала взамін? Бурмотіння і натяки, що колись це все закінчиться. Доки не зрозуміла: все закінчиться лише тоді, коли закінчиться життя з тобою. Все, з мене досить. Твій прихід увечері схвилює сина. Йому потрібно лягати спати, а завтра рано вставати і йти до школи. Тож будь ласкавим планувати свій день так, щоб знаходити час для зустрічі з сином не лише у пітьмах.

– Ти маєш рацію, – Андрій повісив слухавку і витяг з таксофона пластикову карту. Озирнувшись, пішов до освітлених дверей продуктової крамниці. Додому йти все ще не хотілося. Тоді чому б не взяти кілька пляшок пива і не заночувати у кабінеті? Тим більше, ранком має початися операція, котру він готував кілька днів. Тож у відділі потрібно бути навіть раніше, аніж о шостій.

Ранок справді видався напруженим. Окрім оперативників, яких Степанович зібрав у повному складі, в клас несення служби міського відділку прибули дільничні інспектори, працівники відділу по боротьбі з організованою злочинністю і навіть дванадцять бійців спецпідрозділу «Беркут» з Хмельницького. Останні приїхали напередодні увечері, виконуючи розпорядження начальника обласного УМВС. Беркутята, гротескно-кремезні у своїх бронежилетах і «розгрузках», сиділи за столами у віддаленому кутку. Решта працівників очікували ближче до трибуни, за якою ось-ось мало з’явитися керівництво Кам’янець-Подільської міліції. І бойовий провід не примусив на себе довго очікувати. Андрій тільки зайшов до приміщення і привітався з заспаним Забузьким, коли у клас служби явила себе начальницька кавалькада – полковник Гончар у супроводі Степановича, другого замісника і начальника УБОЗ[3]. Сорок душ, які до цього вели між собою мляві розмови, піднялися з крісел, як це роблять учні середньої школи, зустрічаючи учителя.

– Панове офіцери, – схилив голову Гончар, і всі мовчки розсілися по своїм місцям, після чого він продовжив. – Згідно з наказом начальника Хмельницького обласного УМВС, генерала міліції Палькова, оголошую початок операції «Стоп насильство», у рамках якої ми проведемо затримання кількох осіб підозрюваних у нещодавньому резонансному вбивстві.

Андрій позіхнув, прикриваючи рот кулаком. Усе, про що мала йти мова, було йому відомо. Напередодні він особисто доповів Гончару про хід слідства і разом з ним та Степановичем розробляв деталі нинішньої операції. Шість оперативних груп, кожна з котрих буде складатися з двох оперативників, двох працівників УБОЗ, двох бійців «Беркута» і двох водіїв, одночасно мають вирушити за адресами проживання Віталія Потапчика на прізвисько Потап, Віктора Софронова на прізвисько Софрон, Юрія Буряка на прізвисько Буня, Андрія Безкоровайного на прізвисько Біляш, Сергія Мордюка на прізвисько Морда і Михайла Назарова на прізвисько Балабон. Конверти з іменами тих, кого потрібно затримати, їхніми фотографіями і адресами Гончар за кілька хвилин видасть керівникам оперативних груп. Сам полковник Гончар, з огляду на те, що не бажає ховатися за спини підлеглих і у потаємних мріях бачить себе овіяним славою бойовим генералом, бере на себе найважливішу ділянку роботи – затримання ватажка, тобто Потапчика. Капітану Соколовському, як людині, що розплутала справу, доручалося затримувати Віктора Софронова. Скоріш за все тому, що Артем Підгірний свідчив: відморозок полюбляє стріляти у людей і, не приведи Господи, захоче спробувати відточити стрілецькі навички на особі пана полковника. У той час як Потап, з яким Гончару доводилося зустрічатися за часів перебування останнього на посаді старшого оперуповноваженого, скоріше б погодився на черговий арешт, аніж відкрив би вогонь по ментам. Втім, якщо такий висновок і мав місце, то бойовий начальник міськвідділу помилявся і подальші події довели його помилку.

Решту бандитів доручалося затримувати групам під керівництвом майора Фоміна з УБОЗ і трьом його колегам-капітанам. Одразу ж після затримання бандитів належало допровадити до різних кабінетів і, користуючись психологічним шоком, що його вони мали отримати під час арешту, «колоти», не гаючи часу. Звичайна практика. Перші кілька годин найбільш ефективні для дізнання, далі витягти інформацію з людини, котрій загрожує «вишка», стає значно складніше.

Андрій довгим поглядом оглянув оточуючих. Він мав несміливу надію, що про план операції відомо лише йому і людям на трибуні. Інакше все це не має жодного сенсу. Втім, дещицю оптимізму додавав той факт, що Гончар цього разу справді дотримався усіх канонів секретності.

– Прошу керівників оперативних груп отримати конверти з даними про затримуваних, – перервав думки Андрія голос Гончара. – До сьомої нуль-нуль відкривати конверти заборонено.

Несподівано для себе Андрій помітив Трояна. Той, пригинаючись, щоб не заважати розмові начальника міськвідділу з підлеглими, вибрався з ряду крісел і протиснувся до дверей. Соколовський черговий раз позіхнув. Очевидно Гончар, як він робив це неодноразово й раніше, пригнав по тривозі навіть тих, у кому необхідності не було.

– Куди ви, пане майоре? – поглянув Гончар на Трояна з висоти трибуни. Той щось прошепотів і вкрився червоною фарбою. Гончар хмикнув і продовжив. – Маю надію, решта присутніх встигла відвідати туалетну кімнату перед початком наради?

З райка почулися смішки, а з того боку, де сиділи беркутята, – відвертий регіт. Троян кулею вискочив за двері. Гончар відкашлявся і продовжив промову:

– Інструктаж особового складу проводиться безпосередньо керівниками оперативних груп. На це матимете кілька хвилин перед виїздом на операцію. Усі машини з оперативними групами мають знаходитись на подвір’ї міського відділу до сьомої години ранку, після чого одночасно виїздять за вказаними у конвертах адресами.

Двері відчинилися і на порозі постав неголений Кондратишин. Користуючись нагодою, хотів прослизнути за спинами у тих, кому не вистачило місця за столами, але заховатись від пильного ока Гончара у нього не було жодних шансів.

– А старшого лейтенанта Кондратишина, я бачу, наказ начальника міського управління про збір о шостій годині ранку не стосується?

Кондратишин знизав плечима:

– Прошу вибачення, пане полковнику.

Гончар повернувся до Степановича.

– Прошу вас, Олександр Степанович, накласти на старшого лейтенанта Кондратишина дисциплінарне стягнення у зв’язку з його систематичними запізненнями і недбалим виконанням службових обов’язків.

Степанович лише змахнув головою, кинув на Кондратишина роздратований погляд і записав щось у своєму об’ємистому записнику. Кондратишин знайшов за краще вислухати все, витягнувшись струнко, і не заперечувати розгніваному начальству.

– Всім зрозуміла суть поставленої задачі? – подивився Гончар у зал. Відповіддю слугувала мовчанка. – Добре. Щось хочете додати, Олександр Степанович?

Степанович зняв окуляри і заходився їх протирати.

– Лише одне, – тихо сказав він. – Хлопці, пам’ятайте: на вас очікують вдома.

– Якщо все ясно, прошу приступити до запланованих заходів. Всі вільні.

З стукотом крісел і легким гомоном люди почали виходити у коридор і далі на сходи. У коридорі Андрій наздогнав Кондратишина.

– Ну, Миколо, умієш ти попасти під гарячу руку начальства. Талант.

– Та ну тебе, – відмахнувся Кондратишин. – І чого він такий лихий зранку?

Андрій розвів руками.

– Хто його знає, може дружина вночі не дала. А тут ще Троян під ногами вештається, як п’ятикласник до туалету проситься. Ніби серйозна операція, а люди немов у цирку сміються. От тут ти й знайшов час явити себе перед полковницькі очі. Я ж кажу: талант.

Кондратишин змахнув рукою.

– А, біс із ним. Доганою більше, доганою менше… А Троян не у туалет бігав, він дзвонив кудись. Мобільний собі купив на міліцейську зарплатню. Гнида! Йому догани не ліплять!

Андрій потер підборіддя. Думка, яка раптом прийшла на розум, була малоймовірною, але зовсім відкидати її Соколовський не мав наміру. Куди ж цей хитрий «вирішувач питань» міг телефонувати? Може до тих, за ким вони зараз мали виїздити? Звичайно, ділитися такими думками будь з ким Андрій не збирався. Для таких звинувачень потрібні докази. Хоча «Ауді-80» і мобільний телефон на міліцейську зарплатню дійсно не купиш. Але кого цим здивуєш серед працівників міліції у 1996 році? Вірно, нікого. «Вирішує питання» добряча половина особового складу. Але, і Андрій справедливо гордився цим, він належав до іншої половини.

– Добре, потім поговоримо. Зараз пора до машин. Ти у моїй групі, Миколо.

На подвір’ї райвідділу вишикувались у ряд дванадцять легковиків. З вигляду жоден з них не був схожим на службове міліцейське авто – головним чином старенькі іномарки, які віднедавна тисячами линули в Україну через західний кордон, покидаючи рідні німецькі автозвалища. Тут вони знаходили нове життя, перетворюючись на досить престижні автомобілі, що їх дозволити собі зможе далеко не кожний пересічний українець. Власниками автомобілів у дворі міськвідділу були, скоріш за все, кам’янець-подільські даїшники. Андрій швидко відшукав машини, надані його групі, зібрав навколо себе усіх бійців і дав команду займати місця. За десять хвилин до сьомої вони були готові відкрити конверт і виїхати за вказаною у ньому адресою.