Читать книгу Крос у небуття - Юрий Сорока - Страница 15

5 травня 1996 року. 16.00.

м. Кам’янець-Подільський. Кафе «Арарат»

Андрій сидів за столиком у кутку, поглядаючи на годинник. Він знаходився у кафе вже близько півгодини. Косий запізнювався, але Соколовського це не дратувало. Він замовив кухоль прохолодного пива і розвернув «Спортивну газету». Безумовно, краще сидіти отак, очікуючи на агента, аніж знаходитися зараз у міськвідділі і готуватися до перевірки, що її мало вчинити обласне начальство. У душі Андрій навіть був вдячний Косому за те, що той запізнювався. Помисливши, покликав Карена – носатого низькорослого товстуна, котрий був господарем кафе, а заразом кухарем і офіціантом одночасно. Той наблизився, посміхаючись масними губами.

– Вай, Андрій Вікторович, яка гарна погода за вікном. Гарна погода, гарний відвідувач у мене – чи не добрий нині день? Бажаєте закусити?

– Давай, – погодився Андрій. – Принеси чогось. На двох.

Карен з розумінням мотнув головою і пішов у свою крихітну кухню. Андрій не вперше відвідував кафе простодушного вірменина і знав напевне, що той принесе суп «Харчо» і шашлик з баранини. І хоч кафе «Арарат» не вважалося надто фешенебельним закладом, ці страви будуть значно кращими за все, що могли запропонувати у дорогому ресторані. Андрій уявив, як у їхньому кабінеті зараз оглушливо клацають клавіші друкарської машинки, підтягуючи до перевірки документацію, як бігають коридорами наполохані Гончаром колеги, а сам пан полковник, знаходячись на межі нервового зриву, волає на підлеглих за найменшого приводу і без нього. Настрій поліпшився ще більше.

Біля дверей задзвонив ніжними переливами невеличкий дзвінок, припасований так, щоб Карен міг завбачливо відреагувати на відвідини клієнтів. На порозі з’явився Косий. Як завжди у джинсовому костюмі, чорній кепці і з сірником у зубах. Справжній урка зразка спокійних 80-х. З посмішкою подав руку Андрію і всівся навпроти нього.

– Мої вибачення за запізнення, начальнику, – запобігливо поглянув в очі Андрію. Той згорнув газету і відклав її вбік. Зробив кілька ковтків пива з кухля.

– Ти нахабна людина, Косий. Я навіть жінок не чекаю по півгодини. Маєш щастя, що сьогодні нікуди не поспішаю.

Косий розвів руками:

– Ніяк не міг раніше!

– Добре, – великодушно змахнув рукою Андрій. – Їсти-пити будеш?

– Горілки не п’ю, ти ж знаєш, начальник. А от перекусити не відмовлюсь.

– Звичайно, не п’єш. Тобі б ширнутися. Загнешся від цього лайна…

Косий і не думав ображатися на тон Андрія.

– Як не від наркоти загнуся, то на зоні згнию. Мені нічого втрачати. Я одинока бідна людина. І з нажитого лише як у латиша – член та душа. Ніхто крім тебе й не пожалкує, начальнику.

Андрію стало смішно. Косий завжди при нагоді полюбляв побідкатися своєю долею-злодійкою.

– Скільки твої джинси коштують, Косий? Я неозброєним оком бачу, що вони родом не з турецького базару, а з фірмового бутіка. Досить плакатися. Якщо й пропадеш на зоні, то тільки через власну жадібність. Візьмуть тебе колись не за зберігання наркотиків, а за збут. І підеш відпочивати не на два роки, а на вісім. Працювати не хочеш, а жити звик красиво. Хіба не так?

Косий, хитрувато посміхнувшись, промовчав.

– І досить мене начальником кликати. Увагу привертає. Клич Андрієм.

– Як скажеш, начальнику… тобто Андрію, – розв’язно відкинувся на спинку стільця Косий.

Біля столика з’явився Карен з скляною тацею у руках. На таці парували фарфорові тарілки з янтарним запашним харчо, зеленню і шпицями смаженого м’яса.

– На здоров’я, Андрій Вікторович. Скоштуй, дорогий, пальчики оближеш. Можливо, коньячку? Гарний коньяк маю, вірменський!

– Дякую, Карен, це зайве, – відмовився Андрій.

Коли Карен пішов, Андрій, без зайвих церемоній підсунув до себе страви й заходився їсти. Як він і очікував, все було смачним, свіжим і поживним. Таким, як колись готувала Тетяна, очікуючи до пізнього вечора на його повернення з чергування.

Закінчивши з обідом, Андрій зачекав, доки відсуне свою тарілку Косий, після чого витер губи серветкою і запалив цигарку.

– Ти дізнався про все, що я тебе прохав?

Косий знизав плечима.

– Його немає у Кам’янці.

– Про це я міг дізнатися і без тебе. Де він?

– У Хмельницькому. Люди бачили його у центрі. Кілька разів.

– Ти впевнений?

– Можемо вірити, – схилив голову Косий. – Надійні люди оповідали.

– Софрон з ним?

– Так.

– Коли їх там бачили?

– Позавчора.

– З ким вони були? Самі? Якщо ні, тобі відомі якісь кінці Потапа в Хмельницькому?

Косий зітхнув і собі припалив цигарку.

– Я не всесильний, начальнику. Ти ж знаєш.

– Ти не всесильний, ти хитрий, як лис. Ну то що?

– Знаєш, а мені вже сорок, – раптом заявив Андрію Косий. – Це вік, який примушує замислитись над життям, ти так не вважаєш? Краща половина позаду, роки, пришвидшуючись з кожним прожитим, починають летіти з швидкістю метеорів, а попереду лише безрадісна старість і кінець земних поневірянь. А коли ти прокидаєшся ранком, тебе обов’язково щось болить. Примітивізм власної ролі у цьому світі починає турбувати значно частіше, аніж раніше. Це сумно.

Андрій засміявся.

– Косого потягло на філософію. Ти й справді старієш.

– Про це я й намагаюсь сказати. У мене уже не те здоров’я, яке мав раніше. Вісім років я не витримаю. І якщо б ти, начальнику, пообіцяв, що подбаєш, аби у разі чого мені влаштували замість них звичайну «двійку», я б знав напевне, що ти дотримаєшся власного слова.

Андрій загасив цигарку до попільнички.

– Добре, Косий. Я подумаю над твоїм проханням. З ким їх бачили?

– Коли ти так кажеш, я спокійний за свою долю. Їх бачили з Анжелою. Вона наркоманка, живе у Хмельницькому. Кличка – Фієста. Більше мені нічого про неї не відомо.

Андрій дістав портмоне і покликав Карена.

Коли він зайшов у райвідділ, була вже шоста година вечора. Плекаючи у душі надію, що біганину на сьогодні закінчено, а Гончар вже відбув додому, Андрій покрокував крізь просторе фойє у напрямку сходів на верхні поверхи. Здалеку привітався помахом руки з кількома патрульними сержантами, котрі сиділи, на щось очікуючи, на стільцях вишикуваних уздовж стіни. Коли взявся рукою за турнікет, що відділював сходи від фоє, почув за спиною голос чергового:

– Соколовський!

– Агов, – повернувся Андрій і побачив огрядного капітана Савчука, котрого у відділі за пристрасть до здорового способу життя і сироїдіння позаочі кликали Морківником. Кожного разу Морківник приносив з собою на чергування велику валізу овочів, в основному моркви. Він гриз її майже постійно, встигаючи зводити з розуму своїх помічників докладним описом усіх можливих способів оздоровлення і рецептами екзотичних дієт. Як він міг при цьому утримувати свою вагу у межах ста двадцяти кілограмів, було загадкою. Навіть тепер Морківник стояв біля дверей чергової частини, в одній руці тримаючи помаранчевий конус очищеної морквини, у іншій брошуру. Напис на обкладинці брошури проголошував: «Я доживу до 100!»

– Кульчицький казав передати, щоб ти зайшов. Він у себе.

– Добре, – зітхнув Андрій. – Гончар є?

– Немає. В Хмельницький поїхав, на нараду. Завтра напевне теж не буде.

– Ти іноді приносиш гарні новини, Петре. Якби частіше, можливо і я мав би шанс дожити до ста.

– Іди, іди, – буркнув Морківник і сором’язливо заховав за спину руку з брошурою. Він знав, що у міськвідділі з нього сміються, але покидати «здорового хобі» не поспішав.

Степанович щось записував, сидячи за столом у своєму просторому кабінеті. Коли помітив Андрія, без слів вказав йому на стілець навпроти. Ще кілька хвилин дряпав пером по паперу, після чого склав аркуші до картонної теки, зняв з носа окуляри й втомлено провів пальцями рук по переніссю.

– Добре, що ти прийшов, Андрію. Триклята перевірка зовсім часу не залишає, а тут ще… До речі, як у тебе з Потапчиком?

– Маю слід. У область доведеться їхати. Туди веде.

– Коли збираєшся?

– Як завжди, Степанович. Чим раніше.

Кульчицький підсунув до себе складений у формі трикутної призми глянцевий календар і почав щось вираховувати.

– Завтра маємо п’ятницю і завтра приїздить перевірка. Пробудуть до наступного вівторка. У ці дні я відпустити тебе не зможу. Підготую наказ на відрядження у середу. В четвер отримаєш гроші на відрядження і можеш вирушати. За тиждень навряд щось зміниться, вони скоріш за все на дно впали.

– Якщо не помандрують далі.

– Може й вже помандрували. Мені зараз не за них шию милять, а за ведення документації працівниками карного розшуку, – відрізав Степанович. – Ті четверо, котрих взяли, як, розбалакались?

– Дають свідчення.

– Хто з них стріляв?

Андрій потягнувся. Наступний день не обіцяв нічого гарного, але зараз, судячи з усього, можна буде йти відпочивати.

– Софронов стріляв.

– Це той, наймолодший? Якого він року народження?

– Тисяча дев’ятсот сімдесят третього.

Кульчицький замислено розглядав портрет президента Кучми на протилежній стіні.

– Куди ми йдемо? – зітхнув нарешті. – В двадцять три роки мати на собі потрійне убивство! Це не просто погана компанія і недогляд батьків. Це хворе суспільство. І таких чудовиськ, як він, наше суспільство виховує сотнями.

На столі, перериваючи розсуди Кульчицького, задзвонив телефон.

– Слухаю, – підняв слухавку Степанович. – Так. Соколовський один, решта зайняті. А ви чим займаєтесь?.. Ну для чого тоді потрібна чергова частина?.. Та біс із вами, зараз пришлю. – Він відімкнувся і поглянув на Андрія.

– Не хочеш прокататися до Цементного?

– А що там?

– Схоже дах у якогось ненормального з’їхав. Дільничний телефонує, просить підмоги. Каже: з рушниці стріляють. У Морківника два сержанти патрульних, більше немає нікого. Просить офіцера старшим оперативної групи. Виручай.

Андрій, розуміючи, що сперечання у такій ситуації зайві, встав з крісла.

– Дозвольте йти виконувати?

– Давай, адреса в черговій частині. Не забудь отримати бронежилет.

Черговий «УАЗ» торохкотів на вибоїнах, діловито мурмочучи двигуном, не менше двадцяти хвилин – мікрорайон цементного заводу знаходився на околиці міста. Ще від радянських часів тут працювали й жили «непевні і асоціальні елементи». Умови праці на гігантському підприємстві були далекими від ідеальних, а тому сюди посилали за рішенням суду «на хімію» тих, чия вина за здійсненні злочини була замалою аби їхати на зону, але достатньою, щоб примусити їх кілька років попрацювати на шкідливому виробництві. Багато хто з тих людей залишався працювати на комбінаті і після закінчення терміну покарання, оселяючись неподалік, у кількох десятках двоповерхових бараків і п’ятиповерхівок хрущовської пори, з яких, власне, й складався мікрорайон цементного заводу. Завдячуючи такому контингенту, а також бідності, що царювала тут з приходом нових часів і розвалом СРСР, Цементний став справжнім головним болем для кам’янець-подільської міліції.

Нарешті водій звернув з широкої вулиці у брудний провулок, проїхав кількасот метрів насипаною щебенем дорогою і зупинився біля купки людей, які про щось стривожено розмовляли, поглядаючи у бік довгої двоповерхової будівлі за кривим парканом.

– Приїхали, – байдужно мовив водій і заглушив мотор. Андрій взяв отриманий в черговій частині бронежилет і відчинив дверцята.

– Ходімо, хлопці, – звернувся до двох автоматників у допотопних бронежилетах і армійських касках. Сержанти без зайвих слів вийшли з машини.

На вулиці, швидко зорієнтувавшись, Андрій підійшов до дільничного – сорокарічного чоловіка з об’ємистим черевцем, смолянистими бакенбардами і погонами старшого лейтенанта міліції. Привітався.

– Допився, – видихнув йому в обличчя часниковим духом дільничний. – Я його давно попереджував – покинь. Напевне «білочка». Дві години як усіх людей з будинку вигнав, назад не пускає. Мовить: міліцію кличте, жінку вбивати буду. Я спочатку…

– Де саме він знаходиться? – перебив старлея Андрій. Той повернувся обличчям до будівлі бараку, відстань до якої дорівнювала близько сотні метрів, і заходився пояснювати:

– Значить, маємо цей барак. У ньому три під’їзди, кожен на чотири квартири. Він у середньому, на другому поверсі. Ондечки, вікно газетами заклеєне. І дах над ними проржавілий, антена покосилася.

Андрій швидко оглянув місцевість. Цегляний дванадцятиквартирний будинок був завдовжки близько тридцяти метрів, дах мав залізний, давно не ремонтований. Місцями з нього через карниз звисали відірвані вітром шматки проржавілої бляхи. Паркан, який відділював подвір’я будинку від проїзної частини, востаннє, очевидно, фарбували ще за часів Брежнєва. Він був проламаний у трьох місцях і крізь проломи протоптано стежки. Праворуч від будинку знаходилися густі зарості чорноклену, крізь віти якого проглядали різнобарвні купи сміття. Ліворуч, посеред великої калюжі, стояла вбиральня. Через калюжу до вбиральні, від якої навіть на відстані йшов жахливий сморід, вели кілька напівзгнилих дошок. Двері під’їздів, що вели до квартир, знаходилися з протилежного боку будинку. Андрій зрозумів, що надійно блокувати територію наявними силами він не зможе.

– Зброя є? – поглянув він на дільничного. Той лише покрутив головою.

– Хреново, – підвів підсумок Соколовський.

Несподівано почувся дзвін розбитого скла. У вікні, яке щойно було заклеєне старими газетами, з’явився неясний силует людини у смугастому моряцькому тільнику. Залунала брудна лайка, за якою три постріли. У натовпі мешканців потерпілого будинку почулися зойки. Андрій почав діяти рішуче:

– Громадяни, усім відійти, тут небезпечно! Швидко відходимо всі! – замахав він руками до людей, після чого наказав водієві викликати підмогу.

Закінчивши з цим, Андрій поглянув на дільничного. Той перелякано позирав на барак, ховаючись за патрульним автомобілем.

– Рушниця, кажеш?

– А біс його знає, – видихнув старлей. – Думав, з рушниці бахкає, що у нього може бути крім рушниці?

– Пістолет, наприклад. Як звати недоумка?

– Петром.

Андрій простягнув руку у машину.

– Дай мені тангенту і включи динаміки, – мовив до водія. Той підкорився.

– Петро, не дурій! – рознесли за хвилину вулицею підсилювачі голос Соколовського. – Навіщо палиш, ще зачепиш кого!

Відповідь не забарилась:

– Порішу, сууууукииии! – слідом за істеричним криком ляснули ще два постріли. Одна з куль вдарила у задні дверцята «уазика», внаслідок чого водій вискочив з машини і впав під ноги Андрієві.

– Не дурій, кажу. Перестань стріляти!

У відповідь ще два постріли. Соколовський поглянув на дільничного.

– Раніше скільки разів стріляв?

– Не рахував. Разів п’ять. Раніше дружина верещала, тепер замовкла.

Андрій сторопів.

– Він там не сам?!

– Звісно не сам. Дружина і дитина з ним. Дівчинка, років шести.

Андрій в серцях сплюнув.

– Чого ж так хреново у вас?! – він підніс до рота тангенту. – Петро, не дурій! Давай краще поговоримо. Опусти пістолет!

– Не буду я з тобою розмовляти! Виходь, крові пущу!

– Заспокойся, Петре, – Андрій намагався пригадати як вели перемовини з злочинцями герої-детективи з голлівудського кіно, але у пам’яті спливав лише образ голого до пояса Брюса Уілліса з приклеєним до спини за допомогою лейкопластиру пістолетом. Нічого більш реального на розум не приходило.

– Суки! Суки! Суки! – знову завив на весь квартал чоловік у вікні. – Суки! Усіх порішу. І своїх, і чужих. Ненавиджу триклятий світ. І будинок спалю!

– Зірвало башту, – констатував водій, піднімаючись з землі і відчищаючи мундир від пилу. Йому було соромно за свій кидок з машини на дорогу, але виходити з-під прикриття автомобіля він не поспішав.

– Скільки ж у нього набоїв? – хмикнув один з автоматників.

У відповідь другий сержант, не порадившись з Андрієм, смикнув затвор автомата і, впершись руками в капот автомобіля, навів зброю на людину у вікні. Той одразу ж помітив:

– А-а-а!!! – хрипко заверещав він. – Кавалерія Олександра Великого! Не візьмете мене, сатанинське відріддя!!! – він заховався і двічі вистрілив. Кулі просвистіли у повітрі й розбили шибки у будинку навпроти.

Андрій зі злістю пожбурив тангенту на сидіння автомобіля.

– А щоб тобі! Немає з ким говорити. Як тебе звати? – звернувся він до дільничного.

– Андрій.

– Ну от що, тезко, залишайся тут з нашим водієм. Йому пан Гончар теж на чергування пістолет боїться дати. А ми з хлопцями підемо і візьмемо цього піхотинця. Все, вперед хлопці.

Андрій, пригинаючись, побіг до будинку. Слідом за ним помчали обидва сержанти.

На майданчику другого поверху було розташовано усього дві квартири. Андрій, помисливши, визначив, що їм потрібні ті двері, котрі знаходилися лівіше. Двері цілком пристойні, не схожі на двері кубла. Очевидно, у минулому житті стрілець не був алкоголіком і неробою. Такі випадки Андрію доводилося бачити не раз. Спотворена реальність дев’яностих часто-густо вибивала ґрунт з-під ніг навіть цілком адекватних і роботящих людей, примушуючи спиватися, або втрачати розум. Тому що йшла війна. Війна держави проти власного народу. Андрій тричі вистрілив у замок з табельного «ПМ» і вдарив у двері ногою. Коли вже забіг у коридор, побачив у кривавій калюжі на підлозі розпластане жіноче тіло. Жінка була зодягнута у квітчастий байковий халат. Він перескочив її, вбіг у кімнату і в останню мить встиг схопити руку з пістолетом. Лиш задер догори ту руку, як простір кімнати розірвали два постріли. Втретє вистрілити божевільний не встиг – один з Андрієвих автоматників підскочив до нього і поклав ударом прикладу в голову.

Все.

Андрій безсило сів на диван і підняв з засипаної сміттям підлоги потертий револьвер наган. Недбало оглянув зброю революції. У барабані лише стріляні гільзи. Незважаючи на те, що пістолет був досить старим, він цілком годився для того, щоб пробити Андріїв легкий бронежилет. Коли до голови прийшла така думка, Соколовському стало не по собі.

– Одягніть на нього наручники й несіть у машину – вказав сержантам на затриманого, котрий усе ще лежав без тями. Він відшукав телефон і набрав номер міськвідділу.

– Міліція, – почув за мить голос Морківника.

– Соколовський.

– Господи, що там у вас? Водій по радіостанції на все місто волає, допомогу кличе. А кого я пошлю?

– Немає кого послати?

– Немає!

– Добре, що ви з Гончаром у нас є.

– Ну, знаєш, Соколовський, ти язик притримай. У мене тільки три піші патрулі. У вас будуть хвилин через двадцять. Степанович теж поїхав. Зателефонував заміснику. Зараз приїде, будемо розбиратися.

Один з сержантів, котрий оглядав жінку в коридорі, підійшов до Андрія і виразно провів собі долонею поперек шиї.

– Готова.

Андрій лише махнув головою, а у слухавку сказав:

– Розбирайтеся. Сюди швидку давайте, труп тут. І криміналістів теж. Все, приїду – напишу рапорт.

Поклавши слухавку, Андрій згадав, що десь у квартирі має бути дитина. Швидко оглянув дві кімнати і кухню. Дівчинки ніде не було видно. Андрій підійшов до шафи, котра стояла у кутку спальні. З досвіду знав, що малюки у критичних ситуаціях часто ховаються у шафах або під постіллю. Мить не наважувався відчинити двері, побоюючись побачити там щось страшне. Нарешті переборов себе і відчинив шафу.

Дівчинка не плакала. Лише позирала на нього величезними блакитними очима, у яких читався жах. Рученятами притискала до себе великого плюшевого собаку без одного вуха.

– Як тебе звати? – якомога більш доброзичливо звернувся до неї Андрій.

– Валя, – простодушно мовила дівчинка.

– Все позаду, Валя. Виходь на світ Божий, – він обережно взяв дитину на руки, одночасно оглядаючи її на наявність поранень. – Тебе нічого не болить?

– Ні. Тільки мені страшно.

– Тепер можеш не боятися. Все позаду. Ти тільки очки закрий і не відкривай, доки на вулицю не вийдемо. Добре?

– Добре, – закивала голівкою мала.

Андрій, переступивши через труп жінки, вийшов у під’їзд і збіг сходами на вулицю. В дверях під’їзду зустрівся з стривоженою огрядною жінкою, котра намагалась прорватися повз дільничного.

– Туди не можна жіночко, зачекайте ж! – намагався зупинити її старший лейтенант.

– У мене сестра там! Пусти! – виривалась жінка, котра була на півголови вища за дільничного. Помітивши Андрія, вона залилася сльозами й простягла руки до дівчинки котру він ніс на руках.

– Валюню, дитино, а мама де?

Андрій передав малу жінці і охопив її плечі рукою.

– Ходімо, ходімо. Вам туди не можна. Догляньте краще дитину, вона надто багато пережила за сьогоднішній день.

Проводивши поглядом жінку, повернувся до дільничного:

– Тезко, зараз будуть криміналісти, начальство. А доки побудь там, щоб ніхто не заходив.

– Слухаю, пане капітан.

Не очікуючи на керівництво, Соколовський сів у чергову машину й наказав водієві їхати до міського відділу. На сьогодні з нього було досить.