Читать книгу Крос у небуття - Юрий Сорока - Страница 16

9 травня 1996 року. 10.00.

м. Хмельницький. Привокзальна площа залізничного вокзалу

Потап сидів на лавці під високими ялинами поблизу великого чотирикутного фонтану, котрий працював востаннє багато років тому. Натомість тепер у бетонованій ямі з проржавілими трубами плюскотіла брудна калюжа. У ній плавали пластикові пакети, пачки з-під цигарок та інший непотріб. Потап відвів погляд від витвору будівничих розвинутого соціалізму і почав розглядати перехожих. Вздовж алеї, що вела до будівлі з скла і бетону – приміщення залізничного вокзалу міста Хмельницького, прогулювалась зграйка циганок з дітьми, клигали кілька обвішаних нагородами ветеранів останньої світової війни, поспішали до перону ті, хто від’їздив з міста. З того дня, як вони з Софроном прибули до Хмельницького, Потап вперше вийшов до міста, не в змозі більше залишатися у кімнаті Анжелиного житла. Неподалік від лавки, на якій грівся під весняним сонцем Потап, розташувався духовий оркестр. Видуваючи з труб мідь, музики виконували шлягери сорокових років. Країна святкувала чергові роковини перемоги над фашистською Німеччиною. Потап відпив пива з алюмінієвої банки і зупинив свій погляд на стрункій постаті дівчини у міні і топіку, що залишав оголеним живіт. Дівчина, напустивши на себе неприступного вигляду, дефілювала алейкою неподалік.

Поряд бухнувся на лаву Софрон. Прослідкувавши за поглядом Потапа, присвиснув і крикнув дівчині навздогін:

– Гей, красуне, мамі зять потрібен?

Дівчина подарувала їм обом погляд приниженої величі і прискорила крок.

– Ти, Софрон, як вокзальний шибеник, – без злості мовив Потап і поглянув на спільника прискіпливіше, – п’яний чи що?

– Та який там п’яний. Остогиділо все. Бабу хочу. Відпочити хочу. Ми у твоєї наркоманки на хаті геть здичавіємо.

Потап зробив ковток пива.

– Поводь себе тихше. Тут мусорів – немов собак нерізаних. Можливо твоя пика у них на стенді вже висить.

– Лохи вони, Потап. Ти краще он туди поглянь, – він вказав рукою ліворуч, де, поряд з бронзовим громаддям пам’ятника Богдану Хмельницькому, стояли кілька чоловіків. Час від часу до них підходили люди, вони про щось розмовляли, чимось обмінювались, після чого ті, хто підходив, йшли геть. На їхньому місці з’являлись інші. Зрозумілим було, що там відбувається якась торгівля.

– Хто там?

– Валютчики. Як кажуть американці – придуркуваті й щасливі. У кожного повні кишені доларів. Що скажеш?

Потап скривився і похитав головою.

– Ти фраєр, Софрон. Ми тут не для справ, ми на відпочинку. До того ж, валютчики ходять під Сашею Каламарем. Нам зайвий вайдос не потрібен.

Софрон у відповідь лише пирхнув.

– А хто мені Каламар? Товариш, чи може, родич? Плювати я на нього хотів. Давай наїдемо. П’ять-десять тон зелені зайвими не бувають. Знімемо квартиру у центрі, людьми себе відчуємо. Мені сарай тієї торчкової вже у печінці сидить.

Потап зітхнув. Так, Саша Каламар їм не товариш і не родич. Але він тримає найбільшу й найпотужнішу бригаду рекетирів у Хмельницькому, тому дуже навіть просто може ускладнити їм життя. Йому платять всі – валютчики, господарі комерційних кіосків і торгаші з Хмельницького речового ринку, котрий від 1991 року так розрісся, що спроможний був приносити прибутки у сотні тисяч, навіть мільйони доларів. Тож нестачі коштів Каламар не відчував і міг при бажанні відшукати й покарати свого кривдника. І якщо він досі не ліз у Кам’янець-Подільський, то у цьому була заслуга Потапа і його відморозків, котрі зазвичай починали стріляти раніше, аніж думати. Але у Кам’янці вони були на своїй землі. А тут на чужій. Крім того, Хмельницький відрізнявся від Кам’янця-Подільського ще однією рисою – обласний центр вважався «ментовським» містом. Тобто таким, у якому заправляли бандити з депутатськими мандатами, генеральськими і полковницькими погонами, а не відчайдухи з масивними біцепсами й стволами у кишенях. І тут не варто було жити так, як звик Софрон жити вдома. Тим більше, маючи над головою зашморг у вигляді звинувачення у потрійному вбивстві.

– У нас достатньо лавандоса, Софрон, не чуди. Якщо нудишся, так і скажи. Візьмемо тачку, подамося у сауну, знімемо дівчат. Тільки на гони хвилю, я тобі базарю.

Якби цієї миті Потап заглянув в очі подільнику, він би побачив у них холодний вогник зневаги й злість. Зневаги за власну нерішучість і злість за те, що сам Софрон повинен коритись його рішенням. Та чи справді він повинен?

– Сьогодні не хочу. Піду містом пошляюсь. Можливо завтра.

– Як знаєш, – знизав плечима Потап. – У разі чого телефонуй на «трубу».

Не прощаючись, Софрон почимчикував геть.

Юрась, простий вокзальний валютчик, йшов додому. Він не переймався тим, що сонце сіло за будівлею поштамту західніше вокзалу, а весняне повітря швидко втратило прозорість, одночасно сповнившись ароматом черемшини. У нього був гарний настрій. І зовсім не через весняні пахощі квітучих дерев. Юрась не любив пахощі черемшини. Йому були до вподоби більш приземлені речі, наприклад приріст зелених купюр у сейфі за шафою. А нинішній день приніс такий приріст у розмірах навіть більших за очікувані – Юрась зміг провернути успішну оборудку на кругленьку суму. І тепер він йшов, минаючи порослі розложистими вербами подвір’я двохповерхових будинків по вулиці Шевченка, сповнений ентузіазму. Від дому його відділювало не більше двох хвилин ходи, тому Юрась не переймався темрявою, що згущувалась.

Він все своє життя прожив у невеличкій хатинці у провулку Некрасова і звик, що близькість вокзалу є справжнім золотим дном для нього, людини, котра з дитинства мала власний погляд на речі. Тому що ніхто з вчителів ЗОШ № 7, котра розташовувалась зовсім поруч, не міг навчити Юрася мудрості. Звичайно, вони працювали. Намагались привити йому любов до творів російського письменника Толстого, або українського поета Шевченка. Вони щиро співчували його батькам, коли він писав твір на двійку. А Юрась, у свою чергу, співчував учителям, вправно приторговуючи жувальною гумкою, купленою у іноземців з потягу Прага-Москва. А далі часи змінилися. І хто тепер виявився правий? Юрась, котрий, починаючи з класу шостого-сьомого, вважав значно більшим досягненням продаж жувальної гумки, кількох фото модних рок-музикантів, або касет з їхньою музикою, аніж отримання п’ятірки на уроці, чи всі ті Наталії Володимирівни, Ніни Якимівни й Юлії Іванівни, котрі зараз змушені були бідувати на свою мізерну учительську зарплатню? Тож тепер Юрась, здійснюючи заміну доларових грошових знаків на українські купони і навпаки, міг запевнити будь-кого із своїх вчителів у звичайній життєвій мудрості – розумний той, у кого грошей більше. Юрась ніколи не вирізнявся скандальністю, але тепер його просто підмивало сказати їм усім: «Ви, старпери, що учили мене жити десять років поспіль, за все своє життя не бачили такої суми грошей, яку я тримаю зараз у своїй кишені!»

Прокручуючи у голові подібні думки, Юрась перетнув тиху вулицю Заводську й заглибився у провулок, обабіч якого розташовувались приватні будинки. Подекуди старенькі, глинобитні й білені крейдою, а подекуди вже величні триповерхові споруди з сяючими білизною рамами пластикових вікон і червоними дахами з металочерепиці. Скоро і Юрась зможе собі дозволити такий будинок. І він готовий заприсягтися, що його дах буде вищим за дах рідної школи. За дах, під яким його довгих десять років вважали дурнем і ледарем.

Коли Юрась повертав у свій провулок, несподівано його обдало гарячою хвилею – позаду серед мороку він помітив постать людини, котра прямувала за ним швидким кроком. Юрась пришвидшив ходу. До хвіртки рідної хатини залишалося не більше сотні метрів. Вікна сусідніх будинків світилися, десь голосно розмовляв телевізор, але на вулиці і найближчих подвір’ях не було жодної душі. Юрась пригадав розповіді товаришів по валютному бізнесу про нещасних, котрим довелося пережити напад і грабунок. Їм важко було позаздрити. Залишившись без капіталу, котрий в силу специфіки своєї професії валютчики мусіли носити при собі, вони або зовсім зникали з бізнесу, поповнюючи натовпи найманих робітників і торгашів, і працювали за копійки, як десятки мільйонів пересічних українців, або позичали гроші під скажені проценти і довгі місяці працювали в борг. І ризикували вже не своїми, а позиченими грошима, тобто власною головою. Це ті, кому вдалося пережити грабунок. Були й інші, тих безжально вбивали. Юрась хотів перейти на біг, але враз відчув, що було пізно. Переслідувач раптовим кидком наздогнав його і безцеремонно схопив за комір джемпера.

– Стояти! – мовив тихо, але загрозливо.

Втрачаючи рештки самовладання, Юрась відчув, як в живіт йому вперся холодний ствол пістолета.

– Не рипайся і не галасуй, інакше застрелю, – сказав незнайомець.

– Я стою! Давай будемо залишатися спокійними, друже! Я стою і не збираюся утікати. Стріляти не потрібно, – хоч Юрась і намагався приховати свій переляк, тремтячий голос не давав на це жодного шансу.

– Скільки при собі маєш? – запитав незнайомець.

Юрась уважно придивився до грабіжника. Перед ним стояв високий хлопчина, старший від нього не більше, аніж на три-чотири роки. Акуратна зачіска і правильні риси обличчя не відштовхували й не примушували боятися, але повний загрози голос і ствол пістолета під ребрами зовсім не гармонували з обличчям, володар якого міг би при нагоді стати популярним кіноартистом. І хоч Юрась шкірою відчував, що з ним не жартують, згадка про те, що він може позбутися грошей, послужила йому погану службу – він вирішив пручатися єдиним доступним йому за даної ситуації способом, тобто пригрозити помстою свого бандитського «даху».