Читать книгу Крос у небуття - Юрий Сорока - Страница 2

25 квітня 1996 року. 19.15.

м. Кам’янець-Подільський

Сонячний диск ліниво навис над обрієм, примушуючи скелі вздовж неширокої стрічки Смотрича набухнути від жовтогарячої гамми весіннього вечора. І одразу ж карнавал буденної міської метушні почав знижувати свій темп. Вечір, який обіцяв дмухнути прохолодою після денного тепла, готувався запанувати над мальовничою старою фортецею, скелястим каньйоном Смотрича і захованими серед молодої зеленні дерев вулицями Кам’янця-Подільського. Перехожі поспішали до своїх домівок, де на них очікували, завершуючи трудовий день, вечеря, телевізор і домашні справи. У міському парку культури та відпочинку з’явились перші парочки закоханих. Повільно прогулювались, вишукуючи прикриті затінком верб лави, на яких можна було обійнятися й шепотіти ніжні слова кохання. За порослою пагонами дикого винограду огорожею обережно переступали вибоїни і буремні хвилі бруківки нещасні кам’янецькі автомобілі. Прадавнє місто князів Гедеміновичів готувалось зануритись у прохолодні весняні сутінки.

“Втім, налаштовані на романтику молоді люди були не єдиними відвідувачами парку. Ближче до виходу кружляли горілку, розклавши нехитру закуску на газеті, кілька похмурих типів, а сміттєві урни буденно обходив зарослий, наче Карл Маркс, безхатько.

– Пляшечку можна забрати? – звертався він до присутніх на лавах і йшов собі далі, згорбившись і опустивши плечі від реалій життя, що упало на нього жорстоким тягарем та не давало відчути під ногами твердого ґрунту. На кепкування і образливі репліки не звертав уваги. Він давно звик до образ. Слова не калічать і не несуть фізичного болю. Просто йшов алейкою, минаючи тих, хто ще мав надію на лаври в кінці свого кросу у небуття. Механічно діставав із сміття пляшки, кошти за реалізацію яких дадуть можливість з’їсти вечерю і притупити біль душі кількома чарками оковитої.

На одній з лав у глибині алей безхатько минув двох чоловіків, навіть приблизно не схожих на коханців. Один з них, худий і бляклий, мав близько сорока років від народження, другий, спортивної статури, виглядав молодшим. Одягнуті чоловіки були у джинси та турецькі шкіряні куртки, тобто так, як одягались у середині дев’яностих років ХХ сторіччя дві третини чоловічого населення Кам’янця-Подільського і решти України. І якби хтось спостерігав за ними, він би помітив, що чоловіки відверто нудьгували. Молодший час від часу щось занотовував до невеличкої записної книжки. Старший нічого не записував, лише нервово палив, вочевидь побоюючись чогось відомого лише йому. Коротко відповідав на запитання, а іноді знизував плечами, напружено посміхаючись.

Чоловіком з блокнотом у руках був старший оперуповноважений міського відділу внутрішніх справ міста Кам’янця-Подільського, капітан міліції Андрій Соколовський. Його співбесідником – підозрілого вигляду громадянин, відомий в певних колах на прізвисько Косий. Косий мав за плечима дві ходки на зону за звинуваченням у зберіганні наркотиків, а у вільний час досить жваво торгував маковою соломкою і розчином. Окрім торгівлі, біографію Косого доповнювали два факти. Він був наркоманом і сидів на міцному «кукані» у капітана Соколовського – числився таємним інформатором оперативника. З огляду на те, що Косий був у курсі усіх кримінальних подій міста, інформатором досить корисним.

Соколовський зітхнув і заховав блокнот у кишеню. Він не часто зустрічався з Косим в громадських місцях, побоюючись «спалити» агента. Але зранку капітану добряче допекли в кабінеті начальника міськвідділу. Швидкий на розправу полковник Гончар вимагав негайно розкрити серію крадіжок автомобільних коліс, від яких потерпали мікрорайони міста. Природньо, нікого не хвилювало, що старший оперуповноважений Соколовський паралельно займається розкриттям двох убивств. Мотивація тривіальна – людей не вистачає. Соколовському дуже хотілося сказати Гончару, красеню-офіцеру у розквіті літ, сакраментальну фразу: «Розуму вам не вистачає». Але сказати цього він не міг, тому змушений був сидіти у парку із своїм кращим агентом, ризикуючи, що їх помітять і дуже скоро до решти нерозкритих справ долучиться вбивство Косого. Косий теж помітно нервував, тож Андрій вирішив закінчувати зустріч. Агент швидше знався на більш серйозних речах, аніж крадіжки автомобільних коліс, і мало чим міг допомогти. Наостанок вирішив поставити кілька запитань. Так, задля годиться:

– Загальний розклад не змінився?

– В якому розумінні? – Косий припалив чергову цигарку, п’яту від початку зустрічі.

– В розумінні хто під ким ходе і хто з кого має. Ну і взагалі…

– Все як було, – буркнув Косий. – Потап банкує у центрі, Циган на периферії. Є ще кілька гавриків, але так – статисти. Сили за ними немає.

– А Потап лише кришує бариг, чи може інші задумки має?

Косий знизав плечами.

– Несповідимі шляхи… Я багато не знаю, але йому вистачає. Шухеру Потап не хоче. Хоча й свого не віддасть.

– Цей точно не віддасть, – погодився Андрій.

– Слухай, начальник, пора мені валити, без ножа ріжеш! – не витримав нарешті Косий.

Соколовський зітхнув.

– Добре, дрібочи помаленьку. Якщо за колеса дізнаєшся, не забувай.

– Забудеш вас, – буркнув Косий і, не прощаючись, почимчикував геть.

Після недовгих роздумів вирушив до виходу і Андрій. Йшов вулицями міста, вдихаючи на повні легені густий аромат квітучої черемшини, намагався не думати про справи. Іти у відділ не хотілося, нагальної потреби у цьому теж не виникало. Хоча, якби хід думок Соколовського міг простежити його безпосередній патрон – перший заступник начальника міськвідділу, майор Кульчицький Олександр Степанович, в народі просто Степанович, він неодмінно знайшов би десяток аргументів проти такого рішення підлеглого. Але, на щастя, думки підлеглих знаходяться поза межами компетенції керівництва, тож Андрій Соколовський міг дозволити собі вісім цілком заслужених годин відпочинку. Він, поза всяким сумнівом, розумів, що за нього ніхто не буде друкувати звіт за півріччя, або опитувати можливих свідків крадіжки коліс автомобіля «Москвич» по вулиці Хмельницьке шосе 13/2. Але, поклавши руку на серце, Андрію було абсолютно наплювати як на перше, так і на друге. Стосовно крадіжки, на минулому розносі у начальника міськвідділу Соколовський цілком серйозно планував купити два «лисаки» і віддати їх потерпілому, дідугану, що взяв за звичку одягати повний комплект орденів і ходити до відділу як на роботу. Так, він ветеран війни, людина заслужена. І він постраждав від злодіїв. Та навіть з огляду на такий стан справ, Андрій ненавидів дідугана лютою ненавистю. І якщо досі не купив трикляті колеса, то тільки через банальну затримку заробітної платні. Безперечно, рано чи пізно злодіїв буде знайдено і покарано. Але про терміни можна було лише здогадуватися. Цілком ймовірно, заслужений пенсіонер до того часу доконає оперуповноваженого Соколовського або добереться до міністерських порогів у Києві.

Коли він зайшов до своєї невеличкої двокімнатної квартири на п’ятому поверсі облізлої «хрущоби», за вікном панував морок. Андрій без поспіху зняв черевики, повішав на вішалку оперативну кобуру з табельним ПМ, вимив у ванній кімнаті руки й обличчя, після чого увімкнув телевізор. Кілька секунд відсторонено спостерігав за рекламним безглуздям на екрані і почимчикував на кухню готувати яєчню. Не те щоб Соколовський обожнював яєчню. Просто видумувати щось інше не знайшлось бажання, а крім нього готувати було нікому. Уже близько півроку, з тих пір, як Тетяна забрала сина і поїхала жити до матері, мотивувавши свій вчинок тим, що «з неї досить» і «він їй життя зламав». Можливо, вона мала рацію, але роздумувати над резонами дружини Андрію хотілося ще менше, аніж займатися приготуванням вечері.

Коли пательня з омлетом зайняла своє місце на журнальному столику, а остогидлі рекламні ролики на екрані телевізора дали місце футбольному матчу, Соколовський нарешті відчув себе щасливим.

«Хоч би не задзвонив телефон», – сяйнула швидка думка. Відімкнути апарат він не міг з об’єктивних причин, тож залишалося сподіватися на милосердя долі.

Повечерявши, Соколовський запалив цигарку і ліг на диван. Іноді побути наодинці – справжнє задоволення. Лише тепер відчув втому, котра сковувала тіло після добрих дванадцяти годин ходіння містом, біганини коридорами управління, розмов з базарними торгашами, бомжами, наркоманами і злодюжками. Як наслідок – очі почали злипатися задовго до кінця першого тайму. Соколовський загасив недопалок, вимкнув телевізор і за мить вже спав.

Снів побачити не довелося. З чорного, немов дно моря безпам’ятства, вивів телефонний дзвінок. Андрій відкрив очі. За вікном розвиднялось. Годинник на стіні показував шосту п’ятнадцять ранку. Далі на милість фортуни сподіватися не доводилось.