Читать книгу Крос у небуття - Юрий Сорока - Страница 8

29 квітня 1996 року. 11.00.

смт Дунаївці

– Ну що там, Федоре? – акумулятор незграбної радіостанції «Віола» не залишав ілюзій з приводу надійного зв’язку протягом наступних двох годин, але доки живлення постачав.

– У мене тиша, – ожив динамік голосом Забузького. – Продовжую спостереження.

Андрій зітхнув і відкинувся на спинку сидіння своїх старих «Жигулів». Він стирчить перед будинком Артема Підгірного від сьомої ранку, але кінця нудному очікуванню не видно. Напередодні сусідка казала, що бачила Артема не далі як годину тому. Він приїхав з Кам’янця, де працював барменом, до батьків. Якби наївна бабуся могла знати звідки насправді прибув додому «бармен» Артем… Вдома його не виявилось, а батько сказав, що Артем пішов до друзів і має повернутися пізно увечері. Але ні увечері, ані ранком Підгірний додому не заявився. Андрій у парі з Забузьким поміняли Кондратишина і дільничного, котрі несли службу у засідці вночі, тож тепер нудьгували кожен на своєму посту. Соколовський позіхнув, прикривши рота долонею. Де він вештається, цей «бармен», який народився у сорочці? Навряд здогадався, що його пасе міліція, скоріше переховується від людей, котрі вже пробували спровадити його до кращого світу. Але повернутися додому повинен. Хоча б тому, що вийшов одягнутим легко і без речей у руках.

Андрій трішки опустив тоноване бічне скло і припалив чергову цигарку. Від тютюнового диму пекло у горлі. Вилаявшись, викинув цигарку і налив собі чаю з великого китайського термоса, що завжди возив з собою у відрядження. Не дивлячись на те, що чай було налито у термос близько доби тому, він обпікав пальці крізь алюмінієві стінки чашки. Відсьорбнув чаю і подумав, що Забузький, як завжди, влаштувався краще. Сидить у літній кухні сусідів Підгірних, крізь вікно якої добре проглядається потрібне подвір’я. І вже встиг не лише поснідати здоровою селянською споживою, а й перехопити чарчину. Знаючи Забузького, сумніватися у такому стані речей не приходилося.

Увагу Андрія привернуло торохкотіння двигуна. Біля протилежної обочини, метрів за п’ятдесят від автомобіля Соколовського, зупинився навантажений купою дров мотоцикл «Дніпро». Водій, чоловік у куфайці, синіх спортивних штанях і гумових чоботах, перевірив мотузки, що ними було закріплено дрова, і покрокував до брами одного з будинків. Там, привітавшись з господарем, сів на лаву перед ворітьми і дістав цигарки. Його співрозмовник вийшов і сів поряд. Очевидно, жоден з них нікуди не поспішав. Андрій відсьорбнув чаю і поглянув на годинник. Половина дванадцятого. Якщо клієнт ночував у подруги, повинен був повернутися кілька годин тому. Жаль, що дільничний про нього мало знає, досі б уже відшукали. Дорогою, порипуючи, прокотився селянський віз, запряжений гнідою кобилою стомленого вигляду. Чоловік на возі привітався з двома на лаві, але не зупинився. Андрій поглянув на воза й спохмурнів. На підводі було встановлено колеса від «Москвича». Пам’ять підказала, що ветеран з Хмельницького шосе зараз пише на нього чергову скаргу, адже вони не бачились уже кілька днів. Соколовський допив чай і закрив термос. Настрій стрімко псувався.

Раптом з бічної вулички вискочив автомобіль з «шашечками» на борту. Таксі по-молодецьки під’їхало до воріт будинку Підгірних і зупинилося у хмарці пилу. Андрій прикипів до нього очима. Не менше хвилини автомобіль стояв з працюючим двигуном. З його салону ніхто не виходив. Водій з пасажиром або розраховувались, або просто теревенили.

– Федоре, приготуйся, – мовив Андрій у мікрофон радіостанції.

– Зрозумів.

Дверцята таксі відчинилися і Артем Підгірний покрокував у напрямку воріт свого будинку.

– Будь обережним, Забузький, – Андрій зняв з запобіжника табельний ПМ і дослав набій у ствол. – Бог його знає, що він з переляку може вкоїти.

– Зрозумів, – вдруге почулося із динаміка радіостанції.

Андрій прочинив дверцята автомобіля і виставив одну ногу на вулицю. Підгірний відчинив хвіртку і зник на подвір’ї. За мить з двору долинув голос Забузького:

– На землю, міліція!

Відповіддю слугував приглушений крик, і хлопець прожогом кинувся назад. Таксі, ревонувши мотором, помчало геть. Можливо, водій не помітив пасажира, який кинувся до його машини, а можливо, просто не схотів бути замішаним у незрозумілу біганину. Підгірний, не спиняючись, кинувся до мотоцикла на узбіччі. Слідом за ним з воріт будинку вискочив з пістолетом у руці Забузький.

– Стій! – крикнув він. – Стій, засранець, стрілятиму!

У відповідь Підгірний пришвидшив біг. Мить – і він біля мотоцикла. Забузький рвонув за ним, але лише сполохав теля, яке мирно спочивало на смарагдовому килимі трави неподалік паркану. Тварина скочила на ноги і струною натягла мотузку, яка утримувала її від мандрівок на проїзну частину. Федір, зачепившись за неї, гепнувся з виглядом полеглого воїна.

– Агов! – почув Андрій обурений крик власника мотоцикла, після чого побіг назустріч утікачеві. Коли до Підгірного залишалося близько двадцяти метрів, мотор старенького «Дніпра» ревонув і мотоцикл зрушив з місця, прямуючи просто на Андрія. Соколовський зупинився і звів пістолет.

– Стояти!!! – загрозливо гаркнув він.

Перелякане обличчя Підгірного зовсім поруч, промахнутись неможливо. Палець намацав спусковий гачок. Намацав і одразу ж відсмикнувся. Цей хлопчина пережив за останні кілька днів надто багато і зовсім не заслужив бути убитим на очах у власних батьків.

Коли мотоцикл пролетів поряд, він опустив руку зі зброєю і клацнув важелем запобіжника.

– Та що це робиться?! – на Андрія переполоханим поглядом дивився власник мотоцикла.

– Все добре, – мовив Соколовський, ховаючи пістолет.

– Та яке там добре! Він мотоцикла у мене вкрав! – чолов’яга швидко відходив від несподіваного шоку, даючи волю обуренню. – Від вас утікав. Хто мені мотоцикла поверне?

– Я сказав, все буде добре, шановний! – прошипів крізь зуби Андрій. – Повернуть тобі твого дракона.

Підбіг засапаний Забузький.

– От шалапут, утік-таки.

Андрій повернувся і покрокував до свого автомобіля.

– В машину, швидко, – махнув рукою наостанок.

Деякий час «Жигулі» петляли покрученими вуличками. Нарешті попереду вони помітили мотоцикл утікача. Підгірний прямував до виїзду з містечка у напрямку обласного центру. Андрій втопив у підлогу педаль акселератора і почав швидко наздоганяти тихохідний «Дніпро». За хвилину вони пролетіли кільце на виїзді з Дунаївець, проминули АЗС праворуч від траси і виїхали на прямий відтинок шляху. Забузький відчинив бічне вікно, приготувавшись стріляти по колесам. Кілька разів зводив руку, але одразу опускав – очевидно боявся влучити у Підгірного.

– Чорти б тебе взяли, Артем! – крикнув нарешті і поглянув на Соколовського. – Якщо кинеться у поля, утече!

– Сам знаю, – зосереджено відповів Андрій. – Стріляй по колесу коляски.

Забузький кивнув і відкрив вогонь. Перша куля вдарила у асфальт поряд з колесом, другої і третьої Соколовський не помітив, зате після четвертого пострілу колесо важко навантаженої коляски луснуло і мотоцикл почав вихляти дорогою. Мить – і мотузки, які утримували дерев’яні колоди, порвалися, а дрова покотились шляхом. Щось з силою вдарило у праву передню підвіску автомобіля і він різко нахилився на правий бік.

– Шарова, чорт забирай!!! – встиг крикнути Забузький.

Андрій вимкнув запалення і обережно зупинився на обочині. З полегшенням помітив, що мотоцикл Підгірного з’їхав з дороги, нахилився й важко упав на бік. Артем встиг зіскочити і тепер, накульгуючи, біг до лісосмуги, що відокремлювала дорогу від поля.

– Ну, шибеник, зараз я тобі покажу! – Андрій вискочив з пошкодженої машини і за кілька секунд нагнав утікача. З насолодою помсти зацідив йому кулаком між лопаток, повалив і сів верхи, дістаючи з кишені кайданки.

– Все, хлопче, приїхали. Тихо лежи, я часом буваю нервовим.

Коли підійшов Забузький, він вже зводив затриманого на ноги. По обличчю у того струмками текли сльози.

– Ну куди ти тікав, бовдуре? Мотоцикла сусідові побив, нам машину! Тьху… – махнув рукою Федір.

– Я нічого не зробив, пустіть, – мовив тремтячим голосом Підгірний. – Я нічого…

– Чого ж утікав?

– Вибачте, хлопці…

Андрій вивів затриманого на узбіччя і наказав сісти. Поглянув у бік селища, від якого встигли від’їхати більше аніж на кілометр. Звідтам, набираючи швидкість, летіла біла «Таврія» дільничного. Коли Підгірний побачив міліцейський мундир дільничного, з полегшенням зітхнув і затулив очі. Із здивуванням подумав, що кілька днів тому помислити не міг, як зрадіє людям у погонах.