Читать книгу Крос у небуття - Юрий Сорока - Страница 4

26 квітня 1996 року. 5. 30.

Берег ріки Смотрич. 12 кілометрів від Кам’янця-Подільського

Павло Іванович Карась від учорашнього вечора мав такий гарний настрій, який зіпсувати не могло навіть повідомлення про початок Третьої світової війни. Та що там міфічна Третя світова! Такого настрою не зіпсує приїзд тещі на кілька тижнів. А теща у Павла Івановича, потрібно зауважити, могла зіпсувати настрій середньостатистичного дрібного службовця, навіть не акцентуючи на цьому уваги.

Як і минулорічний виїзд порибалити на Дністер, Павло Іванович ретельно готував зустріч з мрією і переживав все задовго до призначеної дати, плекаючи у думках сходження ранкової зорі і себе з вудкою у руках. Він мріяв про Дністер за кульманом у кабінеті, або у задимленій курилці. У салоні переповненого тролейбусу, або, засипаючи поряд з дружиною, Людмилою Володимирівною. Тією самою Людмилою Володимирівною, котра поступово перетворила життя Павла Івановича на тихий жах.

Дружина Павла Івановича Карася мала чітку впевненість, що її зовнішня привабливість може цілком компенсувати нестерпний характер, а чоловік у сім’ї потрібний саме для того, щоб день і ніч працювати для забезпечення її досить солідних потреб у грошових знаках. Тому й тримала Павла Івановича залізною хваткою, не даючи зайвий раз вхопити ковток жаданої свободи. Чи варто за таких обставин дивуватись, що той рідкісний протяг волі, яким ставав виїзд на Дністер у компанії з кількома давніми друзями й однодумцями, був для Павла Івановича подією непересічною.

Він ще звечора приготував три донних вудки й три спінінги, додав до звареної мамалиги кілька своїх фірмових інгредієнтів і довго хитався на хвилях у крихітному гумовому човні, доставляючи прикорм на потрібні ділянки русла.

Судячи з усього, рибалка мала видатися на славу – небо над вкритою зеленним підліском горою на сході вже набирало гарячих тонів. На ньому поступово згасали зорі. Вітру, здається, не варто очікувати – навкруги панувала тиха рибальська ідилія.

Павло Іванович обережно підняв скло й дмухнув на вогник ліхтаря «летюча миша». Полум’я блимнуло і згасло. Тепер у світлі ліхтаря не було необхідності. Павло Іванович, по-черзі, витягнув з води усі три донки, модернізовані гумовими амортизаторами для більш зручного закидання, закріпив волосінь на трьох вкопаних у берег стійках і заходився начіпляти на численні гачки наживку. Процес мав зайняти не менше чверті години з огляду на той факт, що на кожній з вудок малося по дванадцять гачків. Але це не турбувало Павла Івановича. Його уява вже малювала стурбований дзвін крихітного дзвіночка, тріпотіння натягнутої волосіні у руках і блискучий бік знаменитого дністровського ляща. Якщо поталанить, першу рибину він кине у приготований неподалік садок ще до того, як Ігор і Михайло, котрі учора «перехватили» за вечерею, вилізуть зі своїх наметів.

Павло Іванович обережно пустив у воду другу донку і збирався уже взятися за третю, коли його увагу привернули хлопки і незрозумілий шурхіт на протилежному березі. Придивившись, Павло Іванович розкрив від несподіванки рота. Не далі як за п’ять сотень метрів від нього, ламаючи підлісок, кручею униз летів білий автомобіль. Минуло близько десяти секунд, і іномарка з гучним сплеском впала у воду. Якусь мить коливалась на поверхні, після чого зникла у глибині.

– Господи праведний! – Павло Іванович відчув, як руки у нього затремтіли.

І він заволав. Зовсім не так, як це роблять на березі ріки досвідчені рибалки:

– Мишко, Ігор! Мерщій сюди! Треба швидко човна на воду спускати!

– Що тут? – першим підійшов Мишко. З перепою у нього було пом’яте й смішне обличчя, але Павлові Івановичу було не до сміху.

– Машина щойно у річку впала. Пливемо прудко, може хто живий залишився!

Не минуло й трьох хвилин, як Павло Іванович вдвох з Мишком уже сиділи у човні. Мишко веслував незграбно, але човен поволі наближався до місця, на якому хвилі вкрили автомобіль. Ставши колінами на гумовий борт, Павло Іванович напружено вдивлявся у воду під скелястою стіною протилежного берега.

– Ніби виплив хтось! – видихнув нарешті Павло Іванович. Він ясно бачив, що у хвилях борсалась темна постать. – Мишко, наляж, може врятуємо!

Хвилини тяглись повільно, а короткі весла в руках у Михайла так і норовили розвернути човник то в один, то в інший бік. Не дивлячись на це, потерпілий, либонь, помітив своїх рятівників. Павлу Івановичу здалося, що він почав плисти їм назустріч. Минуло ще кілька напружених хвилин і чоловік нарешті опинився поряд з човном.

– Як ти, чоловіче? – гукнув Павло Іванович і простягнув руку потерпілому. – Хапайся! Як же вас так понесло, от біда!

Чоловік у воді мовчав лише голосно дихав. Руки він не подавав. Павло Іванович схопив нещасного за комір і втягнув у човен. Побачив перед собою закривавлене обличчя хлопця років двадцяти п’яти.

– Ти сам був? – прохрипів Мишко. – Може ще когось встигнемо витягти?

Потерпілий мовчав, лише відсапувався. Павло Іванович, який добре знав ці місця, поволі покрутив головою. Якщо у машині хто й залишився, дістати його вони не зможуть. Під днищем човна більше десяти метрів водяної товщі. Подолати їх без спеціального спорядження ніхто з рибалок не зміг би. Раптом погляд Павла Івановича натрапив на руки молодика. Затиснуті у кулаки долоні хлопця посиніли і попухли, а зап’ястя було міцно зв’язано чорним армійським електрокабелем. Павло Іванович бачив такий кабель під час служби у війську. Його використовували для проведення польових телефонів під час навчань. Завдяки сталевій жилі під обмоткою, розірвати такий кабель було не під силу навіть досить сильній людині. Павлові Івановичу стало не по собі.

– Що з тобою трапилось, хлопче?

Мовчання. Павло Іванович дістав свого складного рибальського ножа й заходився звільняти професійно зв’язані руки нещасного. Розрізав кабель, лише добряче затупивши ножа. Далі швидко розмотав пута. Врятований засичав від болю і почав розтирати занімілі руки. Павло Іванович, одягнений, як і Мишко, у армійський бушлат і светр, зрозумів, що хлопчина добряче потерпає від холоду у своєму промоклому наскрізь одязі. Тим часом Мишко майже догріб до берега.

– Ігор, розпали багаття! – крикнув Павло Іванович товаришу на березі.

Причалили до темної стрічки розмитої водою гірської породи, з якої складався берег. Мишко й Павло Іванович, допомогли врятованому вийти на берег. Скоро хлопчина вже грівся біля палаючого багаття, випивши склянку горілки, котру йому завбачливо підніс Ігор. Від часу, коли його втягнули в човен, хлопець не промовив жодного слова. Рибалки ж, розуміючи, що чоловік знаходиться у стані шоку, не допитувалися. Дивувалися лише великому рубцю на лівій скроні у постраждалого. Рубець все ще кровоточив, але коли молодику запропонували забинтувати голову, він відмовився, покрутивши головою.

– Потрібно у міліцію подзвонити, – схаменувся нарешті Павло Іванович.

– Я сходжу, – погодився Ігор.

До найближчого села, з якого можна було зателефонувати, потрібно було йти близько двох кілометрів під круту гору, тому Павло Іванович з радістю погодився на пропозицію товариша.

– Іди. Ми поки що… – тільки тепер він помітив, що врятований знаходиться не менш ніж за сотню метрів від їхнього табору і, не озираючись, простує геть.

– Щось тут нечисто, – похитав головою Мишко.

Павло Іванович зітхнув. Він добре розумів лише одне: надіям порибалити, скоріш за все, справдитися не судилося.