Читать книгу Крос у небуття - Юрий Сорока - Страница 14

3 травня 1996 року. 14.30.

м. Хмельницький. Вул. Проскурівська.

Майданчик поблизу міського телеграфу

На невеличкому майдані у центрі Хмельницького, біля побудованої наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя будівлі, у якій тепер розташовувався телеграф, здавна збиралися громадяни, котрі потерпали від наркотичної залежності, а якщо простіше – наркомани. Чому вони обрали для своїх тусовок саме це місце, залишається таємницею, адже біля телеграфу було значно більше міліцейських патрулів, аніж будь-де. Як би там не було, але у 1996 році на перехресті вулиць Проскурівської і Котовського від ранку до пізнього вечора, без вихідних і свят чергували кілька колоритних осіб з пергаментно-жовтим кольором обличчя. З вилицями, які чітко вимальовувались з-під шкіри, позбавленої хоча б незначного жирового прошарку, і з худими ногами. Одягнуті абияк, брудні, з тужливими поглядами мутних очей, очікували вони на інформацію про те, де і коли буде можливість купити «ширку» – смердючу коричневу рідину з вмістом опіуму. Стать цих осіб могла бути рівно як чоловічою, так і жіночою, а кількість різнилась від кількох чоловік, до кількох десятків. Одно їх поєднувало – відсутність майбутнього. Часті патрулі ППС[6] досить безцеремонно поводилися з наркоманами, іноді витрушуючи вміст їхніх кишень безпосередньо серед заповненого перехожими тротуару, або завертаючи їх цілими караванами в найближче підворіття для «профілактичних бесід».

Анжела, двадцятишестирічна білявка з залишками колишньої вроди на обличчі, швидко повернулася спиною до двох сержантів у міліцейських одностроях з гумовими кийками при поясі. Хотіла вже пірнути у двері телеграфу, коли почула глузливе: «Ба! Які люди! Чи тебе я бачу, Анжело?!» З відчуттям безсилої люті Анжела розпізнала в одному з двох сержантів не дуже давнього і зовсім не доброго знайомого. Звичайно, Таран! З усіх «пепсів» Центрального райвідділу, Тарана вона ненавиділа найбільше. Хоч системній наркоманці, якою вже близько року була Анжела, не варто очікувати добра від будь-якої людини з міліцейським посвідченням, Таран, без сумніву, був найгіршим паскудством з-проміж усіх. Він був вихідцем з якогось дуже далекого і забитого села. На додачу не відрізнявся, м’яко кажучи, високим ростом і фізичною силою, а також мав червоне від вугрів обличчя й скривленого набік довгого носа. Напевне тому намагався утвердитись над власним комплексом неповноцінності за допомогою міліцейського посвідчення і форми. А зваживши на те, що Таран був простим сержантом ППС, силу його самоствердження випробовували ті представники схильної до правопорушень верстви населення, які були захищені найгірше, тобто наркомани. І Анжела страждала від владних повноважень сержанта Тарана більше за інших. Все тому, що колись прилюдно дозволила собі образити міліціонера, обізвавши його «прищавим наполеончиком». Таран такого не вибачав. Тож поводився з нею без жодних натяків на ввічливість. Минулої зими завів у двір за телеграфом і так закрутив у неї на шиї шарф, що Анжела почала задихатися і втратила свідомість. І це без жодної провини – досвідчені наркомани, стоячи біля будівлі телеграфу, ніколи не мали при собі наркотичних речовин. Міг Таран безцеремонно «обшмонати» дівчину. Навіть не дивлячись на те, що, згідно з законом, чоловік не мав на це права. Але кому буде скаржитись безправна наркоманка? Одного разу Таран наказав їй зняти джинси й продемонструвати, що вона не тримає шприц з наркотиками у трусиках. І вона підкорилася. Тому що інакше Таран зробив би її життя зовсім нестерпним. Анжела ніколи не відрізнялася легковажністю у статевому житті, але, якщо б Таран захотів, він легко зміг би її зґвалтувати. І Анжела б навіть не подумала заявляти на нього. Їй елементарно не повірять колеги Тарана. А в якості помсти вона легко отримає шприц з кількома кубиками «ширки» у кишеню, а разом з цим путівку на зону, тривалістю у два-три роки. І якщо досі Таран ще не намагався схилити Анжелу до статевого зв’язку, то лише через побоювання підхопити ВІЧ, якого у середовищі наркоманів було більш аніж достатньо. Анжелу Бог милував від зарази, але вона розумно користувалася таким захистом і ніколи не намагалася довести, що вона здорова.

– Чого нудьгуєш, Анжело? – Таран відверто глузував. Він позирав на неї знизу вверх. Анжела мала середній зріст навіть як для дівчини, але на рівні її обличчя був лише лискучий козирок Таранового кашкета.

– І не думала нудьгувати, – внутрішнє холодіючи, відповіла Анжела.

– Чого ж морда така кисла? Не знайшла чим ширнутися?

– Не знайшла.

– І у кишенях нічого зайвого не маєш?

– Уяви собі!

Таран відступив на крок і присвиснув:

– Тю, а ти нахабнієш! Дивись як хоробро розмовляти почала!

Анжела зітхнула.

– Чого ти хочеш?

– Я багато чого хочу. Але давай не будемо про це. Давай краще поговоримо про те, чого ти не хочеш? Наприклад: ти ж не хочеш посидіти у райвідділі? Знаю: не хочеш, адже у такому випадку «роздачу» пропустиш і буде тебе кумарити до ранку. І ще ти не хочеш псувати настрій працівникам міліції. Правда?

Анжела поглянула на напарника Тарана. Такий самий «наполеончик», тільки трішки молодший. Очевидно, не такий нахабний як Таран. Але то пусте – у нього вправний учитель. Цей не завадить Тарану зробити усе, що той лише забажає. А якщо вона справді пропустить «роздачу» – тобто можливість купити у потаємному місці наркотики, ніч стане нестерпною. Тут Таран мав рацію. Вона перевела стомлений погляд на сержанта.

– Скільки?

– Мільйон, – знизав плечима той.

– У мене немає стільки. І я ще сьогодні нічого не їла. Дам сто тисяч.

Таран приречено зітхнув:

– Ех, і чого ви такі злиденні всі? Ну давай…

За кілька хвилин Анжела, передавши в приміщенні телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пішла геть. Можливо хоч сьогодні вона зробить над собою зусилля і зможе прожити день без триклятих наркотиків? Коли проходила Проскурівською повз будівлю ЦУМу, її хтось покликав. Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула від радощів. За два кроки від неї стояв Віталік Потапчик, з яким колись навчалась у інституті. Вона на першому курсі, а він на п’ятому. Це було до заміжжя, розлучення і наркотичної ями. У іншому житті.

– Анжелко, привіт! – Потап, здавалося, щиро зрадів зустрічі.

– Віталік… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачіска, дорогі окуляри від сонця, модні малиновий піджак і чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиї. Анжелі раптом стало соромно – вона немов зором сторонньої людини побачила себе – старенька китайська курточка і затерті джинси. Фарбоване біляве волосся розтріпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула.

– Вибач, я поспішаю…

– Та стій ти! – перегородив дівчині дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто?

– Ніхто мене не ображав.

Потап уважніше приглянувся до обличчя старої знайомої і все зрозумів.

– Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’ємо вина і ти все мені розповіси. Може чим і допоможу. Ось, познайомся.

Потап повернувся і Анжела помітила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмі.

– Мій товариш. Звати Віктор. А це моє інститутське кохання – Анжела, – відрекомендував він дівчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота від розуміння факту, що Потап веде бесіду з брудною наркоманкою.

– Привіт, – кинув Софрон крізь зуби. – Потап, сто проти одного, вона вина не п’є.

Анжела відчула себе ще гірше і хотіла винайти якусь причину для того, щоб йти геть, але Потап взяв справу до своїх рук.

– Не п’є вина, візьмемо «пепсі». Пішли, Софрон, перекусимо чогось. Анжело, не поспішай ти так. Ми давно не бачилися, можливо змінилися. Але це ж не привід цуратися колишніх знайомих?

Анжела, котру пронизували суперечливі почуття, знайшла у собі сили тільки знизати плечима.

– Ну от, – зрозумів її жест по-своєму Потап. – Де тут у вас попоїсти смачно?

За чверть години вони втрьох сиділи за столиком кафе у центрі міста і очікували на замовлені страви. Столик розташовувався на вулиці і був щільно обставлений штучними пальмами у горщиках, так, що перехожі, котрі ходили зовсім поряд, не могли роздивитись тих, хто сидів у бістро. Судячи з усього, саме цей факт примусив Потапа зупинитись у даному кафе.

Анжела, приблизно підрахувавши, зрозуміла, що замовлене Потапу буде коштувати не менше двох місячних окладів простого трудяги, але не була надто здивована – Потап ще в інституті обертався з «фарцою» і завжди міг здивувати бездумним витрачанням великої кількості грошей. Вона ледь помітно посміхалась, пригадуючи старі часи. Він ніколи не розніжував її надмірною увагою, але як подобався він їй, учорашній випускниці середньої школи! І хоч вона намагалася не дати йому збагнути власної симпатії, все бачив! Можливо, якби тоді так швидко і дурнувато не вийшла заміж… Вічне якби.

– Я бачу, життя не надто посміхається тобі, – уважно поглянув на Анжелу Потап. – Не хочеш розповісти?

– Для чого тобі?

Потап припалив цигарку і нетерпляче поглянув у бік стійки бару. Там нікого не було, очевидно бармен був зайнятий замовленням.

– Для чого? Вважай це інтересом людини, котра колись була тобою зацікавлена. І ще, можливо, людини, котра здатна тобі у чомусь допомогти. Наприклад, матеріально. Тож розповідай.

Анжела зітхнула. А чому, власне, вона має щось приховувати? Інколи на душі накипає стільки, що ти просто не в силах утримати у собі біль за власну долю і втрачену молодість, але поряд немає людини, котра готова вислухати. Тепер навпаки, нею цікавляться, прохають розповісти про її біду. І Анжела, не приховуючи, почала розповідати все. Про надії на майбутнє, коли стала на весільний рушничок з красенем Олегом з паралельної групи, про сварки, котрі почалися одразу після весілля. Про друзів Олега, котрих спочатку ненавиділа, але повинна була змиритися, якщо хотіла зберегти сім’ю. Розповіла й про шок, який пережила, дізнавшись, що її чоловік став ін’єкційним наркоманом. Про довгі вечори, коли намагалася врятувати його від напасті, і про те як нарешті сама вирішила спробувати дію зілля. Того зілля, заради якого готовий був залишити її чоловік, який ще зовсім нещодавно шепотів у вухо ніжні слова кохання. А далі все полетіло шкереберть. Спробувавши раз, Анжела вже не могла зупинитися. Вона швидко втратила престижну роботу у банку, на котру з такими труднощами влаштувалася після інституту. Втратив роботу і Олег. Вони почали жити у злиднях. Саме тоді під серцем у Анжели з’явилося нове життя, котрого вона була змушена позбутись, знаючи, яка доля очікує на зачатих у стані наркотичного сп’яніння дітей. Життя стало схожим на пекло. Це тяглося приблизно півроку, доки батьки Олега не дізналися про нещастя, яке спіткало сина. Як водиться, звинуватили у всьому невістку і наполегливо взялися за розірвання шлюбу свого сина-одинака. Приймаючи до уваги те, що батько Олега займав у мерії Вінниці досить високу посаду, це вдалося залагодити досить швидко. І Олег поїхав лікуватися у Швейцарію, а Анжелі пригрозили 229 статтею КПК[7] у разі, якщо вона не покине глядіти зустрічі з Олегом і не погодиться дати йому розлучення. Про її долю вони теж «попіклувалися» – влаштували на стаціонарне лікування у обласний наркодиспансер. Анжела не протестувала. Їй була до болю образливою реакція Олега на таку поведінку батьків. Він зрадив її і навіть не спробував захистити, коли стало по-справжньому погано. Він просто заховався від труднощів під батьківським крилом, а її залишив наодинці зі страшною хворобою, котрою сам нагородив. А сил протистояти наркозалежності Анжела вже не мала. За кілька місяців вона втратила однокімнатну квартиру у центрі Хмельницького, що залишилася від надто рано померлих батьків, і змушена була жити у бабусі на околицях міста. І хоч стара ніколи не відрізнялась особливо теплими почуттями до онуки, цього разу виявилась єдиною людиною, котра не відштовхнула Анжелу, а дозволила їй оселитися у занедбаній халупі на задньому дворі. А також не звертала уваги на підозрілого вигляду відвідувачів, котрі, не дивлячись на протести Анжели, інколи з’являлися у неї.

Потап, який під час усієї сповіді мовчки слухав давню подругу і лише інколи співчутливо кивав головою, раптом зацікавився:

– А де саме бабуся проживає?

Анжела назвала адресу. Потап, котрий досить, непогано знав місто, одразу пригадав доволі затишний мікрорайон приватної забудови на краю Хмельницького, розташований у районі місцевого м’ясокомбінату. У його очах зблиснула радість. Але сказати він нічого не встиг. Бармен, котрого так довго довелося чекати, підійшов і з заклопотаним виглядом почав розставляти на столику напої і тарілки зі смаженим м’ясом та зеленню. Коли він повернувся за стійку, Потап потер долоні.

– Не знаю, як хто, але я хочу жерти. Давай, Анжело, не соромся, – він налив усім по чарці коньяку. – І ти, Софрон, бери чарку. Маємо що відмітити.

Софрон без ентузіазму підняв чарку і перекинув її собі у горлянку. Анжела деякий час дивилась на напій, після чого затулила обличчя руками, вперши лікті у край столу.

– Мені погано, Віталік, – застогнала вона. – Мене кумарить…

Потап вищирився і поліз у кишеню. За мить протягував її невеличку кульку з фольги.

– На ось, це тобі допоможе, – мовив до Анжели.

– Що це?

– Кокс, Анжело, звичайний кокс.

Анжела, для котрої кокаїн був недопустимою розкішшю, недовірливо поглянула на Потапа. Той підморгнув.

– Зав’язувати тобі потрібно з цим лайном. Але поки можеш нюхнути, полегшає. Тільки заховайся кудись, не варто людям очі зривати.

Анжела не примусила себе довго вмовляти. Подякувала хрипким голосом і пішла до туалету. Потап майстерно закинув до горлянки коньяк і вгризся білими міцними зубами у соковитий стейк. Байдужно ігнорував запитливий похмурий погляд Софрона. Нарешті той не витримав.

– Що будемо далі робити, Потап? І на чорт тобі ця лярва? Від неї тхне.

Потап мовчки прожував, неквапно витер серветкою масні пальці й налив по другій.

– Бери, – кинув до Софрона.

Той мовчки взяв чарку. Лише випивши й припаливши цигарку, Потап поблажливо подивився на подільника.

– А між тим скринька легко відчинялась. Нам її послав сам Бог. Кращої «хази», щоб до часу перебути, знайти важко. Будеш грати роль її закоханого співмешканця.

Софрон обурено пирхнув.

– Та пішла вона… Ще зарази якої підхопиш!

Поблажливість враз полишила Потапа. Коли він поглянув в очі Софрона, той побачив у погляді бригадира щось таке, від чого стало незатишно.

– Менше тексту, Софрон. Трахати її я тебе не примушую. Поживемо, доки в Кам’янці все затихне. Роби, як сказав, і доживеш до радісної дати, – Потап перевів подих і наповнив чарки втретє, одразу взявши до рук свою. – Не хочеш бути закоханим співмешканцем, доведеться ним побути мені. Твоє здоров’я!

Софрон мовчки випив і заходився закусувати. Сперечатися з Потапом він не хотів. Якщо той вважає, що так буде краще, нехай буде саме так. Врешті-решт, з усіх своїх бійців Потап виділив лише його, не давши попасти до рук міліції. І хоч Софрон за своєю вдачею був далекий від того, щоб відчути до бригадира собачу відданість, він був вдячний. Звичайно, не демонструючи своєї вдячності.