Читать книгу Крос у небуття - Юрий Сорока - Страница 9

29 квітня 1996 року 19.00.

МВ УМВС України Кам’янця-Подільського

Андрій зацікавлено розглядав Підгірного. Затриманий сидів, похнюпившись, на стільці посередині кабінету. Мовчав. Соколовський відчув, що його дивує вигляд хлопця. Ось людина, котра побувала в лапах смерті та несподівано врятувалася із них. Врятувалась у той час, коли жодної надії на порятунок вже не було. Здавалося б, чого ще бажати від долі? Потрібно радіти життю і молодості, дихати на повні груди. Але Артем Підгірний не виглядав щасливою людиною. Він мав вигляд загнаної у глухий куток тваринки. У очах – страх, безвихідь і прихований гнів.

Андрій клацнув запальничкою і припалив.

– Ну, Артеме, розповідай, – нарешті розпочав бесіду, кинувши на стіл документи затриманого, які досі недбало розглядав.

– Про що розповідати? – запитав затриманий.

– Про все розповідай. На кого вчився, ким зробився… Все.

– Ви краще запитуйте, – шморгнув носом Підгірний.

Андрій видихнув хмаринку сизого диму і поглянув поверх голови співрозмовника на потріскану штукатурку стіни.

– Добре. Ну, хоча б розкажи, який інститут закінчив?

– Чернівецький університет.

– Який факультет?

– Біологія і географія.

– Чудові дисципліни. Ти вчитель?

– За освітою…

– Так ось, за освітою. Тебе держава вивчила в університеті, аби ти ніс дітям розумне, добре й вічне.

– Якось так.

– А як ти можеш донести до них розумне, добре й вічне, коли ти став бандитом? – звів брови Андрій.

– Я не бандит.

– Хто ж ти?

Підгірний знизав плечима і промовчав.

– Мовчиш? Тоді я тобі дещо розповім. Про «Форд», який втопили у Смотричі кілька днів тому. Про три холодні трупи у його салоні, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповісти й про спроби вище названих товаришів зайнятись рекетом і підім’яти під себе кількох комерсантів. Ти про це нічого не знаєш?

– Нічого.

Андрій хмикнув. Таких наївних хлопчаків він колов десятками. Усі вони спочатку вдають з себе розумників, потім намагаються відмовчуватися, а врешті кажуть і пишуть все, що від них потрібно. За умови, що досі не встигли побувати на зоні. З тими важче. Ті втратили страх і якусь частку людської душі. Її відібрала у них тюрма. Але для цього хлопчини ще не все втрачено. Таких як він, хто, дивлячись на розбиту в друзки мораль сучасного українського суспільства, забажав гарного життя, їх тисячі. І не завжди вони погані люди. Можливо, в певний момент їм здалося, що жити не за законом – правильно. Хапати все, до чого у змозі дотягнутись. Простувати по головам до вершин благополуччя і не звертати уваги на мораль. Якщо подібних до Артема Підгірного не зупинити на початку, доля неодмінно приведе їх на лаву підсудних, і вони теж втратять частину людської душі. Адже колишніх зеків не буває. Це тавро на все життя. У паспорті й за стандартами мислення. А можливий інший варіант. І про нього Артему Підгірному було відомо краще за інших.

– Навіщо ти мені брешеш? – сумним голосом запитав Андрій

– У вас нічого на мене немає, – дивлячись у підлогу, відповів затриманий.

– А мені нічого на тебе не потрібно, Артем.

Підгірний здійняв голову.

– Тоді навіщо затримали? Я знаю карний кодекс. Можете тримати до встановлення особи, але не більше аніж три доби. Далі або арештуєте, або відпустите. Прокуратура не дасть санкції на мій арешт – немає підстав. Тоді навіщо тримаєте?

Соколовський повільно загасив недопалок у попільничці.

– А ти як думаєш?

– Не знаю.

– Для того, бевзь ти дурний, щоб тебе з Смотрича не виловлювати, як твоїх друзів нещодавно.

– Вони мені не друзі.

– Правильно. Подільники.

– Вам видніше.

Андрій витримав довгу паузу.

– Розповідай, хто їх убив, – мовив нарешті.

– Я не знаю.

– Справді?

– Так.

Андрій відчув непоборну нудьгу. Хотілось у затінок на беріг моря. І помовчати.

– Ну от що, розумнику. Ти вільний, – він затулив теку зі справою і пожбурив її у ящик столу.

Підгірний стріпнувся.

– Тобто…

– Тобто йди геть.

Затриманий нерішуче встав і подивився спочатку на двері, після чого обвів поглядом присутніх у кабінеті Соколовського, Забузького і Кондратишина.

– Тоді я йду.

– Звичайно.

Не примушуючи на себе чекати, Підгірний попрямував до дверей. Взявся за ручку, коли почув позаду слова Забузького:

– І матір йому не жаль, паскуднику…

Він повернувся.

– Чому я мушу її жаліти?

– А ти не здогадуєшся? – похитав головою Андрій. – Ну то слухай. Я прямо зараз розпущу містом чутки, що ти здав нам Потапа. А далі гуляй як хочеш і де хочеш. Він тебе знайде. Втім, я думаю, він і так жадає тебе побачити, адже ти свідок потрійного убивства. Потапу не потрібні свідки.

Як тільки Підгірний почув ім’я Потапа, він змінився на обличчі і опустив плечі. Повернувся й сів на стілець, з якого щойно встав. І хоча Андрій навмання згадав одного з найбільших авторитетів бандитського Кам’янця, влучив, як то кажуть, «у десятку». Підгірний затулив обличчя руками і деякий час сидів непорушно.

– Я так розумію, – сказав Кондратишин, – розмова у нас все ж відбудеться.

– Що ви хочете знати? – глухо мовив Підгірний.

– Все. Хто, за що і коли. І не лише знати. Ти все напишеш на папері і я підшию до справи, – додав металу у голос Андрій. – У такому випадку зможу захистити тебе від Потапа. В протилежному – на захист можеш не розраховувати.

Артем поглянув на нього зацькованим поглядом.

– Ви зможете захистити від Потапа?

– А ти не віриш?

Підгірний натягнуто посміхнувся. У посмішці не було веселощів, лише неприязнь.

– Та ні хрена ви не зможете! Підставити, здати, це без проблем, траву підкинути, нирки опустити… А захистити – ніколи!

Андрій підійшов до хлопця впритул і схопив його за комір сорочки. Підняв і добряче струснув.

– Припини істерику! – гукнув, розглядаючи затриманого упритул.

– Відпустіть.

– Обіцяй не голосити, у мене нерви! – Андрій все ще стискав комір сорочки Підгірного.

– Обіцяю.

Соколовський відпустив затриманого і повернувся за стіл.

– Досить полеміки, Артем, – сказав спокійно. – Ти або свідчиш проти Потапа, або я тебе йому зливаю. Нехай я після цього буду чудовиськом. Мені байдуже, я мент. Врешті, загинули твої друзі, а ти, боячись за власну шкіру, не хочеш свідчити проти убивць. Хіба ти кращий?

– Сука… – емоції безвиході. Зазвичай за ними з’являлось бажання співпрацювати. Андрій подумки посміхнувся.

– Будеш писати?!

– Буду.

– Можеш починати. Миколо, – поглянув Андрій на Кондратишина. – Видай молодому чоловікові папір і перо.

Він припалив чергову цигарку і відійшов до вікна. За склом вітер тріпав віттям дерев. Насувалася гроза. Перша у цьому році. Тротуаром вздовж облізлого чавунного паркану міського скверу поспішали, намагаючись уникнути зливи, перехожі. Андрій зітхнув. У пам’яті спливли рядки Ліни Костенко.

Дивна річ поезія, подумалось. Усього кілька скупих слів, а у свідомості травневе небо, вагітна зливою хмара, пахощі трав і грандіозність просторів. Просторів, серед яких не могли убити за кількадесят доларів. Про них розповідав і Тарас Шевченко. А у його часи могли так вчинити? Напевне могли. А може й ні. Нинішніх бандитів породила поразка національно-визвольних змагань і роки комуністичної влади. Ті роки, які викоренили українську інтелігенцію і замінили її інтернаціональним пролетаріатом. Безграмотним, безпринципним і жорстоким. Здатним лізти по трупам задля гамування своїх потреб.

Андрій повернувся спиною до вікна. Артем Підгірний схилився над аркушем паперу, щось на ньому виписуючи.

– Пиши, пиши, Ален Прост, – Соколовський загасив недопалок. – Не забудь, що з тебе ще за підвіску до «Жигулів» припадає.