Читать книгу Кмітливіші, швидші, кращі. Секрети продуктивності в житті та бізнесі - Чарлз Дахіґґ - Страница 12

У перший день прослуховувань для телешоу, яке згодом стало відомим як «Суботнього вечора у прямому ефірі», актори година по годині з’являлися один за одним, аж почало здаватися, що це ніколи не скінчиться.[61] Були дві акторки, які грали хатніх господарок із Середнього Заходу, що готувалися до щорічного метеолиха («Дасте мені що-небудь незвичайне для торнадо цього року?»), і співак з оригінальною композицією «Я – собака», що пародіювала гімн феміністок «Я – жінка». Підобід на кону з’явилися пародист на рольцятах і маловідомий музика на ім’я М’ясний Рулет. Записані були ще актор Морґан Фрімен і комік Ларрі Дейвід, а також четверо жонглерів і п’ятеро мімів. Виснаженим переглядачам на прослуховуванні здавалось, що вони приречені переглянути всі естрадні номери й вислухати всіх акторів розмовного жанру від Бостона до Вашинґтона, округ Колумбія.

Так-бо схотів тридцятирічний автор шоу Лорн Майклз. До цього Майклз дев’ять місяців подорожував з Банґора до Сан-Дієґо, переглянувши сотні комедійних шоу в стилі стенд-ап. Він поговорив зі сценаристами теле- й радіопрограм та з авторами часописів, які мали сторінку гумору. Згодом він казав, що хотів побачити «всіх смішних персонажів у Північній Америці».

Другого дня прослуховувань ближче до обіду проби затягувались, аж ось крізь двері до зали вдерся чоловік, скочив на кін і зажадав від продюсерів уваги. У нього були підстрижені вуса та костюм-трійка. Він тримав складену парасольку й аташе-кейс.

– Я вже прочекав три години й більше не чекатиму! – вигукнув він. – Я можу спізнитись на літак! – Він пройшов через увесь кін. – Отак! Ви втратили свій шанс! Бувайте! – І з обуренням вибіг із зали.

– Що це, в біса, за з’ява? – запитав один продюсер.

– О, це просто Денні Ейкройд, – відповів Майклз. Вони зналися ще в Торонто, де Ейкройд був студентом у класі Майклза з імпровізації. – Він, мабуть, робитиме шоу, – сказав Майклз.

Протягом наступного місяця Майклз одібрав решту акторів, але раз по раз повторювалося те саме. Замість відбору із сотень прослуховуваних Майклз наймав комедіантів, котрих або вже знав, або котрих порадили друзі. Ейкройда Майклз знав ще з Канади, а Ейкройд своєю чергою був у захваті від Джона Белуші, з яким познайомився у Чикаго. Від самого початку Белуші заявив, що з телебаченням не хоче мати нічого спільного, бо це не мистецтво, а примітив, але він порадив свою колегу Джилду Реднер, з якою виступав у «Національному сатиричному шоу» (виявилось, що Майклз уже її взяв; вони зналися від часів участі в мюзиклі «Добровіст»). «Національне сатиричне шоу» робилося за участі часопису «Нешнл Лемпун»,[62] що його заснував письменник Майкл О’Доног’ю, котрий жив з авторкою комедій Енн Бітс.

Усі ці люди стали співтворцями першого сезону «Національного сатиричного шоу». Говард Шор, диригент-постановник шоу, був колись із Майклзом у літньому таборі. Ніл Леві, адміністратор з творчих і організаційних питань, був кузеном Майклза. Із Чеві Чейзом Майклз познайомився в Голлівуді у черзі по квитки на комедійний фільм «Монті Пайтон і Святий Ґрааль». Том Шиллер, ще один письменник, знав Майклза, бо вони разом ходили до Джошуа Трі їсти галюциногенні гриби, а батько Шиллера, голлівудський письменник, узяв Майклза під своє крило на початку кар’єри молодого чоловіка.

Актори й письменники з «Суботнього вечора у прямому ефірі» походили переважно з Канади, Чикаго й Лос-Анджелеса і переїхали до Нью-Йорка 1975 року.

– Мангеттен був перелогами[63] шоу-бізнесу під ту пору, – згадувала Мерилін Сьюзен Міллер, письменниця, яку взяв на роботу Майклз після їхньої співпраці у виставі Лілі Томлін у Лосі.[64] – Це було так, ніби Лорн висадив нас на Марс.

Коли більшість учасників переїхали до Нью-Йорка, вони поза своїм колом нікого не знали. Багато хто вважав себе активістами проти капіталізму або війни, чи принаймні їм подобались рекреаційні препарати, якими бавились ці активісти… і ось тепер вони підіймалися ліфтом із купою одягу в Рокфеллер-центрі, 30, де споруджувалася студія для шоу.

– Нам усім було по 21–22 роки. У нас не було грошей і розуміння того, що ми робимо, тому ми весь час смішили одне одного, – сказав мені Шиллер. – Харчувались ми разом. Увечері гуртом ходили до барів. Ми боялися, що, як не триматимемось гурту, хтось може загубитись і ми його вже не знайдемо.

У наступні роки,[65] коли програма «Суботнього вечора у прямому ефірі» стала однією з найбільш популярних і найдовше в історії телебачення залишалася в ефірі, почала формуватися міфологія. «На початку існування програми “Суботнього вечора у прямому ефірі”, – писав 2002 року журналіст Малколм Гладуелл, – усі всіх знали і справи у всіх були спільні, й там слід шукати витоки виняткових зв’язків між учасниками гурту». Є книжки з розповідями про те, як Джон Белуші поночі вдирався до помешкань колег, аби приготувати спагеті, або через необережність підпалював гостьові відпочивальні; або як автори приклеювали один в одного меблі до стелі, або як розігрували один одного дзвінками до офісів, а ще замовляли 30 піц для відділу новин, тоді перебирались на охоронців, проникали на нижні поверхи, щоб поцупити піцу, а журналістам залишали рахунок. Малювали схеми, хто з ким із програми спав. (Вони були непрості, бо Майклз був одружений з письменницею Ровзі Шастер, яка зрештою зійшлася з Деном Ейкройдом, що зустрічався з Джилдою Реднер, а та, як усі підозрювали, кохалася з письменником Еланом Цвайбелом, котрий згодом описав це кохання у книжці, а проте нічого особливого не відбувалось, хіба що Реднер потім побралася з актором з гурту.)

– Такі були 1970-ті, – сказала мені Міллер. – І всі займалися сексом.

«Суботнього вечора у прямому ефірі» вважалася взірцем динаміки у великому мистецькому гурті. У підручниках для коледжів це подається як приклад того, чого може досягти група, коли є належні умови і команда згуртована.[66]

За цією теорією гурт, який створив «Суботнього вечора у прямому ефірі», був настільки успішним, бо спільна культура замінила індивідуальні потреби. Був спільний досвід («Ми всі були дітьми, які не могли всидіти за популярним столом у середній школі», – казала мені Бітс); спільні соціальні мережі («Лорн був культовим лідером, – сказав письменник Брюс Маккол. – Доки ви, ніби мономан, обожнювали групу, у вас все було гаразд»); групі потрібні гучні індивідуальні его («Я не кажу, що це не спосіб, але в нас була Ґаяна на 17-му поверсі, – сказав Цвайбел. – Це був шталаґ, табір для військовополонених»[67]).

Проте ця теорія значно ускладнюється, коли ви розмовляєте з першими учасниками «Суботнього вечора у прямому ефірі». Звичайно, ті актори й письменники дуже багато часу проводили разом, і в них виробилося сильне відчуття єдності, але не тому, що в них була якась силувана близькість, або спільне минуле, або через те, що вони дуже любили один одного. Насправді групові норми в учасників програми «Суботнього вечора у прямому ефірі» витворювали і напруженість, і стабільність.

– Було багато змагальності та внутрішньої боротьби, – сказала Бітс. – Ми були дуже молоді й не знали, як стримуватися. Ми повсякчас сперечалися.

Якось увечері в сценарній Бітс пожартувала, що їм пощастило, що Гітлер убив шість мільйонів євреїв, бо інакше нікому не вдалося б знайти квартиру в Нью-Йорк-сіті.

– Мерилін Міллер два тижні не розмовляла зі мною, – згадує вона. – Мерилін категорично не сприймала жартів про Гітлера. Гадаю, вона мене за це ненавиділа. Ми годинами осудливо дивились одна на одну.

Траплялися ревнощі й суперництво, боротьба за прихильність Майклза, конкуренція за час в ефірі.

– Ви хотіли, щоб ваш скетч мав продовження, а це означало, що когось треба було скорочувати, – казала Бітс. – Якщо вам таланило, хтось зазнавав невдачі.[68]

Прикрими виявлялись навіть такі тісні стосунки, як між Еланом Цвайбелом і Джилдою Реднер.

– Ми з Джилдою придумали персонаж Ровзенну Ровзеннеденна, і по п’ятницях я на весь вечір приходив до офісу й писав 8–9 сторінок сценарію, – казав Цвайбел. – Потім перед десятою ранку приходила відпочила Джилда й бралася, як училка, викреслювати червоним буцімто дурниці, і це мене дуже дратувало. Тоді я повертався до офісу й усе переробляв, а вона робила це знов. На той час як шоу запустили в ефір, ми вже не розмовляли одне з одним. Якось я навіть припинив на три тижні писати скетчі для неї. Я навмисне зберіг свій доробок для інших людей.[69]

Ба більше, це абсолютна неправда, що члени команди «Суботнього вечора у прямому ефірі» радо бавили час разом. Ґарет Морріс, єдиний темношкірий актор у шоу, почувався ізгоєм і планував піти геть, коли матиме достатньо грошей. Джейн Кертин тікала додому до чоловіка, щойно в трансляціях траплялися тижневі перерви. У команді спостерігалась групівщина, через що зчинялась колотнеча і з’являлися нові незгодні.

– Усі поділилися на кліки, склад яких постійно змінювався, – сказав Брюс Маккол, що як сценарист пристав до команди у другому сезоні. – Це було гнітюче місце.

Просто дивовижно, що команда «Суботнього вечора у прямому ефірі» взагалі знаходила спільну мову. Виявилось, що Майклз набирав людей так, аби смаки в них були різні. Цвайбел спеціалізувався на єврейських хохмах. Майкл О’Доног’ю писав похмуру, гірку сатиру на такі теми, як убивство Кеннеді. (Коли збентежений секретар сказав О’Доног’ю, що помер Елвіс, той відповів: «Розумний кар’єрний хід».) Том Шиллер сподівався знімати арт-фільми. Коли їхні почуття зіштовхувались, від них починала лунати разюча критика.

– Чудово, Ґарет, – сказав якось О’Доног’ю, прочитавши сценарій, який актор писав кілька тижнів. А тоді взяв і викинув його до смітнички. – Справді добре.

– У авторів комедій забагато гніву, – сказав Шиллер. – Ми погано ставились один до одного. Жорстоке відчуття, коли тільки ви серед усіх вважаєте щось кумедним.[70]

Тож завдяки чому, попри напруженість і внутрішню боротьбу, творці «Суботнього вечора у прямому ефірі» стали також ефективною і продуктивною командою? Відповідь не в тому, що вони стільки часу проводили разом або що норми шоу покладали потреби групи вище за індивідуальні его.

Радше причина в тому, що команда відчувала себе в безпеці в своєму колі й створювала нові жарти та ідеї. Сценаристи й актори працювали в межах норм, які дозволяли кожному відчувати, що вони можуть ризикувати й бути чесними з колегами, навіть коли відкидали якісь ідеї, підвозили візка один одному й змагалися за ефірний час.

– Ви знаєте примовку «У команді нема “я”»? – спитав мене Майклз. – Моя мета була прямо протилежна. Мені хотілося мати гурт «я». Я хотів, щоб усі всіх чули і ніхто не розчинявся в колективі.

Так постала психологічна безпека.

* * *

Уявіть-но, що вас запросили до однієї з двох команд.

Команда А складається з вісьмох чоловіків і двох жінок, які дуже кмітливі та успішні. Коли ви дивитесь на відео, як вони разом працюють, то бачите виразних професіоналів, які говорять по черзі, усі ввічливі й люб’язні. На якомусь етапі, коли постає певне питання, одна особа – явний фахівець у цій темі – довго промовляє, а решта слухає. Ніхто не перериває. Коли інший промовець відхилився від теми, колега ввічливо нагадав йому про порядок денний і повернув розмову до належного русла. Команда ефективна. Нарада завершується точно за графіком.

Команда Б інакша. У ній порівну чоловіків і жінок, дехто – успішні керівники, а інші – начальники середньої ланки, які мають певні фахові досягнення. На відео ви бачите, як учасники то раптом втручаються у розмову, то замовкають. Одні говорять довго, інші висловлюються лаконічно. Вони так часто перебивають один одного, що інколи важко стежити за розмовою. Коли член команди раптом змінює тему або забуває, про що йдеться, решта також починає балакати про інше. Нарада ніяк не може добігти кінця, бо всі сидять і просто теревенять.

До якої ж групи ви приєднаєтесь?

Уявіть-но, що перш, ніж ви щось вирішите, вам надають додаткову інформацію. Коли формувалися обидві команди, кожному кандидатові пропонували пройти тест «Читання думок за очами». Кожному показали 36 світлин очей людей і запропонували обрати одне з чотирьох слів, яке б найкраще описувало емоції цих людей.[71]

Вам кажуть, що цей тест дозволяє виміряти емпатію людини. Члени команди А 49 % разів обирали назагал правильну емоцію. У команді Б – 58 %.[72]

Тепер ви зміните свій вибір?

Дві тисячі восьмого року група психологів з Університету Карнеґі-Меллон і МТІ[73] намагалася визначити, які види команд кращі. «При тому, що зростає розв’язання групами наукових, управлінських та інших проблем – і при особистому контакті, і при віртуальній роботі, – дуже важливо зрозуміти детермінанти групової продуктивності, – писали дослідники в часописі “Саєнс” 2010 року.[74] – Протягом минулого сторіччя психологи досягли значного поступу у визначенні й систематичному вимірюванні людського інтелекту. Ми скористалися їхнім статистичним методом оцінки інтелекту особи для систематичного вимірювання інтелекту груп».

Себто дослідники хотіли знати, чи існує колективний інтелект, що формується в команді й відрізняється від кмітливості поодиноких членів.

Для цього дослідники відібрали 699 людей, поділили їх на 152 команди й дали кожній групі низку завдань, що потребували різноманітної спільнодії. Більшість команд почала з десятихвилинного розумового штурму щодо способів використання цегли і одержала по балу за кожну унікальну ідею. Потім їм запропонували спланувати шопінг-тур, ніби вони сусіди в одному будинку й мають лише одну автівку: кожному учаснику видали особистий перелік потрібної бакалії й мапу з зазначенням цін у різних магазинах. Щоб максимізувати кількість балів для команди, кожний учасник мав пожертвувати потрібним товаром з переліку, і це пішло б усій групі на користь. Потім командам запропонували прийти на ухвалення дисциплінарного покарання баскетболістові з коледжу нібито за підкуп викладача. Дехто з учасників команди представляв інтереси факультету, інші виступали від імені кафедри. Бали нараховувалися за ухвалення покарання, що максимізували участь групи.

Кожне із цих завдань потребувало участі всієї команди і водночас вимагало різного характеру співпраці. У процесі спостереження за роботою груп дослідники бачили різну динаміку поведінки. Деякі команди запропонували десятки способів розумного використання цегли, запропонували покарання, що всіх влаштовувало, і легко спланували шопінг-тур. Інші на свій копил описували таке саме використання цегли, придумали покарання, яке не враховувало думки деяких учасників, і змогли купити лише морозиво і сухий сніданок «Фрут лупс», бо ніхто з учасників не йшов на поступки. Цікаво, що команди, які впоралися з одним завданням, впоралися і з іншими. І навпаки, команди, які провалили одне завдання, провалили і решту.

Можна було б припустити, що «гарні команди» досягли успіху, бо їхні учасники були кмітливіші – інтелект групи складався б з інтелектів учасників команди. Але дослідники заздалегідь виміряли коефіцієнт розумового розвитку учасників і побачили, що індивідуальний інтелект не корелював з результативністю команди. Якщо десятеро кмітливих зібрати в одному приміщенні, це не означає, що вони розумніше розв’язуватимуть проблеми; насправді цих кмітливих учасників часто-густо випереджали групи людей з нижчим коефіцієнтом розумового розвитку, але які виявлялись розумнішими, коли діяли разом.

Можна було б припустити, що гарні команди мали більш рішучих лідерів. Але дослідження виявило, що й це не так.

Дослідники виснували, що успіх гарних команд зумовлений не вродженими якостями учасників, а їхнім ставленням один до одного. Себто успішні команди мали норми, які дозволяли особливо добре гуртуватися.

«Ми бачимо кумулятивний ефект фактора спільного колективного інтелекту, що пояснює продуктивність групи при розв’язанні розмаїтих завдань, – писали дослідники в статті у “Саєнс”. – Цей колективний інтелект є надбанням групи, а не окремих її членів». Розумністю дій команда завдячує нормам, а не її учасникам поосібно.[75] Правильні норми підвищують колективний інтелект пересічних мислителів. Хибні норми применшують здібність групи, що складається з винятково розумних людей.

Одначе, коли дослідники переглянули відео взаємодії гарних команд, вони зауважили, що не всі норми однакові.

– Дивовижно, наскільки по-різному поводилися учасники, – розповідала Аніта Вулі, основний автор дослідження. – В одних командах були розумні люди, які придумали, як рівномірно розподілити роботу. А в інших групах були цілком пересічні члени, які знайшли спосіб використати здібності кожної людини осібно. У деяких групах був один сильний лідер. Інші групи не були так жорстко організовані, й кожний міг ставати лідером.

Проте гарні команди поділяли два типи поведінки.

Перший тип: усі члени гарних команд мали однаковий час на виступ; цей феномен дослідники називають «рівним розподілом почергових виступів у розмові». Наприклад, у деяких командах усі виступали при виконанні кожного завдання. А в інших пропорційність розмов коливалась від завдання до завдання, проте в підсумку до кінця дня час окремих виступів виявився однаковим.

– Доки всі могли висловлюватися, команді велося добре, – сказала Вулі. – Але щойно одна людина чи група використовувала весь час лише на свої виступи, колективний інтелект занепадав. Виступи не мали бути щоразу однакової тривалості, але підсумковий баланс часу мав витримуватися.

Другий тип: оскільки гарні команди мали «високий середній рівень соціальної чутливості», вони випробували своєрідний спосіб розпізнання, як у групах вдавалося інтуїтивно відчувати настрій членів на підставі тону їхнього голосу, поведінки, виразу обличчя.

Один із найпростіших способів виміряти соціальну чутливість полягає в тому, щоб показати людині фото людських очей і запропонувати описати, що ця людина думає або відчуває, – це згаданий вище тест на емпатію. Це «тест на те, як учасник може вжитися в думки іншої особи і “налаштуватися” на її настрій», – писав творець тесту «Розпізнавання думок за виразом очей» Саймон Барон-Коген з Кембриджського університету.[76] У той час як чоловіки правильно розпізнають емоції особи на світлині у 55 % разів, жінки правильно розпізнають їх у 61 % випадків.

Учасники гарних команд в експерименті Вулі за тест «Розпізнавання думок за виразом очей» мали оцінки вищі за середні. Здавалось, вони знають, коли людина почуваєтьcя засмученою або знехтуваною. Вони раз по раз запитували один одного, про що думають. У гарних командах також було більше жінок.

Повертаючись до питання про те, до якої команди приєднатись, якщо є вибір між серйозно налаштованою командою А і більш гнучкою, більш неформальною командою Б, вам варто вибрати останню. Команда А розумна, і в ній ефективні учасники. Як індивідуальності вони всі успішні. Проте у складі команди вони діють осібно. Не схоже, що як група вони сформують колективний інтелект, бо ніщо не вказує на те, що всі висловлюються порівну і що учасники чутливі до емоцій та потреб колег.

А от команда Б хаотичніша. Учасники говорять навперебій, відхиляються від теми, розпочинають балаканину, яка не стосується порядку денного. Але кожний говорить стільки, скільки вважає за потрібне. Усі учасники відчувають, що їх почули, і налаштовуються на мову тіла й вираз обличчя своїх колег. Вони намагаються завбачити взаємну реакцію. У команді Б може не бути стільки зірок, але гуртом в учасників сума виходить набагато більша, ніж просто сума окремих частин команди.

* * *

Якщо ви запитаєте учасників першого сезону «Суботнього вечора у прямому ефірі», у чому секрет успіху шоу, вони назвуть Лорна Майклза. Казали, що в його лідерстві було щось таке, що все об’єднувало докупи. Він умів зробити так, що всі відчували, ніби їх почули, владнати все так, аби найбільш зосереджені на собі актори й сценаристи звертали один на одного увагу. За останні 40 років на естраді ніхто інший не вмів знаходити такі таланти.

Є люди, що скажуть, буцім він байдужий, важкий у стосунках з людьми, пихатий, ревнивий, а коли наміриться когось звільнити, то будь-що спекається його. Ніхто не хотів би мати такого за друга. А проте «Суботнього вечора у прямому ефірі» – його виняткове звершення; це шоу чи не найдовше в історії протрималось на екрані. Майклз використовував хист коміків, які були маніакальними егоїстами; двадцять разів на рік протягом 40 років вони пригамовували своє божевілля, щоб у прямому ефірі творити телепрограму, витративши на приготування лише один тиждень.

Майклз досі виконавчий продюсер шоу; він каже, що причина успіху «Суботнього вечора у прямому ефірі» в тому, що він тяжко працює, аби примусити людей стати командою. «Секрет у тому, – каже він, – що кожному треба дати можливість висловитися й знайти людей, які прагнуть бути достатньо чутливими, щоб слухати один одного».

– Лорн принципово давав кожному змогу висловити свої ідеї, – розповідала мені сценаристка Мерилін Міллер. – Він казав: «У дівчат на цьому тижні є свій вихід? Кого ми вже давно не випускали?»

– Він своєрідний психолог, який вміє залучати людей, – упевнений Елан Цвайбел. – Я щиро вважаю, що саме тому шоу проіснувало 40 років. У всіх сценаріях нагорі вказані ініціали тих, хто працював над скетчем, і Лорн завжди казав, що він тим щасливіший, що більше ініціалів там бачить.[77]

Майклз ніби вихваляється, демонструючи соціальну чутливість, і хоче, щоб його наслідували і актори, і сценаристи. У перші сезони шоу він завжди приходив розрадити виснаженого сценариста, коли той умивався слізьми в кабінеті. Траплялось, він переривав репетицію або читання, щоб спокійно відвести актора убік і поцікавитись, чи не хоче він поділитися знегодами в своєму житті. Якось, коли сценарист Майкл О’Доног’ю особливо пишався обсценною комерційною пародією, Майклз загадав читати її на 18 різних репетиціях, хоча всі знали, що мережеві цензори ніколи не випустять це в ефір.

– Пригадую, якось я підійшов до Лорна і сказав: «Послухай-но, я ось придумав: гурт дівчат організував свою першу сламбер-паті,[78] під час якої вони розповідають одна одній, що таке секс». Лорн відповів: «Напиши це», – достоту цими словами, і не перепитав нічого. Просто взяв облікову картку й поклав її в кишеньку дошки розкладу, коли планувалось наступне шоу. – Цей скетч, що з’явився в програмі «Суботнього вечора у прямому ефірі» 8 травня 1976 року, мав чи не найбільший успіх у шоу. – У мене виросли крила, – сказав Міллер. – У нього був добрий нюх на такі справи. Він іноді знав, як зробити так, щоб ви відчули себе пупом землі.

Багато акторів і сценаристів першого сезону «Суботнього вечора у прямому ефірі» були норовливими. Вони щиро визнають, що й нині мають войовничу вдачу, доволі балакучі й часом просто підступні. Проте коли вони працювали в команді, то берегли почуття одне одного. Майкл О’Доног’ю міг викинути писання Ґарета Морріса до смітнички, але Моррісові він казав, що жартує, і коли той запропонував сюжет про депресивних дітей, О’Доног’ю видав свій «Маленький потяг, що помер». («Це знаю я, тіль-тіль, який у мене в серці, який у мене в серці непереносний біль!».[79]) Не було такого, щоб учасники програми заповзялися один на одного. («Коли я ото пожартувала щодо Гітлера, Мерилін припинила зі мною розмовляти, – сказала мені Бітс. – Але у тому й річ. Вона зі мною не розмовляла, але бучу через це не здіймала».) Люди могли критикувати ідеї одне одного, але робили це до певної межі. Вони не погоджувались і сперечались, але кожний міг за читкою висловитися; попри уїдливість і змагальність, вони напрочуд опікувалися один одним.

– Усі всіх любили або принаймні докладали всіх зусиль, щоб удавати, ніби люблять усіх, – стверджує Дон Новелло, сценарист у 1970-ті й 1980-ті роки та актор, який грав вітця Джидо Сардуччі. – Ми щиро довіряли один одному, хоч і як дивно це звучить.

Для того щоб у групі сформувалася психологічна безпека, учасники не конче мають дружити. Однак їм слід бути соціально чутливими і давати змогу почути кожного.

– Найкращу тактику формування психологічної безпеки, – сказала мені Емі Едмондсон, яка нині є професором у Гарвардській школі бізнесу, – має завдати лідер групи. Це ніби дрібниця, але все може змінитися, коли лідер докладає зусиль, аби людина відчула, що її слухають, або він може розпочати роботу групи фразами: «Я можу щось пропустити, але прошу вас стежити за моїми помилками» чи «Джиме, ми давно вже вас не чули. Яка ваша думка?».

Коли Едмондсон проводила дослідження у шпиталі, у командах з найвищим рівнем психологічної безпеки, найімовірніше, існували і вислуховування, і соціальна чутливість. Вони запрошували людей до слова. Вони говорили про свої емоції. Ніхто нікого не переривав. Коли хтось був стурбований чи зажурений, то дозволяв членам групи втручатися в свої справи. Вони пробували передбачати реакцію людей і потім враховували її в роботі. Так команди заохочують людей до власної думки, зберігаючи щирість у стосунках та інколи вдаючись до суперечок. Так з’являється психологічна безпека: кожний одержує право голосу, заохочується соціальна чутливість.

Майклз сам каже, що моделювання норм – найважливіша його робота.

– Кожний, хто проходить через це шоу, – інший, і я маю показати кожному, що трактую їх інакше, і всім іншим показую, що трактую їх інакше, якщо ми хочемо збудити в кожному винятковість, – сказав мені Майклз.

– «Суботнього вечора у прямому ефірі» лише тоді спрацьовує, коли ми робимо так, що інакші стилі сценарного тексту і вистави зіштовхуються та зчіплюються, – додав він. – Це моя робота: захищати виразний голос окремих людей і залучати їх до спільної роботи. Я прагну зберегти особливості кожної особи, перш ніж ці люди прийдуть до шоу, а також допомогти згладжувати гострі кути. Тільки так ми можемо створювати щотижня нове шоу, уникаючи того, аби всі хотіли після завершення всіх повбивати.