Читать книгу Кмітливіші, швидші, кращі. Секрети продуктивності в житті та бізнесі - Чарлз Дахіґґ - Страница 7

1. Мотивація
IV

Оглавление

Після того як Ерік Квінтаніла розписався у формі, що офіційно зробило його морським піхотинцем США, вербувальник потис йому руку, подивився в очі й сказав, що він зробив правильний вибір.

– Іншого вибору я не міг зробити, сер, – відповів Квінтаніла. Він хотів, аби слова прозвучали сміливо та впевнено, проте голос тремтів, а долоня була така спітніла, що обоє вони потім витерли руки об штани.

Квінтанілі було двадцять три. П’ять років тому він закінчив середню школу в містечку за годину їзди на південь від Чикаго. Він думав про вступ до коледжу, але не був певний, до якого саме, не знав, що хотів робити потім; по щирості, він багато чого собі не уявляв. Тож він пішов до місцевого коледжу й отримав ступінь асистента у загальноосвітній галузі. Він гадав, що це допоможе йому стати продавцем мобільних телефонів у торговому центрі.

– Я написав, здається, десяток заяв, – казав Квінтаніла. – Але ніхто не запропонував мені роботу.

Його взяли на неповний робочий день до крамниці всякої всячини, а ще він кермував мікроавтобусом «Морозиво на колесах», коли основний водій хворів або перебував у відпустці. У пізні години він грав у «Світ військового ремесла». Не так Квінтаніла уявляв собі своє майбутнє. Він готувався до чогось кращого. Він запропонував побратися дівчині, з якою зустрічався ще зі школи. Весілля було фантастичне. Але поза цим у житті нічого не зрушилось. Потім дружина завагітніла. Спробував знов податись до крамниць мобільних телефонів і навіть одержав запрошення на співбесіду. Він усе ладком прорепетирував з дружиною пізно ввечері напередодні.

– Любий, – сказала вона йому, – поясни їм причину, чому вони мусять тебе взяти, розкажи, чим ти захоплюєшся.

Наступного дня, коли менеджер крамниці запитав його, чому він хоче продавати телефони «Т-Мобайл», Квінтаніла завмер. «Не знаю», – відповів він. І це була правда. Він не знав.

Через кілька тижнів Квінтаніла пішов на вечірку й здибав там колишнього однокласника, який щойно повернувся з початкової підготовки; він схуд на 20 фунтів, накачав м’язи і набув відчуття впевненості в собі. Наступного ранку Квінтаніла порадився з дружиною, чи не піти йому в морські піхотинці. Ні дружині, ні його матері ідея не сподобалась, але ніщо інше не спадало на думку Квінтанілі. Якось увечері він сів у кухні до столу, провів на аркуші паперу вертикальну лінію посередині й написав ліворуч «Корпус морських піхотинців», а праворуч спробував занотувати інші варіанти. Того лише й придумав, що «одержати підвищення в крамниці всякої всячини».

Через п’ять місяців він посеред ночі прибув до пункту рекрутування морських піхотинців у Сан-Дієго, почимчикував до приміщення, де вже було із вісімдесят молодих людей; йому поголили голову, взяли аналіз крові, замість його одягу видали робочий одяг військовослужбовця, й почалось нове життя.[28]

Центр навчання рекрутів, до якого Квінтаніла потрапив 2010 року, брав участь у експериментальній програмі тринадцятитижневого навчання рекрутів, що відповідало наміру Корпусу, який мав 235-річну історію, готувати до служби відмінних морських піхотинців. Протягом всієї історії навчальна програма була скерована на те, щоб сформувати з галасливих підлітків дисциплінованих військовиків. Але за 15 років до зарахування Квінтаніли на військову службу п’ятдесятитрирічний генерал Чарлз К. Крулак став комендантом, що є найвищим чином у морській піхоті. Крулак вважав, що базове навчання слід реформувати.

– Були в нас і слабкіші заявники, – сказав він мені. – Багатьом із цих хлопців потрібна була не дисципліна, а зміна ментальності. Вони ніколи не були в спортивній команді, не мали справжньої роботи, нічого путящого не зробили. Вони навіть не знають, що таке амбіція. Усе життя ними керували.[29]

Це була проблема, бо Корпусу дедалі більше потрібне було військо, яке здатне приймати незалежні рішення. Морські піхотинці, як вони й самі можуть радо вам розповісти, відрізняються від солдатів і моряків.

– Ми першими приходимо й останніми йдемо геть, – казав Крулак. – Нам потрібні винятково ініціативні люди.

У нинішньому світі це означає, що Корпусу потрібні чоловіки й жінки, здатні виконувати бойові завдання в таких місцях, як Сомалі й Бангладеш, де правила й тактика можуть непередбачувано змінюватись, і морським піхотинцям часто доводиться на свій розсуд і в реальному часі обирати план дій.[30]

– Я почав зустрічатися з психологами й психіатрами, намагаючись зрозуміти, як нам удосконалити навчання рекрутів, аби вони мислили самостійно, – розповідав Крулак. – До нас приходили чудові рекрути, але вони були некеровані й позбавлені драйву. Вони лишень виконували свій мінімум, та й годі. Так, ніби маєш справу з юрбою нехлюїв. А морські піхотинці не можуть бути нехлюями.

Крулак узявся переглядати наукові праці про навчання самомотивації; його особливу увагу привернуло дослідження, яке здійснював Корпус кілька років тому: з нього випливало, що успішні морські піхотинці мали сильний «внутрішній локус контролю» – віру в те, що вони здатні впливати на свою долю через вибір, який роблять.

Починаючи з 1950-х років[31] локус контролю був надзвичайно важливою темою досліджень у галузі психології. Дослідники встановили, що люди з внутрішнім локусом контролю,[32] як правило, хвалять або ганять себе за успіх або невдачу, не покладаючи відповідальність на щось поза межами свого впливу. Наприклад, студент із сильним внутрішнім локусом контролю розуміє, що гарні оцінки – результат напруженої праці, а не вроджених здібностей. Торговець із сильним внутрішнім локусом контролю розуміє, що втрата продажів – результат не злої долі, а того, що він сам вчасно не вжив заходів.

«Внутрішній локус контролю пов’язаний з академічною успішністю, вищою самомотивацією і соціальною зрілістю, меншою кількістю стресів і депресій, більшою тривалістю життя», – написала група психологів у часописі «Проблемз енд перспективз ін менеджмент» у 2012 році. Люди з внутрішнім локусом контролю більше заробляють, мають більше друзів, довше живуть у шлюбі та свідчать про більший професійний успіх і задоволення.

І навпаки, наявність зовнішнього локусу контролю, тобто віра в те, буцім ваше життя зазнає впливу речей поза вашим керуванням, «корелює з вищим рівнем стресу, [часто-густо] через те, що особа вважає, ніби ніяк не здатна вплинути на ситуацію», – написала група психологів.

Дослідження свідчать, що на локус контролю можна впливати за допомогою навчання та зворотного зв’язку. Наприклад, 1998 року проведено дослід, під час якого 128 п’ятикласникам дали низку складних головоломок.[33] Потім учням повідомили, що в них високі бали. Половині з них ще сказали: «Ви, либонь, напружено попрацювали над цим завданням». Такі слова, сказані п’ятикласникам, активували їхній локус контролю, бо напружена праця – це наш вибір. Комплімент за напружену працю зміцнює віру учнів в те, що вони контролюють себе і своє оточення.

Другу половину учнів також повідомили про те, що в них гарні бали, а тоді сказали: «Ви дуже добре знаєтесь на таких завданнях». Комплімент учням про те, що вони тямущі, активує зовнішній локус контролю. Більшість п’ятикласників вважає, буцім самі можуть обирати рівень своєї тямущості. Назагал дітлахи вважають, що розумові здібності – це вроджене, і тому, коли їм кажуть, що вони розумні, це тільки посилює їхню віру в те, що успіх або неуспіх залежать від факторів поза їхнім впливом.

Відтак учням запропонували попрацювати ще над трьома головоломками різного рівня складності.

Учні, яких похвалили за розум і таким чином заохотили вважати, що є речі поза їхнім впливом, під час другого раунду гри бралися радше за простіші завдання. У них було менше мотивації старатися. Пізніше вони казали, що дослід не дуже цікавий.

На противагу їм учні, яких похвалили за напружену роботу, тобто заохотили мислити в межах самовизначення, узялися за важкі головоломки. Вони працювали довше й одержали кращі бали. Потім вони казали, що їм усе дуже сподобалось.

– Внутрішній локус контролю – набуте вміння, – сказала мені Керол Двек, стенфордський психолог, яка допомагала проводити це дослідження.[34] – Більшість із нас навчається цьому змалку. Але в декого почуття самовизначення придушується з дорослішанням або через якийсь досвід, і вони просто забувають, як потужно можуть впливати на своє життя.

І в цьому допомагає навчання, бо, якщо ви створюєте людям ситуацію, у якій вони можуть практикуватися з відчуттям контролю, у них пробуджується внутрішній локус контролю і вони починають вибудовувати звички, котрі дозволяють їм відчувати, що вони панують над своїм життям; що більше вони так відчувають, то більше справді контролюють себе.[35]

У цих студіях Крулак бачив ключ до навчання рекрутів самомотивації. Якби йому вдалося змінити початкову підготовку таким чином, аби змусити рекрутів керувати власним вибором, сам імпульс можна було б довести до автоматизму, гадав він.

– Сьогодні ми це називаємо навчанням з ухилом до дії, – пояснив мені Крулак. – За задумом, щойно рекрут опановує кілька ситуацій, він починає розуміти, наскільки це приємно… Ми ніколи нікому не кажемо уроджений лідер, бо це означає щось поза вашим контролем. Натомість ми вчимо, що лідерству навчаються, це продукт зусилля. Ми заохочуємо рекрутів насолоджуватися вмінням контролювати, відчувати збудження від лідерства. Щойно ми їх до цього призвичаїмо, вони вже будуть на гачку.

Квінтаніла почав цьому вчитися відразу після прибуття. Спочатку були важкі дні форсованих виправ, нескінченне качання пресу і відтискання, утомливі вправи з гвинтівкою. На нього постійно кричали інструктори. («Нам слід дбати про імідж», – сказав мені Крулак.) Але, крім вправ, Квінтаніла мав давати раду напливу ситуацій, які потребували його рішень і контролю.

Під кінець першого місяця навчання чоті Квінтаніли наказали прибрати в їдальні. Рекрути не знали, як це робиться. Не знали, де зберігається начиння для прибирання і як працює промислова посудомийна машина. Щойно закінчився обід, і вони вагались, чи збирати недоїдки, чи викидати. Коли пробували звертатись до свого інструктора, той лише кривився. Тож чоті довелося робити свій вибір. Картопляний салат викинули, гамбургери, що позалишалися, поклали до холодильника, а до посудомийника налили стільки мийного засобу, що невдовзі піна вкрила всю підлогу. На прибирання в їдальні, разом з витиранням мокрої підлоги, у чоти пішло три з половиною години. Вони помилково викинули ще придатну до споживання їжу, випадково відімкнули мороженицю і застромили кудись із два десятки виделок. Згодом, одначе, інструктор з вишколу підійшов до найменшого і найсором’язливішого чотника і сказав, що зауважив, як рекрут себе проявив, коли треба було вирішувати, куди подіти кетчуп. Насправді було очевидно, куди слід поставити кетчуп. Там були величезні полиці, на яких стояли тільки пляшечки з кетчупом.[36] Але сором’язливий рекрут аж засяяв від такої похвали.

– Я хвалю то того, то цього, і щоразу це має бути для них несподіванкою, – зауважив сержант Денніс Джой, суворий інструктор з вишколу, котрий супроводжував мене якось по навчальному центру. – Людину не хвалять за прості для неї речі. Якщо ви легкоатлет, я не хвалитиму вас за гарний біг. За швидкий біг можна тільки малюка похвалити. А от сором’язливому хлопцю, який спробував відчути себе лідером, варто віддати належне. Ми хвалимо людей за важкі до виконання речі. У такий спосіб вони навчаються вірити, що подужають.

* * *

Стрижнем нової початкової підготовки за Крулаком стало Суворе випробування – виснажливе триденне завдання, яке виконувалось наприкінці перебування у навчальному центрі. Квінтаніла жахався думки про Суворе випробування. Уночі, лежачи на койці, він перешіптувався про нього з хлопцями. Лунали і чутки, і дикі вигадки. Хтось сказав, ніби один рекрут торік утратив кінцівку на смузі перешкод.[37] Для Квінтаніли Суворе випробування почалося вранці у вівторок; підйом оголосили у чоті о другій ночі й наказали готуватися до виконання завдання, що складалося з маршу, повзання і подолання вертикальних перешкод на смузі перешкод завдовжки 50 миль. Кожний рекрут ніс 30 фунтів спорядження. Кожному видали по два харчопакети на 54 години. У них буде щонайбільше кілька годин на сон. Можливі травми. Усіх попередили, що кожного, хто припинить рух або надто відставатиме, з Корпусу відрахують.

На середині смуги перешкод рекрутам випало завдання, що називалося «Танк сержанта Тимермана». «Ворог удався до хімічного забруднення цього об’єкта! – горлав інструктор з вишколу і показував на западину завбільшки з пів футбольного поля. – Ви повинні пройти через неї з усією викладкою та в протигазах. Якщо рекрут торкнеться землі, вправа йому не зарахується й він має почати спочатку. Якщо ви затримаєтесь у западині понад 60 хвилин, вам вправа не зарахується й треба починати спочатку. Вам треба виконувати накази свого командира. Я повторюю: ви не можете йти далі без словесного наказу командира. Спочатку послухайте команду, а тоді дійте, інакше вправа вам не зарахується і треба починати спочатку».

Команда Квінтаніли утворила коло й почала виконувати прийоми, які вони засвоїли під час початкової підготовки.

– Яка наша мета? – спитав один рекрут.

– Подолати западину, – хтось відповів.

– Що робитимемо з дошками? – запитав інший рекрут, показуючи на дошки з прикріпленими до них мотузами.

– Їх можна покласти поруч, – хтось відповів. Командир оголосив наказ, і курсанти розійшлися, щоб випробувати цю ідею край западини. Вони поставали на одній дошці й підтягли іншу наперед. Ніхто з них не втримав рівноваги. Знов стали у коло.

– Що ж робити з мотузами? – запитав якийсь рекрут.

– Треба піднімати за їхньою допомогою дошки, – сказав інший. Він запропонував стати усім на обидві дошки одночасно й використовувати мотузи, аби по черзі піднімати дошки – на кшталт ходьби на лижах.


Рекрути натягли протигази й разом зі своїм командиром стали на дошки.

– Ліва! – гукнув він, і рекрути підтягли одну дошку наперед. – Права!

Вони почали просуватися западиною. Проте вже через десять хвилин стало зрозуміло, що це не працює. Одні рекрути зашвидко підіймали дошку, а інші задалеко висували її наперед. А що всі вони були в протигазах, розчути команди було неможливо. Наразі вони зайшли вже надто далеко, аби повертатися назад, але такими темпами на човгання підуть години. Рекрути почали кричати один до одного, вимагаючи спинитись.

Командир наказав перепочити. Він крикнув крізь протигаз до чоловіка позаду себе:

– Стеж за моїми плечима! – Командир стенув лівим плечем, а тоді правим. Стежачи за ритмом командира, рекрут позаду нього міг координувати підйом дощок. Проблема цього способу полягала в тому, що він порушував одне з наріжних правил: рекрутам сказали, що вони не мають права діяти, доки не почують голосову команду чотового. Але ж у протигазах нічого не чутно! Проте іншого способу не було. Тож командир почав стенати плечима, вимахувати руками і викрикувати накази. Спочатку ніхто не вловив, що й до чого, і тоді він почав викрикувати пісню, яку вони вивчили під час довгих переходів. Рекрут, що йшов за ним, уловлював достатньо, щоб приєднатися до співу. Те саме зробив його сусіда. Тож усі вони, йдучи один за одним, стенали плечима, вимахували руками й співали. Вони перейшли поле за 28 хвилин.

– За буквою правил ми могли відіслати їх назад, аби почали спочатку, бо ніхто не чув голосового наказу командира, – сказав мені пізніше інструктор з вишколу. – Але ж у цьому сутність вправи: ми знаємо, що в протигазі нічого не чутно, і єдиний спосіб перейти западину – придумати якийсь викрут. Ми їх учимо, що не можна автоматично виконувати накази. Треба самому опановувати ситуацію і придумувати викрут.

Через добу, подолавши ще з десяток перешкод, чота Квінтаніли зібралася на підгір’ї для виконання останнього завдання у межах Суворого випробування – біля крутогору, який називали Похмурим Косарем.

– Рекрути не зобов’язані допомагати один одному на крутогорі, – казав Крулак. – Я вже таке бачив. Деякі рекрути падають, близьких друзів у них нема, і їх кидають там.

Дві доби Квінтаніла йшов до цього місця. Він і чотирьох годин не поспав. Обличчя йому заніміло, руки були вкриті пухирями й порізами від носіння через перешкоди баклаг з водою. «Біля Косаря з’явилися відмовники, – сказав він мені. – У одного рука була на черезплічнику». Як почали спинатись на гору, рекрути увесь час спотикались. Вони всі були виснажені, й рухи в них були сповільнені, вони насилу посувались уперед. Тож вони пішли вервечкою й брались за руки, щоб хтось не зірвався з крутогору.

– Чому ти це робиш? – спитав товариш Квінтанілу, вдаючись до звичного у вправах діалогу питання-відповідь. Інструктор з вишколу казав, що, коли їм уже вкрай кепсько, треба загадувати один одному питання, що починаються з чому.

– Щоб стати морським піхотинцем і покращити життя своєї родини, – відказав Квінтаніла.

Тижнем раніше дружина народила йому доньку Зоуї. Йому дозволили поговорити з дружиною п’ять хвилин телефоном після пологів. Для нього це був перший за два місяці контакт із зовнішнім світом. Якщо він пройде Суворе випробування, то побачить дружину й немовля.

– Якщо ви можете поєднати щось важке з потрібним вам вибором, саме завдання стає легшим, – так говорили Квінтанілі його інструктори з вишколу. Тому вони й загадували один одному питання, які починалися з чому. Перетворіть рутинне завдання на значущі рішення, і з’явиться самомотивація.

Чота видерлась на вершину гори, коли сонце стояло в зеніті, й подибала на плай, де був флагшток. Усі змовкли. Вони були вкрай виснажені. Суворе випробування завершилося. Інструктор з вишколу пішов уздовж лави, зупиняючись біля кожного чотника, видаючи їм значки морських піхотинців – орел, земна куля, якір. Вони офіційно стали морськими піхотинцями.

– Ви, либонь, гадаєте, що в навчальному центрі лише кричать і воюють, – сказав мені Квінтаніла. – Але це не так. Абсолютно не так. Тут основне – навчитися самому робити те, що раніше ви думали, ніби не зробите. Насправді це дуже вражає.

Базове навчання, як і кар’єра в морській піхоті, особливої грошової винагороди не дає. Початкова зарплатня морського піхотинця становить 17 616 доларів на рік. Але Корпус має найвищі показники задоволення від кар’єри. Навчання, яке Корпус проводить приблизно для 40 тис. рекрутів щороку, змінило життя мільйонів людей, котрі, як Квінтаніла, не знали, як породжувати мотивацію й саморегуляцію, що дають можливість керувати власним життям. Від часу реформ Крулака показники утримання Корпусом нових рекрутів і ефективності морських піхотинців зросли більш як на 20 %. Дослідження свідчать, що в пересічного рекрута внутрішній локус контролю значно зростає протягом базового навчання.[38] Досліди Дельґадо започаткували розуміння мотивації. Морські піхотинці доповнюють ці висновки, допомагаючи нам збагнути, як навчити стимулам людей, у котрих немає досвіду самовизначення. Якщо людям дати досвід відчуття контролю і дозволити робити власний вибір, вони навчаться виявляти силу волі. Щойно люди засвоять, як зробити саморегуляційний вибір звичкою, у них з’явиться автоматизм мотивації.

Ба більше, щоб навчитись саморегулюванню в простіший спосіб, нам треба навчитись розглядати наш вибір не просто як вияв контролю, а і як утвердження наших цінностей та цілей. Саме тому рекрути питають один одного «чому» – це показує їм, як поєднати маленькі завдання з великими устремліннями.

Значення цього відкриття можна побачити у низці досліджень, що в 1990-х роках проводилися у притулках для людей похилого віку. Дослідники вивчали, чому деяким літнім людям чудово велося там, а в інших починався швидкий фізичний і ментальний занепад. На думку дослідників, критична відмінність полягала в тому, що благополучні літні люди робили протестний вибір проти усталеного розкладу, одноманітного меню і суворих правил, які намагались їм накидати у притулку.[39]

Деякі дослідники називали таких мешканців «бунтівниками», бо чимало їхніх рішень мали вигляд заколотів проти status quo. Одна група в будинку для людей похилого віку у Санта-Фе, наприклад, розпочинала кожен прийом їжі за розкладом з обміну стравами між собою, щоб допасувати меню до своїх смаків, а не покірно приймати те, що їм подавали. Один мешканець сказав досліднику, що він завжди віддавав своє тістечко, хоча й любив тістечка, бо «волів з’їсти нехай і щось гірше, але вибране ним самим».

Група мешканців у будинку для літніх людей у Літл-Рок порушила правила закладу, на свій смак пересунувши меблі у відпочивальнях. А що шафи кріпилися до стін, мешканці взяли в комірці для реманенту лом і пересунули собі трюмо. Натомість адміністратор зібрав збори і сказав, що не було потреби переставляти на власний смак меблі; якби потрібна була допомога, то персонал закладу міг її надати. Мешканці повідомили адміністратора, що їм не треба ні допомоги, ні дозволу і що надалі робитимуть те, що самі схочуть.

Якщо подивитися на справу ширше, то такі дрібні акти непокори багато не важать. Але вони потужні психологічно, бо бунтівники трактували заколоти як свідчення того, що вони досі контролюють власне життя. У середньому бунтівники могли пройти більшу відстань, ніж інші мешканці дому. Вони їли приблизно на третину більше. Вони краще виконували приписи лікарів, приймали ліки, відвідували спортзал, підтримували стосунки зі своїми родинами й друзями. Вони потрапили до закладу з не меншими проблемами зі здоров’ям, ніж у їхніх співмешканців, але в притулку жили довше, у них відзначався вищий рівень щастя, вони були набагато активніші й переймались розумовою діяльністю.

– Йдеться саме про відмінність між рішеннями, які доводять людині, що вона ще порядкує своїм життям, і умонастроєм, скерованим на очікування смерті, – зазначила Розалі Кейн, геронтолог з Міннесотського університету. – Річ не в тім, їсте ви тістечко чи ні. Але, якщо людина відмовляється їсти їхнє тістечко, вона собі показує, що досі керує своїм вибором.

Бунтівникам велося чудово, бо вони тямили, як керувати; так і чота Квінтаніли під час Суворого випробування навчилась долати западину не за правилами, самостійно вирішивши, як ті правила інтерпретувати.

Себто вибір, який найпотужніше стимулює мотивацію, – це рішення, котрі роблять дві речі: переконують нас, що ми опанували ситуацію, і наповнюють наші дії глибшим змістом. Вибір сходження на гору може бути виявом любові до доньки. Рішення про вчинення заколоту в домі для літніх людей може стати доказом того, що люди ще живі. Внутрішній локус контролю з’являється тоді, коли у нас виробляється ментальна звичка перетворювати рутину на значущий вибір, а також коли ми контролюємо власне життя.

Квінтаніла завершив навчання у центрі 2010 року й три роки прослужив у Корпусі морської піхоти. Потім він демобілізувався. У нього було відчуття, що тепер він готовий до справжнього життя. Він пішов на роботу, але його засмутила відсутність товариськості серед співробітників. У людей не було мотивації до покращення своєї ефективності. Тому 2015 року він повернувся на службу.

– Мені бракувало постійного нагадування, що мені до снаги все зробити, – сказав він. – Мені бракувало людей, які стимулювали б мене обирати кращого себе.

28

У відповідь на імейл щодо перевірки фактів полковник Роберт Ґрані, командувач полку навчання рекрутів у Центрі прийому рекрутів морської піхоти в Сан-Дієго, написав: «Щойно рекрути виходять з автобусу й ступають на нашу територію, вони можуть піддаватися певному ступеню шоку й стресу, що мають підкреслити необхідність командної роботи, покори наказам, і це усталює той факт, що вони входять до нової фази свого життя, в якій безоглядна відданість один одному важить набагато більше за індивідуальні досягнення. На додачу до медичного огляду і стрижки можна згадати перевірку на контрабанду, такі практичні речі, як оформлення документів в адміністрації, питання одягу і початковий дзвоник додому, щоб поінформувати батьків або іншу уповноважену особу про безпечне прибуття до навчальної бази».

29

У відповідь на імейл щодо перевірки фактів полковник Ґрані написав про реформи Крулака: «Серія реформ зосереджувалася на впровадженні навчання рекрутів на основі цінностей і суворих випробувань. Ці реформи посилили самомотивацію і лідерство; вони також зосередились на командній роботі, підпорядкованості й розвитку стрижневих цінностей (честь, відвага, обов’язковість). Генерал Крулак хотів запровадити філософію навчання, що дозволяла б нашим морським піхотинцям ухвалювати правильні рішення на основі цінностей і в бою, і в мирний час».

30

Своїм розумінням стану справ у навчальному таборі морпіхів США я зобов’язаний генералові Крулаку й майору Нілу А. Руджеро, начальникові відділу зв’язків з громадськістю в Центрі прийому рекрутів морскої піхоти в Сан-Дієго (Західний регіон набору до війська). Я також зобов’язаний Томасу Е. Риксу і його книжці «Створення військової частини» (Нью-Йорк: Скрибнер, 2007 рік). Я використав і наступну літературу: Vincent Martino, Jason A. Santamaria, and Eric K. Clemons, The Marine Corps Way: Using Maneuver Warfare to Lead a Winning Organization (New York: McGraw-Hill, 2005); James Woulfe, Into the Crucible: Making Marines for the 21st Century (Novato, Calif.: Presidio Press, 2009); Jon R. Katzenbach, Peak Performance: Aligning the Hearts and Minds of Your Employees (Boston: Harvard Business Press, 2000); Megan M. Thompson and Donald R. McCreary, Enhancing Mental Readiness in Military Personnel (Toronto: Defense Research and Development, 2006); Ross R. Vickers Jr. and Terry L. Conway, “Changes in Perceived Locus of Control During Basic Training” (1984); Raymond W. Novaco et al., Psychological and Organizational Factors Related to Attrition and Performance in Marine Corps Recruit Training, no. AR-001 (Seattle: Washington University Department of Psychology, 1979); Thomas M. Cook, Raymond W. Novaco, and Irwin G. Sarason, “Military Recruit Training as an Environmental Context Affecting Expectancies for Control of Reinforcement,” Cognitive Therapy and Research 6, no. 4 (1982): 409-27.

31

Julian B. Rotter, “Generalized Expectancies for Internal Versus External Control of Reinforcement,” Psychological Monographs: General and Applied 80, no. 1 (1966): 1; Timothy A. Judge et al., “Are Measures of Self-Esteem, Neuroticism, Locus of Control, and Generalized Self-Efficacy Indicators of a Common Core Construct?” Journal of Personality and Social Psychology 83, no. 3 (2002): 693; Herbert M. Lefcourt, Locus of Control: Current Trends in Theory and Research (Hillsdale, N.J.: L. Erlbaum, 1982); Cassandra Bolyard Whyte, “High-Risk College Freshmen and Locus of Control,” Humanist Educator 16, no. 1 (1977): 2–5; Angela Roddenberry and Kimberly Renk, “Locus of Control and Self-Efficacy: Potential Mediators of Stress, Illness, and Utilization of Health Services in College Students,” Child Psychiatry and Human Development 41, no. 4 (2010): 353-70; Victor A. Benassi, Paul D. Sweeney, and Charles L. Dufour, “Is There a Relation Between Locus of Control Orientation and Depression?” Journal of Abnormal Psychology 97, no. 3 (1988): 357.

32

Alexandra Stocks, Kurt A. April, and Nandani Lynton, “Locus of Control and Subjective Well-Being: A Cross-Cultural Study,” Problems and Perspectives in Management 10, no. 1 (2012): 17–25.

33

Claudia M. Mueller and Carol S. Dweck, “Praise for Intelligence Can Undermine Children’s Motivation and Performance,” Journal of Personality and Social Psychology 75, no 1 (1998): 33.

34

Специфічний дослід професорки Двек, описаний у цьому розділі, зосереджувався на її імпліцитній теорії розумових здібностей, а не на локусі контролю. У інтерв’ю вона порівняла ту працю з її значенням для розуміння локусу контролю.

35

Більше про дивовижне дослідження професорки Двек див.: Carol S. Dweck and Ellen L. Leggett, “A Social-Cognitive Approach to Motivation and Personality,” Psychological Review 95, no. 2 (1988): 256; Carol S. Dweck, “Motivational Processes Affecting Learning,” American Psychologist 41, no 10 (1986): 1040; Carol S. Dweck, Chi-yue Chiu, and Ying-yi Hong, “Implicit Theories and Their Role in Judgments and Reactions: A Word from Two Perspectives,” Psychological Inquiry 6, no. 4 (1995): 267-85; Carol Dweck, Mindset: The New Psychology of Success (New York: Random House, 2006).

36

У відповідь на імейл щодо перевірки фактів полковник Роберт Ґрані, командувач полку навчання рекрутів у Центрі прийому рекрутів морської піхоти в Сан-Дієго, написав: «Це схоже на сценарій, що міг би відповідати дійсності, коли морський піхотинець, який це описував, проходив навчання для рекрутів. Рекрути вже не прибирають у їдальні. А в решті сценарій докладно ілюструє методи, які застосовують інструктори з вишколу, й уроки, які мають вивчити рекрути».

37

У відповідь на імейл щодо перевірки фактів речник корпусу морської піхоти США підкреслив, що рекрути перебувають під наглядом протягом усього Суворого випробування і що зона навчань є власністю корпусу морської піхоти США. У Каліфорнії Суворе випробування відбувається у таборі Пендлтон; це зона довкола старого польового аеродрому на острові Парріс у Південній Каліфорнії. Полковник Роберт Ґрані, командувач полку навчання рекрутів у Центрі прийому рекрутів морської піхоти в Сан-Дієго, написав: «Генерал Крулак був піонером навчання на основі цінностей, а Суворе випробування зцементовувало рекрутів. За Крулаком, задум Суворого випробування як кульмінації навчання був троякий. По-перше, інструктор з вишколу одержував останню нагоду поставити кожному рекруту схвальну чи негативну оцінку. По-друге, “наголошуються і посилюються всі стрижневі цінності, покладені в основу навчання рекрута”… І останнє: “рекрут переходив від наголосу на самодисципліні до того, що в ньому основне під час бою, – до самовідданості”… Нездатність завершити Суворе випробування може закінчитися тим, що рекрута переведуть до іншої чоти для повторного складання Суворого випробування. Його відрахують з Корпусу морської піхоти лише в тому випадку, якщо він кілька разів не пройшов Суворе випробування або одержав поранення, що не дозволить йому продовжити військову службу». Полковник Крістофер Неш, командир батальйону збройової підготовки й польових навчань, написав: «Суворе випробування – це 54-годинний іспит на витривалість, який перетворює цивільну особу на морського піхотинця США. Протягом трьох днів рекрути проходять пішки близько 68 км, споживають за весь час лише три пайки і сплять тільки 4 години на добу. Суворе випробування зосереджується на стрижневих цінностях і командній роботі. Рекрути мають подолати 24 стаціонарні перешкоди, взяти участь у трьох обговореннях стрижневих цінностей і трьох нічних іспитових подіях протягом трьох днів. Випробування проходять не поодинці. Завершується Суворе випробування 16-кілометровим підсумковим маршем, під час якого відбувається урочистість з наданням рекрутам звання „морпіх”».

38

Joey E. Klinger, “Analysis of the Perceptions of Training Effectiveness of the Crucible at Marine Corps Recruit Depot, San Diego” (PhD diss., Naval Postgraduate School, 1999); S. P. Dynan, Updating Tradition: Necessary Changes to Marine Corps Recruit Training (Quantico, Va.: Marine Corps Command and Staff College, 2006); M. C. Cameron, Crucible Marine on Point: Today’s Entry-Level Infantry Marine (Quantico, Va.: Marine Corps Command and Staff College, 2006); Michael D. Becker, “ ‘We Make Marines’: Organizational Socialization and the Effects of ‘The Crucible’ on the Values Orientation of Recruits During US Marine Corps Training” (PhD diss., Indiana University of Pennsylvania, 2013); Benjamin Eiseman, “Into the Crucible: Making Marines for the 21st Century,” Military Review 80, no. 1 (2000): 94; Terry Terriff, “Warriors and Innovators: Military Change and Organizational Culture in the US Marine Corps,” Defense Studies 6, no. 2 (2006): 215-47; Antonio B. Smith, United States Marine Corps’ Entry-Level Training for Enlisted Infantrymen: The Marginalization of Basic Warriors (Quantico, Va.: Marine Corps Command and Staff College, 2001); William Berris, Why General Krulak Is the Marine Corps’ Greatest Strategic Leader (Carlisle Barracks, Penn.: U.S. Army War College, 2011); Terry Terriff, “Of Romans and Dragons: Preparing the US Marine Corps for Future Warfare,” Contemporary Security Policy 28, no. 1 (2007): 143-62; Marie B. Caulfield, Adaptation to First Term Enlistment Among Women in the Marine Corps (Boston: Veterans Administration Medical Center, 2000); Craig M. Kilhenny, “An Organizational Analysis of Marine Corps Recruit Depot, San Diego” (PhD diss., Naval Postgraduate School, 2003); Larry Smith, The Few and the Proud: Marine Corps Drill Instructors in Their Own Words (New York: W. W. Norton, 2007); Thomas M. Cook, Raymond W. Novaco, and Irwin G. Sarason, “Military Recruit Training as an Environmental Context Affecting Expectancies for Control of Reinforcement,” Cognitive Therapy and Research 6, no. 4 (1982): 409-27; Ross R. Vickers Jr. and Terry L. Conway, The Marine Corps Basic Training Experience: Psychosocial Predictors of Performance, Health, and Attrition (San Diego: Naval Health Research Center, 1983); Ross R. Vickers Jr. and Terry L. Conway, “Changes in Perceived Locus of Control During Basic Training” (paper presented at the Annual Meeting of the American Psychological Association: Toronto, Canada, August 24–28 (1984); Thomas M. Cook, Raymond W. Novaco, and Irwin G. Sarason, Generalized Expectancies, Life Experiences, and Adaptation to Marine Corps Recruit Training (Seattle: Washington University: Department of Psychology, 1980); R. R. Vickers Jr. et al., The Marine Corps Training Experience: Correlates of Platoon Attrition Rate Differences (San Diego: Naval Health Research Center, 1983).

39

Rosalie A. Kane et al., “Everyday Matters in the Lives of Nursing Home Residents: Wish for and Perception of Choice and Control,” Journal of the American Geriatrics Society 45, no. 9 (1997): 1086-93; Rosalie A. Kane et al., “Quality of Life Measures for Nursing Home Residents,” The Journals of Gerontology Series A: Biological Sciences and Medical Sciences 58, no. 3 (2003): 240-48; James R. Reinardy and Rosalie A. Kane, “Anatomy of a Choice: Deciding on Assisted Living or Nursing Home Care in Oregon,” Journal of Applied Gerontology 22, no. 1 (2003): 152-74; Robert L. Kane and Rosalie A. Kane, “What Older People Want from Long-Term Care, and How They Can Get It,” Health Affairs 20, no. 6 (2001): 114-27; William J. McAuley and Rosemary Blieszner, “Selection of Long-Term Care Arrangements by Older Community Residents,” The Gerontologist 25, no. 2 (1985): 188-93; Bart J. Collopy, “Autonomy in Long Term Care: Some Crucial Distinctions,” The Gerontologist 28, supplement (1988): 10–17; Elizabeth H. Bradley et al., “Expanding the Andersen Model: The Role of Psychosocial Factors in Long-Term Care Use,” Health Services Research 37, no. 5 (2002): 1221-42; Virginia G. Kasser and Richard M. Ryan, “The Relation of Psychological Needs for Autonomy and Relatedness to Vitality, Well-Being, and Mortality in a Nursing Home: Effects of Control and Predictability on the Physical and Psychological Well-Being of the Institutionalized Aged,” Journal of Applied Social Psychology 29, no. 5 (1999): 935-54; James F. Fries, “The Compression of Morbidity,” The Milbank Memorial Fund Quarterly: Health and Society 83, no. 4 (2005): 801-23; Richard Schulz, “Effects of Control and Predictability on the Physical and Psychological Well-Being of the Institutionalized Aged,” Journal of Personality and Social Psychology 33, no. 5 (1976): 563.

Кмітливіші, швидші, кращі. Секрети продуктивності в житті та бізнесі

Подняться наверх