Читать книгу Кмітливіші, швидші, кращі. Секрети продуктивності в житті та бізнесі - Чарлз Дахіґґ - Страница 8

Віола Філіп, дружина колишнього магната в галузі торгівлі автозапчастинами, добре зналася на мотивації, перш ніж полетіла з Робертом до Південної Америки. У неї був вроджений альбінізм: організм не виробляв фермент тирозиназу, потрібний для вироблення меланіну, і тому її шкіра, волосся та очі не мали забарвлення, а зір був поганий. Офіційно вона вважалася сліпою; вона могла читати, лише притуляючи обличчя до паперу й використовуючи збільшувальне скло.

– Проте в світі не було більш цілеспрямованої особи, – розповіла мені її донька Роксана. – Їй усе було до снаги.

У дитинстві Віоли чиновники-освітяни хотіли записати її до корекційного класу, хоч проблеми в неї були не з головою, а з очима. Однак вона відмовилася піти з класу, де вчилися її друзі. Вона залишалася в класі, доки чиновники не відступилися. Після закінчення школи вона вступила до університету штату Луїзіана й зажадала, щоб їй надали читальника підручників на допомогу. Керівництво погодилось. На другому курсі вона познайомилася з Робертом, який незабаром кинув навчання й заходився мити і змащувати автівки в місцевого дилера машин марки «форд». Він і Віолу заохочував кинути навчання. Вона ввічливо не погодилась і одержала диплом. Вони побралися в грудні 1950 року, через чотири місяці після отримання нею диплому.

У них одне по одному народилося шестеро дітей, і, доки Роберт розбудовував свою імперію, Віола опікувалася хатнім господарством. Уранці всі збиралися і оголошувався розклад, що кожна дитина мала робити протягом дня. Щоп’ятниці ввечері тривала перевірка, під час якої всі розповідали про свої цілі на наступний тиждень.

– Батьки були нерозлийвода й жили одним духом, – згадує Роксана. – Ніяка хвороба не могла зупинити матір. Гадаю, саме тому їй стало так важко, коли тато змінився.

Коли Роберта здолала апатія, Віола спочатку зосередилася на догляді за ним. Вона найняла медсестер, аби допомагали йому робити вправи, разом із його братом сформувала наглядовий комітет, аби контролювати справи й спродати всі компанії Роберта. Однак через певний час усі клопоти спали з плечей. Віола побралася з бонвіваном; із цим живчиком навіть до бакалії неможливо було ходити спокійно, бо він на кожному кроці зупинявся із кимось побалакати. Тепер Роберт цілими днями просиджував у фотелі біля телевізора. Віола почувалася нещасною.

– Він не промовив до мене ні слова, – сказала вона в суді, коли родина позивалася до страхової компанії за страхове відшкодування, котре вважала обов’язковим до виплати через неврологічне ураження Роберта. – Він не… Здається, що б я не робила, йому це не було цікаво. Власне, я готувала йому їжу і надавала потрібний догляд. Ви, либонь, можете назвати мене доглядальницею.

Протягом кількох років вона жалкувала за собою. А тоді розсердилася. І взялася до праці. Якщо Роберт і далі не збирається виявляти мотивації до віднови свого життя, вона сама змусить його рухатися. Вона примусить його братися до діла. Віола почала закидати його питаннями. Готуючи ланч, вона смикала його, питаючи, що він хоче – те чи те. Сендвіч чи суп? Салат латук чи помідор? Шинку чи індичку? Майонезу хочеш? Крижану воду чи сік? Спочатку вона не надавала цьому значення. Вона просто була у відчаї й хотіла примусити його говорити.

І ось через кілька місяців такого чіпляння Віола помітила, що, коли Робертові доводилось приймати рішення, він потроху виходив зі свого футляру. Кілька хвилин кепкував з неї або розповідав про програму, яку дивився. Якось увечері, після того, як вона його примусила вибирати і те, й інше – що їсти, за яким столом, яку музику слухати, – він заговорив і нагадав їй про смішний випадок, що стався невдовзі після одруження, коли під час страшної зливи вони не могли відімкнути двері свого будинку. Він мимохідь про це розповідав і хихотів, пригадуючи, як намагався виламати вікно. Віола почула його сміх уперше за багато років. Кілька хвилин здавалось, буцім повернувся давній Роберт. А тоді він поглянув на екран телевізора і знову замовк.

Віола й далі робила своє, і Роберт дедалі частіше повертався до свого колишнього стану. У такі моменти повернення Віола вітала, припрошувала і винагороджувала його. Коли Роберт повернувся до доктора Страба, новоорлеанського невролога, на щорічне обстеження через сім років після поїздки до Південної Америки, лікар побачив відмінності.

– Він вітався з медсестрами, розпитував про їхніх малюків, – сказав доктор Страб. – Він заговорив до мене, розпитав про мої хобі. Він висловлював свою думку про маршрут, яким слід повертатися додому. Ні в кого іншого я таких змін ніколи не помічав, а тут – ніби хтось ізнов вмикав світло.

Вивчаючи функціонування мотивації в нашому мозку, неврологи дедалі більше переконувалися: люди на кшталт Роберта не втрачають стимул через те, що втратили здатність до самомотивації. Радше їхня апатія викликається емоційною дисфункцією. Французький дослідник Абіб помітив у піддослідних таку спільну рису, як емоційна відчуженість. Одна апатична жінка розповіла йому, що ледве зреагувала на смерть батька. Чоловік казав, що від часу збайдужіння він не відчував спонуки обіймати дружину або дітей. Коли Абіб спитав пацієнтів, чи вони журилися через такі зміни в житті, ті відповіли: ні. Вони нічого не відчували.[40]

Неврологи припустили, що відсутність мотивації пояснюється цією емоційною нечутливістю. У пацієнтів Абіба ураження стріатуму не давало їм змоги відчути позитив від можливості перебирати контроль над чимось. Їхня мотивація залишалася приспана, бо вони забули, наскільки приємно робити свій вибір. А в інших ситуаціях причина полягала в тому, що в людей не було нагоди відчути, що таке самостійність, бо вони зросли в оточенні, яке давало мало можливостей вибору, або вони просто забули про позитив незалежності, відколи опинилися в притулку для літніх людей.

Ця теорія каже, як допомогти нам та іншим зміцнити внутрішній локус контролю. Треба винагороджувати ініціативність, вітати людей із самомотивацією, святкувати, коли маля прагне самостійно їсти. Слід аплодувати дитині, яка виявляє зухвалу й самовпевнену впертість, та заохочувати учня, який знаходить спосіб щось зробити, порушуючи усталені правила.

Звичайно, теоретизувати легше, ніж реалізувати це на практиці. Ми всі аплодуємо самомотивації, доки маля не взує чужі черевики, літні батьки не відриватимуть від стінки трюмо, а підліток не порушить правила. Але ж у такий спосіб зміцнюється внутрішній локус контролю. Так наш мозок навчається й запам’ятовує, як приємно відчувати власну здатність керувати. І якщо ми не будемо практикувати самовизначення й емоційно винагороджувати себе за бунтівну впевненість, наша здатність до самомотивації може щезнути.

Ба більше, ми маємо собі довести, що наш вибір значущий. Коли ми беремося до нового завдання або зустрічаємося з неприємною рутиною, ми мусимо знайти хвилинку й запитати себе: «Чому?» Чому ми примушуємо себе дертися на гору? Чому ми силуємо себе відірватися від екрану телевізора? Чому так важливо відповісти на імейл чи вникати у нібито маячню, про яку наполегливо розповідає співробітник?

Щойно ми починаємо запитувати «чому?», дрібниці стають частинкою більшого сузір’я значущих проектів, цілей і цінностей. Ми починаємо визнавати, що малі клопоти можуть давати чималу емоційну винагороду, бо вони свідчать, що ми робимо значущий вибір, що ми назагал керуємо власним життям. Отоді розквітає самомотивація: коли ми розуміємо, що відповідь на імейл або допомога співробітнику може здаватися дрібницею, але з цього утворюються більші проекти, у котрі ми віримо, котрі хочемо здійснити і до котрих хочемо братися. Себто самомотивація є нашим вибором, бо це частина чогось більшого й більш емоційно вигідного, ніж безпосередня рутинна робота.

Дві тисячі десятого року, через 22 роки після відпочинку з Робертом у Південній Америці, у Віоли діагностували рак яєчника. Хвороба два роки її нищила. Роберт увесь час був напохваті, допомагав підводитись уранці й нагадував про прийом ліків увечері. Він повсякчас про щось її розпитував, аби відволікти від болю, і годував її, коли вона стала немічна. Коли зрештою Віола померла, Роберт цілими днями просиджував біля її спорожнілого ліжка. Діти, стурбовані тим, що він западає в апатію, запропонували йому знову відвідати невролога в Новому Орлеані. Може, лікар порадить, як запобігти поверненню недуги.

Роберт відмовився. Він не виходив з дому не через апатію. Йому потрібний був час на осмислення 62 років подружнього життя. Віола допомогла Робертові вибудувати життя, а потім, коли стерно не слухалось його рук, вона допомогла йому відбудувати все. Роберт сказав дітям, що просто воліє віддати цьому належне протягом кількох днів. Через тиждень він пішов з дому й повернувся вже на бранч.[41] Відтак він доглядав онуків. Роберт помер через два роки – у 2014-му. Як писалося в некролозі, він вів активне життя до самого кінця.