Читать книгу Фортеця на Борисфені - Валентин Чемерис - Страница 10

Підйомний міст, глухо стукнувшись, упав на рів, і Яків Остряниця в'їхав у фортецю.

– Здорові були, Сулимівці!

– Здоров був, отамане, коли не жартуєш! – одказали козаки, котрі чатували біля брами.

– Еге, з вами пожартуєш! – похитав головою Остряниця. – Таку фортецю запопали! Угору глянеш – шапка злітає.

– На дріб'язок не розмінюємось.

– То, виходить, живі-здорові?

– Ще б пак, – почув Остряниця знайомий голос і не зоглядівся, як опинився в дужих обіймах Івана Сулими.

– Ану, хлопці, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втік! – весело гукав Сулима до сторожі. – Не випустимо, доки не повість отаман усі новини… То, кажеш, брате, свистіти з подиву хочеться? Почекай, почекай, ти ще й не так засвистиш!

Отамани розцілувалися, відступивши на крок, розглядали один одного, підкручуючи вуса.

– Ти ніби аж повищав, Іване?

– Ростемо, брате, ростемо.

– Я думаю. Таку фортецю відхопити! Іч, сяє, як те сонце.

– Та й ти – як той місяченько…

Отамани засміялися, поляскуючи один одного по плечах.

Остряниця був вищий і худіший за Судиму, тому й здавався сухим, колючим і ніби аж непривітним. Все у нього було гострим: великий ніс, підборіддя, і погляд великих чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посміхався, як лице його враз м'якшало й привітнішало, ніби вигодинювалося після негоди.

– Прошу до нашої господоньки.

– Нічого собі господонька, – озирався на всі боки Остряниця. – І все це тепер наше?

– А то ж чиє?

Йдучи фортечним двором, розмовляли.

– Але ж і чисто в тебе, Іване, – дивувався Остряниця. – Як у світлиці дбайливої господині.

– Два дні після колишніх найманців сміття вигрібали, – сказав Сулима, зморщивши носа. – Загидила німчура фортецю так, що й ступити ніде було. Гірше, ніж у конюшні. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець – і наче в степу себе почуваєш.

– Кошовий цікавиться, як у тебе справи, Йване.

– Живемо – сухарі жуємо.

– Харчу вам невдовзі підвезуть, – запевнив Остряниця.

– А що нам далі з лядською фортецею чинити? Чи жити у ній, чи за димом пустити? – поспитав Сулима. – Як Січ-мати гадає?

– Жити, Іване, жити, – твердо мовив Остряниця. – Заради цього й приїхав до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортеці не руйнувати, буде в ній стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну приємну вістку, – Остряниця посміхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. – Кошовий дякує тобі й козакам твоїм за лицарство й відвагу… А ще кошовий отаман велів мені передати, що Іван Сулима віднині вже не курінний отаман, а військовий старшина.

– Чи ж не високо мене піднімає кошовий?

– По заслугах. Чин військового старшини – високий чин. До всього ж кошовий настановлює тебе головним отаманом Кодацької фортеці.

Прийшли до комендантської хати. Під вікном сидів Ярема Летючий і стругав палицю. Вгледівши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й статечно привітався.

– О-о, – протягнув удавано здивовано Остряниця, – ти, Яремо, наче гетьман… Ось тільки вуса якби…

Ярема враз почервонів.

– Будуть, будуть вуса. – Сулима непомітно штовхнув Остряницю під бік. – Фортецю взяли, будуть і вуса.

– Що це ти майструєш, Яремо? – закашлявся Остряниця.

– Забаг неба, – Сулима пригорнув до себе Ярему. – Чи не так, сину?

– Так, батьку. Хочу зробити собі крила й полетіти.

– Куди ж це? – запитав Остряниця.

– Ще не знаю куди, – зітхнувши, зізнався Ярема. – Бо світ широкий і великий. Полечу, мабуть, на Україну. Одне крило вже готове, ось біля другого морочуся.

– Щасливого тобі польоту! – м'яко мовив Остряниця. – Шкода, що я старий, а то б разом полетіли.

– Літати ніколи не пізно, – відповів Ярема.

Остряниця уважно на нього глянув.

– Правду мовиш, сину. Ніколи не пізно літати, та шкода, що ми іноді самі собі крила обламуємо.

Зайшли до хати.

– Сідай, Якове, до столу, – запрошував Сулима. – Чим тебе, друже, пригостити?

– Оковитої у тебе, звичайно, не водиться?

– Як у морському поході, – розвів руками Сулима. – Хто вип'є, того за борт. Але для тебе дещо роздобуду.

– Чому це для мене?

– Бо ти мій гість, тобі випити сам Бог велів.

Сулима поставив на стіл пузату карафку.

– Ось дещиця від колишнього коменданта лишилася. – Сулима налив один келих. – Я не можу, – вибачливо посміхнувся. – Зовсім недавно запирав у льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всім, то всім.

– Та хоч келишок перехили, – наполягав Яків. – Ніхто ж не побачить. Р-раз – і вуса витирай!

– Перед самим собою совісно буде.

– Тоді будь здоров! – підняв Остряниця келих. – П'ю до дна, щоб не було ворогам добра. – Випив, плямкнув. – Тьху! Як цю кислятину панство дудлить? Аж оскома напала. Інше діло – оковита. Ми її знаємо, а вона нас ще краще знає, тож і лад у нас… Хоча… налий мені ще одну посудину, для ближчого знайомства.

Остряниця спорожнив другий кухоль.

– О-о… За другим разом вже ніби й ліпше. За третім, дивись, ще й приятелями станемо. А ти ж чого сумуєш, Йване?

– Павлюк мене непокоїть, – зітхнув Сулима. – Відпустив, а тепер каюсь. Коли б ми не схибили.

І розповів про Караїмовича, про те, що гетьман веде реєстровців.

– Тепер вся надія на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все ж сподіваюсь, що Павлюк перетягне на свій бік реєстровців.

Погомоніли ще трохи, й Остряниця заквапився.

– Мені вже час… Кошовий чекає вістей. Наказував: дізнайся, що там і як в Сулими, і відразу ж назад.

– Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. І запаси харчів, що були у фортеці, вичерпуються.

– Порох та свинець вам підвезуть, – пообіцяв Яків. – І харчі теж. Сам валку до вас приведу. Чекай!

Сулима провів Остряницю за браму, обнялися.

– Павлюк пішов, щоб запалити велику пожежу, – сказав Сулима. – Коли раптом що з ним трапиться, я поведу козаків на Україну. Коли ж і мене стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате.

Вони обнялися і розцілувалися. Більше їм не судилося бачитись.

Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечір'я пішов дощ – дрібний, одноманітний, нудний. Ніби восени. Небо всипане сірим попелом. Згодом на заході сірий попіл став червоніти, ніби під попелом спалахнуло полум'я. Захід зробився червоним. То сідало сонце. Але, так і не пробивши сірого попелу, світило зникло. Захід швидко згас і почорнів. Густі хмари затягли небо.

Сулима стояв на стіні і думав про Павлюка.

«Чи ж проб'ється його сонце крізь той попіл і громаддя хмар?»

Вірив: мусить пробитись!